Біле...

У дитинстві було багато білого: і стіни, і стеля, і подушка, що пахне морозом, і матусині білий халат і шапочка, чисті крохмальні (мама моя – лікар), і блискуча біла голландська піч.

Пам’ятаю, до нас прийшов фотограф, мене вдягли в зимове, постелили біля печі простирадло та сфотографували, як узимку на снігу.

І білии сніг! І вата поміж рамами, посипана уламками ялинкових іграшок, і зима, і “білий світ”, білий, як чисті аркуші паперу.

Спочатку було “на білому світі”, “на весь білий світ”, а вже потім “Велика, Біла і Мала Русь”. Русь – батьківщина – завжди здавалася білою, білокам’яною, чистою, русявою. Казкова Русь – біла, найказковіша, саме Біла. Саме там і живуть Мікули Селяниновичи в білих сорочках, і старі, мов лунь, білі, і погань, небілі відьми і кощії. Там, у Біловезькій пущі по затьмарених стежинках...

Чому небіла білка називається “білкою”? Кріт – зрозуміло. Прикритий, кріт. Криється під землею.

А білка? Напевно, її називали “бігалка”. Так, швидко: бігалка, біглка, біглка, білка, Білка? Напевно, так. А Русь біла, збігла? Але це потім...