Лінза

У нас був телевізор (називати його теліком почали значно пізніше), “КВН-49”, з товстою, наповненою гліцерином лінзою. Лінза – була окремо, і на важких металевих ніжках підсовувалася до екрану та відсовувалася від нього. Я зазирав за лінзу й бачив жалюгідний, нікчемний екран, плаский, наче невдалий жарт. Лінза ж була товста, мудра, як бабусині окуляри, добротна. Лінза була головною. І я знову заглядав за неї, і переконувався в цьому.

Пізніше, коли я дізнався про вибухові властивості нітрогліцерину, я ще сильніше почав поважати лінзу, а ще пізніше, коли з’ясував, що нітрогліцерин і гліцерин дві великі різниці та зрозумів, що головне все-таки – телік, я забув про лінзу й не згадував донині.

А лінза була гладенька, жирненька, доволі товстенька. Гліцерин!..

У сусідів телевізора не було. Ані в Аліка, ані в Таранових, і, звичайно ж, у двірничихи, чия племінниця Надька навчила мене, не відриваючись, малювати зірку. Навіть у баби Хаї, котрій донька з Америки привезла цілий вагон американських валіз! Навіть у неї...

Дідусь підходив до телевізора як головний до головного. Вони дивилися один на одного, і дідусь обережно повертав ручку. Ніжно клацало, починали гудіти й розжеврюватися лампи – вогненні(!), які можна було побачити в невеличкі щілинки згори та ззаду.

Але мене туди не підпускали, а про те, щоб підставити табурет і залізти, поглянути згори, взагалі не могло бути й мови. Угорі на білій мереживній серветці стояла антена з висувними вусами й усе це разом – лінза, телевізор і вуса на маківці – було роботом з «Планети бур».