Гора Мойсея

Синай – море, яке застигло в камені.

Гори поставлено тісно і врівень, як намети переселенців.

Немає між ними привільних долин, різнокольорових – квадратиками – наділів, а є ущелини, каньйони.

На небі – ані хмаринки. На землі – ані кущика. Сонце тече по схилах, розтікається біля підніжжя. Спека.

В цьому пеклі довго не витримати – проймає м'язи, кістки, йти важко, дихати важко.

На зворотному шляху, в розпеченому джипі стало зле. Насилу дістався свого готелю. Жар змінювався проливним потом, гарячковим ознобом. Два дні мене ламало, лихоманило.

А на третій – прийшло полегшення. Сонечко посміхнулося раннє, з балкона задув вітерець. Полегшало. Щоправда, ноги не тримали. Але до того часу я вирішив: на гору не полізу, двадцять вісім кілометрів – це і для здорового забагато, а ваучер на екскурсію поверну, треба відлежатися.

Пішов шукати гіда. Зазвичай вони біля рісепшин крутяться. А мого немає. І «мобілка» мовчить. В рісепшин здивувалися: з ранку не було і до обіду не з'явився. Заходьте ввечері. Добре, думаю, здам ваучер перед вечерею.

І ось тут, шкутильгаючи до себе в бунгало, я знаходжу посох – легке, міцне стебло соняшника, просякнуте солоними хвилях і висушене під сонцем – чудовий пружинистий посох, нижній кінець якого я тут же зміцнив шматочком шланга для поливу, щоб не збивався камінням. Я потрусив ним і зрозумів – це не без підстав. Треба йти. І перед вечерею гіда не було.

Автобус прийшов вчасно, о 23.30. Підібрав ще чотирьох і повіз у ніч.

Хто ж такий Внутрішній Голос? Ангел-охоронець? Чи демон-спокусник? Мандрівникові визначити просто. Якщо каже: Йди! – отже, свій, товариш. Мій Внутрішній Голос обіцяв і те, і це, не називаючи, звісно, конкретно, а навідними. Скажімо, «чекають на тебе дива небесні» і «торкнешся каменів священних», а насамкінець, в автобусі вже, додав: «Відкриється, що є «терпіння».

І замовк.

Наш автобус наздогнав колону, і потягнувся караван в гори, звиваючись змією на поворотах.

Монастир святої Катерини вночі закритий. На дорозі темно, групи рухаються одна за одною повільно, освітлюючи шлях ліхтариками. Я пішов вперед, наздогнав німців. У них ліхтарики горіли, а мій погас. І я попрямував з ними, так би мовити, в їх світлі. Перекидаючи посох з руки на руку, граючи їм, йшов я на подив розгонисто, ба навіть весело. На мене позирали. Схвалювали.

Згодом і німці лишилися позаду. Ноги звикли, не спотикалися.

Попереду, куди сягало око, виблискувала вогнями, звивалася, йдучи в гору, вервечка, армія туристів і прочан, в якій, окрім піших, з'явилися вже й кінні, вірніше – верблюдні. «Камель, містер, камель, фай долар, містер, фай долар». Погоничі кричать, люди сміються, верблюди відстають.

До третьої вгамувалися. Ближче до пів на четверту все частішими були привали. Сідали на валуни, просто біля дороги. І я відчув втому. З'явилися тенти, де торгували чаєм, кавою, колами та спрайтами. Я взяв шоколадку. Та робити собі привал не став. Не можна. Якщо сяду – точно, не дійду.

Швидкість довелося зменшити. Якщо почав спотикатися, то висновок один: не поспішай. Ступай твердіше. Туп-туп. Туп-туп.

З-під козирка побіг піт. Йду, дихаю, ноги переставляю, а коліна тремтять.

Ліва почала терпнути, німіти. А тут ще – вибирай: п'ять кілометрів пологим шляхом, чи три кілометри по щаблях, вибитим в скелі ченцями. Авжеж, легкого шляху вони не шукали. Хоча… Два зайвих кілометри… Задумався на ходу. Витер шапочкою обличчя. І побачив зірки.

Доки доводилося дивитися під ноги, доки козирок і гори затуляли небеса, я не помічав і не припускав, що побачу; а тут вони порозвішувались над вершиною Мойсея і виявилися сузір'ям Терезів, моїм, що вперше відкрилося.

Любити зірки замало. Їх треба знати. Вивчати карти. Читати легенди. Не завадить опанувати астрологію. І ось тут вже без домашнього телескопа ніяк. В мене вдома – «Міцар», добротний рефлектор із 169-кратним збільшенням, на балконі. Однак Терези йому не піддавалися. Висять над самісіньким обрієм, ховаються за будинками. Та й саме по собі сузір'я невиразне: ані яскравих зірок, ані скупчень, ані туманностей. Єдине лиш, що моє.

А тут – помітне. В півнеба. Кожна зірочка: і біла – альфа, і блакитна – бета, і затемнена змінна – дельта, і тета, і сігма – кожна грає свою, власну гамму, і всі ведуть за собою.

Так, непомітно, я пішов довгою дорогою, по серпантину, який багаторазово змінював напрямок. Народ йшов мовчки, слабкі відпадали, сідаючи – хто за чаєм, хто просто на валуні. Дорога звужувалась, перетворюючись на стежку, і люди вже рухалися ланцюжком, обминаючи тих, хто робив собі привал.

Відчутно похолодало. Внизу +30°C, а тут – градусів 5, якщо не менше. Коли йдеш, не холодно, проте коліна мерзли. Шорти не рятували, і я позаздрив паломникам, одягненим в довге, чернече.

Їх ставало все більше. Жінки, дівчатка в глухих хустках, молоді послушники, ченці, священики, ксьондзи, пастори – всі вони йшли не поспішаючи, але твердо, напевно знаючи, що дійдуть.

А я не знав. Я впав на лавку і, кутаючи ноги в ковдру, взяту тут-таки напрокат, пив чай з трьома ложками цукру, гриз для сил шоколад, розуміючи, однак, що – все, як кажуть, – приплив, буду тут, ці сходинки – тут починалася остання ділянка – ці 789 сходинок – оце вже ні, це не для мене...

– Що, дорогенький, притомився? – поруч на лавку сіли прочанки. Найближча – старенька, малесенька, горбатенька – дивилася на мене знизу, зітхаючи, приходячи в себе.

– Ой, стомилася кобила, що до Києва сходила... Але ж – як на цьому не натомишся, так і там – не відпочинеш... Дійдеш! – подивилася на мене ласкаво, всміхнулася. – З таким ціпком – дійдеш...

І підхопилася, пошкандибала перша, підіймаючись на кожну сходинку особливо, як мале дитя, в два кроки, проте спритно, не затримуючи загального руху, встигаючи і палицею спереду постукати, по наступній сходинці, тому що на зір, мабуть, не надто покладалася.

І я пішов. Слідом за нею, вгамовуючи дрож, переводячи дихання, як і вона. І забрався нагору, і зайшов до маленької церкви, а потім, відшукавши місце назовні, влаштувався серед людей, покотом, закутався в ковдру і став чекати.

Тихо прокидався Синай. Зірки танули. Небеса голубіли. Чи то туман, чи то сутінки ховалися в міжгір'ях. Далечінь лежала в серпанку. І лише на сході світлішало, схід вже накопичував, вже очікував, як накине і прийме біжучі тіні, як озолотить главу першими радісними променями.

– Боже мій! Боже мій! – думалося мені. – Невже я міг не піти, не дістатися, не побачити?! Скільки разів спокуса підповзала до мене, та кожного разу знаходилося слово, чи зірка, чи старенька, щоразу надсилалося щось, допомагало мені. Немов хтось кликав, хтось тягнув мене за собою, але так делікатно і ненав'язливо, з такою ніжною посмішкою, являючи справжню Любов у всій її чудовій діловитості.

«Якщо на цьому – не натомишся, так і там – не відпочинеш...»

Але хіба на вершині думаєш про щось?

На вершині – тиша.

Вершина відокремлює, обводячи видноколом, змушуючи зняти шапочку і оглядати світ, що складався з гір, близьких і далеких, і небес, далеких і близьких.

Униз я летів. Спочатку сходинками, танцюючи на носочках, мов по клавішах. Потім стежкою, зрізуючи кути, обганяючи паломників, які повільно вальсували. І, нарешті, спадистою дорогою – широким балетним кроком в радісному натовпі демонстрантів.

Бували па, коли, відштовхнувшись і спираючись на посох, злітав я над публікою, підносячись на мить в небеса, щоб захопити, повернутися і пробувати знову.

Мене вітали. І я відповідав тим же. Я згадав все: і «Банзай!», і «Салюдос!», і «Шалом!», і «Бареф-дзес!». І особливо «Па-берегісь!», колись вичитане.

Такий політ, чи скоріше – пурхання, став можливим завдяки особливому куту нахилу і кривизні спуску, розрахованими з ідеальною точністю, що дозволяє бігти, не прискорюючись, тобто не гальмуючи і не падаючи, – саме з тією швидкістю, з якою зазвичай пересуваються ангели.

В гору я тягнув гріхи і сумніви – а скинув ношу, і поскакав вниз юним п'ятнадцятирічним орлом.

«Якщо на цьому – не натомишся, так і там – не відпочинеш!»

Ось про що казала старенька! Про шлях туди, в терпінні, в поті чола свого, крізь терни – до мого сузір'я, і назад, з гірки, зі співом і танцями, на екскурсію в монастир! З ночі – в день. Зі вчора – в сьогодні. А зовсім не про життя і смерть, не про той світ.

Про те годі й думати мандрівникові, тим більше із посохом.