Парадіз

Проводжаючи сина до Парижа – у школі організували екскурсію – напучував:

– Тільки про одне прошу тебе! Та ти, звісно, забудеш, напевно забудеш, про що я тебе прошу. Тільки одне: постарайся, спробуй вловити цей шарм, цю чарівність. І тоді ти полюбиш його ще сильніше і зрозумієш і відчуєш – яке щастя народитися… в Києві, тому що Київ і Париж – мабуть, одне і теж.

Виголосив – і задумався, пригадуючи першу поїздку в далекому вже 1990-му…

Отой чолов'яга… У м'якому капелюсі… Ми вийшли з Собору, і взявшись за руки, пішли набережною. Дивились старі листівки і повернули ліворуч… Як же ця вуличка?.. Власне, вуличка була звичайнісінька, навіть якась не паризька, а ризька, чи що, закіптявіла, не така вже щоб занадто чиста, знову ж таки – баки.

Хоча, ви знаєте, в Парижі, як і в Одесі цього не помічаєш, вірніше – помічаєш, звісно, але все ж таки – не помічаєш.

Потому что, во-первых, сердце стучит и бьется в висках – "Мы в Париже” Мы в Париже! Я в Париже!"

Тому що, по-перше, серце стукає і б'ється в скронях: "Ми – в Парижі. Ми – в Парижі! Я в – Парижі!"

А головне, – всі приморські міста схожі: той же ласкавий бриз, напнутий жульвернівським романтизмом, такий же серпанок і далечінь з пагорбів, мінаретів і веж…

Пам'ятаєте, як перед Дюймовочкою вперше представ Принц – маленький крилатий ельф, з мультика? У такому сяйві, неначе блискітками посипається та іскриться повітря і дзвенить – дзень! – доторкнулися чарівною паличкою – дзень! – і все засяяло, заблищало, заспівало соковитими рекламними барвами…

Взявшись за руки, пурхали вони як метелики в сяючому мареві, в пилку, що облітав з власних крилець, в цьому вінчальному тумані, який чарівно затінював недалеке майбутнє, освячене дітьми, господарством, турботами, а також звичками принца, який так і не став королем…

У Києві вже була сльота. Жовтень позаду, не дивно.

А тут – світило сонечко, і повітря було наповнене тими самими блискітками, золотавою продукцією старого Ельфштейна, котрий з ранку до вечора сидить у своєму ательє і товче і розтирає сухе осіннє листя і посипає цим сухозлітним тютюнцем світ, тобто повітря над полями, садами і бульварами Парижа.

Я зрозумів тоді, – ви вже даруйте мою велемовність, – я зрозумів і відчув, що означає "благорастворєніє воздухов" – прочитану мною милозвучність у старовинній, дореволюційній книзі з ятями, тонкими і ламкими аркушами, пахучою палітуркою і позолоченим обрізом.

"Благорастворєніє воздухов" – це погідне поліття, тобто стан тонкого іскристого блаженства, коли панорама моря і гір розсуває кордони душі, і до неї, в підготовлений таким чином простір нескінченним вдихом вливається теплота і прохолода бабиного літа, і особливо – дрімотний дух скошеного сіна, що навівається спеціально підготовленими ельфами за прямою вказівкою Господа Бога.

Колись давно Господь сказав: "Хай буде світло!" І відділив світло від темряви. І побачив, що це – добре. Напевно, тоді це і дійсно було непогано. Але знадобилися секстильйони світлових років, щоб це лазерне світло, таке ж вбивче спочатку, як і темрява, наповнилося золотавим прахом минулої насолоди і щастя і перетворилося на те, що іменується атмосферою Парижа.

Переддвер'ям сього райського саду, справедливо названого Парадізом, і була та сама вуличка, куди ми вийшли, звернувши з набережної Сени ліворуч, повз Сен-Жермен де Пре, і зустріли того добродія… в м'якому капелюсі…

Ми побачили його відразу, здалеку – і нехай дозволить мені поважний читач розлого описати його зовнішність і одяг, бо від цього залежить… певним чином… істина, щоб не сказати більше!

Присягаюся, досі я не зустрічав настільки вишукано вбраного пана.

Шоколадно-бежева і молочно-золотава гама його шат чудово гармоніювала з розкішними русявими кучерями і карими очима, опушеними довгими віями. Сюртук був розстебнутий точнісінько настільки, щоб відкрити сорочку з найтоншого шовку і чоловічі груди, та – ні! – в жодному разі не білу, а ледь-ледь, зовсім невловимо кремову, з марсельською краваткою, зав'язаною недбало, та рівно настільки, наскільки і капелюха (о, цей капелюх!) начеплено трішечки навскоси, з непримітною фривольністю і, якщо дозволите, кокетством…

Пояс я не пам'ятаю.

А брюки, ба бриджі, щільні, м'якого кавового кольору, схоплені гетрами, залишали досить місця для чоловічої гідності, підтвердженої міцними литками і черевиками на товстій підошві. Назустріч ішов, може бути, принц, але з тих принців, які рано полишивши палац, подалися в морські капітани і мандри, і додали частинку "де" до свого прізвища, щоб стати, наприклад, Євгеном Десентельфштейном і повернутися у свою Шампань не спантеличеним і гордовитим Онєгіним, а моложавим дядечком, який щосезону святкує нову кузину.

Назустріч ішов і всміхався Той, яким від народження хотілося бути і мені – легким, артистичним, шляхетним, мужнім, ставним, відкритим, доброзичливим, іронічним, приязним, вільним…

Він ішов прямісько на нас і, захоплені розкутим його рухом, ми посунулися ліворуч, даючи йому дорогу, як раптом, доторкнувшись у привітанні до капелюха (ах, цей капелюх!), він вимовив, звертаючись до нас, щось таке французькою, що не перекладається?! Опісля, коли ми отямились, я зрозумів – мова йшла про погоду. Здається: «Яка чарівна нині погода, чи не так?».

Чи просто: «Либонь, погодка, ах?»

Чи ще простіше: «Який Париж цієї осені, панове!..»

Він йшов до нас з доброю звісткою, з єдиною метою розділити, передати нам радість і насолоду життям. Він для того і був посланий в цей час, цією вулицею.

Але… хто ж ішов йому назустріч?!

…Наш автобус поселили за містом, в хостелі. Постіль, душ – що ще потрібно? А потрібно було платити ледь не чотири долари, якщо перевести на франки, за метро, в один кінець! Жінки поїхали, навпаки, на базар. – Що я в цьому Парижі не бачила! – обурювалася Галя, – Чотири долари! Я краще додам та візьму… -і називала на вибір, що вона могла б узяти. Та ми все ж вирішили їхати, незважаючи на шалені гроші. Все ж таки проїхати-промучатися автобусом через усю Європу – безсонні ночі, приниження на митницях, і здирство водіїв, і ті ж яйця і та ж курка на четвертий день, і пияцтво чоловіків, які допивали те, що не продали в Польщі, і ця моторошна економія… Ми ж вирішили: два дні, цілих два дні, з ранку до вечора – ми проведемо в Парижі. Просто гулятимемо. Шкода, продукти скінчилися. Зрештою, наїмося удома. А за списком можна скупитися і в Польщі, на зворотному шляху, якщо не витрачати…

Зараз я, звісно, посміхнувся би у відповідь і вклонився, і можливо, обмінявся б кількома словами англійською, оскільки французької, на жаль… А тоді…

Зойкнувши "ноу-ноу!", ми відсахнулись убік, і до кінця вулиці йшли пригнічені, в підлому і гидкому мовчанні.

І лише дійшовши до Люксембурзького саду, присівши на стільчики, і занурившись в притаманну Парижу атмосферу, – вгамували серцевий біль, однак, говорити не хотілося. А що казати?!