Місто Гротлі
Норвегія, скажу вам, – не Україна. Все не так. І шоу брюнеток, і не крадуть, і скріпки.
1
Скріпочки – це треба пояснити. На паспортному контролі в аеропорту три кабінки. Більше не передбачено. А перевіряють ретельно, зазираючи в обличчя, і розпитуючи про мету візиту, про те, хто приймає, куди і на скільки, розглядаючи квитки, перегортаючи всі сторінки паспорта.
Втім – не всі.
Задля прискорення процесу на початку черги з'явився симпатичний літній чоловік, який скріплював спеціальною скріпкою сторінку з візою. Вітався він усіма лицьовими м'язами, гідно і життєрадісно. І скріпочки у нього були яскраво-мідними, майже золотими. І робив він свою справу охоче, із задоволенням, усміхнено, думаючи, напевно, про те, що тепер гості Норвегії йдуть вже із скріпочками, черга рухається помітно швидше, оскільки тим трьом контролерам в кабінках не треба вже перегортати всі сторінки в пошуках візи – ось вона, там, де скріплено! І мало того, що швидше, відтепер наповнена змістом черга рухається, бо нашу людину цікавить, чи всім причепили, і чи будуть відчіплювати при виході, і чи у всіх, або комусь залишать?
Тим часом з'явилася ще одна контролерка. Вона почала перевіряти паспорти біля самісінької жовтої риски, перед кабінками. Суть перевірки полягала, по-перше, в тому, щоб з'ясувати, чи туди причеплено скріпку тим доброзичливим пенсіонером на початку черги, а по-друге, чи, часом, не скріплено дві чи більше сторінок паспорта. Можливо, були й інші, невідомі мені причини додаткового контролю. Я припустив, що той дідочок міг бути стажистом. Що пані в порядку шефської допомоги курирує його, ще недостатньо досвідченого, не зовсім вправного в мистецтві скріплення. Саме в моєму паспорті контролерка перечепила скріпку, щось промовила незрозумілою мені мовою, мабуть, норвезькою, і іронічно похитала головою, мовляв «вчиш їх, вчиш…»
Я йшов до кабінки з почуттям впевненості в завтрашньому дні, з почуттям глибокої поваги за турботу, виявлену до мене норвезькою державою в особі двох додаткових контролерів, навіть незважаючи на те, що один з них міг бути стажистом. Я зрозумів: тут мене не полишать в біді, прийматимуть як гостя, виявлятимуть теплоту, врахують, як належить, і вже точно не забудуть видворити після закінчення візи.
Вас цікавить, чи зняли у мене скріпочку? Я носив її протягом всієї поїздки, мов секретний чіп, не наважуючись ані зняти, ані тим більше викинути.
І зараз вона зі мною. Мені її залишили. Там же, на візовій сторінці.
Норвегіє, я чую твої позивні.
2
Норвегія – країна дорога. Я начебто багато чого бачив, але маленька пляшечка звичайнісінької води, – нехай льодовикової, – за 6 євро – це вже якось занадто. Навіть якщо з ресторанною націнкою і подвійним контролем при розливі.
Пити таку воду нашій людині важко, дехто, звісно, шкодує, що міг би взяти пиво чи вино. Та я вже знаю, що вино тут від 9 євро за 100 грамів, та й пиво ненабагато дешевше. І так у всьому. Норвегія одразу спускає нашу людину. Великий бізнесмен відразу відчуває себе середнім, середній – дрібним, а підприємець на єдиному податку – як сказано в новому податковому кодексі – самозайнятою особою.
Цей акт опускання мені до душі. Я не люблю витребеньок, що демонструються в коштовних аксесуарах, автівках, котеджах і вбраннях. І ось що прекрасно – цього тут, в Норвегії як раз і нема, судячи з простих одноповерхових будинків.
Хтось колись, вікінги чи гуни – так опустили ці народи, що норвежці раз і назавжди відмовились від будь-якої пихи.
Скромність, стриманість, непоказний демократизм в спілкуванні – все це оточує з першої хвилини і каже: «Поводься відповідно!»
3
Дерев'яні церкви – ставкірки – стоять тут мало не з десятого століття. І ті, давні, не звичайним зрубним способом складено: колода на колоду, горизонтально, а поставлені, тобто стовбури в стіні стоять у ряд, вертикально, мов витязі в строю. Проте ж – ані зазору між ними, ані стирчить звідти клоччя. Поставлені, мов камені по-індіанськи, леза не просунеш. А якщо додати до цього «драконячий стиль» в оформленні: голови чудовиськ на ковзанах, луску покрівлі на башточках, тонкий високий шпиль над центральним нефом, немов спис, яким пробило дракона знизу – вгору від землі – ціла архітектурна філософія, храм, як поріддя, прип'яте цвяхами до неба. Втім, як подивитися. Тепле дерево, густий трудовий запах смоли чи дьогтю, яким щедро змащено стовбури, простота внутрішнього оформлення… І маленькі фігурки драконів над входом, які турботливо дбають про чоловічків, – так, зовсім поруч, мало не обнявши одне одного… Ні, не символ битви і перемоги, а може бути, приклад доброго сусідства?
Ми розмовляли про це з юним доглядачем, за сумісництвом – екскурсоводом, і кірка прислуховувалась до нас сільським забарвленням: яскраво-жовтим і салатно-зеленим, блакитним та рожевим. Прості та веселі кольори вівтаря і амвона викликали б в недругів Лютера презирство; а мені – позбавлена золота і срібла – кірка сподобалася, я почав розповідати юнакові про нашу народну ікону, про усміхненого Ісуса і рум'яну Марію…
Та тут звідкілясь увірвались японці, клацаючи затворами і спалахами. І промчали чорною хмарою, миготливими блискавицями, точнісінько мов Змій Горинич. І я злякався, що кірка, яка не горіла жодного разу за десять століть, може спалахнути, як сірник. Те саме було і на обличчі юнака. Ми забули, про що вели мову. Я опинився в хвості балакучої японської черги. А коли простяг доглядачеві гроші за квитки – він подивився на мене довгим поглядом і рішуче відмовився взяти. Ще й подякував на прощання.
– Чому він не взяв грошей? – спитала дружина. – У нього ж, напевно, є план.
– І гроші чималі… Норвегія…
4
Міста Норвегії поділяються на три категорії. Великі. Таких немає. Середні – це Осло і Берген. Всі інші – малі та селища міського типу. До четвертої належать хутори на два-три господарства. А до п'ятої – Гротлі…
Ми вкотре піднялися на плато, в тундру, відкриту для всіх вітрів, в край снігів і піднебесних напівзамерзлих озер, ми виїхали на волю з ущелин і каньйонів, і навігатор повідомив, що до Гротлі лишилася якась сотня кілометрів. Плато здавалося безлюдним. Ні стовпів електропередач, ані будок автобусних зупинок, ані зустрічних авто.
– Цікаво, а там є інтернет?
– Добре б теплої водички в душі…
– А раптом це намети?
– Або чум? Яранги?
Так ми гадали, поки на екрані навігатор не замигтів прапорець в клітинку, позначаючи кінець маршруту. І ми побачили – ні, не містечко і не селище – ми побачили будинок, готель Гротлі, і поруч п'ят авто і залишки від німецького бомбардувальника часів другої світової.
На рісепшин – жодної душі, тиша і спокій. За стійкою, над каміном і на стінах навколо висіли фотографії, безліч чорно-білих і жовтувато-коричневих, і підписи до них. Роздивляючись, ми захопилися, пішли коридором, далі, через розчинені двері, потрапили до вітальні, заставленої всіляким домашнім і родинним: тумбочками та скринями, дитячими іграшками різних періодів, природно, рогами, книгами на полицях і на журнальних столиках, великими і зручними диванами і кріслами, включно з гойдалкою, зеленими лампами, національним одягом та спортивними кубками в серванті…
– Це сімейний музей. Ось – п'ять поколінь Гротлі. На фото, з кінця дев'ятнадцятого.
І справді, з дагеротипа на нас дивилася сім'я: шість осіб, двоє дорослих і четверо дітей. Вони стояли біля чума, в національному одязі, шубах і високих шапках і навколо була така ж, знайома вже пустеля, здавалося, ще більш дика і безлюдна.
«Гротлі з дружиною і дітьми» – значилося на табличці. Так звали засновника династії. Потім прізвище змінилося, бо народжувалися дівчатка, брали прізвища чоловіків. Та місто – і на карті, навіть на досить великій – з'явилося, і ім'я своє отримало від того, першого Гротлі, високого чоловіка в лапландської шапці.
Я вперше був присутнім при народженні міста і його імені. І чомусь мене це зворушило. А може бути, ще й тому, що містечко – всього нічого, тобто будинок, який здавався зсередини більшим, ніж зовні, але все одно – один на сто кілометрів в окрузі.
Ми переходили з кімнати в кімнату, – в кабінет і камінний зал, звідти в бібліотеку, їдальню, дитячу – і все надбане, збережене відрізнялося смаком і затишком, всюди хотілося ще побути, розглянути, помацати.
– Цікаво, а господарі, як і раніше, мешкають тут же? Чи здали в оренду?
– Ось ці молоді хлопці на фото, судячи з підпису, і є нинішніми спадкоємцями.
– Невже їм не нудно? Глухий закуток…
І я подумав про те ж. До цивілізації тягне, до людей, до спокус. І тут же побачив ще фотографію.
– Дивись, король Норвегії. Приїжджав сюди.
– А це – збірна країни з лиж. Тут тренувалася. Отже, не глушина?
Виявилося, Гротлі – і в Норвегії та поза її межами місце відоме: лижний курорт, мало відвідуваний хіба що в літні місяці. Два підйомника, траси для лижників, біатлоністів. А яка в озерах рибалка, судячи з довоєнних фото заможних рибачок з трофеями мало не в зріст людини!
– О, Гротлі! – це ім'я сповнилося різноманітного та насиченого звучання. Тому й назвали так п'єсу для флейти – ось ноти і фото композитора. Дівчина на рісепшин повідомила, що господарі живуть тут же, в лівому крилі. І незабаром з'явилася господиня, маленька блондинка з ялинковими іграшками на таці, головним чином пташок з защипами знизу. Ми вийшли на ганок, і вона почала розсаджувати їх на ялинці, що росте біля входу.
– Чи не зарано, в червні? – запитав я, спостерігаючи як дбайливо, немов живих, ховає вона пташок між гілками.
– Мені подобається… – відповіла вона і сором’язливо посміхнулася…
– Їдьте старою дорогою, там є дещо.
– Якісь руїни? Пам'ятки?
– О ні. Тут цього немає. Природа. Красиві види.
І ми поїхали. Дорога була вузькою і звивистою. Ми навіть «знайшли» вибоїну. Плюхнулися всім колесом. Відвикли!На узбіччі обабіч дороги траплялися триметрові жердини. Коли занесе снігом – а тут покрив в два метри – звична справа, то тільки по жердинах можна буде дізнатися, де рити, розчищати.
Подекуди з'явилися будинки, схожі на дачні, а з'ясувалося – орендовані на час лижного сезону. На озері – кілька критих елінгів для рибальських човнів. Старий дерев'яний міст. Кошара, прибудована до величезного валуна. І – порожньо. Ані людей, ані машин. Простір, далечінь, пологі пагорби, подекуди зі сніговими язиками. Хмарки, що виростають прямо із землі – ось вони народжуються: там – зі снігових плям, там – пропливаючи над озером, а ось – повзуть по дорозі з-за повороту. І піднімаються парою, і з'єднуються в хмари. За цим можна стежити нескінченно. Невідривно, мов за струменями водоспадів, охоплюючи поглядом чергову хвилю, її гребінь в самому верху, на початку, і проводжаючи до низу, до падіння, до бризок.
Тут все повторювалося в зворотному порядку, оголюючи суть кругообігу, підкреслюючи швидкоплинність води і сповільненість вознесіння, як життя, і – ні, не смерті, – а того, що буде, буде – тут сумніватися в цьому не доводиться – обов'язково буде потім.
Ми виїжджали рано.
«Якщо у вас є проблеми – стукайте в 202-у» – прочитав я на рісепшин. І стукав, стукав двічі, та ніхто не озвався.
– Вони ще сплять.
– Ключі ж можемо залишити?
– А сніданок? Обіцяли дати з собою…
Поки ми шепотілися, з двісті другої кімнати з'явився юнак, один з тих, кого ми бачили на сімейному фото. Він вибачився і поспішив на кухню, зібрав нам на дорогу щедрий сніданок, і соки, і фрукти. І навіть поклав ножик – не одноразовий – справжнісінький, металевий, а раптом знадобиться.
– Напевно, Гротлі – найкраще місце в Норвегії, – сказав я, прощаючись.
– Для мене – це точно, – посміхнувся у відповідь.
