– А навіщо їм російська чи тим паче – українська колонія? Який вони матимуть з нас зиск? Японці, американці – інша справа: технологічні, багаті, заповзятливі. А ми… Неконкурентні… Батьківщину любимо. Нібито. А що з того?! Яку вагу має наша любов до України на китайських терезах?

– У них зараз японці в фаворі…

4

Китайське диво… Від аналітиків чуємо: «В Китаї почалася фаза підйому на довгій хвилі Кондратьєва», чи: «в бідній попервах країні – і темпи високі», чи ще: «вони ж знімають по три врожаї на рік!»

Кому потрібні такі висновки? І не тому, що не вірні – не конструктивні. У чому користь висновків: «Ви ще порівняйте нашу мафію і їх тріади…», чи – «Вони хочуть зацідити США по повній програмі»? Що тут повчального для України? А повчитися хотілося.

Втім… Середній американець зжирає сукупних ресурсів в 60 разів більше, ніж середній китаєць. Якщо Китай піде шляхом створення подібного до США споживацького ресурсно-марнотратного суспільства – ось тоді й настане драконівська ненасить. Жодні сибірські холоди і кубанські козаки цього пажеру не спинять. А якщо, не дай боже, і нам відкриють секрет китайських темпів – кінець світу настане ще швидше – не з’їмо, так понадкусюємо!

Так чому ж вчитися? Знову, скажете, любові?

5

Кажуть, що китайський «приват», тобто сеанс любовного спілкування з дівчиною, відрізняється особливою вишуканістю, винахідливістю, моральною та фізіологічною глибиною. До того ж ціни… дитячі! Як же не піти!

Ми піднялися на тридцятий поверх і подзвонили.

– Ніхана! – радісно привітав нас господар, як згодом з’ясувалося, «викидайло».

Володя, наш гід, який постійно тут живе, заговорив китайською. «Хазяїн» кивав. Однак вхід загороджував.

– Чому не пускає? – спитав Гарік. – Га?!

– У них, каже, клієнти…

– А ми хто?! Я клієнт! Поясни їм, – Гарік поплескав по нагрудній кишені, мовляв, «ти шо? – ми заплатимо!»

Володя знову затяг, пояснюючи, що ми – з України, однаково, що росіяни, з грішми. А той шкіриться, проте стоїть незворушно.

– Ну! Що він?

– Японці у них зараз… Два японці… Не можна, каже, просить завтра.

– Як це так? Я сьогодні приїхав. Два… А скільки ж? Що у них, дівок, чи що?.. У Китаї ми, чи де?.. Вова?!. Японський бог!

І Вові довелося просити, принижуючись, гублячи давно втрачене на китайській землі обличчя, а цей дерев'яно кивав, поки несподівано не зачинив перед носом двері.

Ми пішли до ліфту. Ліфт поїхав.

– У них зараз японці в фаворі…

Гарік подивився на нього, на гіда. І вийшов на своєму поверсі, не попрощавшись.

6

…О п'ятій ще темно. І в будинку і за вікном. Треба вставати, збиратися до школи. Я люблю вчитися. З дитинства. І тому вибігаю раніше, і біжу, намагаючись не замочити кеди, біжу по садочку, не побоюючись вже посковзнутися на падалиці, яблуках чи хурмі (хто ж це дозволить?! – та й немає такого китайського слова – «падалка»), біжу повз прибрані і зеленіючі, певно, рисові наділи, щоб з'явитися заздалегідь, спізнюватися не можна, а новенькому тим паче, новачкові не легко, на нього завжди дивляться скоса…

Біля воріт школи кращі учні вишикувалися праворуч і ліворуч від входу і чекають улюбленого Учителя, щоб першими показати домашнє завдання! В руках у них розкриті зошити. Зошити стріпуються.

Я йду крізь стрій відмінників.

І входжу, поправляючи краватку, до нового просторого класу.

Обличчя, обличчя, посмішки, смішечки… Я гублюся.

– Діти! – рівним високим голосом повідомляє Учитель. – У нас новий учень. Його звати…

І клас замовкає. (Яке ж ім'я – нове шкільне ім'я дадуть новачкові?)

І очі – три мільярди очей, і вуха – три мільярди вух – чекають. Та моє ім'я він не називає.

Ім'я треба заслужити.

7

У наборі для малювання тушшю – одинадцять предметів. Два пензлика з індивідуальними написами, прикрашені стрічками і фольгою; великий брикет туші зі звивистими по ньому золотим драконом і срібним феніксом; дві різьбленого каменю печатки; фаянсова підставка для пензликів з класичним пейзажем; так само фаянсова вазочка з червоною фарбою для печаток і знову ж таки з драконом; і знову ж таки фаянсова мисочка для води з рослинним орнаментом; маленька латунна ложечка з красивою насічкою; чорного каменю палітра з інкрустацією. І все це разом укладено в дерев'яно-картонну скриньку, обклеєну чудовою муаровою тканиною з оксамитовим ложем, кістяними застібками і фольгою.

Краса!.. Продавщиця розгладила пальчиком зморшку на тканині, і я помітив, що вона, як і я, зачудована прекрасним набором, і радіє як на Новий рік.

Маленькі китайці, як діти. І ціни у них дитячі…

Сім юанів. Менше, ніж долар.

– Як це?! Я не розумію!!! – дивувався Гарік, мій попутник, проникаючи в нову царину, бокову шахту речового ринку, де робили ще більші знижки, а вже здавалося – нікуди, ми наближалися до нуля, та він тягнув мене далі: – Ходімо, Сергію Юрійовичу, ходімо! За тим поворотом – ювелірний – вони почнуть доплачувати!

Гарік – крутий бізнесмен, власник мережі, що має, так би мовити, всі атрибути. Приїхав за солідним контрактом. Коротше кажучи, VIP. Сюди ж – на ринок – заблукав, скоріше, за звичкою – колись, ще пацаням, починав носильником, згодом – «човником» з Пекіна.

Забрів і … все

– Це фантастика! Як?! Я… «Гуччі», «Версачі» – не відрізнити! І – задарма! – він називає цифру. – У нас – в три, в чотири рази. Чи ось – ось, скільки? Скільки?

– Тліцать, – називає вона.

– Два, – каже він, і через хвилину торгу вона вже готова віддати «за тлі», але він не бере, і вона кричить навздогін:

– Халасо! Два! Давай!!!

А він йде геть, страждаючи так само, як, мабуть, страждав Ной з точки зору обмежень на вантаж.

Я покупець поганий. Номерів жіночої білизни не знаю. Золота боюся. Коротше, лох. Тому й розглядав сувеніри. Мляво, повільно. Гарік то обганяв мене, то повертався до мене, нарешті, плюнув і рушив сам-один.

Коли повернувся – не знаю. Вранці зник, на «Стіну», на екскурсію не поїхав. Добре, що субота, переговори не довелося скасовувати… Тобто, магію китайського ринку неможливо витримати!.. Він і не став. Купив спочатку одну сумку, потім ще другу. Побіг, переписав квиток на «бізнес-клас» – в «бізнес-класі» немає обмежень за вагою. Знову пішов, пішов. Витратив усе. Увечері пакував, зв'язував. Вранці постукав до мене. Втомлений, змучений. Те, се. Врешті позичив у мене грошей… і одразу ж повернув.…

– Ні-і, все! Давай, Сергію Юрійовичу, просто так, в обід, пройдімося ще разочок по базару, просто так, наостанок…

І ми пішли. «Давай! Халасо!» Дитячі ціни реабілітують ринок. Там, на Заході – бариш, лихварство. І у нас, як і раніше, слова «спекулянт», «торгаш» – для багатьох лайливі. Тут же – за Ейнштейном – відносна ілюзія альтруїзму, ілюзія, що стала реальністю. На прощання ринок не просто обдаровував: в просторі нескінченно малих цін утворювались неевклідові ефекти – геометрично зростала значущість працелюбності, жаги до витонченості та простого народолюбства…

Дитячі ціни – це любов ринку. До речі, в 1949-му – проголосили КНР і тоді ж відкрили Гарвардський дослідний центр з креативного альтруїзму, тобто – центр з дослідження видів любові під керівництвом нашого Пітірима Сорокіна. Це спало мені на думку сьогодні – 1 жовтня 2004 року. Присягаюся, я не знав, що 1 жовтня 1949 року народилася КНР.

8

На початку Китаю було Число… Зауважте – не Слово, а Число. І Творець Піднебесної, отже, вже не Поет, а Статистик, чи Бухгалтер, чи Менеджер проекту, для якого важливі не стільки образ і подоба, скільки баланс ресурсів і ротів. Одне яблуко на двох… Кожній тварі по парі… Кількість заповідей і блаженств… Якщо розібратися, і наша історія – теж облік і контроль, що й китайська, проте – більш гуманітарна, чи що. У них – Число, арифметика. Спільне в них превалює. Люди у них абстрактніші. Одиниця у великій множині прямує до нуля. Й тому китайці так схожі. І дії їх подібні. І набагато краще вміють скопіювати, ніж створити. І побоюються втратити обличчя, ніж душу. І значущість, місце людини в суспільстві визначають кількістю прожитих років, рангом начальника і ступенем, добре, що науковимй…

На жадеїтовій, тобто помаранчевого нефриту, Божественній Долоні – маленький дракон, що випльовує Землю, земну кулю. Отже, Деміург створює матерію «через» дракона, – матерію, обтяжену злом.

Інша класична статуетка зображає бесіду Мудреця з драконом. На жаль, обидва мовчать, – таке призначення скульптури, – і ми можемо лише здогадуватися про зміст бесіди. Разом з тим Майстер-різьбяр підкреслює схилення Першого до другого; дракон приліг біля ніг і, задерши мордочку, на кшталт єгипетського сфінкса розміром із середню собачку, слухає повчання Мудреця. Так онук слухає дідуся, а більш молодий народ – наприклад, наш – старшого китайського брата. Ймовірно, зображено урок арифметики:

– Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, – рахує Мудрець і заохочує учня, який старанно повторює: – Правильно. Добре. Дуже добре!..

А ви любите лічити?

10

– Нас занадто багато! – люблять повторювати китайці. Пояснюючи чи виправдовуючи, з почуттям гордості чи гіркоти, байдуже чи заклопотано – не знаю, можливо, у них така звичка. Відчуття множинності підживлюється і посилюється постійно: велосипедним паркінгом, перевезенням овець в два яруси, як в лондонському дабл-деккері, рисом, з'їденим паличками зернятко за зернятком, ієрогліфами (близько 50 тисяч), масштабами Тяньаньмень, просто натовпами, і, безумовно – статистикою.

– Ви думаєте, – запитує китайська статистика, – скільки нас?

І сама ж відповідає: – Ні-і! Значно більше. Це лише зареєстрованих! Третю дитину, часом, не реєструють, і паспорт не видають… А нелегали? А діаспора?! І щороку це «значно більше» зростає ще. На скільки, ви кажете? На один відсоток? Ви працюєте статистиком?

Ми крокували набережною, розмірковуючи про минуле. І дивом не потрапили під колеса! Він їхав навально, прямісінько на нас, не звертаючи. Центр Шанхаю, хмарочоси, ми йдемо з Алісою по тротуару, і тут він – з обвітреним, обпеченим селянським обличчям на своєму іржавому теракотовому мотоциклі – він і гадки не мав гальмувати, пропустити нас.

– Вони не поступаються, – пояснила Лі, – особливо ті, що з села. У селі важко. Працюють не покладаючи рук з ранку до ночі… «Нас, кажуть, занадто багато, щоб поступатися».

11

Виявилося, село – осьдечки, в двох кроках від траси. Клаптики, тераски. Село – біля річки, в балці, на схилах. Народ порається. Тут уже лущать качани. Ладнають тенета. А там що? Плуг? Два хлопці і дівчина впряглись, один править. Орють.

Господи! І тут – за рахунок села? Забитого, сірого, голодного, безсловесного… Наша історія. І до війни, і війна, і після – завжди село тягло, витягаючи, напружуючи жили.

Мене зустрічали як дивину. Старенький у форменій тужурці, бичок, жінка з білизною.

З розсохлих воріт в старій глинобитній стіні вийшла дівчинка, років, напевно, трьох, замурзана, мабуть, голодна, і я пошкодував, що не узяв нічого поживного, цукерку чи печиво.

Я присів навпочіпки, порився в сумці і витягнув ручку, кулькову, з готелю, за старою колоніальною традицією. Дівчинка схопила чіпко. З-за паркану покликали, та дитинча було зачароване білою, блискучою ручкою, і тоді з'явився молодий чоловік, підхопив її на руки, заусміхався. Показав на ручку, – доньці сподобалося! – і засміявся, вже, як здалося, запитально.

– Ні, ні… Це вам! У мене ще є, не турбуйтеся…

Так мене запросили увійти, за глухий паркан (ось удача!); провели майже порожнім подвір’ям – одне-два кволих деревця, сарай – зв'язки кукурудзяних качанів (і тільки?), мляві квіти в горщиках – запросили до будинку.

Далі порога в кімнату я не пішов:

Кольоровий телевізор. Музичний центр. Старенький, проте з великими колонками. Два відеоплеєри – касетний і СD. Великі ліжка…

Він знову засміявся, взяв у дитини ручку.

– О! О! – заспівав я по-колоніальному, схвально вказуючи на все добро, і він, сміючись і киваючи, раптом закотив очі.

– Га? Що?

Люстра…

Величезна, надмірна для такої китайської стелі. Але яка! Мало того, що кольорова – ось пульт: з реостатами, з спрямованим підсвічуванням, з нічником та навіть зі світломузикою!

Я був у захваті: як? Я не розумію?!

Він узяв клаптик паперу, щось написав – вісімнадцять – я порахував – таємничих ієрогліфів, в рядочок – і простягнув мені разом з моєю ручкою.

Обидва сувеніра я зберігаю.

12

До Кунмяо – храму Конфуція – я примчав о шостій ранку. «Вам, Сергію Юрійовичу, ще зарано, – повідомляла табличка на вході. – Приходьте пізніше». Так було написано китайською, й тотожність перекладу засвідчував замок.

Я озирнувся. Уздовж стіни до кінця кварталу з конспектами в руках стояли студенти і, ворушачи губами, зубрили. Конспекту у мене не було. Я потоптався і перейшов на інший бік.

Навпроти храму розташовувався типовий китайський будиночок, ляльковий, з ліхтариками, під характерним дахом, і мені здалося, там, за темними вікнами, в напівтемряві неосвітлених кімнат…

– Гей! Гей! – постукав я в скло. – Є хтось? Відчиняйте ворота!

За дверима завовтузилися, одчинили. Дівчина кланялася мені, і я увійшов у сіни, бо такої красуні тут досі ще не бачив, і тут назустріч вийшли дві скромні дівчата просто невимовної краси, і повели мене до залу, а там уже три сонні, наче пави, фотомоделі кружляли біля столика. І ось вийшла сьома, воістину Сьома дівчина, і чистісінькою китайською мовою запитала, чи не було у мене поточних четвірок в дев'ятому класі. І я у відповідь простягнув їй свою візитівку, де чорним по білому повідомлялося про золоті медалі, червоні дипломи, вчені ступені і звання.

– Цзіньші?! – захоплено і боязко запитала вона.

– Сюцяй, – скромно повідомив я.

– Ой! Як добре! Нам дозволяють приймати тільки круглих відмінників. Вибирайте! – і простягнула мені сім карт віялом.

«Ах, якби ж, либонь…» – я схопив останню, сьому. Простягнув. Дівчина радісно всміхнулася:

– У Вас чудовий смак! Ви обрали мене – фахівця з «райської насолоди»! Будь ласка, заплатіть п'ять доларів…

«У чайній церемонії, як і в любові (геть це сороміцьке слівце з трьох букв, американське, що з’єднує пітливі фрикції з конвеєром), – в Че-Це, як і в любові, не варто поспішати. Проте й не слід тягти. Є ритуал розміреності й поміркованості. Всі атрибути й процедури перебувають в злагоді. Всі рухи і думки – в гармонії, а тонкий шовк моєї сукні не приховає теплоту сердець…

Отже… Ось – чайний столик, лак червоний з перламутром. Се – чайничок, пінцет, совочок, ситечко… Дві чашечки поставлено на блюдце: ось чарочка – струнка і висока – для насолоди небесним ароматом і сонячним теплом; а низенька піалочка стегнаста – напоєм насолоджує: прозорим кольором і смаком.

Омиємо, звичайно, тричі, і пензликом – від попередніх чаювань – «очистивши минуле – в сьогоденні гармонію воліємо знайти…»

Ось – чай. Не мусить бути він дорогоцінним. Буває заздрість. І вишуканість бесіди до того ж принижує занадто дорогий найліпший чай.

Не знаю скільки – дев'ять, сім, чи три зернятки чаю… Питання це і в гао не має відповіді, і в «Двох Укладеннях», «Трьох планах»… Ані в Луньюя, ані в Дев'яти чудових Цзінах – немає відповіді…

Єдиним може бути тут критерій; адже тільки так, випробовуючи чай, до серединності приходить той, хто любить …

Отже… Совочком переносимо зернята, самшитовим і лакованим совочком – на блюдце.

«Будь ласка, – наблизившись впритул, та дівчина, – будь ласка, на чай дивіться. Бачите, який ще – зморшкуватий й сухуватий – неначе Фауст… На когось він чекає у кущах… А вітерець – дурман, що Лотоса доносить аромати…»

Отже…

У чайничок зсипаємо. І кришкою накриємо. Й водою, окропом обливаємо поверху – зігрітися чаїнкам треба – і тричі його перевертаємо. Поки ж він мліє, – ви пам'ятаєте, поки що – без води, – та дівчина, вклоняючись, розподіляє чашечки, й мені й собі, та по дві поруч, чинно.

«Вода оживити не здатна зав’яле листя, коли на вершині гори чи в спекотній долині наповнено глечик… Середина струмка – ось якнайкраще місце. Під ранок, ще до сходу наповнила я глечик сном дівочим…А зараз – подивіться: кипіння до ниток перлинних довела я майже, струмка срединну прохолоду – до пристрасті!»

І кришечку пінцетом підіймає, і додає окропу. Накриває. І знову ззовні обливає.

Ми майже переходимо на «ти».

Роз-лий же!

«Погляньте, каже, – це «Річка -, найчистіша, наче Небо!» Наповню я спочатку стопочку – оту, високу. Щоб «Місяць чистий й самотній – осяяв небеса!»

А потім так – накрийте її піалкою і спритно цю парочку перегорніть! «О! Сонце й Місяць разом у блакиті!» І стопочку жагучу піднесіть. Скоріше! Вдихайте аромат! Вдихаючи, не поспішайте…

І далі ще не все – до щок її легенько, до очей… Й, мов коліщатко, під очима її прокотимо.

Тепла-а кера-аміка… О, царю, як при-ємно!…

«Так Сонце променями першими повіки зігріває…»

І нарешті… пригубивши ще тричі, в дзвіночок чайний тихо-тихо – дзень. – дзелень… дзвеніти…

І потім не забути про дівчину мою, про китаянку…

13

Шанхайська дівчина… Раніше було як: на зламані ступні – колодки, далеко не втечеш, в зніжені ручки – пензлик білячий. А нині…

«Дівчина-лисиця» і гоголівська Солоха збігаються не в тому, що злигалися з дідьком. А в тому, що енергійні.

Навіщо базікати про фемінізм! Перебрати ініціативу у чоловіків, зберігаючи смиренність і дотримуючись ритуалу! Прискіпливо і не поспішаючи, зміцнюючи сім'ю і клан! Чи не в цьому нове розуміння жіночих чеснот?

На набережній Шанхая до мене підходили парочки попрактикуватися англійською, й саме дівчата заговорювали першими, а хлопці підключалися вже в процесі розмови. І та дівчина, запряжена у плуг. І Ненсі, чарівна менеджер в готелі «Сіті»: англійська, французька, німецька, японська – вільно.

Українська? О, соррі, не було з ким попрактикуватися…

Любов китайської жінки завжди була домовитою. Власне і зараз традицію збережено. Ось тільки Домом стає Китай, а незабаром – весь світ.

Фемінізація, звісно, без проблем не проходить. Офіціантки плутають замовлення, приносять не те та обраховують себе. Продавщиці не знають товару. Секретарки забувають нагадати про призначену зустріч… І все ж ось він, мій маленький подарунок: китайські дівчата! Я пророкую вам фантастичний успіх у новому столітті. Який? А жіночі Нобелівки не бажаєте?! Все дуже просто. Фундаментальні відкриття є результатом працьовитості і завзяття, інтуїції, а також прагнення до гармонії і краси. Без сумніву, все це – ваші найкращі національні якості! Покваптеся, бо японки та кореянки теж мають такий шанс.

І не сумуйте, що ніжка виросла. Вищі підбори – й на чоловіка дивимось звисока, тобто – на чоловіків.

14

Шаолінь – ДЮСШ з підготовки майбутніх таємних агентів. Куди не кинь – усюди робота: з мечем та списом, тризубом і палицею, плащем і кинджалом, голими руками… Найкращі з них беруть участь у незабутньому шоу. Майстерність, отримана від Учителя, зобов'язує учня бути відданим Школі. Майстерність і Безумовна покора Вчителю – основи Шаоліня. Діти наполегливо опановують знання. Знання наполегливо намагаються заволодіти дітьми. Все як тоді, в героїчному минулому. І все ж таки – шоу. Дітям потрібні отамани, січі і «чайки». Тому Толі Поповичу, автору «гопака» – батькові нашого українського кунг-фу – уклін. Тільки б не загралися, не забули про те, що і вчителі – люди, які мають право на помилку. З якою б великої літери не писали, в які б мундири не виряджали, якою б відданою любов'ю не любили.

15

М'який китайський вагон – ще один приклад поваги до начальників та до старших.

Ні, пласкі монітори телевізорів в м'якому вагоні встановлено на кожній полиці, і кожному однаково видано шльопанці, набір для вмивання, обтягнуті плюшем плічка. Це зроблено правильно: молодший, себто помічник, мусить відчувати вдячність і захоплення у зв'язку з тим, що старший, тобто начальник, запросив супроводжувати себе в такому чудовому, комфортабельному поїзді. Воістину, немає кращого місця і передумов для повчань. У такі купе, де можуть виявитися іноземці, і слід продавати квитки старшим і молодшим, начальникам і помічникам.

Чи не тому старший, мабуть, начальник, і молодший (помічник) – мої сусіди в купе? Що мусить робити перший? Правильно – повчати другого. Він і повчав. Строго, уривчасто, а головне – безперервно. Він сидів гордо, як Дон Кіхот, чи точніше – маленький вчений-феодал, який повчав своїх підданих, і повчав, а ті дослухались до повчань, тобто уважно слухали, неначе молоді Санчо Панси (до чого тут Іспанія?) – ще більш круглолиці, але голодні. Бесіда, точніше монолог, була політінформацією, лунали знайомі з «новин» прізвища: Цзян, Ден, Чжо, Мао… З певного моменту я відчув, як молодший занудьгував, що вже вернуло його, та виду не показував. Традиція.

Яке щастя, думав я, що не знаю китайської! Хочеш-не хочеш, а довелося б відволікатися, вслухатися в цей потік начальницької нудоти, банальних істин і очевидної навіженості. Втім, за обідом, поїдаючи суп-концентрат з локшини, смачний навіть без хліба, я вже вловлював загальний зміст, дух, так би мовити, і навіть засумував, коли старший весело перейшов на російську.

– Лас, два, тлі, сітилі, пяць-а, сесь-а, сем-а… Ха-ха! Прлавільна! Харасо! Осіня харасо! Лас, два, тлі, сітилі… Ха-ха! Ні стоіт!

– Ха-ха! – вторив йому молодший.

– Ха-ха! – погоджувався і я китайською.

В купе пожвавилися, зашуміли, почали усміхатися.

Тоді замовк старший. Мабуть, загальний гамір в купе його не влаштовував. Запала пауза, й ми завмерли в очікуванні, а наш старший – посів своє місце старшого.

– Мао Цзе-дун, – після паузи, звертаючись до мене, мудро посміхнувся шановний, – осіня харасо.

Я виявив повагу і розуміння.

– Лінь Бяо, – з таким же виразом продовжував старший, – осіня харасо.

Я вирішив не заперечувати, а підтримати, й продовжив:

– Ден Сяопін – дуже добре!

– Ден Сяо-пін… – старший помовчав і, повчально подивившись на нас, вказав:

– Ден Сяо-пін… Ні стоіт.

Всі замовкли. Далі розвинути тему не було можливості. І тому старший, виявляючи пошану у відповідь, повідомив:

– Карала Маракса – осіня харасо!

Я кивнув.

– Ленін – осіня харасо!

Я змовчав.

– Сталін – осіня харасо!

– Ні стоіт, – зважився я заперечити.

Старший подивився на мене уважно. Зрозумів – я хоч і молодий, та теж начальник. І простяг булочку.

16

Америка з Європою «зажерлися». Огрядне мурло обивателя, мляво стурбованого ожирінням, пригнічує. Жага життя, той самий голод переходить з насущного на зайве, з живого на віртуальне. Спочатку із спальні в романи, тепер з романів – в гру на комп'ютері. Ось і влади над світом сильніше хочуть, обжершись. «Нові часи – нові принади. Набридли ласощі – жадаю влади!»

Китай здебільшого ситий. Завдання, поставлене Мао, було виконане Деном у вісімдесяті. Країну вдалося нагодувати. Чверть Землі перестала бути «миром голодних і рабів»! Хіба не диво?!

Ситому – є що втрачати. Йому не потрібен весь світ. Він голодного не розуміє. У цьому – запорука миролюбства.

Чи так це?

«Ми сильні як ніколи!» – голосує хмарочосами КПК..

«Тоді ми їли рис і мовчали, а тепер їмо курку і бурчимо!» – дорікає старше покоління.

«Незадоволеність, зумовлена зростанням потреб, з одного боку, і соціальним розшаруванням, з іншого, веде до епідемії «червоних очей» і озлоблення. Село змучене непосильною працею та хронічним недоїданням. Хмарочоси Міста – символи пограбування Села. Чекайте червоних півнів!» – дацзибає опозиція.

А я не знаю, кого слухати. Треба йти до Вчителя.

17

Жовта Янцзи.

За вами, Мао, пливу, дивуючись.

В небі – не «Іли» і «Ту» – «Аеробуси», «Боїнги».

Хмарочоси, як «гори стоять вдалині».

Крокодилів вивели тут з часів цзаофанів.

Пливемо добре.

– Послухайте, Мао!

Не чує.

– Послухайте!

Мао пливе.

– Я…

Не чує. Йому ленінізм дрібнуватий.

Як колись і нам маоїзм:

«Якщо вороги наступають , – сміялися, – ми відступаємо». (Сміялися…)

– Послухайте, Мао, Небесний Дракон, експонат мавзолейний!

Будь ласка, не треба, не відповідайте, ні звідки пливемо, тим більше – куди.

Не хочу секретів, ні планів, ні цілей!

Одне тільки: як мій народ, мій китайський народ полюбити?

Навчіть!

А інакше, навіщо за мною пливеш по Дніпру?

18

Здається, я зрозумів, як прищепити собі, чи, якщо хочете – розвинути у вас – почуття любові до китайського народу.

– ??

– Метафорою.

«Народ, – немов дідусь, – китайський.

Його, мов дідуся, люблю».

Адже вірно! Дистанція, чи скоріше – діалог, або точніше – взаємний потяг наших народів, – подібні бесіді поколінь.

Тріада «Я – Дідусь – Народ китайський» – просякнута традиціями працьовитості й ощадливості, духом практичної мудрості, звичками побуту, а головне, родинною теплотою в погляді захопленого учня і ласкавого Учителя, онука і дідуся. Пам'ятаю, дідусь дивився на мене, як на маленького дракона, мружився і повчав, розповідаючи щось зовсім дивне, заворожував, привчаючи до неквапливості та розважливості, спостерігаючи, чи ретельно я пережовувати їжу і настанови.

Дідусь привчав мене до ритуалу. А що таке «ритуал»? Полишивши осторонь специфіку тієї чи іншої релігії, загальним для всіх є встановлена послідовність дій, актів містерії, до якої ви залучені не як глядач і не як актор, а як дійова особа. Ритуал привчає до порядку, до гармонійної організації простору життя. Але що ще важливіше – до правильної – неквапної швидкості буття, поважності, гармонізації часу, як швидкості прожовування та перетравлення інформації.

Ні, дідусь не був церковною людиною. Він не молився-розгойдувався, не носив кіпи і пейсів, не вдягав тфілін. І все ж його ритуал був ще крутішим, ще глибшим. Ритуал приймання їжі. Щоденний, звичний, що зберігається з дорелігійних часів, і мудрий, стільки за цей час накопичивши.

…Їсти сідали на кухні. Соваючись на табуретці, вже в піжамі і шльопанцях, вже з вимитими і досуха витертими китайським рушником хірургічними пальцями дідусь брав виделку і, проносячи її над столом, забував про все, наколюючи і переносячи до себе на тарілку з крученими хвостатими хмарками, спочатку молочко, дрібну оселедцеву ікру («залиш дитині!» – сердилася бабуся), а потім і шматочки дунайського оселедця чи невідомо де роздобутого «залома», – переносив, і починав їсти, ретельно пережовуючи. Наставала така зосереджена тиша, немов у годинниковій майстерні, коли дивишся ззовні, крізь скло. Здавалося, він оглядає кожну стрілку і пружинку, тобто – обсмоктує кожну кісточку і кожну ікринку, пробуючи її, куштуючи її немов манну, божественну крупу, надіслану з небес.

Дідусеві не потрібно було бажати «смачного», що китайською означає «їжте повільно, не поспішаючи». Якби не було у нього наїдків, був би один рис в жовтуватій мисочці, він би й тоді обсмоктував кожну рисинку окремо, висловлюючи заздрісну подяку за таку велику манну, що Бог послав китайцям.

– Це правильно, вони трудяги… Пам'ятаєш Чена? І бабуся кивала у відповідь.

Ким був той Чен, я не знаю. Але поява його тоді, в моєму дитинстві в оточенні дідуся та бабусі, була, як бачите, не випадковою.

«Метафоро добра, прошу, не залишай. Чи не з твого ребра і я, дідусь-Китай…».

19

До Мао я не маю жодних почуттів. Було: «Ста-лін і Ма-о – брат-тя навіки!..» Обидва в чобітках, обидва топчуть, чи трубочку набивають народом; глибокої ненависті до Сталіна вистачило б на двох, а зараз… Ні, Сталін все такий же Сталін. А ось Мао… У відбитому світлі поваги і захоплення Ден Сяопіном і Мао заграв кумачем з позолотою, пророцтво щодо «трьох світів» підтвердилося блискуче, а лінія «ласкаве теля двох маток (США та СРСР) ссе» вивела-таки країну на нові рубежі.

Так що? «Читаючи Мао – осягнеш дао!» Так краще? Так переможемо?

Я щасливий, що не відвідую партзборів, що не конспектую цитатники, не боюся розповісти анекдот… Однак, Мао – як Сталіна – ненавидіти не вдається. А шкода: «Ненавидячи вождів, ми любили народи», тим більш – такий близький, нещасний, мурашиний, радянський, совковий…

Цей народ спробуємо полюбити, не відчуваючи ненависті до вождя. Нам це важко. І мені – важко. Важко повернути повагу до влади.

20

– А що це за терактова армія?

– Не терактова, а теракотова, з обпаленої глини. Армія імператора Цінь Шіхуана: всі воїни у повний зріст, обличчя не повторюються, від коняра і лучника – до офіцерів і генералів, третє століття до нашої ери, це його поховання, всесвітньо відомий заповідник-музей. Сім тисяч фігур!

– А навіщо стільки?

– Можливо, він і там збирався продовжувати, війна засмоктує, стає звичкою, традицією…

– Думаю, це вже не воїни – глядачі. Чи масовка. Коротше, оточення: шанувальники, заздрісники, просто прийшли. Яка прима без публіки, лектор без аудиторії, «хай чабан, усі гукнули, за отамана буде», вождь без народу…

– Давно знайшли?

– В 1974. Шар землі зняли, а там – траншеї, а в них – руки, ноги, голови – відірвані, уламками. Таке враження, що він – імператор – хотів увічнити живих солдатів, а Час сказав: оце вже ні! – дзуськи вам! – яких живих?! – це пам'ятник Війні. І тому – руки, ноги, голови… Так їх і не склеїли усіх, зрозуміли, частину, як було, залишили: ось тут вони йдуть чотирма колонами по чотири в ряд, а тут – змішалися до купи руки, ноги, голови, але ще без зотління, в той самий день чи ніч після битви.

– Отже, зрозумів щось Цінь Шіхуан?

– Навряд чи. Захист батьківщини. Помста. Всесвітня революція.

Врешті, життєвий простір – «Нас занадто багато!» Влада… Та хіба мало… – «По-моєму, – писав Мао, – атомна бомба не страшніша за великий меч… Війни не потрібно боятися… Якщо під час війни загине половина людства, це не має значення. Не страшно, якщо залишиться і третина населення…»

Яка висока байдужість! Ніби й не людина писала. І справді – писав Дракон. Завдовжки від Ціня до Мао, від Богдана до Сталіна.

Хто ж він? Агресор? Навіжений вояка? Чи все ж таки – батько народу, й тому – політик, інтриган? Є версія, що драконяча місія – сидіти на горі в Забороненому місті та лякати. По-нашому кажучи, «підгавкувати». Зіштовхнути Союз і Штати й на цьому отримати дивіденди – ось типова, добре знайома нам драконяча стратегія. Секрет китайського економічного дива бачать почасти і в цьому. Переозброєння китайської армії, як вважають фахівці, насправді прекрасно проведена містифікація, що дозволила Дену за рахунок реального скорочення військових витрат зосередити зусилля на модернізації виробництва споживчих товарів, наповнити світовий ринок.

Отже, Дракон не небезпечний? Та чи надовго? Чи витримає велика китайська культура демографічний тиск? Та чи ця культура є такою, щоб протидіяти війні?..

21

Культурний шар Піднебесної оцінюють по-різному. Одні вважають, що тисячолітня історія, помножена на культ знань, дає в підсумку найбільшу за чисельністю та якістю інтелігенцію, тоді як інші нагадують про чистки, «культурні революції», еміграцію… Підкреслюючи екологічне значення культури, як фактора, що стримує пожирання земних ресурсів, на Заході не так давно було запропоновано формулу «Не хлібом єдиним…», маючи на увазі, що самі інтелігенти споживають матеріально скромніше, і оточуючих закликають до того ж. Гасло «Мистецтво – в маси», коли ви сидите в кіно і трощите насіння чи чіпси замість того, щоб сидіти в шинку і наминати рябчиків (або в «Макдональдсі» і глитати гамбургери), було лише частково витлумачене фашистами. В результаті необмежене вживання сосисок з капустою за відсутності заманливих музично-розважальних програм викликало потяги експансії до східних земель з відомим фіналом.

Культура… Дідька лисого вона втримає. Якщо тільки не мати на увазі замість культури – будинок, землю, роботу, власність, бізнес. Якщо тільки не розуміти це таким чином…

22

Чи знав «маленький Ден» про бухарінське «Збагачуйтеся!»? Його заклик «Накопичуйте!», звернений, насамперед, до 700.000.000 селян, не просто почули. Йому повірили, хоча ніякої приватизації землі в Китаї не було. Був і є сімейний підряд, заснований на довгостроковій оренді земельної ділянки (на 50, в деяких випадках – 70 років); при цьому великі бригади, аналоги наших радгоспів, розпускалися, а зберегли їх тільки на гірших землях, замкнувши на держзамовлення і держрезерв.

Оскільки земля не стала об'єктом купівлі-продажу, вдалося задовольнити сподівання «того, хто її обробляє», відстрочити і пом'якшити процес майнового розшарування, послабити проблему наймитів, не дати районній та обласній «голівці колони» прихопити земельки про запас, тобто фактично виключити її із сівозміни. Ліквідація великих бригад дозволила усунути протиріччя між сторожкими фермерами, з одного боку, і рештою маси, яка звикла до загальної миски, з іншого.

Звісно ж, це було специфічно китайське рішення, засноване на реальній підтримці сімей інвентарем, добривами, поліпшеним насіннєвим фондом – результатом досягнень Китаю в галузі генетики та селекції. Специфічне рішення є політично вірним. Владі знову повірили. «Завтра не відберуть!» Підряд вказав перспективу. «Накопичуйте!» Тому вони і впряглись.

23

На Початку було Число… І Число було в Дракона, і Число було Дракон. Число це – дев'ять. Подивіться уважно на дев'ятку. У порівнянні з нулем – нескінченність, а в порівнянні з нескінченністю – нуль. Яка серединність! Чотири сторони світу – чотири стихії-елемента – звиваються в п'ятий, серединний, і знову розвиваються в чотири. Просторово – це тор – Змій, що кусає себе за хвіст, найдавніше зображення Дракона. Вічне повторення, зведення простору в точку. Вибух! Перехід. І ось уже нуль перетворюється в нескінченність.

24

А ось і випускний! Як швидко… Вклоняюся, вклоняюся. На цьому фото я в центрі, навколо шаоліньські діти. Незабаром і вони отримають путівку в життя, а може і за кордон, може і до нас. Ні, вони не стануть американцями чи українцями. Вони зостануться китайцями, тому що зберігають почуття синівського обов'язку допомагати Батьківщині. Такою є традиція. І таке ставлення до них держави: на цій землі емігрантів ніколи не вважали зрадниками!

Для Китаю вони – діти. Вони завжди пам'ятають про це. Чи не тому інвестиції діаспори – найважливіша складова економічного дива.

Вони – завжди китайці, отже – Справжні Громадяни світу.

25

Літній кінотеатр по дорозі до Тибету. Кругла площа, обгороджена парканом. Широкий екран. Ліворуч – Мао, праворуч – Кун. Екран – неначе розгорнутий по горизонталі сувій. Заходить сонце. Сутеніє. Над будочкою кіномеханіка гасне червона лампочка. Лунає китайська музика, і в центрі темного екрана з'являються три білих ієрогліфа.

– О-о! – зашуміли глядачі, немов вони очікували іншого, а натомість несподівано отримали фільм, кращий з усіх боків.

Музика скінчилася, а ієрогліфи ті ж самі: три білих, на чорному, в ряд. Я починаю тривожитися за механіка, та раптом бачу: на екран вже ніхто не дивиться, а всі дивляться вгору, у небо. Що? Як? Навіщо? Я кручусь, а сусіди кланяються та вказують! Так! Вони тицяють пальцями в зеніт і, – ох! Я, здається… Ось воно що! – Сьогодні Небо показує Дракона, більшого, кращого, величнішого! Правильно! Музиці – не лунати. Не миготіти кіноплівці. Що є кращим і природнішим за степову тишу?

Вічні зорі, що звиваються в сузір'я… Терпне шия… Шеренги закляклих ший знизу та застиглий Дракон в Небесах…