Мариновані груші, або Поні в тачанці

Про груші, про мариновані груші бабуся оповідала із задоволенням.

Одного дня, коли бабуся була зовсім маленькою, поміщиця Жирнячка зажадала від свого управителя, щоби він привіз показати своїх дітей.

Бабусю й Віру вбрали в рожеву та білісіньку сукні з воланами, на голови надягли оксамитові капелюшки, на ноги – білі панчішки й туфельки. Посадовили в коляску («У велику чи маленьку?” – запитував я. – “У велику”, – відповідала бабуся), і ми поїхали. Вся вулиця озиралася! Приїхали. Такий великий, як палац, будинок. Нас провели кімнатами та привели до зали. А там вже сидить поміщиця Жирнячка. Ми підійшли до неї, уклонилися, і вона звеліла посадовити нас на оксамитові банкетки... (“А поміщиця Жирнячка була гладка?” – переривав я. Та цього запитання бабуся вже не чула, бо замріялася, і продовжувала) – ...на оксамитові червоні банкетки та звеліла подати нам груші. І нам винесли на тарілочках по груші з хвостиком. “Великі?” – запитував я, знаючи відповідь. “Ні, – відповідала бабуся, – Величезні!” – І показувала пухкими ручками, які! Завбільшки з мою голову. Бера! Мариновані! Зараз таких немає. А смак! Мед! – і у неї насправді текла слина, і у мене також.

“А ще дали?” – запитував я, хоча знав, і мені було нецікаво. І Соня згадувала, що поміщиця звеліла подати ще по одній, і потім швидко їх відправила, і більше вона, бабуся, ніколи в своєму житті таких груш не куштувала!

Історія була фантастичною. І не тому, що супергруші, такі, що ані в 2-, ані в 3-літрову банку не влізуть, шийкою не пройдуть. А тому, що Софію Михайлівну, Софочку, Сонюру, Соньку я не міг собі уявити серпанковою панночкою й ангельським дитям, що робить “кніксен”.

Це був “вогонь”.

Ось у вас є маленька коляска і поні, і ви маленька дівчинка, донька заможного єврея, нехай вихреста, і ви виходите з дому в тихому місті Полтаві, і сідаєте в коляску, і що ви робите далі?

Ні, ви, напевно ж, не шмагаєте цього поні і не женете його на міщан і селянок, котрі сахаються на всі боки, та не волаєте на кожному перехресті: “Бий жидів – рятуй Росію!”

– Ой, і була ж я бандитка! – згадувала із задоволенням бабуся. – Мене вся вулиця боялася. Їх всіх відразу забирали («О! Вона вже вийшла!») – Я всіх била. Ото! Мене лишень зачепи! – розчервонівшись, погрожувала комусь Сонька.

Лякливий і кволий хлопчик, я обожнював мою героїчну бабусю за прогулянки дахами та босоніж по снігу, за крадені яйця, які випивала одразу ж і, випросивши в перехожих селянок іржавого оселедця, разом із ними його гризла, присівши на ґанку...

А ще за те, що в 1929 році, п’ятнадцятирічна Сонечка вийшла з дому і на розі Гоголя й Пушкінської зіткнулася з худющим високим парубком. Олівці розсипалися... і рік по тому народився мій дядько, а ще через рік – моя мама.