Американська онука
Над нами мешкала баба Хая з онукою Нюською. Нюсина мама – покійна Іда – померла, а про її батька взагалі майже нічого не було відомо. Так вони жили удвох. Потерпали від злиднів, звісно ж. Що таке була бабихаїна пенсія? Люди їм якось допомагали, моя мама віддала Нюсьці своє старе пальто, а тато подарував офіцерський планшет. Та все одно вони повинні були здавати куток і пустили до себе квартирантку, котра грала на акордеоні й відбивала ногою такт, і в будинку прислухалися та кляли її вкупі з її акордеоном.
Баба Хая була нещасна та капосна стара. Вона не встигала ще спуститися сходами на своїх середньовічних ніжках носками всередину, як вже починала обурюватися і когось ганити, цькувати...
Одного дня вона зчепилася з Тарановою і кричала їй:
– Що? Вавки в голові? Пий зеленку!
А сама таке вигадувала – могла дві стінки звести в одну. Особливо вона чіплялася до всіх зі своєю Естер.
Вона всім розповідала, нібито в Америці живе її донька, і що вона така багата, і що чоловік у неї – мільйонер, і він володіє фабрикою пральних машин, і до них будинок, і в них те й у них се...
Проте… Хто цьому йняв віри? Хочеться людині? Нехай, нехай каже... І лише Тараничиха допитувала її:
– А чого ж вона не надішле вам посилочку? (Тоді саме почали дозволяти).
Та баба Хая чи то робила вигляд, чи справді не чула. І це тарановське запитання довго залишалося без відповіді.
Аж раптом, ні сіло ні впало, вона починає привселюдно заявляти, що її викликали на переговори(!), і Естер вже їде сюди з Америки (!) з цілим Вагоном Американських Валіз!
– Добре-добре! – казали бабі Хаї на це, – не хвилюйтеся, заради Бога.
І уважно дивилися на Нюську, яка теж опускала очі долу.
Нюсьці тоді було років чотирнадцять або п’ятнадцять. Вона була маленькою, типовою, з оцими панчохами, які постійно повзли додолу, ніхто її власне не помічав.
Щоправда, баба Соня вже тоді її нахваляла, вона казала: “Нюська така... швидка. Така мишкоро-нишкоро! Добре!”
Та ніхто, звісно, не міг уявити навіть, подумати...
Як раптом – я не пам’ятаю, це було в квітні чи травні – до нас завітала Нюська й каже:
– Тьотя Соня! (Вона називала бабусю “Тьотя Соня”). Тьотя Соня! Ось, телеграму отримали. Від Естер. – І подає телеграму, а там написано: “Приїжджаю суботу тчк Вагон дарунків єврейської громади тчк Естер тчк”.
Це було як грім посеред ясного неба!
Він гримнув у нас і відлунив подвір’ями, найдовшою з відомих мені тоді вулиць Горького, і Жилянською, і Саксаганського... і надвечір у Місті вже знали, Хто приїздить у суботу на Центральний залізничний вокзал, і Що вона привозить з собою для декого.
З вуст у вуста передавався і детальний текст телеграми, і крилата фраза Нюськи: “Хочеться зустріти тітоньку як у людей. Якомога урочистіше”.
А, між тим, ішов 1956 рік, мені було сім місяців. І я пам’ятаю все. І візочок, старий, без віконець, відкритий небесам. І смітник, від якого вже в січні віяло по-весняному, а в травні – хлоркою, білосніжною, з тонкою лінією нашатирного спирту.
Тієї суботи я лежав собі у колясці, принюхуючись і мружачись на травневе сонце, коли мама, не зробивши мені агугусеньки-агу, пробігла повз, немов очманіла.
– Бронз Чичо з дружиною приїздить! – гукнула вона до бабусі. – Буде кортежуватися! Хрещатиком і повз нас!
– Куди? – лише й спромоглася Софа.
Та мама вже бігла на вулицю, назустріч наростаючому гомону натовпу, і бабуся, обурюючись: “Що там дивитися? Фирк – і все?” – також викотила мене за ворота.
Гуркіт накотив, і ми із сусідами, з Нюсею, котра опинилася поруч, побачили довжелезний імпортний візок з віконцями, білий і блискучий, як наша голландська піч.
У машині стояв бронзовий Чичо з тьотею, яка ніби обвивала його.
Та цікаво, що Чичо, як будь-хто, витерся, розтікся в моїй пам’яті плямою риб’ячого жиру, натомість Тьотя, тітонька ця закарбувалась раз і назавжди.
Вона сяяла, як сонце, вона випромінювала світло щедро, як милостиню, і бліде личко Нюськи відповідало їй мерехтливим місячним сяйвом.
– Гарна, гадюка! – захоплено вигукнули у натовпі.
Люди махали, я дивився, роззявивши рота, однак і кортеж, і тітоньку затуляє баба Хая, і потрапляє на очі вата, що стирчить з її тілогрійки, брудна, із залишками бавовняних коробочок, і я вже простягнув до неї ручку, аж тут і баба Хая, і все пішло, поїхало й угамувалося.
...Сон здолав мене і поніс, і побачив я кухню в напівтемряві, і Яшуню з газетою «Известия» в руках:
– Інюрколегія розшукує, – лунає його голос по-співочому, – Мусю Грінберга... Сонюро! Чи це часом не чоловік Шури?
– Ні, – відповідає Сонюра, заглибившись в газету «Труд», – немає цього номера. А на кухні кружляють, кружляють облігації тривідстокового займу...
І ось із сутінків – смарагдовою змійкою тітонька! – Отакої! Та це ж Нюська! – і схилилася до мене і шепоче: “Ще рано, Боброку, рано!” – і сяє, і змійкою верть, верть...
Сон минув, і я відчув похитування в моїй кареті, яку везла Нюська, бабуся і баба Хая йшли слідом за нами, і почув, що вливаємося ми до святкової колони, в якій нас впізнавали й віталися.
– На яку колію, – запитували, – прибуває?
І чули у відповідь: “На першу.” І баба Хая теж запитувала: «На яку колію?», –хоча саме їй і надіслала листа Естер, і саме від Нюськи й дізналися про все: і куди, і коли, та ще про те, що “хочеться зустріти тітоньку, як люди, якомога урочистіше”.
– Урочистіше! – перекочувалося від вуха до вуха. – То ж не жарти, така далека дорога!
І на дурне бабихаїне запитання шанобливо відповідали:
– На перший перон, тьотя Хая!
І з подивом додавали: “На перший перон”.
А дивуватися було з чого.
Баба Хая обігнала мене й пішла попереду, сива, кудлата, наче сонце, чомусь у старезній своїй засмальцьованій тілогрійці. Вона йшла пероном, схлипуючи, і я також, вдихаючи просякнуте шпалами повітря вокзалу, почав сопіти, і заревів би, і в риданнях пропустив би саму зустріч, якби Нюська не прошепотіла мені тихенько: “Зарано, Боброку, зарано”. Бліде личко її засяяло, і вона, пропускаючи натовп, що кинувся через наші голови до вагону, непомітно відстебнула панчоху.
Естер вийшла з пульмана, розхристана, повногруда і стала посеред родини власних валіз, мішків і баулів.
Спершу за причепуреним натовпом, де дехто навіть витратився на квіти, вона не побачила нас, але люди якось самі по собі розступилися, і вона побачила свою маму – в тілогрійці, крізь дірки якої стирчала брудна вата, і дівчинку, Нюську(?), Ідину доньку(?), в одній спущеній панчосі та з незбагненною в її віці коляскою.
– WAW! BAВ! – скрикнула вона! І ми – заплакали хором! І Естер пробує непритомніти на валізи, і ганити їхнього бездушного Бога, та деякі вже зрозуміли – є Вагон! І зрозуміли також, ХТО його роздаватиме і продаватиме.
Отак увесь Вагон Американських Валіз дістався бабі Хаї, тобто і їй, і для роздачі решті київських євреїв. Уся вулиця Горького, найдовша з відомих мені тоді вулиць, і вулиця Жилянська, і Саксаганська, й інші – всі йшли до баби Хаї. Нюся складала списки черги, і Естер, котра приїздила до них з готелю, роздавала американські речі, а баба Хая більше продавала.
Дісталось і нам. Бабуся купила американський китайський чай у скриньці із написом “Кві-тач-ні” американською мовою (“Квітковий!” – зрозумів я потім), і тальк “Троянда” в такій (!) коробочці із запахом троянди через тридцять років.
Американські речі, про які Софа говорила, примружившись від задоволення, справді були чудовими.
Замочок, розміром з двокопійчану монету чи навіть менше, і до нього ключик, менший за копійку (бабуся давала мені відкрити, закрити й забирала). А як вабив манікюрний набір, захований в одежній щітці, в шкіряній ручці. Розстібнеш блискавку по колу, а всередині невідомі блискучі штучки для манікюру з ручками із слонової кістки, і пилка, і оксамитка, овальна, м’якенька, найм’якіша, для полірування нігтів до сліпучості!
А листівки! З прозорими віконцями, із снігом, усипаним сріблом, з очима, що рухаються, у кошенятка...
Вони приходили з Америки ще довго, й після того, як Нюська вийшла заміж і з усім барахлом переїхала до чоловіка.
Баба Хая знову вдягла тілогрійку, зашиту американськими голками й нитками, і, отримавши чергову листівку, кожного разу спускалася до нас, щоб ми побачили – яка краса!
