Британія
Біля воріт замку
На лавці біля воріт середньовічного замку сидів, спираючись обома руками на ціпок, високий літній джентльмен. Сидів мовчки, дивлячись кудись удалину і вгору.
– Схожий на англійського дога? – прошепотів я Лінді, коли ми присіли скраєчку тієї ж лави.
Й Лінда, похитавши головою, так само пошепки відповіла:
– Але тільки не англійського. Валлійці – значно більші патріоти; а судячи з його шапочки – це валлієць, зверни увагу…
Лінда не встигла завершити фразу, як старий, смикнувши кадиком, простогнав:
– О! Горе, горе…
– Ах! – відгукнулася Лінда. – Айм сорі? Вам погано? Я можу допомогти?
Старий повернув голову і, не одразу побачивши нас, похитав головою.
– Горе… Велике горе… Сьогодні принц Ллівелін, – голос його знову урвався. – Сьогодні нашого Ллівеліна не стало… Він помер, так… Помер…
Очі його були повні сліз. І руки, які стискали трость, тремтіли.
– Принц? Уельський? Боже мій! – Лінда поглянула на мене виразно, мовляв, бачиш, які люди: патріоти.
– А ми нічого не чули. Як же це? Адже він, здається, ще молодий. Що ж сталося? Ексідент? Теракт?
– Чума, мем.
– Чума?
– Чума, мем… Тринадцяте століття. Тоді чуму не лікували. О-о! Мій бідний принц… О!..
Сльоза викотилася з почервонілого ока і поповзла по щоці із століття тринадцятого в двадцять перше.
Правила, сер…
Трініті-коледж. Ось і він – «Великий двір» знаменитого університету, де з часів Генріха VIII виховувалися найкращі уми людства: Френсіс Бекон, Ісаак Ньютон, Байрон, Рассел, Ротшільд, Набоков... І ще 31 Нобелівський лауреат – абсолютний світовий рекорд для університетів.
Я мріяв увійти сюди, пройтися подвір’ям, заглянути до музею та бібліотеки, до аудиторій, підгледіти щось, відчути, вловити. Я ж теж викладав, і слова «вчитися» і «вчити» – звучать для мене благоговійно.
– Коледж закривається через 5 хвилин, сер, – охоронець зупинив мене на порозі, прямісінько у воротах. – 4 пі ем, – і вказав на великий годинник навпроти. При цьому він зробив порух кистю, мовби накреслив лінію, яку не дозволено перетинати. І я різко загальмував, упершись в уявну межу. От халепа, я й не міг припустити, що закриють о четвертій. А завтра ми рано їдемо і я вже точно сюди не потраплю.
«Що ж, – я поглянув на охоронця, – відставний служака, мабуть впертий, і з гонором. Звісно ж – «директор воріт».
Він сидів на стільці посеред подвір’я і дивився на мене рівно, без емоцій. А міг би побачити і розчути, з яким сумом я зітхнув, дістаючи фотоапарат. Втім, що йому пояснювати. І грошей не візьме, ще образиться. Очевидячки, педант.
– Що ж, – сказав я, - не можна то й не можна; дозвольте, я на хвилинку зайду на двір та зроблю принаймні два-три фото?
– О, сер, мені шкода. Та, як я вже казав, вхід дозволено до 16.00. На жаль, сер, – і не підводячись зі стільця, робить такий же, з крикету чи лаун-тенісу, порух рукою.
– Гаразд, – кажу. – Якщо я не помиляюся, до зазначеного вами терміну, – тут я вказую, як мені здається, теж досить елегантно, на годинник навпроти, – ще принаймні дві хвилини. Цих хвилин мені буде досить для зйомки.
– О, сер, – він встає і підходить до мене. – Я б не хотів виглядати педантом. Та не можна виключати, що ви захопитеся. І коли хвилинна стрілка зупиниться на означеній позначці, ви ще перебуватиме у дворі. Погодьтеся, я зобов'язаний уникнути подібної ситуації. Прошу зрозуміти мене, сер. Мова йде про правила, сер.
І, стримано посміхнувшись, цікавиться, звідки я прибув.
– Звідки? З України, – сказав я. – Київ, – і, пам'ятаючи звичне для багатьох британців незнання нашої географії, додав ще до імені батьківщини: – Чорнобиль.
– Чорнобиль… Так… Мені дуже шкода, сер. А чи правда – так мені пояснювали наші фізики, – що причиною катастрофи було порушення регламенту, правил експлуатації? Дійсно, сер?
Він дивився на мене уважно і строго.
– Так, – відповів я. – Імовірніше за все, через недогляд персоналу.
І, знаєте, жодного підтексту – повчання, іронії, й тим більше глузування – я тоді не помітив. Правила, Правила! – хай це буде відвідування коледжу чи експлуатації ядерного реактора – Правила, як такі, перетнулися.
І подумалося: простий сторож, а туди ж!..
Британія…
Сер Джон
От чого ми не могли припустити – що в Лондоні нас покусають клопи. І де – в недешевому готелі, в самому центрі британської столиці.
– Я думаю, що таке, кусає і кусає, – повідомила дружина за сніданком, – а вмикаю світло – клоп! Уявляєш! І який здоровенний!
– Ти впевнена? Може, комар?
– Ну, що я… Знайшла, розчавила… Характерне амбре… Питаю покоївку, що це? А вона ніби й не розуміє…
– Треба повідомити на рісепшин. Куди це годиться! Як комуналка якась. До речі, а якщо не повірять?
– А я його залишила, розчавленого. Ось, в пакетику, – і простягла мені прозорий пакетик, де ще вчора були сережки. Лежав він тихо, маленьким темно-вишневим кружечком.
– Знаєш, востаннє я таке бачила років сорок тому – так, на початку сімдесятих, в гуртожитку…
– А у нас клопів не було. І у нас, і у сусідів. Вивели. Не одразу, щоправда. У нас будинок був – двоповерховий, на вісім сусідів. Доки по черзі ганяли, толку не було. У нас наженемо – до Ляховичів біжать, як у них – тоді до Пріцкерів. Здавалося б, ну що: вибрати суботу та скрізь, у всіх квартирах одночасно потруїти. Тож ні. Пріцкер в суботу не може. А бабця Потапівна в неділю чергує, а синок її, ханурик, як у суботу налигається, то йому вже не до клопів. Років десять мучилися, аж поки Пріцкери за кордон не поїхали…
– Часом, не сюди?
– Нє-є, до Америки… А, – засміялася. – Ні, це не наші. Бо наші були дрібніші, проте добряче кусалися, люто. А тут я і не прокидалася, так ніжно, делікатно навіть…
Ми розглядали пакетик і лагідну домашню істоту з нашого минулого, як тут офіціант, який підливав чай, вигукнув:
– О, боже! Ні! – і, вказуючи на пакетик: – Ах! Навіщо ви загнали його сюди! Він же може задихнутися!
- Хто?!
– Сер Джон. Якщо я не помиляюся, – і він нахилився до пакетику мало не впритул. – Ну так. Це сер Джон, наш найкращий дресирований… Але чому він не ворушиться? Сподіваюся, в пакеті не було м'ятних цукерок. У нього алергія…
– Дресирований? – завили ми в унісон.
– Ну, так. Адже наш готель – у стилі «ретро». Вікторіанська епоха! Так, це дорого. Але думаю, тепер ви погодитеся – це вартує того! – Й додав розчулено, мало не сюсюкаючи: – Хлопчику час гуляти. Зачекайте хвильку, я зараз повернуся з тим, хто його вигулює.
– Ти зрозуміла? – зашепотів я, як тільки він вийшов із залу.
- Що?
– Нас дурять. Він пішов за свідком. Збиток. Суд. Штраф – у них це швидко.
– Ти впевнений? – І, не дослухавши моїх аргументів, миттєво спорожнила пакетик у вікно.
І вчасно. До нас, посміхаючись, підходили офіціант з менеджером, судячи по вусах – головним. Та углядівши зумисне розкритий, порожній пакетик, перемінилися в обличчі, заголосили: – Де він? Що ви з ним зробили?
– Ах, – повідомила дружинонька, дивлячись на них такими чистими і добрими очима, які мені завжди нагадують про батьківщину. – Ах, вас не було так довго, а він так просився, так шкрібся. Я відпустила його – ось в ту щілину.
І вони обидва схилилися до плінтуса, і на обличчях у них виявилося відчуття такої щирої стурбованості, яку зобразити, зіграти неможливо.
– Слухай, – сказав я, коли вони віддалилися. – А, може, й правда? Хто, дідько їх забирай, розбере? Британія…
Фенічка (На могилі Толкієна)
До Оксфорду ми приїхали пізно увечері.
– Куди поїдемо? – запитала Лінда. – До готелю чи на цвинтар? Ти пам'ятаєш? Толкієна поховано тут.
– Толкієн? Так! – заголосив мій синок. – Зараз! До готелю ми завжди встигнемо. А можна спочатку на цвинтар? Я не втомився. Будь ласка!
– Побоююсь, вже пізно. Крім того, ми не знаємо, на якому цвинтарі його шукати. А ось, до речі, і наш готельчик, – повідомила Лінда.
І ми почали розвантажуватися.
Треба сказати, що в середовищі шанувальників фентезі толкієністи – напевно, найромантичніші. До їх воїнства належав і мій дванадцятирічний синок. Належав, як-то кажуть, душею і тілом.
Душею, бо прочитав всі його книжки, і не просто прочитав – пройшов шляхами і підземеллями Середзем'я, злився з цим кільцем, і, захоплюючись магом Гендальфом, («А скажи, Гендальф класний!») – наслідував, звісно ж, ельфійському лучнику – крутому красеню Леголасу.
А тілом, бо ж загартувався в боях з такими ж, як він, володарями дерев'яних мечів, фанерних щитів і жерстяних шоломів, а також – саден, синців і заклично-гордих поглядів однокласниць, які вдавали з себе ельфійських красунь – Арвен, Лютіен, Галадріель… Ось чому могила Толкієна здавалася йому центром всесвіту, а ельфійська фенічка, браслетик у вигляді оповитої плющем стріли, яку сплела-зв'язала йому Галя з 7-го "Д" – найціннішим з усіх коли-небудь відомих подарунків.
– Сніданок з сьомої до дев'ятої, – зауважила заспана господиня готельчика, даючи ключі. По її тону було зрозуміло, що з'явилися ми пізніше, ніж слід було.
Я кивнув і потяг речі сходами нагору, але тут знову прокинувся мій невгамовний синок:– А скажіть, будь ласка, де тут в Оксфорді – могила Толкієна? – дивлячись на господиню з надією, заговорив мій хоббіт… – Толкієн, великий, який…
– Як ви кажете? Толкін? Не знаю. Тут кілька кладовищ. Навпроти готелю є цвинтар… – повідомила господиня. – Служитель приходить о дев'ятій.
– Ранку? – із жахом вимовив мій хоббіт.
– О 9-ій ей ем, – підтвердила господиня, дещо з подивом.
– Ей ем! – я заніс речі до кімнати та повторив дружині: – Ей ем! Я знав – до ранку нам не дотягти.
– Куди ж ви? Куди?! Проти ночі!
– Ми недовго.
– Ми скоренько!
І ми побігли.
Ворота кладовища було замкнено. Ми посмикали та пішли вздовж високої огорожі, засадженої кущами і оповитої плющем. Можливо, десь є хвіртка, прохід… Єдиний ліхтар залишився позаду. Місяць ховався в хмарах, і було незрозуміло: росте чи меншає, та чи чверть, чи половина диска визирає із засідки. Крізь діри в огорожі можна було розгледіти надгробки – однак, розібрати написи не вдавалося.
– Що це?
На гілці шипшини, під поривами вітру шамоталася біла, прозорого газу хустинка.
– Чи це, бува, не фата? – подумали ми, і в цей момент нічна птаха спурхнула й тінню кинулася геть.
– Дійдемо до того в'яза і повернемо назад.
– А можна хоча б до рогу? Може бути, там прохід?
– Ми обіцяли мамі – недовго. І потім – це ж Англія, якщо зачинене, то зачинене.
Дійшовши до рогу, зупинилися. Небо затягло. Потягло вогкістю, почав накрапати дощ.
– Хвіртка!
– Хвіртка!
Хвіртка була прочиненою.
Гравій на доріжці захрумтів під ногами – я не встигав за ним – і тут на зворотному боці одного з надгробків блиснули – щоб ви думали? – так, саме так – підвіски та кулончики, розвішані на прямих плечах невисокої плити.
– Толкієн! – видихнув мій хоббіт. Підійшов, став на одне коліно і, на очах перетворюючись на красеня Леголаса, зняв, тремтячи, сплетену Галею фенічку і дбайливо додав до навішаних.
Місяць виплив, нарешті, і виявився повним. І навколо нього в тумані з'явилася біляста кругова веселка – чарівне кільце якогось вселенського володаря.
До готелю поверталися мовчки.
Ніч. Цвинтар. Ліхтар. Британія…
