Моїм дорогим і любим…

Мені вже літ, слава Богу. Двадцять років тому це здавалося старістю. А мені – все ще двадцять п’ять, а часом і менше – й одинадцять, і навіть п’ять. Раніше п’яти не пам’ятаю?...

Я лежу в старому візочку, відкритому небесам, і бачу небо.

Шматок неба, неначе шматок ідіота. А ось і він.

Сеня! Се-ня! – кричить, щоб вберегти, Бабуся.

Та запізно.

Сеня пришелепкуватий схилився до мене близенько, і бубонить, і бризкає насмокченою слиною.

Я сповитий, наче Гоголь. Я не можу відвести погляду від дурного Сеньки й дивитися у віконце. Старий візочок без віконець. Я плачу. Я весь у сльозах.

І мене заносять додому, і замінюють подушечку, і сорочечку, і укривальце, і чепчик, і шапочку, і пелюшечку, і клейонку, і візочок. Мені замінюють все. Мені кажуть “Рибонька”, бо я був зовсім мокрий, і кажуть “Сонечко”, бо я став зовсім сухим.

Я лежу в конверті вільний, наче Байрон.

Мій новий візочок – імпортний, з віконцями.

Ось прискакав хлопчик і дивиться на мене у захваті.

З небес спускається Дідусеве Обличчя, що пахне “Шипром”.

Мені весело, я дригаю ногами. Я аґукаю й верещу.

Я заходжуся від сміху. Я, даруйте, надудлив від реготу.

І мене заносять додому й замінюють усе. І візочок.