Дім на Жилянській

Раніш за все була біла голландська піч і гірчичники, і дідусь Яша, який схилявся до мене, хворого:

“Люті-тюті, люті-тюті. Баран, баран, баран-буць!”

Кришталева люстра з “висюльками” і шабелька - у мене, а пуголовки в банках – у сусідського хлопчика Аліка Цаповецького, і літачок, справжнісінький, у нього ж, і слухові труби з кухні з першого поверху на другий, у які можна пошепки говорити й підставляти вухо, і чутно (!) – знов таки у Аліка, і ще він старший за мене на рік, і йому, Аліку, дозволяють ловити пуголовків на Черепановій гірці в озері та приносити додому, а мені – ні, зате у мене тато – солдат, і дідусь – головний, і кицька Пупка.

А дідусь дуже головний, тому що коли ми йдемо з ним гуляти на стадіон Хрущова, і там грає духовий оркестр, сам Маркос, вітаючи його, віддає честь. Маркос – начальник оркестру. Капельмейстер!

Наш будинок, дерев’яний, двоповерховий, старого коричневого кольору, на розі Жилянської та Горького, із подвір’ям, сараями та воротами, під якими я одного разу знайшов мамину сережку й одразу ж став “гострозорим хлопчиком”!

Я дуже пишався цим. А ще й тим, що я був ввічливим і слухняним хлопчиком, як, мабуть, із казки “Чарівне слово”. Я з усіма вітався першим і всім казав “Дякую!” без нагадування “А що тобі треба сказати?”.

А баба Хая обмовляла мене, нібито я не вітаюся.

Я вітався! Я привітався, мамо! Вона просто не почула.

Я тоді зрозумів, що дорослі не обов’язково можуть бути хорошими, а ми, діти, я – повинні бути хорошими.

Тому що слухняний, хороший хлопчик – це добре, а неслухняний – це поганий хлопчик, це погано...