Цейлон посміхається
Мама мила Раму.
З місцевого «Букваря»
Пролог
Написати про посмішку я мрію давно. Чому?
По-перше, «Від посмішки стане всім світліше». Чи ось це: «Нехай стане радісніше всім!»
Дитячі істини, як і юнацькі, КВН-ські – в ці істини я вірю. По-друге, кому ж писати, як не мені. Збирати посмішки я почав давно, можна сказати, від самого народження, а, можливо, і до. Спочатку я просто складав, а місяців з семи вже сортував по людям: мамі, бабусі, наприклад, і не людям: сонечку, ранковому, яке зазирнуло у віконце, і кішці, ситій, яка вмивалася…
Світ посміхався весь, оскільки, дивлячись на дитину, не можна, неможливо не посміхатися. Щоденна, щогодинна кількість посмішок зростала. Ось і дідусь, роблячи мені потягусі, примовляв: «Рости вели-и-икий! Вели-и-икий! Великий-превеликий!»
Бо як же маленькому все це посміхання вмістити?! Посмішки переповнювали, надимали захоплені очі і щоки… І вивалювалися, вистрибували назад у світ з вереском і писком. Чи просто квітнули безперервно загальним усміхненим станом. Чи…
Тобто в справі колекціонування посмішок я набув більш ніж піввіковий досвід, а також – навички довгострокового зберігання в пам'яті, що дозволяє в будь-який момент витягувати, ідентифікувати за місцем, часом, обставинами, персоналіями, всебічно досліджувати або ж – просто радіти. Характерно, що гримаси протилежного – сповненого зла – толку зливалися в моїй пам'яті в загальну калюжу, що швидко висихала, викликаючи у відповідь не злобу, а подив і гіркоту.
По-третє, вивчивши роботи Пітирима Сорокіна про види любові, я зрозумів, що не тільки можу, але і зобов'язаний класифікувати посмішки, розкриваючи генезис, рушійні мотиви, форми і характер, тенденції…
І я мало не пішов цим шляхом – шляхом наукового дослідження. Слава богу, мене вчасно осінило. Які дослідження?! Це ж просто смішно! Важливі не типи, а живе почуття насолоди побаченої! Пиши про які завгодно, але неодмінно подаровані тобі особисто. Колекціонуй, будь ласка, та демонструй як унікум, як рідкісну монету, роздивляючись крізь лупу чи навіть мікроскоп. (Про телескоп я спочатку й не думав…)
Ось тоді, неначе Паганель за метеликами, я і помчав світом. Це було чудово! Сотні, тисячі, мільярди посмішок! Викликаючи відповідні, вони множилися, підтверджуючи висновок про унікальну здатність Людства відтворювати їх у рекордних для Всесвіту кількостях, причому незалежно від рівня економіки чи культури. Проте ж попутно я зрозумів, що не будь-яку вищирену міну слід приймати за Посмішку. Штати, Європа, Китай – звісно, і там подекуди, та в цілому – ні, не те, жалюгідна подоба… Одна марнота, суспільства споживання і виробництва.
І тоді я рушив на Цейлон, на батьківщину цієї дивовижної людиноподібної міни, згідно з Дарвіном, що дісталася нам від мавп. Саме на Цейлоні, де зародився Адам і згідно Біблії знаходився Рай, я сподівався знайти найсвітлішу, найчистішу, най-най…
1
– О так! Аюрведа все лікує. За винятком діабету. Сподіваюся, у вас не діабет?
– Ні. А ви – лікар? – втретє запитую, і він, нарешті, признався, що лікар буде о 19.00.
– А що ж вас турбує?
– Та ось, – показую на п'яту. – мозоля чи бородавка?
– О так! Аюрведа все лікує, ви пам'ятаєте. Я приготую для вас мазь!
Бачите – це пляшечка з маслом з натуральної оливи – священного дерева. Спочатку змащуємо маслом – ось так, за годинниковою стрілкою. А тепер накладаємо мазь – це мазь спеціально від того, що у Вас – накладаємо і даємо 30 хвилин сохнути. Через 30 хвилин – омити водою і так робити перед сном.
А зараз, поки ми будемо робити масаж, не чіпайте! Через 30 хвилин ви побачите, що буде! – він підморгнув, – з вашою ногою.
І додав змовницьки: – Сер!
І мені нічого не лишалося, як зануритися в масло масажу, недовгого, але дорогого, розслабитися і набратися цілющої його сили, щоб потім розглядати підошву під захоплені крики продавців, що збіглися:
– Ви бачите?! Бачите! Як моментально діє! – показував на п'ятку мій «лікар», яку дійсно стягнуло, мов цементом.
– О! О-о! Дивно!
– Ви дивитесь?!
– Добра мазь!
Ті, що збіглися, киваючи, це підтверджували і чомусь дивувалися несподіваному ефекту.
– Не турбуйтеся, – повідомив мій цілитель. – У мене для вас відкладено ще дві баночки. Беріть, вистачить надовго. – І явив таку впевнену міну, проте тут же ляснув себе по лобі, забув, мовляв, і ляснув мене по плечу, посміхнувшись широко, по-свійськи: – Я ж вам ще дві пляшечки оливкового масла винен, для вас зі знижкою – по 50 доларів…
– Ні! Ні! – тут вже я замахав руками. – Я візьму тільки мазь, одну баночку, ось цю, маленьку, скільки?
Так, поторгувавшись, я придбав чудову мазь, яка хоч і не допомогла від того, що в мене було, та допомогла від іншого, і досі біліє в щілині між рамою і підвіконням, виявляючи найкращі якості віконної замазки.
2
– «Здрастуйте! Здрастуйте! Здрастуйте! Здрастуйте!» – читаю у Данила Хармса, і радію, як точно вловив він прагнення вітати весь навколишній світ, кліпаючи, як клоун, і вклоняючись на всі чотири сторони світу, обдаровуючи променистими посмішками всіх, розпливаючись, розчиняючись, розбризкуючи як салюти.
Щойно я переступав поріг університету, де працював викладачем, як тут же починав крутити головою, розуміючи, що з особливим задоволенням приймаю студентські, причому всілякі – вдячні і вимушені, швидкоплинні і статечні, мотивовані і прості, сором'язливі і з натяком. Найчастіше хотілося розкланятися у відповідь, заохотити, продовжити усміхнене спілкування, тобто неодмінно помітити, не залишити без відповідної уваги, і зовсім рідко – стримано кивнути двієчнику і підлабузникові. Становище зобов'язувало тримати дистанцію, а почуття відповідної радості переповнювало, і я навчився, схиляючи голову у відповідь, відображати їх всередину, збираючи, як мед в стільники, щоб вистачило і «на потім», для себе, і для інших, і для цих нотаток…
3
Якщо дивитися на Цейлон з орбітальної станції «Мир», чітко вимальовується мордочка в блазенському ковпаку. Округлі риси, ямка на підборідді, ніс картоплею чи, якщо вам більше подобається – гостроносий, буратіноподібний – ось клоунський портрет цих місць з неминучістю відбився в простацькій, провінційній душі народу. А тут ще поруч – північніше! – величезна Індія. Порівняння напрошувалося саме собою. Невже для хитрих і підступних жителів Індостану Цейлон щось таке схоже на Малоросію? Цікаво, а чи пам'ятають в Індії, що Шрі Ланка вже понад півстоліття – незалежна держава? Паралелі виникали миттєво. І валовий внутрішній продукт на душу населення тут приблизно дорівнює рівню України, Росії та Індії. Тобто у вісім разів нижче британського, в дев'ять - японського і в одинадцять – рівня США. І це теж схоже!
– Ви з України? О-о! – очі його заблищали, і радісна піднесена усмішка полетіла мені назустріч.
– З України?! О-о!! Ми теж – лідери по корупції! У нас триста міністрів. Триста! І у всіх діти – в Європі, Америці, всі в університетах. І сім'ї у них, не рахуючи друзів, – господар кафе озирнувся, неначе саме чисельність кланів і була компроматом, – сім'ї ж великі. Ось і дай. Все – з половини. У мене – половину прибутку забирає місцевий, забирає з усіх. І у нього – теж – муніципальний, а там – районний, а там – обласний. А тут ще ці приїжджі: китайці, індуси, до речі, і європейців чимало. Все – з половини. Заступник міністра, міністр, прем'єр, президент. А менше – ніяк. Влада – вісім рівнів – суцільна корупція. Будь-яке питання – дай. Бачили у нас поліцейські ділянки? Доти, дзоти, колючий дріт?
– Так, було, по трасі. Але ж гід сказав, що це проти цих, «тигрів», терористів?..
Господар поглянув, немов рупію подарував.
– Згадаєте мої слова. Бунт. Путч. Сквеа, майдан по-вашому. Ось чого вони бояться більше за будь-яких екстремістів. Народ дійшов. «Як нам обридли їхні пики…»
Він лаяв владу та приїжджих, плавно переходячи до народу місцевого, мирного, наївного, який занадто розніжений, обласканий райською природою, надміру ледачий, надміру заражений буддійською аскезою, покірністю кармі та непротивленням, що ні про який майдан тут і мови бути не може.
– У нас, в Італії, їх би моментально, на другий же день… Я тут уже понад двадцять років, дружина – ланкійка, а все ніяк не звикну…
Він ганив і «верхи» і «низи», не забуваючи посміхатися мені, як клієнту, проявляючи похвальну для сфери послуг обізнаність у наших, українських справах. А я мовчки кивав, пережовуючи, запиваючи, і не думав про те, чого в цій тираді більше: правди, комерції чи так – балаканини, що ні до чого не зобов'язує. На сексота начебто не схожий…
4
Вперше я побачив її в 1974 році в Москві в Кремлівському палаці з'їздів. Побачив і зрозумів: брешуть індійські фільми – кіно, «юпітери», акторська слава протипоказані їй, справжній. А було так. На другому акті «Аїди» я заснув; в антракті мене розбуркали і ми – київські студенти-екскурсанти – побігли у величезне палацове фойє, де давали апельсини, цукерки «Суфле» і пиво «Золотий колос», стали одночасно в чергу в декількох місцях і, стоячи в чергах, пильнували, яка з них йде швидше, щоб встигнути скрізь і отоваритися кожному. Тут я і побачив індуса, – смаглявого, високого, стрункого, у світлій чалмі та європейському костюмі, з фірмовим благородно заокругленим кінчиком носа і оксамитовими очима. Він стояв трохи попереду і рухався разом з чергою за «Суфле», відрізняючись від навколишнього народу швидше навіть не чалмою, а виразом обличчя, так – посмішкою – трохи здивованою, дитячою та милостивою. І ще якоюсь?!
(У Будди я такої не бачив. Власне, тоді – в 1974 році – я і Будди не бачив. Не кажучи вже про усмішку Христову. Ця ж… У нас таку можна отримати – я, звісно ж, не впевнений, та спробувати можна, – від схрещування посмішок Юрія Гагаріна та князя Мишкіна… Вона прикувала мене. І я все поглядав на індуса, спостерігав за ним, ловив…)
Хоча досі мені здавалося, що більш чистих, сором'язливих, простодушних та доброзичливих за індусів й бути не може.
Одним словом, засумнівався. І зав’яз би в сумнівах, коли б не посмішка. Посмішка індуська…
Ой, немає подібної усмішки в усьому білому світі! Ані тіні косоокого підлещування чи техаської самовтіхи, підступності правовірних і негроїдної розбещеності, панібратської харизми наших лідерів і… Господи, чого в ній тільки немає! А є – світло не небесне…
Далі сталося ось що. Чи то його відволікли, або ж він сам відвернувся та врешті якось вийшов, випав з черги, загубив, за ким стояв, і спочатку, певне, значення цьому не надав, продовжуючи рухатися поруч, та народ стояв твердо, притримуючись того, хто за ким займав, тим більше, що суфле ось-ось мало скінчитися, було очевидно, що його не могло вистачити на весь Палац з'їздів. Народ рухався, брав, скільки давали в одні руки, зиркав на нього, але вперед себе не пропускав, думаючи, напевно, ось, дурник. А з іншого боку, чого лізе, хіба замало їм суфле свого, індуського?!
Втім, індус і не ліз. Він постояв-постояв і якраз, коли ми підходили – хлопці встигли вже взяти і пиво, і апельсини, і сюди встигли якраз, як моя, як наша черга підійшла! – він постояв біля прилавка та відійшов. І вигляд у нього був такий же самий, лише посмішка, як і раніше дитяча та доброзичлива, стала ще більш делікатнішою.
5
А ще можна сказати так: райська посмішка, тобто заквітчана, розмножена в багатодітних ланкійських сім'ях: в голопузій дітлашні, яка прибігала до мене жебракувати, і в старших – променистих юнаків і світосяйних дівчатах, і в жінках: матерях та господинях, які всміхалися до мене з кухонь, без відриву від домашньої роботи. Всі вони миттєво гарнішали, жінки – молодшали, підлітки здавалися юнаками, дівчатка – більш кокетливими і манірними, і що дивно – майже такі ж – дитячі посмішки – осявали і дідусів та бабусь, лише, може, трохи жалісливіші…
6
На Цейлон я летів 22 листопада 2004 року, в ніч після другого туру, і хвилювався, власне кажучи, помірно: «Звісно ж, переможемо. Наш мусить пройти. І Мороз за нас, і Кінах, комуністи розділилися…»
А в Дубаї мене наздогнав дзвінок:
– Що думаєш робити? – я не одразу впізнав голос Юрка.
– А що?
– Ти що – не дивишся?! Вони проголосили Януковича! Треба йти на Майдан.
– Але я в Дубаї – лечу на Цейлон, на відпочинок.
– А-а… Треба йти, – і відключився.
Я не відразу зрозумів: навіщо йти. А коли зрозумів, набрав його і почав відмовляти, переконувати, що це небезпечно, що вони – влада – мерзота, і здатні на все…
– Не ходи, Юро! Навіщо?!
– Це не мій вибір. Я відмовляв. Дочка йде. Я мушу бути поруч. Я мушу бути поруч, – повторив.
І я побачив сіру, похмуру площу, холод і тугу очікування, чутки, чутки, сутінки – і раптом – зверху з Михайлівської, Софіївської, і з Інститутської, і звідти - від Європейської Хрещатиком – щити і шоломи оточення. Ось вона – сіро-камуфляж маса, – насувається, ворушиться. Я відчув гіркоту обману і страх за дітей. І «лопатки» і «розігнати», «боєкомплект» і «спецназ», а там – і Баку і Тбілісі, Вільнюс і Москва вторглися в мої мізки ОМОНом чи «титаном»; я почав телефонувати додому і строго, взявши обіцянку, зажадав: – в жодному разі!
– Туди – в жодному!.. І друзям! Всім! Скажи! Обіцяйте!
Я побачив те, про що пізніше скажуть: «Було справді важко». А я вдарився в мандри. Поїхав. І чекав, не міняв, не здавав поки що квитки назад. Може ще якось самотужки розсмокчеться… Чекав.
Так почалася моя активна неучасть у подіях. Із щоденними дзвінками додому, з моніторингом випусків Бі-Бі-Сі, а надто – помаранчевих рядків новин, що бігли англійською швидше за мій переклад, через що доводилося чекати на повтор та пробувати знову і знову. В останньому готелі, на крайньому півдні острова, де транслювались лише місцеві телеканали – я приходив до Дайа Перера – головного менеджера, який уособлював найкращі якості британської колоніальної системи, і цей джентльмен вручав мені «Геральд Трібюн» і переказував те, що бачив в «Новинах», співчував.
Чи живий він? Готель виявився на першій лінії, на передовій…
7
Нас, як і раніше, люблять араби та індуси. Хоча час вже й розлюбити. Мурло радянського і практично тотожного з ним – пострадянського новобранця, яким би «новим російським» (чи «новим українцем») його не називали – це все те ж саме мурло, проте ще більш нахабне та безпардонне. Власне, а чому має бути інакше? Вся історія наша, особливо в двадцятому столітті, це – суцільний експеримент.
Втім, ні, це не любов, скоріше, співчуття… І чому я вирішив, що люблять? Посміхаються? Таж вони – ланкійці – всім посміхаються: нація така, ласкава, усміхнена. До речі, «Шрі Ланка» в перекладі зі старофінгальского якраз і є – «широка посмішка». Щоправда, доктор Точібаланда, відомий шріланколог, відносить назву острова до першоджерел X-XII тисячоліття до нашої ери: в перекладі з протошумерського «Зрі Лакай» – означає «жерти, посміхаючись».. Хіба це не одне й те саме?
Дивлячись на смагляві обличчя острів'ян, які спалахують деінде яскравою, білозубою, як у рекламі «Блендамед» – та не вдаваною, не підступною, а простою, дитячою посмішкою, сяючою то тут, то там, нудотно дивлячись на ці спалахи, я почувався, по-перше, серед своїх. По-друге, «білою» людиною. І, по-третє, – на сцені, під софітами, вітаючи і посміхаючись своїм фанатам. Якщо ж без витребеньок – як від таких посмішок не посміхнутися у відповідь? Як не намагатися випередити – своєю, щирою та ласкавою? А це, повірте – непросте завдання, коли ще здалеку, метрів мало не за 250 рано вранці з'являється він на березі і вітає, розмахуючи зубною щіткою, і починає розсипати усмішки, всім своїм виглядом підкреслюючи: – «Який же сьогодні чарівний ранок, містер, чи не так!?»
8
Рано вранці. Я вийшов на берег, що простягся вдалину – праворуч і ліворуч, – і присів на прохолодний пісок, вдихаючи і розглядаючи світ. Сонце ще не зійшло. Ось-ось. Все немов завмерло, і тільки довгі хвилі витяглися уздовж берега і неквапливо наповзають. На кромці рифа – приблизно в ста метрах від берега, хвиля піднімається, накочує на низовку, нависає і рухається до берега, набурмосившись, вкриваючись піною і перекидаючись. Пауза між хвилями тут довша, і самі вони – довші, багатоскладовіші в порівнянні з гекзаметром морським. Океан.
Хвиля заходить далеко, шиплячи і здимаючись від пузирів, здебільшого зникаючи в піску. А залишки від хвилі знехотя відступають назад, чекаючи на нову, що вже підкочує. Хвилі йдуть шеренгами, або ж краще сказати – ланцюгом, неначе каппелівці чи омоновці, та берег їх не боїться, постріли не лунають. У відповідь стиха шумлять пальми.
Назустріч хвилям спочатку виходить смуга пляжу, неширока, метрів двадцять-тридцять, потім – лінія рибальських поселень (ще метрів шістдесят-сто), а також готелів з фасадами, що виходять на вузьке прибережне шосе; за ним – потойбіч – всілякі крамнички, магазинчики, ресторанчики (в два або три ряди, не далі як в 120-150 метрах від берега), слідом – стара залізниця, не пряма, але робоча, якою пізніше підуть облуплені електрички.
Там, за лінією залізничної колії, на відстані приблизно 250 м від берега починається підйом на помірно забудовані одноповерховими будиночками пагорби.
Зона повного руйнування в результаті цунамі 26 грудня 2004 року якраз склала 250 метрів. Запам'ятаймо цю цифру.
9
«Голову старого» різьбяр демонстрував мовчки. Встав на ослінчик, підняв її, немов смолоскип. Я дивився знизу вгору, з цікавістю, – а «старий», навпаки, – зверхньо, з погордою, мало не з презирством. Майстер опустив її донизу, до підлоги – і обличчя старого набуло виразу іронічного, глузливого, кокетливого. Нарешті поставив врівень, очі до очей (ось вона – ідея серединності) – і старий заглибився у себе, явивши рівновагу та рівновіддаленість, і легенька тінь спокійної посмішки, – ні, навіть не посмішки, а рівної доброзичливості, безтурботності, – причиняла дверцята до іншого світу, до іншої епохи.
Скільки ще сенсів я побачу в ньому? 500 – як втілень Будди? Чи достатньо цих – трьох? Я дивувався побаченому, а перед очима стояв «Мейєрхольд» роботи Володимира Філатова, теж живий, мінливий, проте зовсім інший, про який нижче…
Генрі – різьбяр по дереву. Маленький, чимось схожий на священика з «П'ятого елемента». А ось чим: жвавий, худенький, очі блищать, і охочий потеревенити за роботою.
А оченята блищать від арака, місцевого самогону. Він бігає додому, тут поруч, метрів 80 від берега, сьорбне – і сюди. А може, і не тільки арак. «Травичка» – натуральна, якщо знати міру, але…» Мабуть, через це «але…» і сам ганджою не бавиться, і мені не пропонує. Працювати треба. Троє дорослих дітей – від шістнадцяти до двадцяти трьох років – гроші потрібні на навчання.
– У нас курять для кайфу, а у вас, в Європі, – через проблеми. Воно й зрозуміло – живете сепарейтед, діти окремо, старі самі. Хепібьоздей, Хепіньюеа – два дзвінки на рік. А чому? Візочки! Ви возите дітей у візочках, а наші жінки носять, притискаючи до грудей, і спимо ми з дітьми в одній кімнаті, багато дітей!..
– У нас жінка залежить від чоловіка. Я був у Європі, у мене брат в Швеції. «Уяви собі, каже, я не можу вдарити дружину! Вона одразу ж – в поліцію…»
– У нас дружина знає своє місце – чоловік працює і годує сім'ю. Дружина вдячна: не картає, не шпетить – і я вільний! Я не вирізаю оцих слонів, будд та іншу попсу сувенірну – я вільний у своїй творчості, я роблю – своє, і мене купують. Ось і ти зайшов до мене… Генрі сидить на підлозі та ріже, позираючи на мене знизу вгору, всміхаючись. Стільця він запропонував мені, й тому погляд, хитрі очиці його повні іронією.
– В мене купують одну, ну, хай дві роботи. Отже – за день мушу зробити стільки ж. Не більше, не більше! Це у вас все – фаст-фаст (швидко – англ.). Нам ні до чого поспішати. Адже ми – в раю… Може, до тих, хто живе в раю, особливі вимоги? Пам'ятаєте, як Михайло Сергійович Горбачов позаздрив нам, киянам?! Добре, мовляв, вам, жителям півдня, тепло… Весело сказав, і люди навколо подумали: пожартував. Засміялися у відповідь.
Приїжджав він, пам'ятається, в 1986 році, якраз напередодні Чорнобиля…
10
Цунамі 26 грудня 2004 року забрало понад мільйон життів
З газет
Скільки ж, виходить, промчало над нами?
Сотня добряча цейлонських цунамі.
Чорна…
І кожна – взяла по мільйону.
«Ну ж бо, жидяри, ставайте в колону!
Слідом – кацапи, хохли, татарва…
Що нам цунамі, як пам'ять жива…
11
Конструкція рибальського катамарана проста. Човен, такий собі п'яти-семиметровий банан – борти його звужуються догори, через що в поперечному розрізі він нагадує глечик з вузьким горлом, а в поздовжньому – правильно! – посмішку. Особливу остійність катамарана, непотоплюваність і оптимізм забезпечує противага – звичайнісінька колода, трішечки коротша за човен, часто зігнута кінцями донизу. До човна вона кріпиться двома пружними дугоподібними коромислами. На цих дугах – поперечини з натягнутою сіткою – люлька, гостьове місце.
– Тумороу вил бі йо плейс! – засміявся Нішанта, мій френд. – Хочеш, завтра покатаємо?
Ми домовилися, я видав аванс. І вранці з десяток, мабуть, хлопчаків, всадовивши мене в люльку, взялися ловити хвилю, щоб перебратися за риф. За рифовою кромкою хвилі катамарану не страшні, а тут, розбиваючись, хвиля піднімається, згортається попередньою та лякає, загрожує перекинути, перевернути.
Хлоп'ята метушилися щосили. Старші вигрібали, прагнучи поставити човен носом до хвилі, а його розвертало, і при бортовий хитавиці заливало водою. Ми відпливли досить далеко, команда старалася, та, незважаючи на вузьке «горло», а може і з інших причин, човен важчав на очах, хлопці не справлялися, один впустив весло, а тут якраз з'явилася аж надто велика хвиля. Вона пінилась ще до рифу, і пацани, покидавши весла, кинулися у воду, гукаючи на мене, махаючи:
– Стрибай! Стрибай! Стрибай!
Я впав у воду, – як був, в сандалях, в одязі, в панамі, – і тут нас накрила Хвиля, потягла, і якби я забарився, не стрибнув – бути б мені під катамараном. Я виринув, ковтнув повітря і вчасно озирнувся: перекинутий катамаран несло на мене новою Хвилею, ще більшою, і пірнувши та опинившись в низовій зворотній течії, миттєво усвідомив: «От дідько, наздожене!» – та гарячково поплив убік, рятуючись від залишків розтрощеного корабля. До берега було не близько, низовка тягла назад, і поки я доплив, – знесилився; діставшись до берега, сидів на піску, відсапувався, шукав очима втрачену панаму. Я приходив до тями, а перед моїми очима стояв катамаран, переді мною, осяяний сліпучим світлом, перевернутий, величезний та такий, що добиває недосвідченого пасажира – мене! І я зрозумів: не стільки страшні власне хвилі, а страшні наповнені човнами і кораблями, потопаючими, перевернутими, які наздоганяють тебе, нависають та падають зверху, коли силкуючись вибратися, ковтнути повітря…
Я шукав панаму. Ватага весело тягла, ворочала біля берега човен, намагаючись перевернути…
12
Йогин Свамі – на вулицях, в храмі:
– Велика хвиля! Хвиля – чума!
Він не знав слова такого – «цунамі»…
Але відав – йде
Стіна – сатана…
Стіна
Такого великого плачу.
Стіна – війна!
- Господи!
Чи є щось для неї?
Для неї нічого не значить!
Нащо вона?
Навіщо Тобі чистії душі
Твоїх рибарів – моїх рибарів?
Навіщо Ти простенький рай порушив?
І дочок, і синів
Відібравши в Нішанти, залишив Нішанту…
Господи! Хіба ж не Ти говорив?
Господи! Чому Нішанту Ти не жалієш?!
Господи Ісусе? Діва Марія?…
А море накочувало, накочувало, хлюпочучи і розслабляючи, розганяючи серцеву тугу, тривогу і кожною хвилею, як я зрозумів тепер, перепрошуючи, благаючи про прощення…
Я вспоминаю вас, встреченных мною на побережье: ланкийских детей и женщин, рыбаков и попрошаек, резчика Генри, и хозяина кафе, и менеджера Дайя Перера и туристов: стариков, парочки в свадебном путешествии, мамаш с детьми, - я вспоминаю, и память моя сразу фиксирует метры: от моря - до лодки, до домика, лавочки, до повозки или «тук-тука» - трехколесного мотоцикла, или битком набитого автобуса, или такого же обшарпанного, безоконного как в достопамятные девяностые вагона, – и эти метры, расстояние до береговой черты, измеряемое в жизнях, отбирает надежду, и просишь, чтобы не было вас на побережье в тот страшный час… Но как просить обо всех?
Метри, як рентгени – чим ближче, тим страшніше…
Тому, мабуть, і реквієм почну з рибалок, з тих, хто найближче, з його – моря – дітей.
13
– Пам'ятаєш мене? – він підійшов і засміявся, усміхаючись широко, білозубо. – Я вчора тягнув невід, – він показав, як. – А ти робив фото.
– Звісно, пам'ятаю! – збрехав я, щоб не образити. Там їх тягнуло мало не півсотні. – Звісно ж, пам'ятаю. Гарний був улов! Та-ак! Улов був багатий. Це відчувалося з усього: жінок, дітей, старих – тих, які тягли, – було аж надто багато; метушилися перекупники, підходили туристи. Невід витягли на берег. Тут же його оточила юрба. І староста почав сортування. Він встигав усюди, розхвалюючи товар, посміюючись азартно, та строго, докладаючи гроші в пачку, яку не випускав з рук. Рибу розподіляли за розміром і за видами, розкидаючи на купки, і тут же торгували, поки не продали найбільш цінну. Проте і в залишку було чимало. І тоді вже до нього підходили ті, хто тяг невід, отримуючи дві-три, а дехто і чотири рибки. Розходилися задоволеними. Староста розрахував толково. Так що вистачило й для двох калік. Наостанку, він зібрав рибалок, і щось обговорюючи скоромовкою, роздав частину пачки. На місці поділу залишилася одна нещасна рибка.
– Пойзен – отруйна, – пояснили туристам. – Її навіть собаки не їдять.
Рибка ж була потішною: товстенька, з губами і витрішкуватими очима, фіолетово-пурпуровим гребінцем, хвилястим хвостом та золотою лускою! Золота рибка! І дихала важко, як у казці. Чіпати боялися, аж поки не прибіг якийсь малюк, ухопив за хвоста та закинув у море. І, здається, нічого не випрохав для себе.
14
Старому всміхнулося щастя. Тисячу, а, може, й мільйон разів закидав він невід, та улову ледь-ледь вистачало на життя: на землянку, корито, та бабу. А тут – золота, чарівна!
– Проси, – каже. І посміхається перлинно, діамантово!
Казку про рибака і рибку я пам'ятаю з раннього дитинства. Коли найбільше запам'ятовується море: тихе спочатку, потім – бурхливе, а насамкінець – страшне, жахливе, у гніві.
– До чого ж жадібна! – казали про стару дорослі. А я вже тоді вважав, що вона просто дурна; якби була розумнішою, вчасно би зупинилась: на боярині, чи на цариці. Бач, чого захотіла!.. Хто ж таке дозволить?!
Притчу про Золотого Риба і тут, на острові, дехто читає, як глузування над жадібністю. Місцеві китайці вбачають у поведінці баби ще більший гріх – найстрашніший гріх, який карається винищенням всього роду злочинця – гріх, названий «неслідування своїй колії». Саме через це Золотий Рибодракон зжирає спочатку стару, потім – старого, а насамкінець – і все село, і весь багатостраждальний острів. Так мені пояснили в китайській турагенції. Поруч, в індійській турфірмі знизали плечима: – Що ви! Все якраз навпаки! В буддистській традиції аморальність старої врівноважується високою мораллю Золотого Риба – Йогина, який медитує, споглядаючи огидний об'єкт: поведінку старої. При цьому акцент зміщено з негативу на позитив, тобто мораль притчі вбачається не в засудженні, а в тому, що споглядаючи духовну мерзоту, Йогин очищує себе, наближаючи Нірвану.
Один московський режисер-русофіл зізнавався:
– А я, знаєте, завжди дивуюся, співчуваю і вчуся в старого. Адже рибак отримує від моря не стільки, скільки хоче, а скільки дають, скільки потрапить до неводу – ось звідкіля стриманість. Він не дуже й радіє такій удачі, він ніби знає, до чого це призведе. У таких рибарях, двічі навчених – і самим характером промислу, і тривалістю професійного та життєвого досвіду – в таких старих біля моря і шукає Господь пророків і апостолів, медіаторів між золотою рибкою, яка уособлювала божественне, і старою – земне, народ…
В сучасному державницькому трактуванні натяк цієї казки звучить таким чином: «Не можна, мовляв, немолодий жінці низького походження давати владу». Втім, для цього висновку є стільки прикладів з життя, що і казка не потрібна.
Жінки, звісно, протестують: – До чого тут стать. Проблему статі і влади автор знімає: золота рибка, зауважте, сама не чоловічої статі, а владу їй надано, бо ж не кухарка – володарка морська! Справа не в статевій приналежності, і навіть не в соціальній жадібності, а в тому, що стара відразу хоче все – а отримує старе корито. Її карають не стільки за жадібність, скільки за темп, за прискорення і перебудову, здійснені в шокові терміни. Вона навіть не встигає насолодитися, ба навіть «понадкусювати» – ось гріх! Гріх божевільного марнотратства, ресурсожерства. Природа, що цілком природно, не терпить таких вивертів.
Звісно ж, стара – рідкісна сволота.
Та я жодного разу не чув, щоб відповідальність, хоча б частково, покладалася і на золоту рибку. Хоча б частково. Адже, якщо розібратися, саме вона виконує нічим не вмотивовані, якщо хочете – незароблені бажання баби, і тим самим потурає їй і провокує. Пояснюючи поведінку золотої рибки, дехто готовий заперечити, що вона, мовляв, щоразу сподівається на скромність старої, і це підтверджується її невдоволенням – зростаючим хвилюванням і бурлінням морським. Вона, мов Бог – тричі поступається старій революціонерці, що вимагає революційної зміни її соціального статусу, виявляючи при цьому істинно божественне довготерпіння. Золота рибка вчить, і задля цього доводить притчу до логічного кінця.
І все ж… В ЗР-стратегії є щось від «гаманця на мотузочці». Чи потрібно так знущатися над людиною? Чи не краще було відразу відтяти, після першого ж прохання?
А ви кажете – щастя всміхнулося?! Втім, може й так: пам'ятають про них – про рибку і море, про стару і старого – і діти і дорослі всіх рас і народів. Весь світ пам'ятає про них – хіба ж це не щастя?!
15
Побачити Землю…
Для цього зовсім необов'язково бути космонавтом. Власне, звідти і не видно нічого. Гладінь, ані цунамі, ані революцій. Космонавти, та й герої взагалі – понад світами. Тому найкраще залишатися звичайною людиною, з якої завгодно літери, краще з маленької, щоб не конкурувати з Богом.
Мандрівник, народжений за «залізною завісою», безумовна знахідка, як для Творця, так і для лукавого. Йому цікаво все – і часом аж ніяк не в силу унікальності предмета, омріяної пам'ятки, скільки через тверду невпевненість в завтрашньому дні. Раптом лавочку прикриють, дверцята зачиняють… А раптом не вистачить заплатити за перебільшення ваги?..
З віком додається ще й вікове: а чи піднімусь? і як витримаю? і чи не схопить, не дай бог, по дорозі? чи ще – чи не помру я на цій мулатці? – сумніви, такі характерні для категорії «зрілих метеористів».
Знову ж таки – революції.
І тому вони – ми розуміємо – треба поспішати!
Тому і повзе всім світом, штовхаючись і підстрибуючи від нетерпіння, поспішає блошина раса, лагідно названа «рашею».
16
Написати про усмішку я мрію давно. Років з тридцять, якщо не більше. З самого раннього дитинства я був обласканий, зростав в любові і турботі, і безліч посмішок відбилося в моєму серці. І мамині, і бабусині, що обожнюють і оберігають, і горді дідусеві – на церемоніях вручення золотої медалі і червоного диплома, і татові, підбадьорливі – за гарний пас чи витончену шахову комбінацію, а ще – розсипом – посмішки рідних, і друзів, і дівчат, і моїх студентів, клієнтів і партнерів, і читачів на презентаціях книжок, і знайомих з кола власників собак, а ось і синочка, дворічного, зачудованого паротягом і вагоном, у травні 1986 року, коли бігли від Чорнобиля, а ось – боже, як час летить! – і онучки моєї, про яку слід сказати окремо…
Були, втім, і інші, не радісні, слабенькі, останні…
Мені здавалося, я був готовим вже сісти за стіл, приступити до роботи, а тут якраз нагодився тур на Цейлон, місце райське з усіх боків.
«Оце чудово! – подумалося мені. – Ось тобі і фон, і антураж, і екзотика едемська, і безтурботність! Де ще писати про усмішку, як не в Раю?!»
17
– Як Ви гадаєте, чому їм наслано було таке випробування, більше мільйона загиблих? – батько Інокентій дивиться суворо, допитливо, ніби бачить мене, давнього знайомого, уперше, і сам же відповідає в тому сенсі, що «хибним шляхом йдуть, неправильним, і більше того!..» Тут він підносить вказівного пальця вгору, а слід було б опустити донизу, бо про диявольські каверзи заводить він мову: – Підступний, підступний антихрист!
Чи не за ці гріхи було наслано цунамі? Не тому богові моляться? Не православні, отже – язичники, тож виходить, дияволу поклоняються? Отець Олександр (Мень) цього зв'язку не бачив. Навпаки, в кожній релігії є своя цінність, все це прекрасно: всі руки, простягнені до неба, – це чудові руки, гідні людського звання, тому що це руки істоти, яка тягнеться до свого Прообразу.
Мене приваблюють буддистські храми. Притягує – я зрозумів зовсім недавно – не екзотика, не відмінне, а спільне, споріднене. І віра в єдиного бога, щира, нехитра. І простий побут буддистів збігається з аскетичними уставами наших монастирів. Доброзичливість, учительство, чадолюбство. А гармонія зі світом і природою?! На пам'ять спадає грушевий сад – Бере! – в нашому монастирі в Куремаа, в Естонії – там достигають найсолодші медові груші розміром з диню?! Диво, диво та й годі!
До речі, буддистські храми, в яких я бував, розташовані не ближче 250 метрів від узбережжя і, як правило, на пагорбах. Що це? Пам'ять про минулі катастрофи? Чи божа підказка праведним дітям?
18
У багатодітному пантеоні індуїзму понад три тисячі божеств.
Бог Саман – покровитель гірників і ювелірів - один з них.
– Бачите, – це Саман.
Ми зупинилися на трасі, завітали до звичайнісінького сільського двору, і водій вказав на фігурку божества в будиночку, прикрашеному квітами та кольоровими паперовими гірляндами.
– Удаянга, мій кум, дуже удачливий. У нього там, за будинком невелика шахта…
Назустріч нам уже йшов, накульгуючи, шахтар, в касці, голий, лише в пов'язці на стегнах, скуйовджений, виснажений, стискаючи кулаки. Руки, ноги, волосся просякнуті пилом. Підійшов, посміхнувся, зітхнув.– У мене невеличка шахта, там, за будинком, метрів 50, не більше. Успіх у моїй справі, – тут він розтиснув кулаки, і я побачив камені, гладенькі, різні. – Успіх залежить тільки від удачливості. Як-то кажуть, що бог пошле у невід. Я знаходжу топази, берили, місячний камінь і молюся, щоб Будда допоміг. Я буддист, але Саман любить, щоби молилися йому та шанували окремо. Багато разів Саман мені допоміг. І я не забуваю про нього. Був такий випадок. У суботу я приніс йому багато красивих квітів, запалив запашні палички. А вночі, пізно вночі він розбудив мене і звелів спуститися і копати прямо біля входу. Я послухався і знайшов великий топаз.
– Ось, – вказує Удаянга. – Візьміть ці три камені. Ось – агат, а це - тигрове або котяче око, а це – яшма. Це дуже корисні камені. Очищують три нижні чакри, а також дихання, зміцнюють пам'ять, приносять успіх у всіх справах, грошових включно. До речі, для зміцнення потенції у нас рекомендують в лівій кишені носити постійно берил і опал, – він пошпортався у себе, витяг жменьку. – Ось вони. Але їх потрібно правильно підготувати: очистити і зарядити. Спочатку покладіть їх на ніч під проточну воду, а вранці, помолившись Саману, винесіть до сонця і залиште під сонцем на цілий день. Вода забере погане, а сонце дасть цілющу силу, – він простяг аркуш паперу. – Тут про це написано.
Я взяв інструкцію і камені. Заплатив.
– Отже, ви - буддист, а вірите в силу каменів?
Удаянга замислився. Але ненадовго.
– Ні, – сказав він. – Буддисти вірять в Єдиного, в Будду. Та ви все ж таки спробуйте…
19
Отже, я вирішив написати про усмішку. О ні, не про усмішку затятого нувориша, не про міну-натяк бюрократа про хабар, не про «чі-і-із!» і не про клоунський «комплімент», хоча до останнього у мене ставлення особливе.
Про посмішку.– А ось, сонечко, дідусь прийшов! Ді-ідусь! – дитинчатко тримають, приносять на руках, повертають до мене. – Хто прийшов? Ді-ідусь! Хто? А-а?
І так пильно придивляючись, онучка моя п'ятимісячна позирає і врешті впізнає, розпливається в усмішку! І все кивають: – Та-ак! Ді-ідусь! Та-ак!
Ах, ось вона, еталонна! Найчистішої води, ангельського світла, милістю польової квіточки на теплих, бабусиних ручках.
Яка спокуса написати про неї, богодану.Мені завжди здавалося, що зберегти її, незважаючи на всі труднощі і боріння, і є завданням всього життя, завданням надзвичайно важким, скоріше за все – нездійсненним, якби… Якби не світочі духу: старці, юродивці, індійські йоги…
20
Назустріч ішов маленький круглолиций чернець, усміхнений, незрозумілого віку, оманливого у ліліпутів і дурників. Навколо нього, то підбігаючи, то лишаючись позаду, кружляла дітлашня. І раптом на секунду завмерла, роздивляючись, як я знімаю взуття. Рагулє – так звали ченця – щось неголосно, і мені здалося – нерозбірливо, вимовив, діти втекли, а він поманив за собою, повів храмовими сходами, заглядаючи мені в очі і посміхаючись.
Я придивлявся. Відкритий рот, млявий – мені на пам'ять спали аденоїдні пейсаті діти в окулярах, – рот великий, вологий з білуватими заїдами в куточках рота, мова – проста, досить логічна, але язик у роті не поміщається, і ще ось це: – Найс? Ноу? Найс? Ноу? – Адже, добре? Га? Добре? – повторюване з надією і боязкістю, і до того ж частіше, ніж слід. – Це мій сад! Я доглядаю за садом, – повторював він. – Це квіти. Вам подобається? Так? – хихочучи і стогнучи, він дивився на мене запитально, прямо в очі, як дивляться діти чи душевнохворі.
Доля у Рагулє звичайнісінька. Сім'я сільська, багатодітна, всіх не нагодуєш. А тут – недільна школа, яку закінчив, вивчився дурник, десять років ходив слідом за настоятелем, навчався в Коломбо, повернувся і тут же викладає.
– Найс? Ноу? Найс? Ноу? – повторював він, зазираючи в очі, і показував квітник – його квітник, – і ставок, і сад, і музей храму – невигадливі, простенькі. Рагулє посміхався. І мені, і дітлахам, які хвостиками бігали за ним, і квітам в саду, і рибкам. Він посміхався, переконуючи мене в тому, що потрібно, конче необхідно молитися за все, за всіх і вся, всіх і вся, і особливо за царя-Ірода.
– Так? Ви згодні?! Адже, добре? А? Добре?
21
Аліанджеліта – ставний парубок п’ятнадцяти років, вдовин син, третя дитина, а всього – четверо. Ось і віддала мама в ченці. Він ходить до школи, вчитиметься далі. Лик його світлий. І усмішка лагідна, сором'язлива. І страшні картини на стінах Храму показує мені зі страхом і осудом, а в очах його – не віра, а безумовне знання – було!
Сюжети настінного живопису знайомі. «Зцілення прокаженого», а ось – «Вбивство немовляти жорстоким царем», в центрі – «Різдво Будди», і звірі йдуть до нього поклонитися, і німб священний над головою.
Цікаві місцеві «Каїн» і «Авель»: останній, шляхетний раджа, дізнавшись про плани брата вбити його – сам відрізає собі голову і приносить братові, аби допомогти тому уникнути смертного гріха.
Буддистське Євангеліє, як і наше, складається з байок, дурнуватих народних анекдотів, якщо читати його з позицій войовничого атеїста, «пропускаючи», як читав, наприклад, Лео Таксіль.
Можна читати з неслушним пієтетом, підносячи мов прапор, мов фетиш – тоді воно гордовите і бундючне, як влада.
А врівень? Очі в очі? Чи можливо, щоб молитва була діалогом, бесідою? То що ж, впасти ниць? Чи ж – напочіпки, навколішках? «Устань благоговійно…»?
Новачкові, який ступив на шлях віри, необхідно заохочення. Натяк. Повів присутності. А може бути – просто посмішка?
Посмішка Будди – це запрошення, це – двері. Будда кличе туди. Він кличе нас зі світу страждань – у світ нірвани.
Ісус же – випробувавши всю міру страждань тут, поза тим заохочує жити тут. Я не обмовився. Глибокою помилкою є теза про те, що життя наше є мізерним, оскільки воно гріховне і скороминуще. Подвиг же – тут, і наш і Його. Тому Він і являє чудеса тут, дає надію, дарує закон любові – основу для щастя і радості в цьому світі.
Будда – людина, яка піднеслася та стала Богом.
Ісус – Бог, який зійшов до людини.
Будда і Ісус – два взаємних рухи, круговорот людського і Божественного…
Десятки, сотні Будд, які сплять і моляться, в роздумах і нірвані. І неодмінно посмішка. Храми сповнені доброти, еманації доброти і спокою. Навіть криваві сюжети на стінах виконано в безтурботній манері: композиції статичні, врівноважені, крові багато, та як у бойовиках – штучної, з журавлини…
Ось і наше Євангеліє – не криваве. І світле Різдво, і благополучна втеча, і весілля в Кані, і чудеса, і проповіді, і Воскресіння! Наше Євангеліє – радісне, усміхнене. Переконатися в цьому не важко. Досить відвідати чудовий музей на Десятинній, перший приватний музей української ікони, щоб лики святих оточили вас, радіючи несподіваній зустрічі.
З господарем музею, Ігорем Понамарчуком, ми колись разом тренувалися. Холодний, гордовитий, схожий на римські статуї чи то точеним торсом, чи то профілем і поворотом гордовито посадженої голови. Симпатії він не викликав. А, власне, чого вимагати від спаринг-партнера? Бійцеві кунг-фу і належить бути таким: жорстким, відстороненим.
Може бути, тоді і відчув він різницю між ликами Будди в монастирях Шаоліня і Христа на іконах українського бароко. Там – золотий, а у нас – рум'яний. Там – царствений. А Наш – патріархальний, сільський. Всміхаються обидва, та по-різному. Той – понад світами, зверхньо, а Наш – «наче гостинний Хазяїн», для якого кожен з нас, кожен гість – від Бога. Тому як «Той може і любить усіх, а Наш - кожного»
На чільному місці, поряд із золотим Буддою в позі медитації – Книга відвідувачів (червона шкіряна палітурка, золотий обріз), куди слід вписати своє ім'я і суму у випадку, якщо ви хоч якусь дещицю опустили в щілину грошової скриньки; над ним – дошка з іменами найщедріших дарувальників – тих, хто пожертвував храму більше п’яти доларів. У 2004 році таких панів – шістнадцять.
– А один мільйонер з Дакоти дав аж двадцять п’ять доларів! Так! – захоплено доповідає Алі, і, немов виправдовуючись, додає. – У нашому Храмі лише два служителя – я і старший. Ми все робимо самі. А пожертви на харчі не витрачаємо – збираємо на ремонт.
Хлопчина худенький, та й старший не виглядає ситим. Я чомусь знаю, що Аліанджеліта не бреше: чи то чудові дарувальники вразили, або ж облік і контроль, або відсутність крутих церковних джипів біля входу, без чого деякі православні собори вже й уявити важко, чи босонога простота помаранчевих шат…
22
А назвати розповідь можна так: «Цейлон всміхається». Тому як такої кількості посмішок – яскравих, білозубих, а найголовніше – чистих, щирих – я не бачив ніде. Хіба що… так! Так! На Майдані. На Нашому Майдані.
О, Майдан!..
Варто було комусь послизнутися, не дай боже, впасти, як тут же десятки співчуваючих кидалися на допомогу. І теплі речі, і продукти несли майданщики за велінням серця. Моя сім'я прихистила п'ятьох тернополян, різних за віком, та однаково тихих, які постійно вибачалися за заподіяні незручності; вони не отримували підйомних, а приїхали за власні скромні кошти захищати революцію; щоранку вони йшли на Майдан, як на вахту, «бо неможливо ж далі терпіти», та це не вимовлялося вголос, а малося на увазі, «було на похмурих обличчях», і понад усе стверджувало їх правоту.
Дотепер війни і революції, як і цунамі, були для мене словами лайливими, згубними, з душком безглуздої жорстокості, для якої найкраще підходить: «Я не знаю, навіщо і кому це потрібно? Хто відправив їх на смерть непохитною рукою?!» – такі рядки є у Вертинського про таких же київських хлопчиків, тільки зразка 1917-го. В революціях я бачив путч, а в цунамі – чорну морську безодню. І нотатки ці мислив спочатку так і вибудувати – у взаємному відображенні стихій, перекладаючи природні катаклізми мовою соціальних, і навпаки:
«Хвиля-війна прокотилася Раєм. Про неї, про кару – пишу, завмираю…»
23
Як все повернулося! Вранці того ж-таки дня, 26 грудня 2004 року, погожого сонячного ранку, я йшов на виборчу дільницю, і зустрічні всміхалися, схвалюючи помаранчеву стрічечку на рукаві. Я йшов схвильований і задоволений тим, що за три тижні до переголосування – а повернувся я додому 7-го – миттєво включився і зумів декого переконати.
Я йшов з надією, збуджений і радісний. Нервував, звісно. Хто знає, що буде? Що на нас чекає? Що вони ще витворять?!
Та гордість переповнювала, – за себе, за родину, що не послухалася моїх боягузливих дзвінків, за друзів – усіх друзів, які виявилися «нашими», за всіх наших киян. Я йшов з надією на вищу справедливість і дихав уривчасто, але впевнено і вільно…Я йшов з надією…
А там вже йшла хвиля…
Чи не ця ейфорія пройшлася Майданом? Пройшла і зрівняла фарс з обох сторін. Концепція віри в справедливість модифікувалася в концепцію вибору меншого зла. І лише пам'ять береже те почуття єднання, в основі якого – і повага, і любов до ближнього.– Так! Так! Саме почуття братерської любові! Я був у Москві в серпні 1991 року, – розповідав отець Інокентій. – Я стояв у живому кордоні і ставлення соратників пам'ятаю добре. Це була повага, пошана до тих, хто не побоявся, до себе самого. А тут на Майдані, – інше, більше. Так - це була любов… Любов неймовірної чистоти, сповнена віри, сміливості, пристрасті. Я знаю, в моєму житті такого більше не буде. І нехай тлом були політтехнології, шахрайство і бруд. Та я відчув, я доторкнувся до чуда. Саме це загальне почуття і врятувало Київ від кровопролиття…
Він замовк, замислився. І вже зовсім іншим голосом, немов відповідаючи комусь: – Так-так, в цьому і полягає найважливіший результат революцій: не в вирішенні соціальних протиріч, а в цьому недовгому почутті, почутті загальної любові… Це було так чудово, так підносило мене…
24
З антикваром я познайомився напередодні від'їзду. Роздивлявся вітрину, а він, позираючи знизу, спостерігав за мною; нарешті, піднявся, і, колихаючи черевцем, вийшов до мене, запросив.
В залці було тьмяно. Призвичаївшись після яскравого сонця, спочатку побачив я камені, раковини, золоті, срібні дрібнички, згодом – килимки, статуетки, шкатулки, шухлядки, мішечки. Працював кондиціонер, і я не поспішаючи переходив від вітрини до вітрини. Господар йшов за мною, відмикаючи та замикаючи, відповідаючи при потребі на питання, і, нарешті, запропонував:
– Ось дві практично викапані квітки. Візьміть.
Я взяв. Чорні різьблені бутони на ебенових гладеньких ручках.
– Це нерозквітлі квітки лотоса. Ванавасани, йоги, які живуть в джунглях, найглибшим зосередженням і медитацією розкривають їх, і захоплені місячно-білим сяйвом квітки, що являє повну довершеність, занурюються в нірвану.
Знаєте, скільки вони коштують? – І запобігши моїй спробі повернути: – Нічогісінько. Потримайте; це цікаво, що Ви відчуєте.
У цей момент його відволікли. Я ж розглядав бутони, більше схожі на латаття, і відчував, як спритно, немов два естрадних мікрофона, вміщаються вони в руках, і залишається тільки вирішити, в який же з них співати, тобто молитися…
– Втім, – господар повернувся. – Мені здається, ви зрозумієте… Я можу вам запропонувати щось незмірно цінніше… У мене для вас прибережено басми, – промовисто сказав він. – Рідкісні басми.
Басми? В голову полізли фарби для волосся: хна, басма…
Антиквар посміхнувся.
– Басма – це багаторазово, сотні і тисячі разів перепалені оксиди металів: золота, срібла, ртуті... Деякі йоги, які мають необмежений запас часу, тільки й займаються тим, що знову й знову перепалюють басми.
– А навіщо вони? Для чого застосовуються?
– Не поспішайте. Ви ж, напевно, не знаєте, що відомі басми, яким п'ятсот та більше років, перепалено десятки і сотні тисяч разів, які, природно, цінуються дуже високо.
– Але все ж таки… Це що – ліки? Наркотики?
Він похитав головою, зітхнув.
– Я ж пояснюю, що для старовинних, антикварних басм їх звичайна корисність вже не має вирішального значення. Проблема полягає в тому, що відрізнити імітацію під старовину від справжніх старовинних предметів неможливо. Зазвичай покладаються на порядність власника чи продавця.
– Так вони пустопорожні?
Антиквар на секунду замислився.
– Добре… У вас в руках дві ебенові квітки. Однаковісінькі, зауважте. Проте одній – сто років, а іншій – двісті сімдесят. Друга й коштує вдесятеро дорожче. Чому? Дві ідентичних… Чому? – і, не дочекавшись відповіді, підсумував: – Час. У них накопичено час. А в басмах – ще й дії. Ви ніколи не замислювалися, чому особливу цінність мають документи, що відображають епохальні, переломні події? Щільність дій в одиницю часу різко зростає. І не важливо, про що йдеться: про житіє пророків чи про революції. Чинний час в чистому вигляді має свою, особливу цінність. Інакше б за це не платили. І добрі гроші. «Час –.Гроші». Хіба не так? А-а…
І він покликав мене за собою, повів будинком, коридорами.
Окаті діти, усміхнені жінки в різнобарвних сарі, худий червоноокий старий у кріслі. Здавалося, що в будинку мешкає кілька сімей. Ми піднялися сходами, і антиквар, посадовивши мене в крісло біля різьбленого, інкрустованого перламутром і самоцвітами столика, дістав з сейфа ковану скриньку, повернув двічі ключ, як потім з'ясувалося – досить-таки вигадливий, відкрив кришку і там, на чорному оксамиті нутра я побачив скляний циліндрик зі скляною ж притертою пласкою кришкою. Аптекарський, та без наліпки.
– Це – Золота Басма Родини Еріханідов. Їй дві тисячі сімсот одинадцять років. Свамі Еріханід 112-ий приїздить сюди двічі на рік, перепалювати. Та ви бачили його – старого в кріслі. Легенда свідчить, що басму було перепалено понад 20 мільйонів разів! Природно, вона не продається. Я лише хранитель. А вона оберігає мою справу. Ви ж розумієте, довіра в бізнесі…
Басму я все ж таки не придбав. Натомість накупив у нього купу дрібничок, і ебенову квітку, не столітню, звісно, проте абсолютно таку ж, що зберігає хвилини і секунди його магазину, будинку і розповіді, а ще – довіру завороженого туриста, таку крихку і, можливо, найціннішу з того, що залишилося за останній мільйон років, довіру, ображену, випалену, віддану і розіп'яту тисячі разів, вбиту назавжди, і все ж таки знову і знову – білим лотосом з чорного пилу – що росте, приходить, незважаючи на всі ці революції і цунамі.
25
Гаутама… Так звали Будду. І тому ім'я це особливе, істинно чернече. Юнак про це знає. І на моє захоплене: – О! Як Будду! – посміхається з гордістю.
У нас Ісусом хлопчиків не називають. І Булгаков назвав його – Ієшуа. Близько, але все ж інакше. Серед моїх друзів – два Ізі. Один Ізяслав, скорочено Слава. Інший – Ізраїль, який надає перевагу звертанням до нього: пан професор чи Ізраїль Олександрович. Теж далеко. І серед православних ченців такого імені не зустрічав. Що ж це – пієтет? Прагнення підкреслити божественне, а не людське? Православний церковний календар відповідає: не наважуються називати на честь Господа Бога нашого.
Що ж, напевно, правильно. Прагнення віддалити людину від Бога, підняти Його над папами, патріархами, правителями є зрозумілим з позицій зміцнення церкви і держави. А перечитаю Євангеліє – інший там Ісус. Близька і рідна Людина…
26
Голову Мейєрхольда поділено майстром на ліву і праву частини. У кожної – по одному оку, вуху, по півпідборіддя, піврота, півноса, півлоба і півшевелюри. Страждання і натхнення – дві сестри – зведено-склеєно по вертикалі. Метод не новий – такий же і Бродський в Церетелі. І Воланд в Булгакова. Ми – європейці – читаємо і пишемо по горизонталі, поділяємо світ на праву і ліву частини. Цейлон, як і Китай – воліє вертикаль, поділяє світ на верх, низ і горизонт – середину. Різьбяр Генрі і скульптор Володимир Філатов близькі. От тільки у Генрі є область гармонії. Філатов же – щирий у конфлікті. У Музеї сучасного мистецтва (теж, до речі, приватного, відвідайте неодмінно, на Подолі, Братська, 14) зібрано чудові роботи. Я оглядаю – вкотре – голову Мейєрхольда і вже фізично відчуваю її відрізаність, відокремленість, відчуження від простого і тілесного світу, як можуть бути чужорідними для нього інтелігентність і старість. Голова – та не голова, ось вона, знахідка майстра! – а мозок, виліплений з рисами конкретної історичної особи: – зморшки, складки, звивини, посмішка і гримаса болю... Обличчя-мозок вирує, як лава, виливаючись із самісіньких глибин, з того інтелектуального і духовного злету, що припав на шосте століття до Р.Х , – століття Заратустри, Конфуція, Лао-цзи, Піфагора, Будди, іудейських пророків вигнання, – коли якраз було усвідомлено велику і трагічну роль людини – роль обранця серед живого, який виганяє самого себе з Раю, збентеженого, повного сумнівів, страху, туги і сарказму, і який, нарешті, передбачив Ісуса, подвиг Його і перемогу…
У різьбяра Генрі – область спокою . Але ж і майстер Філатов розрубав голову Мейєрхольду не задля втіхи, він не обіцяє спокою – він стискає життя людини в півгодинний акт: саме стільки й кружляв я навколо, обходячи, наближаючись, вдивляючись, торкаючись потихеньку металу минулого століття – Володимир Філатов стискає її до театрального розміру, щоб сказати: життя людське, тобто життя, як творчість, саме таке, на межі болю. Тоді і творчість – як життя... А спокій – будь ласка, в антракті…
27
Що відбувається з посмішкою, коли людина боїться? Тобто, коли сміятися і веселитися треба, а цензор, особливо внутрішній, каже, ні, не говорить, а шепоче, – навіть і не шепоче – просто дивиться уважно, пильно – зсередини.
Новорічний (2008 року) вечір Максима Галкіна – дивовижного артиста своєї справи, надзвичайного таланту, мене засмутив. Всіма фібрами відчував я присутність невидимки, яка, незважаючи на відсутність очей і вух – все бачить і чує, і руки має довгі, з хваткою, якщо знадобиться, мертвою… Ось і репризи начебто непогані, непогані... А мали б бути блискучими! Гострими! А якщо гострих не можна, то які залишаться? Правильно – тупуваті, бліді. І читатися будуть без куражу, тобто ще гірше. І з'являться інші репризи, не смішні, злісні – про ідіота-азіата і загальмованого прибалта, про грузина, який замість грузинського вина почав – французьке… А чого з ними цяцькатися-панькатися?! Годі! Вчити їх треба. Ставити в шеренги… О, ось і сопілонька залунала, та сама, щуролова. Тихо-тихесенько спочатку, а мелодія проста, попсова, причеплива – і пішли, пішли. Па-ашлі-і…! Ве-село! – сказано: Весело! Радісно!
Вільно пішли! Під-танцьо-вуючи!
Ось і Задорнов, – от же хитрун! – у Галкіна на вечорі з танцю почав, мовляв, «вперше на сцені танцюю», і танцем без слів закінчив, а посередині текст дав, непоганий, непоганий, не гострий, щоправда, і без запалу, та в цілому…
Я не знаю, яка цензура в Росії. Але я бачу і чую, я відчуваю: під усміхненою маскою – що в Максима, що в Михайла – обличчя, творче обличчя, перелякане, затамоване, завмерле, застигле.
Я перемкнув на «Вечірній квартал» – і здивувався безмежжю сатиричного польоту. Та вони ж ні в що не ставлять владу! Це підрив державності! Втім, зі сцени казали саме те, про що думав зал, та стримувався, зважуючи можливі наслідки.
Ось, в наявності результат помаранчевої революції. І боятися цього не треба. Від свіжого повітря ще нікому не було погано. Росія-матінка, Володимир Володимирович Путін – почуйте мене! Вашій владі нікого і нічого боятися. Ці невеличкі протяги пожежі не роздмухають. Пожалійте народ. І нас, сусідів, братів ваших. Дайте свіжого! Повідкривайте вікна!
28
Статистика стверджує, що близько 11% населення планети слід віднести до сексуальних меншин. Та тут, на узбережжі…
Звісно ж, були також й інші назви у ресторанчиків і кафе, звернених столиками до моря, до золотих небес на заході. Проте запам'яталися саме ці – чи то "блакиттю", немужньою близькістю до моря і подібністю кольорової гами, хлюпотінням – блю-блю – в бетонних кубах і конусах хвилеріза, чи сором'язливою надвечірньою бесідою – однаковісінько жіночною в морської хвилі та в завсідників блю-закладів – з посмішкою, блудливою, гадючкуватою, солоденькою, отруйною, напівпошепки і можливо – напіввизнанням спільного гріха (хоча, який у довгої хвилі на заході гріх?). А може і – зовсім навпаки, – піруетами і відчайдушністю серферів-сміливців, осідлали хвилю, серед яких також чимало осіб іншої орієнтації, як з'ясувалося…
Та ж ні, в «Блю Елефант» я опинився випадково, я і не знав, що за публіка збирається тут, мені сподобалися фреші, сокові коктейлі – у великих келихах, недорогі. І обслуговування – хлопчисько-офіціант пильнує: щойно допив, відразу підбіг:
– Може бути, ще, сер? А хочете – манго-бананово-лаймо-чогось ще, – і називає нову, несподівану суміш – Дуже смачно!
Столик мій виявився біля самого моря, я захопився, спостерігаючи за серферами, і не бачив, хто збирається за спиною. А коли зрозумів... Власне, то й що? Та прийшов смуток – прийшов смуток по імені Альоша…
Ах, Альоша, Олексійко… Олексій Сергійович. У вузі – стипендіат, лідер факультету. Найталановитіший, перший же фільм – диплом лауреата. Рік по тому, як прийшов на студію – одразу кандидат на головного оператора, відразу, проминувши асистента… Розумник, ерудит… А ставний який! Високий, стрункий, спортивний. Грецький профіль, каштанові кучері, довгі музичні пальці. Жіночний, елегантний. Одягався завжди модно, дорого, з голочки. А як співав, грав на фортепіано, на гітарі! «Я закохався в нього, мовби у жінку!» – Золотухін – про першу зустріч з Висоцьким. Випадок той же. Які дівчата задивлялися! І людина гідна, делікатний, чуйний і щедрий, друг вірний, і партнер у справах, про якого лише мріяти…
СНІД. Боровся. Поки міг. Поки всі не змучилися, виснажилися. Потомства зі зрозумілих причин не лишилось. Були б онуки… Невдовзі помер батько. Мама одна живе. Ходить, за могилками дивиться. Така доля.
Прошло без малого четверть века, как он ушел, а я не могу, никак не в силах понять, зачем добрым, талантливым, интеллигентным, зачем лучшим из нас посылается такое? И неужели все другие достоинства человека не могут перевесить, искупить этот грех?
Минуло без малого чверть століття, як він пішов, а я не можу, ніяк не в силах зрозуміти, навіщо добрим, талановитим, інтелігентним, навіщо кращим з нас надсилається таке? І невже всі інші достоїнства людини не можуть переважити, спокутувати цей гріх?
«До одного старозавітного царя прийшли жінки і почали скаржитися на содомію чоловіків. Цар скликав своє військо і звелів, щоб кожен воїн приніс голову мужеложця. Сімсот тисяч голів було звалено горою.
– І це вірно! Цю заразу треба випалювати розпеченим залізом! – сказав отець Інокентій, який відспівував колись і мого Олексійка.
– Тобто, і ви б могли віддати такий наказ?
– Зміг би.
Я перепитав.
– Так, зміг би.
– А як же закон? А якщо хоч один – помилково, за наклепом? Знову судимо, не розібравшись, відбираємо те, що не давали, це ж…»
– Безневинних візьмуть як рідних. А ці… Може й того, хто Альошу твого «напучував на шлях істинний», може, і його пощадити?! Про дітей треба думати…»
– А ось це – наш фірмовий – «Блю фентазі»: лайм, грейпфрут, ананас, манго, банан і ще… та це сікрет! – хлопчик усміхнувся, радісно, грайливо – і поставив переді мною келих, наповнений по вінця. Мабуть, поспіхом він не обтер його як слід, через що на пластиковій поверхні столу з'явився золотавий обідок, на який я не одразу звернув увагу.
Я цідив потроху густий нектар, намагаючись розгадати «сікрет» коктейлю. Здавалося: кориця, і пекуча гострота перцю, гіркота полинового «абсенту» і навіть нудотна солодкість «травички» – все лізло в голову, а відповіді я не знаходив. Чи не шукав, захопившись заходом і божевільними вершниками на довгих хвилях, приспаний неголосною говіркою прибою і притишеною бесідою відвідувачів за сусідніми столиками.
І тут, позирнувши на стіл, я виявив навколо золотавого обідка маленьких рудих мурах, які невідомо звідки узялися, прийшли, мов до водопою, і щільно, голова до голови, заполонили увесь простір навколо нектару. Цікаво, що жоден з замовлених мною раніше напоїв – пиво, соки чи джин-тонік – не спричиняв такого мурашиного поривання, такої неймовірної спраги: ніхто з них, нажлуктившись, не відповзав геть, можливо, вони не могли відірватися, не могли насититися. Наблизивши пики мурашок цифровою камерою, припавши до видошукача, я побачив наполегливість і упертість – продукти тупого наркотичного бажання, – і ось вже ворушке кільце замкнулося, задні полізли по тілах, розштовхуючи, впиваючись, кусаючи передніх…
– То як, сер? Смачно? – хлопчик ретельно витирав мій стіл, посміхаючись і мружачи шоколадні свої дівочі очі.
– Так-так. Дякую, дякую…
Все вірно. Стіл має бути чистим. Хвиля пройде узбережжям. Стіл буде чистим. Офіціант правий.
І цензура, і страх – потрібні, бо як же без них?
29
«Будьте як птахи небесні!»
Дивна порада, що сприймається часом, як заклик до безвідповідальності, як «після нас – хоч потоп». Цікаво, що така порада є близькою і буддистської доктрині, проте трактується своєрідно.
– Напевно, – пояснював Рагулє. – Ви помітили, що птахи земні ходять по землі, а птахи небесні – літають в небі?
– Звісно!
– Тоді ще одне питання: щоб людям ходити по небу, що потрібно?
– Ну-у… Літак? Парашут? …
– Ха-а! Скажіть ще – орбітальну станцію «Мир»! – Рагулє захихотів. – Птахи з парашутом…
– А як?
– А ось так.
Я не встиг навіть зморгнути, як чернець устав на голову, сукаючи п'ятками в повітрі.
– Я йду по небу! Я йду по небу! Найс? Ноу? Найс? Ноу? – повторював він, пританцьовуючи. Рагулє посміхався. І мені, і дітям, які одразу ж прибігли до нас, і хмарам, і птахам, і сонечку. Він посміхався, переконуючи мене в тому, що потрібно, необхідно подеколи ставати на голову, щоб навчитися ходити разом з богами по небу.
Обличчя його почало червонішати, і він повільно опустив ноги, трохи зачекав в позі черепахи, і підвівся.– Коли стоїш на голові, здається, всю Землю тримаєш на плечах. Тому і кров приливає до обличчя, тому що і важко, і соромно – вряди-годи ми думаємо про Землю цілком. Тільки вільно гуляючи по небу, тільки полишивши суєту і ставши на голову в усіх можливих сенсах, і відчуєш тягар відповідальності за Землю, як почувають це небожителі. А знаєте, чому цю позу найбільше полюбляють йоги? Га? Ні ж бо, діти, не підказуйте! Не підказуйте! Нехай наш гість сам вирішить.
І вся компанія вп’ялася в мене очима.
А я не знав відповіді. Я знизав плечима і сказав, що не знаю.
– Коли стоїш догори ногами, то небеса веселкою всміхаються. Спробуйте обов'язково, і ви побачите, яка краса, яка радість молитися за всіх, всіх і вся, всміхаючись веселці у відповідь.
Рагулє замовк, не додавши звичної своєї приказки, та я кивнув, погоджуючись, обіцяючи неодмінно спробувати.
30
І тут пташки літають парами,
співають кохання.
Іду по берегу. Хмаринки станули.
Пісочок шовковий.
Та раптом – явище!
Якого я іще:
Веселки - парою!
Веселки - парою?
Дугою – Знaмення.
Знамeння - іншою.
Страждання - соняшна?
Чи спокій - місячна?
Дві веселки одночасно – сонячну і місячну – я побачив рано вранці 7 грудня 2004 року, одразу, щойно вийшов на пляж і пішов берегом, прощаючись. О третій літак, а тут – диво, явно в подарунок мені, наостанок. Нічого подібного, ані до, ані після я не бачив, і тому мені здавалося, що всі мусять, задерши голову, витріщатися, і цокати язиком, і згадувати знамення інші: зірку, і комету, і вогненні стовпи над Уральськими горами в 1941…
Ні, ніякого страху я не відчував, а дивився зачудовано, забувши, звісно ж, стати на голову, як радив Рагулє. Радості, чудесності вистачало і так. І тому я ще ширше посміхався у відповідь і намагався випередити зустрічних, і радував пляжних торговців покупками.
А море підлещувалось, немовби просило вибачення…
31
Йогин Свамі – на вулицях, у храмі:
– Велика хвиля! Хвиля - чума!
Він не знав слова – «цунамі»…
Проте відав – іде…
– Навіщо вона?
– Тому що всі ми у цьому винні…
А війни?! А революції?! А наркота?! А блуд?!
Ракети, зроблені в Україні –
Впали – ось тут…
Таким є порядок у Всесвіті.
Всі відповідають за всіх.
Завжди і скрізь…
Не виключаючи Самого…
Плаче ридма Нішанта,
Та сльози ущухнуть,
І сон прийде нарешті.
І всміхнеться Свамі – веселкам Його.
32
Ось і дійшла черга до зірок. Як і рибалки, працюють зірки всю ніч. І там… і там – вогники. Рибальські – на катамаранах – витяглися в лінію на нічному обрії. Зірки – над ними, розкидані, розсаджені за чорними письмовими столами, позираючи вниз, ведуть вони літописи-щоденники.
І тільки під ранок… Оріон, немов Будда, лежить на боці. Лежав. Немає Оріона. Сиріус ще палає. А ось немає і Сиріуса. Охоронець гасить правий ліхтар і прямує до лівого. Рідшає рибальське намисто. Світає. Час читати молитву і вітати Сонце. Пора.
У йогів для цього є спеціальна вправа: "Сур’я Намаскар!» – «Доброго дня, сонце!» – комплекс з дванадцяти асан (поз). На перший погляд, асани прості. Та лише – на перший. Важливо узгодити правильні рухи, ритм, дихання і мантри – молитви, які вимовляються при цьому. Я підходжу, очищаючи свідомість. Все як у нас: «Перед будь-якою справою спершу стань благоговійно…»
Наша вранішня молитва і «Сур’я…» починаються з посмішки.
