Яша їсть рибу

Строгим, без усмішки я бачив його лише тоді, коли він їв рибу і, панічно боячись апендициту, чи, не про наш дім буде сказано, завороту кишок, неголосно покрикував на нас з мамою:

– Тихішє-тихішє! – м’яко вимовляючи не “е”, а саме “є” наприкінці. – Тихішє-тихішє! – шикав він, обережно обмацуючи передніми зубами та губами кожен маленький шматочок, і дістаючи пальцями кістку, і роздивляючись її, перш ніж покласти на краєчок тарілки.

Одного дня він – він! – удавився кісткою, і обличчя його почервоніло, набрякло, і він почав харкати, рухаючи в повітрі руками, кричати “дайте скоринку, скоринку!”. І, проковтнувши, все ще пхав руки до рота і, перелякано дивлячись на нас, довго не міг відсапатися та прийти до тями.

Нема нічого страшнішого за кістки в рибі, причому саме не великі, а дрібні, гострі, такі, які ховаються в найдрібніших шматочках.

“Тут багато дрібних кісток!” – промовляв він осудливо, беручись за рибу, і немовби попереджаючи нас, що їсти треба не кваплячись, не розмовляючи, не поспіхом, зі смаком обсмоктуючи риб’ячу голову, замастивши рот і всі пальці на руках.

Яша їв із натхненням, заплющивши очі й занурюючись витягнутими трубочкою вустами в цей рибний, фарширований сік і дрібні, небезпечні кістки, в насолоду і страх, у цю “посасіонату” голови, і пітнів, і величезне його римське чоло вкривалося крапельками, і він не струшував, а, немов літній втомлений музикант, утирав піт і, замість того, щоб гідно відкланятися, ввічливо, але виразно відригував.

Бабуся, котра сиділа поруч із повним ротом, – а вона їла рибу як морквинку, з хрускотом, не боячись ані кісток, нічого, – спопеляла Яшу очима, замахувалася, а то й без попередження лупцювала його кулаком. Раз! два! А він лише відвертався, підставляючи спину, всміхаючись і прицмокуючи: “У здоровому (ням!) тілі – здоровий (ням!) дух!”