О, Грузія моя!.. (П'ять тостів з коментарями)
Передчуття Грузії…
– Ласкаво просимо, – всміхнулася дівчина-прикордонник і простягнула пляшечку грузинського вина. Так, в одній руці – паспорт, в іншій – несподіваний подарунок, а на обличчі – радісна здивована посмішка, – і перетнули ми кордон. Передчуття справдилося: тут чекали на нас, зустрічали як давніх і добрих друзів.
– Ой, Україна, Київ! Ми вас любимо. Приїздіть завжди! – чули ми звідусіль.
– Україна? Київ? Ні, ні – з вас я візьму не десять ларі, а тільки – дев'ять.
Чи ось, міняємо гроші в обміннику.
– Україна? Київ! – і разом з грошима з віконця простягають два мандарина, мені і дружині.
– Україна! Київ! – з невисокого балкона киває літній батумець. – Ну, як там Янукович? (Йшов листопада 2012 року). У нього все добре? Він здоровий? Грошей йому вистачає?
– Ласкаво просимо, дарагі гості! Присягаюся, я зроблю все, щоб ви пізнали і полюбили Грузію! Ось і осінь цього року у нас тепла, гарна! – з перших слів Іраклія, нашого гіда, я відчув: до фірмової грузинської гостинності додається щось ще – може бути, спільна пострадянська доля, чи подяка за підтримку в останній війні, чи співчуття. – Як би там не було, – сказав Іраклій. – Та ми, в Грузії вісім років йшли шляхом змін, а у вас, вибачте, якось, вибачте…
І на пам'ять спала інша осінь, холодна київська осінь 2004 року, і та особлива суміш надії, віри і душевного тепла, яку потім неточно назвуть ейфорією Майдану. Мені дуже хотілося переконатися, що тут, в Грузії, все склалося інакше, надії виправдалися, гасла стали реальністю, а найголовніше – ту взаємну ніжність вдалося вберегти…
***
Іраклій. Так звуть нашого гіда – чистого і доброго хлопчика двадцяти шести років, знавця рідної історії і традицій, закоханого і натхненного, делікатного і гордого, іронічного і сміхотливого. Ось тільки смуток в очах, а часом і тиха журба не полишають його. Що за цим? Три війни, які пережила Грузія вже за його життя? Чи три тисячі років грузинської історії, з яких тільки сто сімдесят – без війни…
– В тринадцятому столітті, – розповідав Іраклій, – нас, грузинів, було тринадцять мільйонів. А зараз залишилося чотири з половиною. Тому третій тост – після «Дякую Богу» і «За наших предків», третій тост у нас не за жінок, про них трошки пізніше, третій – за мир.
***
Стою біля школи. Дзвінок. Довгий, дзвонить-видзвонює. Ні, не на перерву – на сьогодні все, скінчили навчатися. У нас як? Шум, крик, біганина – вивалюється натовп, хто летить, хто лупить портфелем. А тут тиша – діти виходять, не поспішаючи, звісно, не строєм, не чинно, та гідно, не галасують.
А ось кінозал в маленькому містечку – зовсім інша річ: зал переповнено, і тільки хлопці, дівчат немає, пацани, підлітки, але є й 20 років і старші, а на екрані – «Багдадський злодій», пам'ятаєте ще той, старий; і ось сцена: він, головний герой, сидить на пагорбі і не чує, як до нього крадуться, підповзають слуги, щоб схопити, все ближче, ближче, – і тут зал вибухає – все – і хлопчаки, і юнаки, і старші – всі кричать: «Гей, дивися! Ти що, озирнись! Рятуйся! Гей!» Весь зал гукає йому. Я такого ніколи і уявити не міг – не діти вже, ніколи…
Чи не тому в них, довірливих і чуйних, і храмів більше – дванадцять тисяч тільки православних, та справа хіба в храмах – світліші вони якось, чистіші…
***
Місто святкує. – Що, кажете? – Горе?!
Горі святкує – що кажете ви?
– Сталін – не дідько! Сталін – у Горі,
Сталін – (о, горе) – вічно живий!
Нас привезли в Горі, і мені на пам'ять спали точні визначення і висновки прекрасного італійського письменника Умберто Еко. «Вічний фашизм» – так називається його стаття про загальні ознаки тоталітарних систем і їх національні особливості. У кожного народу тоталітаризм свій. Та, зауважте, «вічний», тобто невикорінний остаточно, готовий повернутися в новій і несподіваній формі…
І ось ми в Горі, на батьківщині Сталіна. Автобус зупинився біля меморіалу. Музей на сорок сім тисяч експонатів, будиночок, де народився, особистий вагон, гордий пам'ятник. Втім, все простіше і скромніше, ніж в Ульяновську.
– Цього року, – сказав Іраклій, – міністерство культури ухвалило рішення створити тут меморіал жертв сталінських репресій… Та я мушу сказати, що у нас, в Горі, в багатьох сім'ях перший тост піднімають за Сталіна.
Присягаюсь, не розумію – своїх, грузин, вбивав він з особливим задоволенням, як жодний інший народ. Під час війни забирав навіть єдиних синів. А інтелігенцію як знищував, як принизив… Перший тост… Не розумію…
– А чого тут не розуміти, – кажу. – У Володимира Орлова є такі рядки:
Червоний прапор взяв Ісак!
Веде Ісак народ!
Він – комуніст, не аби як.
Старий він ідіот.
– Так, – кивнув Іраклій. – У нас країна довгожителів. Піонери тридцятих, як і раніше, збираються тут, в музеї, урочисто рапортують, мовляв, все готово, товариш Сталін, до Вашого воскресіння: і будинок, і вагон під парами, а найголовніше – народ втомився від демократії і хоче наведення порядку. Та я би не ображав все старше покоління. І ось що думаю: в народу, на відміну від окремої людини, дірка від кулі в потилицю має властивість з роками заростати. Яка там кровна помста… Добрі ми занадто, забудькуваті. Що вдієш, добрий народ…
***
– Присягаюсь, – сказав Іраклій, – навіть якщо мені відрубають обидві ноги, цей тост я виголошуватиму стоячи. Втім, ні – не просто промовлятиму – поема, ода, пісня, танець – ось мова закоханого.
І справді, від грузина нечасто почуєш: – Жінко, ти не права!
Найчастіше зовсім по-іншому…
Стара майстерня, напівпідвал… Зазирнули: за машинкою кравець – добряче під сімдесят, чи навіть – понад, круглі окуляри, «Зінгер»… Игривая улыбочка из под очков. Приглашает зайти.
Грайлива усмішечка з-під окулярів. Запрошує зайти.
– Зараз погано… Раніше від вас приїздили молоді дівчатка в маленькому білому (він вимовляє: «бельом», пом'якшуючи, додаючи розчаровані руки) – в маленькому бельом чи без нього. Ходили туди-сюди над вікнами. Це хвилювало й тішило життя. А що тепер: приїздять ці товсті багаті старі американки – що тут може радувати?
Чи ось – картинка з Батумі.
– Чіто хочі-ішь? – почув я якось на набережній.
Невисокий гладенький чоловічок в «аеродромі» масно дивився на довгоногу білявку, кумедно витягуючи до неї губи: – Чіто-о-о?…
І двічі: – Хочііі-шььь, – цими подовженим «ііі» та свистячим кінчиком пом'якшуючи дієслово в своєму запитанні; здавалося, він готовий був купити для неї всю біжутерію з цього прилавка, та що там з прилавка – всю, всесвітню китайську біжутерію – і це подовжено-благальне «хочііііі-шььььь…», і оченята-щілинки, і стогнучі інтонації, і пухкенька пачечка грошей в таких же пальцях не могли не переконати…
– Тобто! – вигукнув Іраклій, – нехай не перший, нехай не другий, нехай не третій, та четвертий, цей тост – обов'язково за жінок. Таких, як Нестан-Дареджан, як Тамар, як ви – незрівнянні українки… За вашу красу, за нашу любов!
– А як же Медея, – запитали ми нашого гіда. – За що цій брато- і дітовбивці, цій зрадниці рідного батька, цій шпигунці-підсобниці в крадіжці національної гордості – золотого руна – за що пам'ятник у центрі Батумі?! Невже кохання може бути виправданням?!
– Медея, – відповів, – це "гумка", що стирає найважливіші духовні принципи нашого народу. І пам'ять про неї потрібна для того, щоб ми знову і знову осмислювали наші головні цінності, вписували їх у свої душі.
***
Слухати Іраклія – суцільне задоволення. І не тільки по суті – інтонація, акцент. Російська мова з грузинським акцентом – це вам не аби-що! І навіть такий – кпинливий, як в анекдотах. А візьміть говірку грузинських фільмів. «Не сумуй!», «Міміно», «Батько солдата»…
– Суміш російської та грузинської, – пише Інна Лісова, – це якийсь особлива, третя мова. Уявіть собі, що у фільмі «Не сумуй!» актори говорять чистісінькою російською мовою. Без акценту, без характерних інтонацій. Хіба фільм не втратив би половину своєї чарівності? Впевнена, що в перекладі грузинською мовою фільм втратив би стільки ж. Ця мовна суміш, окрім того, що дуже приємна для «російськомовного вуха», створює для глядача забавну ілюзію, ніби він розуміє грузинську мову. Ти відчуваєш себе «своїм».
Як вірно підмічено! Але є ще одна дивна особливість такого акценту.
Думаю, в ті радянські роки акцент відбивав, а точніше підкреслював внутрішню розкутість, духовну незалежність Грузії. Ось і Іраклій говорив вільно, з акцентом на зухвалість і гідність.
– Ви можете ставити будь-які питання, і про політику, про що хочете, ми вільні, ми відкриті, – нас уже нічим не налякаєш!
І ми запитали, де купити вина.
***
У 1976 році з Аджарії я віз шість пляшок «Чхавері», – таке молоде вино! Віз і думав: через три місяці мій день народження, покличу друзів, накрию стіл, а вино буде яке – вах! найкраще! – «Чхавері» – який смак! який букет! – рожеве напівсолодке делікатесне – і буде свято. Поставив, як годиться, в холодильник, а коли через три місяці відкоркували – кисле! Скисло! Мій друг сказав: «Хіба можна? Молоде вино - і в холодильник?»
А я подумав, що щось я про цей народ не зрозумів, не дізнався щось важливе і нагальне.
А тепер зрозумів, тепер дізнався.
– Хіба можна, – сказав Іраклій, вислухавши мою історію, – хіба допустимо так надовго відкладати зустріч з друзями. Добре ще, що тільки вино померло. А якби не вино?
Є у мене старий друг – Серго Паносян. Давно не бачилися – він у Єревані, я в Києві. А тут іду по Батумі – дивлюся, вірменська церква. Заходжу. Порожньо. От і заговорив з жінкою, що продає свічки і хрестики, привітався вірменською, згадав Серго – чудову людину, здоров'я йому побажав… А виходячи з храму – ах! – мені просто під ноги злетів білий голуб – і красень же який: білосніжний, з білими штанцями-кльошами. Злетів, і не боїться, то так обернеться, то ще так – позує для фото. А потім спурхнув і на карнизі під фронтоном всівся, завмер. Зліва – лик Христа, праворуч – він. Отже, і вдома я Серго згадую, а тут бачите як – і від нього звісточка прилетіла… Напевно, земля тут така, чудова…
Друг. У Грузії - це означає майже брат. А буває і більше, тобто значніше, глибше, самовідданіше. Коли Україна – і керівництво країни і народ – підтримали Грузію у війні з РФ, грузини відгукнулися серцем.
– Ми вас любимо! – чули ми не раз, і відчували – крім усього іншого, окрім захоплення національним колоритом, – ця любов із загального приниження, загальних мук і співчуття.
А ще в цій спільності – ворог не тільки зовнішній, імперський, а й внутрішній, тому що гріхи наші подібні.
***
Іраклій сказав:
– Якщо ви хочете перейти вулицю – спитайте, де перехід. Будь-який грузин вам покаже і скаже – всюди. Ідіть сміливо. Якщо вас задавлять не на переході – всім краще. По-перше, водія, пробачте, зовсім не буде за що карати, так? Але ж і ви, по-друге, обов'язково відчуватимете повну відповідальність за своє життя і здоров'я, не позбавляючи себе при цьому задоволення бути необмежено вільним.
***
– В минулі часи, – сказав Іраклій, – у нас в гастрономі ніколи не давали здачу, просто продавщиці не давали, навіщо, всім треба жити, і до цього швидко звикли. А зараз – за сірник – якщо вкрав – сім років, але не менше трьох – в найкращому випадку. У нас в селі сусід вкрав у сусіда вівцю і запросив його до себе на шашлик. І той, обкрадений, його трошки насварив. Та до міліції не пішов, а той, хто вкрав, чи хтось із його жінок, у присутності дільничного обмовилися десь – і все, дванадцять років дали за крадіжку вівці. Це, звісно, багато. Але хабарів справді немає. Мені, наприклад, від вас нічого не потрібно, крім посмішок. Зараз будь-який документ оформлять всього за один день. І здачу дають до тетрі, до копієчки. І все по чеку, і в ресторані і на оптовому, – Іраклій казав про це, як про очевидне.
Отже, не така вона вже непереможна, ця корупція? Слово честі, якщо зустріну Саакашвілі, скажу йому: – Гамарджоба, Міхо!
Адже «гамарджоба» в перекладі означає: перемога! І він переміг!
Мені кажуть, ну, що ви порівнюєте, Грузія – не Україна, країна маленька, у них порядок навести простіше. Але ж у нас якраз здачу давали завжди…
***
– Як ви можете казати, що Міхо – легкодухий, якщо він переміг корупцію, якщо він не побоявся сказати «пішли геть!» мафії, злочинцям у погонах, справжнім бандитам. Як?!
– Боягуз, все одно – боягуз. Ти бачив цей ролик? Коли він, Верховний Головнокомандувач, впав на землю під час обстрілу, і охорона накрила його? Бачив?
Ми сидимо за столиком в кафе. Нас четверо: Іраклій, Георгій (водій нашого автобуса), його тбіліський друг, і я. Я підсів до них поговорити, зрозуміти, чому Міхо зняли, тобто обрали іншого.
І мені кажуть, що причин насправді багато.
І «як він міг так по-хамськи звільнити всесвітньо відомого режисера Мелора Стуруа, таку людину, навіть не запросивши його до себе, не поговоривши, а так?» – Георгій робить при цьому такий порух рукою, немов крутить кермо: різко, «туди-сюди», що, мабуть, означає, – Міхо занадто загордився, «волюнтаризм, розумієш?»
І «любі друзі», яким все дозволено.
– Вірмени! – деталізує тбіліський друг, – в нього всі міністри вірмени, тому що він сам вірменин. І тут же мені цитують Іллю Чавчавадзе про підступних вірмен, і що «їхній вірменський католікос дає кожному вірменинові, який вирушає робити бізнес в Грузії, 15 тисяч доларів, «підйомні»: 5 – для покупки нашої грузинської землі, 5 – на бізнес і 5 – на хабарі…»
І «набрид». «Вісім років просидів, досить, – це демократія, чи що?»
І – «все ж таки треба якось і з Росією, куди від неї подітися…»
Іраклій мовчить, слухає, він молодший за столиком.
Мовчу і я. Так все схоже, і штампи, і міфи, і «п'ята колона», і методи інформаційної війни, здійснюваної Кремлем…
– А все ж таки – ви перемогли, – кажу я із заздрістю. І мене втішають і обнадіюють.
***
– Є таке грузинське слово Гвбрдгвніс. Гвбрдгвніс – дев'ять приголосних і одна голосна – означає, коли вовк роздирає ягнятко – самий момент роздирання. Гвбрдгвніс. Таке спеціальне міцне слово! Тепер я знаю, що мені сказати, піднімаючи тост за дружбу. Ні, не за жружбу та п'южбу між народами, і не за дружбу, боронь боже, між чоловіком і жінкою, а за дружбу між владами. Я скажу тому, хто, боронь боже, знову зазіхатиме на цю маленьку країну: – Гвбрдгвніс – Зупинись!
І вовк гірко заплаче, завиє і, ридаючи, скаже: – Я ж вовк – імперія іншою бути не може!
І тоді я обійму його, коли він плакатиме, і попрошу: – Постарайся.
І нехай це буде – тост.
