Дім на Біличанській

У 1960 році, коли мені виповнилося п’ять років, у нашій сім’ї сталася подія – бабуся, дідусь і я переїхали на нову квартиру, в Святошин, вже не село, проте й не місто, – передмістя, дачне містечко.

Містечковий характер будинку, в якому дід Яша отримав квартиру, посилювався тим, що весь перший під’їзд займали сім’ї годинникарів і майстрів по холодильних установках, а другий – інші громадяни з Рибальського острова на Подолі.

Коробейники, Грінберги, Болсуновські, Рудики, Шустермани, Беєрови, а ще Калицькі та Ордамонови, але теж євреї, або євроси чи укрєви, тобто наші рідні подільські метиси або мулати.

У нашому, першому, так би мовити, більш єврейському під’їзді, була, звичайно (чим ми гірші за Фелліні!), і своя не цілком нормальна дівчинка, товста Елька, і прикутий до ліжка паралітик, котрий ходив під себе, і свій “горкий пяніца”, і матері, єврейські матері, і бабусі, і тітки, майстрині струделя й фіша, чепурухи та замазури, гладкі й худорба, глухі та чорнороті, але всі буквально трусилися над своїми дітьми, хоча, втім, не всі…

У другому під’їзді – пролетарському – було вдвічі більше п’яниць, ніж у нас (Газівник і Зеленюк), а також: поліцай із дружиною, Секретутка, Болонка й ті, кому баба Соня не дала особливого прізвиська, – Єгорови – інженери, з двома тихими, блідими, майже туберкульозними, і чомусь хочеться сказати – білоруськими, дітьми.

А врешті наш триповерховий будинок, хоча й височів над приватним сектором, але теж був в полоні свого й чужих садів та огорож, звідки лунали – і гавкіт, і півні, і гусаки, і бджоли, і дзвін колодязного ланцюга. Під вікнами росли тополі та дзюрчала річка Смердючка, що протікала по всій Біличанській далеко, до яру та на третю просіку. Зазвичай вистачало трьох силікатних цеглин, аби й Рудичка могла перейти, не замочивши ніг. Але під час повені, особливо після червневих дощів – вона каламутно вирувала й розливалася як Ріо-Негро та Колорадо, відрізаючи шлях до найближчого гастронома і базару, змушуючи не йти, або ж позичати гумові чоботи...

На подвір’ї природно і компактно розташовувалися сараї. На пагорбі, немов цинкові гриби, стирчали з трави вентиляційні труби льохів. І висіла білизна на жердинах, і голуби кружляли понад голуб’ятнею. І смітник, що вже зветься сміттєзбірником, так само білів, як на Жилянській, але краще, і більше, і чистіше. І все буяло – і жовті кульбаби, і вишні, і бузок, і каштани...