Муха “це-це”

У цьому дивному образі: і рідна кухонна муха, перша божа комаха, що прилетіла, як бабуся, привітати мене з народженням, і дивна красуня, цяця – вінець битви та перемоги, заради якої і в яку закохувалися улюблені мої поети, і страх летаргії, чорноти й, особливо, скутості, і Африка, де всі бігають і скачуть, немов покусані.

Спочатку була просто велетенська муха, чорна, з отакенним жалом! – більша за найвеличезнішого шершня.

Це потім, подорослішавши, зрозуміли, що найотруйніший з павуків – не найбільший, а середнього розміру, чорненький.

І тоді, уражені підступністю звичайного, розповідали, хитрувато примружившись, якомусь необізнаному “це-це”:

“Думаєш – звичайна муха. Проста-а. Некусю-юча. Сі-ідає. (І раптом!) – А це – Муха “Це-це”! І всім, і оповідачеві було страшно через те, що чорна, кусюча, а головне, що вдень спати і вночі, і знову вдень, коли всі гуляють, і вночі, і так все життя!

Пам’ятаєте плакат “Африка пробуджується”? Там такий величезний, як Кінг-Конг, негр, пробуджується і рве ланцюги, а дядько Сем, малий, як його черевик, боїться і трусить благенькою борідкою.

Це ж якою треба бути мухою “це-це”, щоб такого негра приспати?!

О, муха “це-це”! О, солодке цокання захоплення, задоволення та шкоди.

“Уявляєш? Вона до тебе підліта-ає, сі-ідає, жало витя-ягує?...”

Що? Нестрашно? Правильно. І ми не дуже боялися, бо знали: мухи “це-це” у нас не живуть. Хоча деякі мухи далеко літають. Але я не боявся, тобто не полюбляв, як того здорового хлопця, хулігана з сусіднього двору, і замовкав, і супився, коли він до нас приходив і чіплявся.

А муху “Це-Це” – так і хочеться написати з великої літери – поважав, наче Снігову Королеву чи смерть. І лишень було шкода, що вона не може бути доброю.

Муха “це-це”. Пам’ятаю, Алік Цаповецький (Це? Повецький?) якось підійшов до мене й запитав:

А ти б поцілував негра?

– Негра? – Негра цілувати не хотілося.

– А навіщо? – поцікавився я.

– А як пробудити?

– Кого?

– Ну, від мухи “це-це”!

І справді, як пробудити? Як мене будили? Цілуванням. І ще радилися, будити чи ні, а я вже не спав і чув про “лялькове личко”, і намагався правильно сопіти, і бабуся нахилялася й чоломкала мого лобика, і було лоскітно, але око я ще не розплющував, і завмирав, і мама вже шепотіла – “прокинувся, прокинувся, прикидається”, – і я, нарешті, погоджувався й розплющував очі світові.

І в казках пробуджували цілуванням. І оживляли мертвих, і перетворювали з камінних на живих, звільняли від чар.

Та муха “це-це” – це не казочки. Які поЦЕлуночки! “Приїдуть наші лікарі та зроблять уколи, спеЦЕальні”.