Кицька та курка

Як мало я пам’ятаю про дитинство. Дощу та снігу не пам’ятаю. І меблів у кімнатах, окрім нікельованого ліжка з сіткою та телевізора. Якого кольору були шпалери, та чи були вони взагалі – не пам’ятаю. Килима, ванни не пам’ятаю. Вхідні двері та ручки на них.

А кицьку пам’ятаю. Вона підходила до мене й не дряпалася, хоча мама згадувала, що Пупка, котра була старша за мене на два роки, ревнувала маму й навіть робила спробу замаху на мене, та я кицьки не боявся.

Мама згадувала, що відразу після війни, в Кисловодську, де Яша був директором санаторію, у них жила маленька ряба курка, яку і співробітники, і відпочивальники шанобливо звали “директорська”.

Із непроникним, неначе в індіанця, виразом обличчя вона входила до блоку харчування і, переступивши поріг, йшла до кухні, нікого не соромлячись, і там її, “директорську курку”, обов’язково годували, а потім вона поверталася центральною алеєю до адміністративного корпусу й годинами висиджувала на підвіконні Яшиного кабінету.

Природна безстрашність, з якою простувала вона назустріч автомобілям і тваринам, поєднувалася, проте, з незбагненною норовливістю. Вона била власні яйця, викидаючи їх лапою із сідала. І побивши щойно знесене яйце, звично прямувала на кухню і далі за знайомим маршрутом.

Курка була особистістю. І тому мама ридма ридала й не торкнулася її, зварену до поїзда, коли сім’я назавжди їхала до Києва.

Я не міг собі цього уявити. Я не міг повірити, що Яша або Соня здатні на таке, і гнав ці думки, й вони мовчки йшли, як невеличка курка тінистою бічною алеєю.