Полтава

І я з Полтави. Бо з Полтави

Дідусь мій і моя бабуся,

І Пушкін, і моя матуся...

І Комсомольською праворуч

Скоріш піду, аніж ліворуч.

Хоча не був я тут ніколи...

Але ж про Гоголя Миколу

Васильвича, про стареньких

Батьків його і моя ненька

Для чогось і мені читала?

Тому і дім наш – сорок пятий,

Тепер, можливо, сорок шостий –

Знайду, оскільки ми з Полтави,

І дід, і Пушкін, і бабуся,

І я, і Гоголь, і матуся...

Бабуся О.С.Пушкіна була донькою полтавського коменданта.

До війни мої дід і баба мешкали в Полтаві, на Комсомольській вулиці. Полтавські їхні бувальщини заполонили мою уяву згодом, набагато пізніше, а в свої п’ять років я передусім був приголомшений неосяжністю минулого – як життя, так і смерті.

Та як же було не дивуватися?!

Володю, бабусиного брата, вбило лоша.

Віра, бабусина старша сестра, померла від нещасливого кохання.

Два бабусині брати мали по шість пальців на ногах.

Короленко врятував місто від петлюрівців.

Маяковський приїздив.

Бабуся відтяла своєму батькові чоловічу гордість.

Тож як було не дивуватися?

Володя необачно підійшов до лошати ззаду (ніколи не наближайтесь ззаду до лошат!), й воно вдарило його копитом просто в скроню і вбило.

Одного разу вночі бабуся – вночі! – встала з ліжечка та крадькома підійшла до батька й, вихопивши кинджал, – відтяла йому вус разом із навусником, – йому, Карабасові.

І він її не вбив лише тому, що вона була найменшою в сім’ї та найулюбленішою. А якби не була найменшою – вбив би, це очевидно, як божий день, бо ж він був деспот, управитель маєтку в поміщиці Жирнячки.

Мій прадід, Михайло, а, можливо, і Мойсей, був здоровезний чоловік із вусами, що стирчали, як списи, красень, мабуть, коханець поміщиці Жирнячки, батько шістьох дітей, власник будинку, господарства, великої та маленької колясок і поні.

До самої смерті на початку 30-х зберігав він закопані в землю бляшані коробки, в яких, як кінострічка, були скручені царські асигнації, чекав.

Відчуваючи наближення кінця, розбитий паралічем і прикутий до ліжка, покликав він бабусю Соню, свою улюбленицю, але, огледівши її дітей – трирічних – маму мою й дядька – промугикав половиною рота:

“Не-о! А-е-и-и!” – й відвернувся, не благословивши.

Це означало, – в нього, в Яшу, в “комсодрольця”, як насмішкувато дражнив його прадід.

«В нього! Забери їх!»

Не визнав і, помираючи, не дав грошей, позбавив спадку, не благословив...

Прадід Михайло, а швидше за все Мойсей, був вихрестом. І коли я запитував у бабусі, а що це таке, вона відповідала: “Значить, охрестився.” І більше нічого не казала.

Національне питання в нашій сім’ї не обговорювалося. У п’ять років я розрізняв білих і негрів, і ще китайців у великих рисових панамах.

Вихрест звучав як деспот, тому що бабуся однаково стискала губи і замовкала, і не хотіла казати далі. І тоді, щоб заохотити її, я прохав: “Бабусю, розкажи про груші! Розкажи!”