«Потягусі»

Дід Яша був доброю людиною. За моєї пам’яті він жодного разу не прикрикнув на мене чи, борони Боже, покарав мене.

Пам’ятаю його шорсткі підборіддя та щоки, що пахли одеколоном, коли він цілував мене, “кицю”, і ми обидва мружилися від задоволення.

Я довго мучився, згадуючи цей – перший! – запах і, нарешті, пригадав його, пригадав, Боже!

Це – запах чоловічої поголеної щоки, дідусевої або батькової, теплої і прохолодної водночас, колючої і рідної, млосної і солодкої, як “потягусі”.

– Діду, діду, – прохав я, – зроби “потягусі!” І простягувався в передчутті на дивані, ручки по швах, і Яша проводив, пестячи двома розчепіреними долонями, зверху від голови, примовляючи “потягусі-потягусі”, і наближався до ніг, до пальців, а я вже ледве стримував сміх, передчуваючи, як Яша потягне мене за пальці, а за великі – міцно, і лоскотатиме мої п’яти, і ми реготатимемо без упину.