Казкова квартирка

Я пам’ятаю цей перший день, коли ми з бабою і дідом приїхали дивитися квартиру. Ми піднялися під’їздом, що пахне новобудовою, нагору, на третій, найвищий поверх. “Щоб ніхто не скакав на голові!” – як хотіла Соня!

Квартирка була казкова. Дві великі (З1,5 кв.м!) кімнати, високі, – два шейсят п’ять! – стелі, кухня – сім з половиною метрів! санвузол! балкон! батареї! колонка!

– А як тобі двері?! – Дубові?! – Можна горіхи лущити! – Яша почухав спину об одвірок, і бабуся теж, і я. І вони засміялися, і я.

Та найголовніше – наша квартира була на півтора метри більшою за будь-яку іншу в будинку, бо будувала його дідова фабрика, і він там домовився посунути одну стінку.

А мені найбільше сподобався балкон. Висота! Якщо впасти, можна розбитися насмерть! І можна запускати літачки з паперу далеко, аж до річки Смердючки, і спускати, що хочеш, на ниточці, і гратися, коли дощ. Я двічі плюнув слиною вниз і другим плювком попав у перший!

На зворотному шляху, на сходах, ми зустріли сусідку, котра отримала квартиру прямо під нами, Цилю, що молодиться, чоловік якої ще не був паралізований, тітку Цилю з сином Феліксом, а після фільму “Містер Ікс” – Пеліканом.

Зустріч ця відбулася на історичному сходовому майданчику між другим і третім поверхами, місці чудовому в будь-якому сенсі. Під час затяжних осінніх дощів, коли на дворі робити було нічого, а “по хатах” нам ходити тимчасово забороняли у зв’язку із загостренням політичної обстановки та розгортанням військових дій між сусідами (тоді казали: “Ой, я зараз з нею на ножах!”), ми, діти, збиралися тут, на майданчику. Дбайливі бабусі, мами або тітки, щоб ми не сиділи на підлозі – «цемент притягує холод!», – давали нам маленькі лавки або ще краще – баєві ковдри, підстилати.

І ми гралися годинами. У карти, в солдатиків, в “Чапаєва”, в “дочки-матері”, у всілякі фішкові або пізнавальні ігри. І бабусі, мами або тітки виходили нас покликати або виносили нам чого-небудь покуштувати і так, “випадково”, зустрічалися одна з одною і спочатку лише кивали, потім віталися вголос і, звичайно, наставали періоди перемир’я, “мирного співіснування” і великої дружби, тобто формування нових НАТО, СЕНТО і СЕАТО.

«А на нейтральной полосе – цветы

Необычайной красоты!”

І ми, діти, відчували себе квітами життя, хоча й не усвідомлювали своєї миротворчої ролі.

Та це було потім, а тоді, восени 1960 року, я, п’ятирічний, зустрів на сходовому майданчику між другим і третім поверхом чотирирічного Фелікса, маленького арабського хлопчика, з товстими негритянськими губами та плескуватим горбатим носом...

Тоді ми, друже, не поручкували,

Бо нас матусі за руки тримали,

Бо скрізь по дому були наші неньки

Геть на ножах – сусідки-вороженьки.

І ось тепер я сиджу, наче Соня,

На іншому далекому балконі.

Смердючку-річку бачу...

І не бачу...

Дивлюсь на небо і чомусь не плачу...