Майстер ботлінгу
Є в Таїланді містечко Паттайя. А в ньому – приватний музей бельгійського майстра ботлінгу - велика колекція моделей вітрильників у скляних пляшках та бутлях.
Спочатку я побачив його роботи. Потім – весільні фото на стінах. І, нарешті, самого бутеляра.
Вийшов карлик, вийшов гном.
Обійшов мене кругом.
– Пітер, – руку простягнув.
За собою потягнув.
– Ось – моделі. Це – дружини.
Діти, друзі – дім гостинний.
Дім привітний…
Але часом –
Бутель - ось він - я підійду -
І волію, і волію -
Щоб мене забули разом,
Всі мене забули…!
- Люди!
Бутель!
Бутель!
Я підходжу
І порожньому вклоняюсь…
Містер Пітер, маленький чоловічок, водив мене від моделі до моделі і розповідав, і показував, як дбайливо слід вставляти деталь, змащену клеєм, в горлечко і збирати в конструкцію не поспішаючи, точно і вправно.
Я ж зиркав на фотографії, – досвідчений фотограф розміщував нареченого на сходах, на одну-дві сходинки вище, щоб головами врівень з нареченою, – і, вловивши мій погляд, Пітер повів розмову про свою велику сім'ю, про численних дружин, дітей, онуків, і насамкінець довірливо повідомив:
– Ти не повіриш, але коли я бачу порожню пляшку, я забуваю про все і можу працювати по двадцять годин на добу, поки не скінчу... Новенька, як іграшка, двадцятигарматна трищоглова бригантина дивилася на мене крізь товсте скло пляшки, і контури її спотворювалися і тремтіли у випарах жаркого Південно-Китайського моря і здавалося, ні, це – не іграшкова, а віддалена, тобто – далека, видима в окуляр на обрії…
…Всі вже спали. А хлопчик, накрившись з головою читав, ковтаючи слова і букви.
«– Зем-ля-а-а! – закричав вахтовий дозорець. Я вибіг на місток і побачив вузьку горловину, а за нею тиху бухту, де стомлені шаленою скачкою хвилі дихали тяжко і плескалися не в такт. Надія, слабка як розрада, уривалася біля дрібних скель, що замикали горловину.
Тисяча чортів! Рифи! Нас невблаганно несло на них. І ось, ось – Хирр! Бдуух! Розпорюють! Тріск! Руйнується! А решту – акули…» Що робити?
«Що робити?» – ревло в моєму мозку… – Ворвань! Звісно!»
– Що?
– Ворвань – не що інше, як китовий жир, що має властивість розтікатися певним шаром по поверхні моря, і на мить…»
– Ах! Я зрозумів!
– Бочки – за борт!
– Негайно!
– І до горлечка – як по маслу!
– Точно і вправно!
Риф наближався. – Так тримати! – Кабельтов! Двісті футів! Сто! Товсь! Двад…»
– Я перегорнув сторінку, – згадував майстер. – І в цей момент ліхтарик, блискучий китайський, вірний як особиста зброя, раптово цілком згас. Я тиснув і рухав кнопку, човгаючи металом по металу, дідько! І пітьма розтеклася під ковдрою чорною морською безоднею, і книга лежала в ній, розкинувшись, немов нежива…
– Китайський ліхтарик! Ліхтарик! Ліхтарик!
Я грів батарейки в руках.
– Зажеврій, зажеврій, проклятий ліхтарик!
Ніяк не виходить. Ніяк.
Я виліз з-під ковдри. Темно.
Фари - стелею. Ні,
Не вистачає. Даремно.
Безмісячна ніч.
І мені не лишилося нічого -
(батарейки в коморі лежали на першому поверсі) -
Іншого, ніж, не вмикаючи світла,
(мама моя може почути, прокинутись),
сходами - в темряву, де чатувала
доля моя…
Оступившись, Пітер покотився донизу, пошкодив хребет і перестав рости. Тоді, в лікарні, якийсь морячок показав хлопчикові диво: модель бригантини, змонтованої в пляшці. І Пітер захворів на цю пристрасть навіки.
Ось вони – худі, як топ-моделі, прудкі кліпери з височенними п’ятьма мачтами, і пузаті, перевантажені золотом мідно-гарматні горлаті іспанські галеони, і рибальські шхуни, міцні, статні, і царські карнавальні галери і лодії. І ялики, джонки, байдари, піроги, фелюги. І шлюпки, гондоли, шаланди, моторки і яхти. Два роки Пітер не вставав з ліжка. А потім поволі – місяць за місяцем – каталка, милиці…
Однокласники співчували йому. Та жалість – поганий товариш. Тим більше, коли тобі вже п'ятнадцять, а за вікном дружна і провинна весна. І Пітер – на той час вже відомий майстер – полишає провінційний Льєж і їде до Амстердаму.
Маленька майстерня на горищі. Вікно, відчинене на канал і затока Ей і нові друзі – поети і художники, музиканти і ювеліри, моряки і докери…
Вони збиралися в малюка, в коротуна Піта часто, бо любили його – маленького фламандського півника – і його затишну шпаківню в піднебессі, що продувається, мов бочка сигнальника, і гостинну, з відкритим навстіж буфетом і холодильником, і добрим запасом тютюну, кави і чаю, з безперервно киплячим чайником і працюючою кавомолкою, і пледами та кріслами, пропаленими в багатьох місцях, і рядами порожніх пляшок в коморі, де, до речі, як і в кухоньці, теж містилася ще одна розкладачка, і можна було залишитися на ніч, чи покласти сюди господаря, який в разі чого без питань поступався своїм двоспальним ліжком…
До нього заходив, посварившись з дружиною, літній сусіда-рибник, і побитий до крові, знервований приймальник посуду, і маленький полохливий єврей, гранувальник з майстерні навпроти, з огрядною дружиною господаря, і сюрреалісти і композитор, і неохайний поет чомусь з однаковісінькими подругами, і подругами подруг, – покрасуватися, попліткувати і пошуміти…
Кожен з них навчав його своїй майстерності, прийомам і секретам, і він слухав уважно, прилаштовуючи до свого, до ботлінгу, насичуючи його новими кольорами, звуками і запахами, дивовижними історіями і самим життям, тобто теплом, недосконалістю і мудрістю.
У курдупеля Піта
Ми зберемося знов,
І вип'ємо, як налито,
За дружбу і любов.
Коли життя розбите –
Не ний, не причитай –
У бутеляра Пітера,
Як склеїти – спитай.
Прийшов час, і він одружився з Ельзою, дочкою рибника, і кохав її, як люблять вперше, і пишався, зиркаючи знизу догори, її статністю і міцними ногами і грудьми, і приндився поруч, і медовий місяць тривав у них цілий рік, а минув, так наче й не було. Та незабаром народився Джонні, роботи додалося, пішло щоденне, побутове, і одного разу, застукавши її з голим і п'яним здоровенним матросом, Пітер з подивом помітив, що радий цьому, і прогнав її до тата, в крамницю. При цьому він ще сильніше прив'язався до сина і родини, і більше працював і допомагав, і що дивно, міцніше відчував її турботу – Ельза прибирала, прала і готувала, як і раніше, – проте сходитися не забажав і жив самотньо.
…Пітер прокинувся, немов хтось кликав його. Сну як не бувало. Протяг надував штору. У вікно волого дихала весна.
Він підвівся несподівано легко, і на підлогу впала книга – «Чайні кліпери» з прекрасними ілюстраціями Де Бриза…
Він вийшов на балкон. Сонце ще не зійшло. Канал був темним, а затока вже виблискувала, вже чекала.
У порту видзвонювали талі. Саме повітря дзвеніло і дриґотіло.– Гей! Гей! – закричав він, стискаючи кулаки, в неможливий весняний ранок, в майже беззоряне небо, і дихав уривчасто, немов виходячи з істерики і ридань.
Похитнувшись, коротун Піт скинув з підвіконня щойно складений бриг. Пляшка розлетілася на дрібні діамантові друзки і, підхоплений шторою, вітрильник винесло з вікна і понесло у відкрите небо.– Я зрозумів, що треба поїхати, – дивлячись на весільні фото, розповідав Пітер. – В обмін на вітрильник я випрохав у бога секрет. Ось чому я тут, в Таїланді – вітрила нашепотіли, можливо…
І дійсно, в цій благословенній країні Пітер перестав бути коротуном! Маленькі тайці і таєчки лише трішки височіли над ним. Але якщо на підборах і півником!
Ось так і перебрався він до Паттайї і, як годиться, спочатку знайшов тут здоровезну голландку, а потім – пишну угорку, а після – мулатку, і лише два останніх шлюби були з усміхненим особами маленької тайської національності.
З усіма своїми дружинами він перебуває в злагоді, всім допомагає і чекає в гості, дещо плутається в іменах онуків, проте дітей знає і виховує, і любить як рідних, і вже точно не менше, ніж вітрильники…
А ще він захопився моделями будиночків, бо поплисти – це означає повернутися назад, додому, коли-небудь обов'язково, а ще краще – у строк, чи всього на кілька, на пару днів пізніше, щоб на тебе чекали, і пекли, виглядаючи у віконце, твій улюблений "наполеон". Та найголовніше…
Всі його вілли і вігвами, пагоди і палаццо, чуми і хатинки – усі з навстіж розкритим вікном, щоб ви побачили ляльковий кухонний столик, і сито для борошна, і качалку для розкачування, і щасливе обличчя господині, яка нашвидку витирає руки об фартух, бо там, при вході в бухту з’явився його корабель, і треба бігти на пристань, притискаючи до грудей посудину з дивовижною порожнечею!
_________________________
Ботлінг (гол.) – національне митесцтво колишніх моряків – складання моделей суден в скляних пляшках.
