Страхи

За цим – першим – страхом померти, вдавившись риб’ячою кісткою, з’являлись інші: страх ртуті, що вивалюється отруйними кульками з розбитого термометра, або гострої сливової кісточки, що розрізає своїм краєм сліпий відросток, і, нарешті, завороту кишок, – таємничого, як рухи чаклуна чи морський вузол.

З появою вдома американських наборів, до яких, окрім великих, циганських голок, входили й маленькі, гострі, як рибні кістки, але тверді, як шабля Синдбада, – народився ще один страх. Ці маленькі голки, без нитки, вставленої у вушко, мали підступну властивість уповзати у вену та плисти, піднімаючись до серця й у мозок, і тоді зрозуміло.

Тому, граючись гарним американським набором, маленькі голки я не брав, а з циганськими грався сміливо.

Я рибу їм і не боюсь кісток.

Застрягне – мені байдуже!

Бо можна ж і скоринкою туди...

Чи відхаркатися?!..

Або ж візьму термометр

Ртутний

Та й об підлогу!

Що мені од ртуті?!

До того ж і дарма мені, що голка!

Не плистиме вона по венах!

Скажіть, як заповзає?!

А казали:

“Слива – дерево смерті.

Гострі краї... Живіт залитий гноєм...”

Розжовувати найдрібнішії шматочки

Мене вчив дід –

Знавець, любитель риби...

Про дитячі страхи, так би мовити, стандартного набору – про павуків, темні кімнати з бабаєм, про сни з ногами, що не біжать, і страшні картинки в книгах можна було б не згадувати, коли б не колорит часу. І тут вже стриматися неможливо.