Будинок, який Сем
Віза
Обмірковуючи свою майбутню співбесіду в американському посольстві, – а питання було серйозним, в наданні візи відмовляли часто, – ми з дружиною вирішили: відповідати по можливості чесно, правдиво. У черзі на співбесіду я чув, що найгірше, якщо потрапиш до цієї товстої ідіотки в рогових окулярах. На запитання: «Чим ви доведете, що не відмовитеся повертатися на вашу батьківщину?» – прийнятних відповідей, як з'ясувалося, не було. Вона вважала, що кожен нормальний візитер, відвідавши американський рай, мусить з усіх сил, всіма витонченими способами поповнити ряди незаконної еміграції.
На всі спроби аргументувати: залишеними вдома дітьми і батьками, власним бізнесом, незнанням мови, та чим завгодно – ця патріотка нібито робила помітку – «не цілком щиро» – що означало безумовну відмову.
Звісно, я потрапив до неї. І відповів так: «Я люблю Київ, мою батьківщину. Тому до США виїздити не збираюсь».
Вона подивилася на мене уважно і не повірила.
Так би, принижений і розлючений, я розрізняв би стовідсоткових американців, як товстих ідіоток в окулярах, якби не Лінда, «приймаюча сторона».
Вона надіслала до посольства телеграму такого змісту:
Усім, кого це стосується
Я була гостею цієї сім'ї в 1993 і 1995 роках. Очевидно, що я мушу бути гостинною у відповідь.
Д-р Лінда Рокк
Як все ж таки ми відрізняємося! Якби я звертався до посольства, мій лист-клопотання був би розлогим, прохальним, з наголосом на значних заслугах д-ра Рокк, як педагога і спонсора, яка надала неоціненну допомогу в організації культурного обміну, що сприяє зміцненню дружби і співробітництва між нашими країнами та ін. і ін. Тобто я б зробив акцент на її достоїнствах і високих моральних якостях. І зовсім не був би впевнений в результаті.
Лінда написала про борги, які слід повертати. І в її щирості ніхто не засумнівався.
Нас впустили.
Так починалася наша перша поїздка до США в 1997 році. А в жовтні 2011 року відбулася друга. І, сподіваюся, не остання. Тепер у нас мультивіза на п'ять років. І ми вже не ті, перелякані неофіти, а побачили і світ, і життя.
Багато що змінилося. Україна вже не така цікава американцям, про Чорнобиль не пам'ятають. І Штати не настільки привабливі, є і Німеччина, і Норвегія. Оцінки стриманіші, емоції не зашкалюють.
От і добре. Можна братися за перо.
Лінда
Лінда приїздила до нас щоразу з повною валізою подарунків. Але вручала не всі й одразу, в перший же день, а порціями, знаходячи привід, і ми вже чекали вечора, чекали, як діти, коли, перервавши чаювання, вона раптом, всміхнувшись, ніби згадавши щось далеке: – Я маю дещо для тебе! – витягала з-під столу щось, запаковане в новорічну обгортку і перев'язане стрічкою.
Слід зауважити, що всі вони були підібрані з урахуванням інтересів і бажань кожного члена сім'ї. Але як вона здогадалася, як дізналася – досі незрозуміло. Мені, наприклад, дісталася чашка з портретом Ван Гога, моїм улюбленим, з музею «Метрополітен», подарункове міні-видання анекдотів Марка Твена з печаткою його будинку-музею, вишуканий альбом фотографій – пейзажів, на вірші Роберта Фроста (вгадайте, з якого музею?); моїй дружині – ціла колекція: хустка, сережки, брошка, магніт на холодильник з музею «Витончених мистецтв». І діти, і люди похилого віку, і навіть пес були щасливі.
Видно було, що й вона сама завмирала, коли охоплені нетерплячкою ручки розгортали-розривали папір, знаходячи там коробочку, і – вау! боже, яка ж краса! – в німому захопленні виймали і показували всім. Та все ж таки “най-най” вона зберігала до кінця поїздки. Я був у захваті від книжки віршів Євгена Євтушенка, надписаної автором мені – саме мені, на вечорі в Бостоні. А як вона догодила батькові, вручивши йому, майору у відставці, альбом про холодну війну СРСР і США, випущений для учасників саміту на найвищому рівні.
Таке не соромно було пред'явити будь-якої компанії, оскільки і зміст, і походження, а, отже, і вартість подарунків – в музеях вони, як відомо, недешеві, – говорили самі за себе. А крім того, відчувалася, що і їй вони цікаві, в тому числі і як привід поговорити про живопис і поезію, «помаранчеву революцію» і Горбачова.
Перший же її візит показав, що ми знайомі давно. Пам'ять про війни, великі та малі, про дружбу і ворожнечу, непоказне співчуття Чорнобильської біді, увага до людей похилого віку, дітей, птахів і дерев – все було близьке. З Ліндою ми заприятелювали. І не лише ми. Завдяки доктору Рокк, педагогу та фінансовому сьюпервайзеру (щось на зразок заступника начальника райвно), дитячий театр, який дає вистави двома мовами – українською та англійською, побував з гастролями в США, причому найбільш обдаровані змогли потім навчатися в американських школах, а троє з них – вступили до університетів, стали стипендіатами і після закінчення отримали запрошення в солідні фірми.
Оптимізм, ясне мислення, практичність, твердість у прийнятті рішень, вміння слухати, патріотизм, любов до літератури та історії, прекрасне володіння автомобілем і фотоапаратом, тяга до подорожей і нерозтрачена цікавість…
Елегантна і впевнена в собі, вона давно розлучилася з чоловіком-пастором, сама виховала трьох дітей і дала їм чудову освіту; тепер у неї дев'ятеро онуків, а також сестри, брати, кузини з їх великими сім'ями по всій країні, та друзі по всьому світу.
Вона боролася проти війни у В'єтнамі, аплодувала Мартіну Лютеру Кінгу, прикладом служіння батьківщині вважає Рузвельта і братів Кеннеді, не поважає Бушів, піднімає, приїхавши на дачу, американський прапор, та кляне олігархів – ворогів Обами. Проживає в Честері, під Нью-Йорком і в Новій Англії, штат Массачусетс, на Кейп Коді.
Коротше кажучи, стовідсоткова американка. І головна визначна пам'ятка США.
Дім
– У нас дві проблеми, – всміхнулася Лінда, – дурні і дороги. І я не зрозумів, чи вона жартує, чи просто демонструє свою ерудицію, та якщо з дурнями, особливо в уряді, можна було погодитися, то дороги? Гладенькі, прекрасно організовані, прокладені до кожного будинку.
Як з'ясувалося, мова йшла про американську мрію – власний дім. І про шлях до нього, про дороги, які ми обираємо.
«Одноповерхову Америку» я прочитав ще в школі і, без особливих проблем проживаючи в «хрущовці», дивувався, як можна звести життя – єдине і неповторне – до покупки нерухомості. Хіба так уже й важливо – де жити? А намет у поході? А вагончик в будівельному загоні? А комуналка, що не втратила тоді своїх принад? Одного разу в Криму ми з товаришем оселилися в мотоциклетному сараї і щоночі обмінювалися: то, по черзі, він спав у довгій частині, а я в короткій, для коляски, то – навпаки. Погода була ясна і комарів не було, а зірки світили щосили!
Минули роки, і тепер уже доцент, який викладає основи підприємництва, був у захваті від визначеності так званої американської мрії. «Власний дім». Як же це вірно! Бо – конкретно. Велика, ясна мета, що визначає майбутнє, життєвий шлях. Не багатство – безмірне, абстрактне, а саме – будинок, родинне гніздо. Зразок для наслідування, коли діти, вилітаючи з нього, знають, що потрібно будувати своє, власне, не лише за необхідністю, але і за традицією, родинною, фамільною, «так в нашій родині ведеться».
У середині XIX століття скромний будинок коштував 500 доларів, і, щоб накопичити такі гроші, потрібно було десятки років.
Усвідомлена матеріальна мета, рівнозначна трудовому життю середнього американця, визначила національний характер, і, насамперед, наполегливість і організованість. До цього слід додати, що і могідж – позичка під покупку будинку років, скажімо, на 30 – змушувала позичальника стежити за стабільністю одержуваного прибутку, інакше, якщо прострочити оплату, будинок можуть… Та краще про це не думати. Тобто думати треба. Думати на цьому шляху взагалі необхідно…
Будинок в Честері, маленькому містечку неподалік від Нью-Йорка, виявився, як і належить, стовідсотково американським, і тоді, в перший наш приїзд, здавався великим, фешенебельним. На ґанку під білими колонами нас зустріли місіс Дженніфер Рокк і міс Емма Рокк – мама та сестра. І повели по дому, показали спальні, гардеробні, ванні кімнати і туалети на кожному поверсі, кухню, обладнану в тому числі і посудомийною машиною, вітальню, засклену веранду і ще одну – відкриту, на задньому ґанку.
Ясно, що такі будинки будуються не тільки для дітей і онуків, а й для пра– і прапра-. Я здогадувався, що завдання це враховане й у виборі невеличкої (соток 12-15), проте достатньої ділянки, в комбінації квітника з елементами городу, у виборі матеріалу – де має бути цегла – цегла, де дерево – потрібні деревні породи, де шифер – відмінна черепиця. Будинок для династії мусить бути міцним, в два з половиною поверхи, пофарбованим у білий колір. Чому саме в білий? За традицією: чим ми гірші за Президента? Ясно, нічим не гірші.
Білий, колір чистоти, світла. «Світлою мрією всієї прогресивної сім'ї» і мусить бути Дім. Втіленою мрією, реальною, ще "до раю" отриманою нагородою за працю всього життя, за що і діти, і онуки, продовжуючи розбудову Дому, дякуватимуть пра– і прапра-.
З цієї причини і будинок Лінди міг бути кольору будь-якого, та залишився в моїй пам'яті білим, і в силу цього зверненим скоріше до неба, ніж до землі, що уособлює саму «ідею Дому». Думаю, з цієї ж причини будинок Лінди виглядав тоді – в 1997 – занадто комфортним. Зараз же я можу назвати його добрим, гідним та скромним, в самий раз.
Країна пацанів
Штатам – одинадцять. Порахуйте: якщо США – 200 років, а Китаю – 2000, то в перерахунку на людський вік: пацан і Конфуцій. За цією міркою неважко вирахувати, що Німеччина, Франція, Росія – передпенсійного віку. Бояться, що підсидять. Тридцятирічна Японія в самому розквіті творчих сил! Україна, якщо рахувати від перших гетьманів – 20-22, вік випускника. А Штатам – одинадцять, як Тому і Геку, як тому пацану з «Останнього дюйма», чи іншому – з «Вина з кульбаб», і персонажам Нормана Раквелла, і мені. «Я народився на острові Борнео в одинадцять років», – писав я колись, тобто вчора. Чи не тому Лінда повезла нас саме по одинадцяти штатах Східного узбережжя? Штат за рік?
– Я додала до плану одинадцять штатів, і ще – дистрикт Коламбія, як доважок! – повідомила вона в аеропорту, клацнувши пальцями так, що ми просто мусили заверещати: – Вау!
І ми заверещали.
Історія Дому
– Будинок почав будувати мій прапрадід, а завершив – дід. Три покоління.
Лінда взяла з полиці альбом:
– Це мій батько, ось – дід, прадід. А ось тут у кріслі – мої прапра-: Лу і Джо. Перші американці в нашій сім'ї. Ми зберігаємо їхні листи. А це, – Лінда перегорнула сторінку, і в прозорому файлі я побачив пожовклий листок: автобіографія Джо. Народився в 1818 в Манчестері, Англія. У 1826 – саме так, у віці 8 років, родина була багатодітною – почав працювати на шахті. Робочий день – 12 -14 годин. В 11 років покинув роботу, пішов. Втомився. «Закон про бродяжництво» змусив знову піти в шахту. У 15 років зустрів Лу, але про сім'ю не могло бути й мови. Йому було 16, коли він приїхав до Штатів. За кращою долею, як кажуть. І знову, після багатьох поневірянь – знову шахта. Та умови: і праця, і побут, і оплата вже були іншими. Через рік викликає Лу. Починає вчитися, вечорами, ночами – школа, гірницький коледж. В 23 роки – майстер, в 26 – начальник зміни. У 32 – дипломований гірничий інженер. Сім'я зростає. Діти підростають і роз'їжджаються по країні. Разом зі старшим, – Джим йде по його стопах, – починає будуватися.
До чого ж все схоже! І з моїм дідом було так само: і сирітство, і голод у двадцяті, і з бабусею зустрівся, коли їй було 15, і в свою першу квартиру, – а до того – бараки, гуртожиток, – в першу свою квартиру, довгоочікувану, обставлену покупними меблями – в'їхав 22 червня 1941…
Я слухав Лінду і переконувався: родинна пам'ять у них мінімум на два покоління довша. Я починав розуміти, що ані трипільці, ані арії, ані протошумери, ані скіфи – не ними вимірюється пам'ять народу, а середньою сімейною пам'яттю, і вся ця пам'ять обертається довкола конкретної ділянки землі та зведеного на ньому будинку.
Російське диво у Філадельфії
– Свято розпочинається у Філадельфії, біля будинку, де було проголошено незалежність. Це особливе місце. Це – як у вас Кремль, тобто, вибачте, в Росії. Туди – вже повідомили – прибудуть Тед Тернер, Джейн Фонда… – Лінда називала прізвища, – і спробуємо ми. Звісно, якщо вдасться запаркуватися. Це – проблема. Останнім часом мені доводилося залишати машину далеко і йти пішки. Добре б встигнути, – повідомила, виїжджаючи на автобан.
Автобан описувати вже нема рації. Так само не дуже відрізняється і центр Філадельфії від Києва в години пік. Втім, одна відмінність є. У нас машину поставити можна, нехай під загрозою штрафу і евакуатора, а тут не ставлять, тому що не можна, а крім того – штрафи.
Під'їжджаючи до центру, Лінда заклопотано закрутила головою, і так само озиралися водії перед нами. На обличчях у всіх – жаль, жодних шансів. Біля самісінької бровки впритул стояли щасливці, які прибули на шоу рано вранці, і припустити, що хтось із них поїде, звільнить бажане – ба, жадане! – місце, було настільки ж неймовірно, як і уявити, що Джейн Фонда-Тернер знімає своє червоне суперплаття, про яке стільки писали та розповідали на CNN, і простягає його Лінді зі словами: – Візьміть, мила. І Теда на додачу, і місце на сцені, і місце для авто! Сьогодні – ваш день!
– Ах! – зітхнула Лінда, вловивши мої фантазії. – Вони всі найчастіше повертають ліворуч. Треба їхати з центру.
І тут я раптом заявляю: – За тим поворотом ми отримаємо місце, – кажу я, зовсім не розуміючи, звідки це взялося, і чому – ми, адже перед нами – черга, проте повторюю: – попереду, так, одразу ж за поворотом.
Ми повернули, затримавшись на перехресті, і як тільки джип перед нами проїхав далі, звільнивши місце для виїзду, – від бровки, кліпнувши лівою фарою, різко вивернула дама в червоному; притиснувши при цьому того, хто стояв попереду та який заметушився, розуміючи, що якось потрібно було б посунути назад, та замиготівши для нас аварійкою, мовляв, це – для мене, моє…
– Це – моє, – вимовляє Лінда, твердо і жорстко, як акула капіталу. – Йєс! Хіа ві а! – голос її лунає переможно, і, озирнувшись, Лінда раптом пильно дивиться на нас: – «О, ця загадкова, таємнича російська душа!» – кажуть її очі. А ми мовчимо смиренно. Та й що сказати? – Диво.
Що було далі?
Промови, гімн, хор афроамериканців, червоне плаття Джейн Фонди, волонтери в одязі того часу…
Цікаво, звісно. Та з дивом не порівняти.
Хаус і Хом
«Справжнім родинним гніздом, – повідомляв Хаус, – я відчув себе на зламі століть – ХІХ і ХХ. А знаєте, чому? Неправильно. Добудували мене раніше, у вісімдесяті. Все просто. Джо і Лу дочекалися правнуків! А правнуки провели стареньких з будинку, де народилися. Коло замкнулося. Звичайний будинок став Домом. В англійській мови для цієї метаморфози передбачено два слова: Хаус і Хом. Місткі слова. Хаус – промовте: «Іт із май хаус!» – звучить «Як просторо!», немовби господиня показує його гостям (чи покупцям), звертаючи увагу на надмір світла і повітря. А Хом – з продовженим «оу» – нірка, теплий барліг хом'ячка, місце біля сімейного вогнища, перше слово-звук санскритської мантри «Ом мані падме хум», мантри, що призводить дух і плоть до рівноваги, простір дому і Космосу. Ось чому Дім – є точкою з'єднання часу і простору. Чотири покоління – закільцьоване століття – і чотири кутки окремої житлоплощі – і є Квадратурою кола, дозволеною самим життям. І знову – все спочатку».
Перечитуючи Ільфа і Петрова, я зрозумів, чому так мало змінилося життя американської провінції. В аптеках, щоправда, вже не їдять нашвидкуруч, а в Крістмас Трі шоп – суцільний китайський товар, але пошта та ж сама, і бібліотека, і пожежна команда, і заправка… І напівпорожні церкви свідчать про те, що в центрі цього світу, як і раніше, – Дім, Особняк, храм особистої свободи і гідності.
Джем
Лінда натиснула кнопку на кермі – це обмежувач швидкості, – і ми полетіли з Філадельфії до Вашингтона. День незалежності не чекає! І, звісно, потрапили в пробку – в «джем» – у щось перетерте, перемішане, варене під липневим сонцем, тужливе, безпросвітне. Попереду, скільки сягало око, все було заповнено автомобілями. Народ помітно нервував – бо ж сьогодні салют, феєрверк у Вашингтоні – саме той, на який збирається півкраїни. Праворуч від нас у відкритому червоному кадилаку зупинився молодцюватий сивіючий блек (саме так, а не неграми, слід називати афроамериканців, ніггер – це образа) з дружиною і двома дітьми.
Він заговорив і, обмінявшись з Ліндою кількома фразами, погодився, що затримка години на дві, не менше. Лінда витягла путівник, а я вирішив поспати за доброю туристською традицією. Та сон не йшов. Ліворуч, користуючись новомодною мобілкою, базікала якась білявка: вона неквапом кляла «джем», і дорогу, яку обрала, і поліцейського, який виписав їй штраф за паркування. Лінда зиркнула на неї, як і належить дивитися на білявок за кермом, та нічого не сказала. Над нами пролетів поліцейський гвинтокрил. Блек вказав на нього пальцем, і вони з Ліндою обмінялися усмішками. Причому Лінда почала поправляти зачіску, і білявка, зробивши паузу, теж узялася за макіяж. В простому технологічному сенсі у авто поїхали дахи, хтось заходився наминати сендвічі, діти присмокталися до коли. Літня пара, начепивши панамки та окуляри, відкинулася, підставивши обличчя сонцю. Залунала музика. Лінда теж включила маг, заспівав Джо Денвер, і тут знову відгукнувся блек, схвалюючи музичний смак Лінди.
– Сем, – представився він. Й вони розговорилися не на жарт, так, що його дружина, яка годувала дітей, вручила йому сендвіч, а білявка в червоній сукні, точнісінько такій, що ми щойно бачили на Джейн Фонді, але вдвічі коротшій, вийшла з мобільним з машини, і не перериваючи базікання, полізла в багажник. Лінда покопалася в бардачку, змінила касету. Заспівали «Бітли».
– О! – ще ширше і звабливіше посміхнувся Сем, і попрохав зробити голосніше. Він від’їхав трохи назад, і щойно залунала «Обладі-облада» – вийшов з машини.
– Голосніше! Голосніше! – і почав танцювати – вправно, ритмічно, як вони вміють, елегантно. Народ довкола миттєво забув про пробку. Почали підспівувати, плескати. Лише розімлілі старенькі не реагували.
– Їм потрібен Глен Міллер!
– Скоріше, Бах! – сміялися сусіди.
Та Лінда не чула. Лінда дивилася на нього із захопленням, і, здавалося, й він танцює частково, а може, і не частково, для неї. Білявка покинула копирсатися і заграла худими стегнами. Навкруги загуло, люди вийшли з машин, згадали про свято. А він танцював, легко і самовіддано, потрапляючи в ритм, але трохи повільніше, з тією самою невловимою затримкою, що відрізняє хорошого танцюриста.
"Бітли" виспівували, Сем танцював. Джем свистів, ляскав у долоні. Та тут пролетів гелікоптер. Далеко попереду загули мотори. Всі поспішили зайняти місця. Завелися. І лише старенькі, мабуть, поснувши, лежали без руху.
– Може, поставити їм Моцарта? – розреготався Сем, та тут загули клаксони, старенькі сіпнулися.
– Мене звуть Сем! – нагадав Сем, передаючи Лінді візитівку.
– А мене – Лінда! – нагадала Лінда, ховаючи візитівку в портмоне.
Знайомство з Америкою і повинно бути таким: без зусиль і церемоній, немов з новою, проте близькою людиною, як тоді в джемі. Тоді й Америка буде відкритою для тебе, і відкриється несподівано і природно. І ти повіриш: ось вона – справжня.
Торнейдо
Будинок скреготав. Я прокинувся від завивання вітру, і згадав: «за прогнозом існує можливість торнейдо!» – повідомляв напередодні диктор, явно турбуючись про Хаус.
Тривожні нотки в його голосі спочатку схвилювали і мене. Але п'ятірка з географії повернула спокій – на ці широти урагани не залітають.
– А тут що, бували торнейдо?
– Ні, не бували, – Лінда не розібрала іронії. – Та можливість така є. Втім, я впевнена, будинок витримає. Приводу для хвилювань не бачу!
Прокинувшись вночі, я підійшов до вікна, і пригадуючи історію будинку, слухав скрипи, і стогони, і буркотіння. Здавалося, він невдоволений. «То й що, що п'ятірка?! Бо ж сказано, що «не можна виключати». Очевидно, я вам не хатинка Дороті з країни Оз. Про що будівельники мої прочитали ще в дитинстві. І запам'ятали, фанеркою не бавились, будували добротно. Проте ж солідний канал, а не будь хто, повідомив: чуєте, як завиває… У нього – п'ятірка?!»
І я зрозумів: міф про торнейдо прижився тому, що хвилюватися про близьких – потрібно, це по-людськи, гідно. Так тільки й перетворюється Хаус в Хом, знаходячи душу, в Світ Хом, як співається в пісні.
І будинок, прислухаючись, гудів, гудів схвально, перекривляючи москітос, тисячами атакуючих вікна: – Дзуськи вам! А москітні сітки навіщо?!
«Ми всі – іммігранти»
На покажчику при в'їзді на Шедоу-роуд, вуличку на Кейп-Коді, де мешкала Лінда, я виявив прізвища Bleeznjuk і Nalbandian.
– Дивно виглядають наші прізвища, навіть написані латиницею, серед усіх цих Смітів, Джексонів і Мак-Кінлі.
– Нічого дивного. Ми всі іммігранти! – Так, ми всі приїжджі, – повторювала Лінда, і мені здалося, що це – пелайт, такий собі реверанс в нашу багатостраждальну сторону. Однак, гордість, що лунала в словах Лінди, змусила задуматися і досліджувати це феноменальне явище…
Наш іммігрант проходить дванадцять послідовних кіл, чи, якщо хочете, стадій, етапів – кому що подобається, періодів, та мабуть, все ж таки, кіл, саме кіл:
перше – він страшиться не отримати роботу і соромиться жити як дармоїд;
друге – він має роботу і стидається цієї нової непрестижної роботи;
третє – він, нарешті, має престижну роботу, та побоюється, що це тимчасово;
четверте – він має постійну престижну роботу і ніяковіє, що зміняв батьківщину на кусень хліба;
п'яте – він має все, та бентежиться, що онуки не розуміють російської.
Тобто сором і страх супроводжують його постійно, і відображаються в його очах, хоча і розподіляються нерівномірно. В декого ліве око набрякає, а праве залишається практично незмінним, в інших навпаки – ліве свердлить, а праве мружиться. Та здебільшого обидва ока вкриваються тоненькою плівкою, через що і блищать понадміру. Вони ніби пітніють від такого резонуючого поєднання сорому і страху і наливаються. Та боже вас борони уявити, що це накопичилися сльози чи прихована журба, чи особиста драма – о, ноу – це звичайнісінькі очі іммігранта на першій, другій, третій, четвертій і п'ятій стадіях асиміляції.
З плином часу плівочка тоншає, очі всихають як соляні озера і біліють як тальк, скрипуче і тьмяно.
Останні сім етапів знаходяться за межами життя іммігранта, причому чотири з них стосуються його дітей, а ще три – онуків, котрі дійсно донт андерстенд зис крейзі дєдушка енд хіз стьюпід сторіз.
Чому ж ти, старий дурень, їхав, якщо сумуєш?
Чого тобі тут не вистачає?
Музеї – багатші, річки – чистіші та ширші, жидом не дражнять, харчування, умови – про що тут говорити?!
Діти скінчили коледжі, і ніхто їх не грабує, не ріже, дві машини, будинок – три бедрумз, гроші вкладено з розумом, минулого літа їздив на могилу мами в Крижопіль?
Що ще?!
Ранкова газета, денне пиво, вечірнє віскі, 89 каналів, газонокосар приходить, в саду живе кріль на ймення Петрик, чому Петрик? Навіщо – Петрик?
Старий дурень…
Москітос
О! Про них говорять і попереджають не менше, ніж про торнейдо. Я випадково відкрив вікно разом з сіткою і натомість отримав від Лінди цілу лекцію про підступність. Виявляється, на відміну від наших комарів, що чесно попереджають про себе пискотом – мошкара підлітає безшумно. Тепер мені ясно, чому та гладка дама в рогових окулярах з посольства мені не повірила, мені зрозумілі її почуття стосовно міріад москітос всіх націй і народностей, що атакують візові відділи американських посольств. Кількість заяв на отримання «грін карти» – дозволу на проживання в США – постійно зростає, й українці в цьому списку серед лідерів. Іноді мені здається, що домовиті українці, опинившись на перехресті воєн і революцій, з особливою тягою подалися до Америки. З надією знайти тут і хаус, і хом.
Втім, на ярмарку в Честері, куди Лінда повела нас в перший же вечір – ані слов'ян, ані англосаксів я не побачив. Латіноси, китайці, індуси…
– А де ж Америка?
– Оце і є Америка. Нічого. В третьому поколінні вони всі вже будуть янкі, нехай не стовідсоткові. Нехай – в дорозі…
– І ви не боїтеся на цьому шляху втратити американські цінності?
– Які конкретно?
– Ви вважаєте, що китаєць приноситиме повагу до особистості, індус – підприємливість, а пуерторіканець – законослухняність?
– А їх ніхто не питатиме. Наш спосіб життя перемелює на суміш, де від кожного візьмуть найкраще: у китайця – працьовитість, у індуса – любов до природи, у «латіноса» – прагнення до свободи. Чому найкраще? Бо наша – американська – мрія здатна об'єднати саме позитивних, сімейних, стабільних, законослухняних, коротше кажучи – домовитих особистостей. А інших змете, як сміття.
І подивилася на мене переможно.
«День подяки»
У Нормана Раквелла, чудового американського художника, є картина з такою назвою.
За святковим столом – велика американська родина. Чотири покоління. І ось бабуся і дідусь урочисто заносять страву з індичкою. То-окі духмяніє, шкірочка пузириться – носа і очей не відвести. Індичка – центр. І композиції, і світу, в якому живуть люди похилого віку.
«Пам'ятаєш, Мері, як завмирало серце… Гренні заносить блюдо, і всі не зводять очей, всі вже тримають вилки напоготові.
– То-о-кі! Ще б пак! І всі чекають на урочисте розтинання, щоб і м'ясо, і шкірка, і дрессінг, начинка, було виділено кожному. І, їсти не поспішаючи, і просити, простягаючи тарілку за добавкою, і наминати за обидві щоки, забуваючи про все».
Старенькі пам'ятають. Це було. І залишилося в пам'яті, що зберігає і запахи, і благоговіння.
Однак, на картині – інше. Діти мовби й не помітили головну страву. І внуки відвернулися. Зайняті загальною бесідою. Оком не повели.– Я так старалася…
– Вони інші, Мері. Вони скучили, у них багато новин. А токі… Вони можуть мати її щодня… Ну, звісно, не таку, як у тебе… Та хіба ми не цього хотіли?
Ось така картина. І на ній – цілком все двадцяте століття – шлях від бідності до достатку. Від трудів і тягот – до успіху, духовної свободи.
Мері розгублена.
Власне, про що жалкувати? На картині, написаній Раквеллом в п'ятдесяті, вони ще не наговорилися. Років сорок вони будуть наминати фаст-фуд, та вже наприкінці століття з подвоєним благоговінням знову почнуть цінувати і захоплюватися тим, що зроблено своїми – бабусиними ручками. Вони наговоряться і нахвалятимуть бабусине диво, і знову візьмуться за руки і опустять очі для молитви.
У Раквелла є, здається, і така картина.
Країна «літунів»
– От що це за родина: діти розлітаються, батьки доживають самі. Ти маєш рацію: якщо стосовно сім'ї користуватись словом «еміграція», то ви всі є емігрантами. Цей принцип: жити, де робота, а не навпаки, підриває сім'ю, руйнує Дім. Ось в Китаї ставлення до батьків… – Якщо ти маєш на увазі героя народних казок Лі Пена, який роздягався догола і спав поруч з батьками, щоб комарі кусали його, а не їх – то ми діємо іншим чином: ми встановлюємо москітні сітки. Та й взагалі, робота – це гроші, а гроші – це можливості: і бачитися, і допомагати людям похилого віку, якщо треба. Втім, де ти бачив у нас стареньких?
Біжу на зарядку. Вітерець від затоки, в обличчя. Біжу, як можу – підтюпцем, потихеньку. І мене наздоганяє мужичок. Видно, що старший, та моторний. Такий собі жвавий. Хелло, хелло. Перекинулись кількома словами.
– О, Україна… Азія! Далеко! Я теж, поки молодий, хочу подалі – Нову Зеландію подивитися, Тибет, мис Горн, Мадагаскар… А коли стану старим – їздитиму до Європи.
– О, – кажу. – І в мене теж такий план. А скільки вам зараз?
– В наступному році – уже дев'яносто. – Й, махнувши на прощання, збіг сходами вниз, на берег. А я залишився. Мені по піску важко.
Хвацько обігнувши місця для інвалідів, загальмував спортивний «Ті-Бьорд». Двері прочинилися і внизу з’явилася одна милиця, потім інша. Водій весь ховався за дверима, та ось спустилася одна туфелька, потім друга, двері відчинилися, і я побачив старушенцію, тобто стареньку, згорблену, трохи вищу за свої костури. Грюкнувши дверима, вона пошкандибала на пошту, впевнено, споро, переставляючи одну палицю, другу, праву ніжку, ліву – раз-два.
– Я знаю її, – повідомила Лінда, коли двері за нею зачинилися. – Міс Голдуотер – в нашому літературному гуртку, при бібліотеці. Вона майже не чує, проте засідання не пропускає. А живе якраз там, куди ти бігаєш на зарядку, понад урвищем. І бачить все, і стежить за всім.
– Так це вона викликає поліцію, якщо хтось вийшов на пляж у вузьких плавках?
– Нас багато таких, – посміхнулася Лінда. – Втім, залежить від плавок.
Та ми не встигли договорити.
Міс Голдуотер дісталася до машини. Відчинила двері. Жбурнула туди милиці. Сіла, завелася і так газонула з місця, що Лінда аж свиснула.
– Її предки були піратами чи конгресменами?
– Так… – задумливо промовила Лінда. – Втім, мій тезка Джонсон був не кращим за Баррі Голдвотера, хоча і переміг з великим відривом. Мене турбує інше. Відсутність у неї спадкоємців. Не в сенсі майна, а в сенсі плавок.
– Секрет довголіття… – Лінда на секунду замислилася. – А це якраз те, про що ти казав: ми живемо окремо від дітей, і самі даємо собі раду з цим життям, і утримуємо в порядку свій будинок, і ділянку, а якщо вистачає сил на це – то і пляж, і моральність тих, хто на пляжі. Чистий пляж розповість про країну більше, ніж сотня політиків.
До речі, я, здається, казала тобі: в усі національні парки американець купує «вічний» квиток – за 10 доларів на все життя – і ще в безліч музеїв! Це – добрий стимул жити довше!
Дороті
У Лінди – два сини і дочка. Величезні Боб і Джек і мініатюрна Дороті. Вони з донькою, як сказала б моя бабуся – цвай-пара, тобто схожі і зовні, і за характером. Лінда-2 мешкає з чоловіком і дітьми під Нью-Йорком, в лісі, в великому триповерховому особняку.
Ми впали їй на голову напередодні дня народження її чоловіка. Втім, вони з мамою все так спланували. У напруженому графіку Дороті це був єдиний вільний день, завтра – іменини Рона, а через три дні – важливе відрядження до Європи, чотири країни за п'ять днів. І їй – топ-менеджеру однієї з найбільших в світі тютюнових компаній – необхідно готуватися. Лінда казала про дочку з гордістю. «Планування – її коник. Все ж таки в Гарварді ще чогось навчають!»
Нас зустрічали біля воріт – онучки висіли на Лінді, сиплючи питаннями і позираючи на нас, а Дороті – рум'яна, відверто вагітна – чекаємо хлопчика! – водила нас по оселі.Тоді, в 1997 про «розумний будинок» знали небагато, і Дорі щиро захоплювалася тим, як Рон спланував і обладнав економну систему енерго– і водопостачання, відеоспостереження та охорони, демонструвала, як влаштоване очищення та підігрів басейну, показала гардеробні, які за розміром не поступалися кімнатам для дітей, і, нарешті, повела в кухню, повідомляючи про таку побутову техніку, що у моєї дружини вже не було слів, і вона тихо стогнала.
– Завтра у нас сімнадцять чоловік, – повідомила Дороті, надягаючи фартух та поглядаючи у вікно в очікуванні чоловіка. – А ось і Рон! –
І дівчатка побігли зустрічати батька.
Невеликий, кремезний, він з'явився на порозі і, дбайливо обіймаючи дружину, заговорив про те, що подружжя Джойсів, як завжди, переплутали, і телефонували, вибачалися, що не можуть вилетіти сьогодні, якісь проблеми в Чиказькому аеропорту.
– А коли я сказав, що чекаємо їх завтра, ти собі не уявляєш, які вони були щасливі.
– О, Джойси у своєму репертуарі, – похитала головою Дорі. – Вони вам сподобаються, – вона це сказала так, що нам стало ясно – ми теж в числі запрошених.
Рон переодягнувся і спустився допомагати.
-У Рона – італійське коріння. Його паста і барбекю, о! З’їсте разом з пальцями.
І в цей момент пролунав дзвінок.
– Дорі, тебе. Це твій шеф, – передаючи слухавку, стиха проказав Рон.
І вона, миттєво переключившись, відійшла поговорити, та як тільки поклала слухавку – клацнула пальцями, точнісінько, як Лінда: – Йєс! Мені дають ще один регіон – Норвегію – п'ятий, ось тільки вилетіти доведеться завтра. Що ти думаєш про це, хані? Погоджуватись?
– Звісно, тим більше, що ти вже погодилася. Нічого, перенесемо на тиждень. Я повідомлю гостям, а ти йди – готуйся.
– Новий регіон, – пояснювала Лінда, – це ще 20 тисяч. Непогана надбавка до тих 120, що Дорі вже платять.
– За рік? – перепитав я.
– На місяць. У Дорі зарплата лише трохи менша за прибуток, що отримує Рон від свого африканського бізнесу. Сім'я зростає, у них великі витрати, і по дому, і освіта дітей вимагає витрат. Та я думаю, що після народження сина вона піде з роботи, щоб займатися дітьми.
– Піти?! Від таких грошей? – не могли ми повірити, і майже вгадали.
Дорі втримали ще на два роки, та після народження п'ятої дитини – знову хлопчика! – вона пішла-таки, зайнялася вихованням і благодійністю.
Пів чайної ложки
Якщо розділити чайну ложку перегородкою уздовж на дві половинки, і одну з них відрізати – вийде пів чайної ложки. Я не міг припустити, що таке буває, і купив цю річ негайно, не торгуючись. Виявилося, це виріб початку минулого століття. На покупку Лінда відреагувала стримано – йес, фанні, курйозно – а я все не міг випустити з рук, все розглядав, тішився.
Дуже вона мені сподобалася. І економністю, і повною відповідністю тим кулінарним рецептам, де сказано: половинка, або півтори чайних ложки, або чверть, – насипте трохи менше в мою, тобто в пів чайної, й отримаєте чверть.
В нас я нічого подібного не бачив, хіба що ложечки для мікстури, але там інше, там мірні мітки, а так, щоб фізично…
Пам'ятаю, мене зворушували монети вартістю пів– і чверть копійки: «деньга» і «полушка», – заворожували – ось які дбайливість та ощадливість є в російському народі.
А зараз – півложечки. Отже, американці щонайменше вдвічі економніші за нас, удвічі практичніші?
Будинок-музей Франкліна Рузвельта
Патріотизм – найважливіша риса американського менталітету. Історія країни значно коротша (за винятком індіанського періода, який, як правило, і не беруть до уваги), ніж у азіатів чи європейців. Тому кожний факт національної гордості слід помножити на коефіцієнт, в чисельнику якого, скажімо, 5000 років єгипетської цивілізації, а в знаменнику – 200, чи в крайньому випадку – 500 років післяколумбової американської. Не хочете множити на 10 – помножте на 3, і ви точно не схибите – середній американець щиро, з потрійною силою пишається своєю країною – найдемократичнішою, розвиненою, заможною.
Ритуал підняття національного прапора на дачі – для Лінди не жарт і не розвага. Цим прапором було вкрито труну її дядька, який загинув у Другу Світову. Дядю – маминого брата – у великій родині Рокків любили особливо. Ось він у центрі довоєнного фото – викапаний Столяров в «Цирку» – блондин, кремезний, усміхнений, племінниці і сестрички горнуться, батьки та молодші брати пишаються… Такого хлопця я бачив не раз: на плакатах (у формі національної гвардії), в коміксах, рекламі горішків. Такий, знаєте, типовий Джон, чи пестливо, Джонні.
Франклін Делано Рузвельт на такого «Джона» не схожий. Та Лінда вирішила: його будинок-музей ми повинні відвідати в першу чергу, обов'язково.
– Ф.Д.Р. рятував країну двічі, – вирулюючи на шосе, повідомила вона. – Від великої депресії і великої війни.
І почала розповідати про нього, найкращого з президентів. Я слухав, кивав, засинав і прокидався, а Лінда все розповідала про те, що кожна кімната в його будинку, – і вітальня, і кабінет, і бібліотека, – може розповісти про його коріння і душевні якості набагато більше, ніж десятки монографій, – про чудовий в'ю з вікна спальні на рідні поля, річечку, далекий гайок, про миле захоплення дрібничками, за кожною з яких – історія, якщо не притча. Казала, підкреслюючи розум, честь і совість найкращого представника американського народу. По дорозі зупинилися у Вест-Пойнті.
Кузня кадрів для Пентагону зустріла маршируванням – стройовим, з речівками і окриками сержантів. Я придивлявся до курсантів і дивувався: де вони – правофлангові Шварценеґґери, Джони, Рембо? Жодного. А повторилося те ж, що і на ярмарку в Честері. Сутулі юнаки в окулярах, клишоногі товстушки, кволі пуерторіканці, китаянки, індуси… Джон Сільвер назвав би цю команду набродом, а я почав шукати аргументи на користь дітей комп'ютера.
Лінда перестріла мій погляд і посміхнулася.
– Головне – патріотизм. Їх виховують патріотами. Виховання патріотизму – найважливіше досягнення американської культури, нашого способу життя. Не квапся робити висновки.
І я закивав, мовляв, звісно, немає сумнівів. Тим більше, місце яке гарне – Гудзон.
– О, так! Вид на Гудзон – ми говоримо Хадсон-Ріва – дійсно, дійсно… Хіба можна не відчувати почуття батьківщини тут, де все дихає історією: боротьбою за незалежність, битвами Півночі і Півдня. Хадсон-Ріва – саме про це місце є у всіх підручниках. Про нього знає кожен американець, як ваші діти – про Сталінград і зустріч на Ельбі. Я кивав, щоправда, не будучи впевненим в наших дітях, тобто в наших педагогах. І дивувався тому, як навкруги чисто, який смачний сендвіч купили в казарменому кіоску, і до чого доглянуті дерева у військовому парку: кожне з бирочкою, з інвентарним номером, причому жетон кріпився на цвяху з пружинкою, щоб не бовтатися від вітру і не дзеленчати…
І знову в дорозі. Чотири години в один кінець виявилися нудними. Ми ще не відійшли від перельоту, різниці в часових поясах. А як подумаєш, що назад стільки ж…
Втім, подумати про це ми не встигли, Лінда впевнено припаркувалася і анітрохи не втомленим голосом повідомила:
– Йєс! Хіа ві а! Приїхали.
І ми поспішили, захопивши паспорти, гроші, блокнот і ручку, «Історію Сполучених Штатів», словник, запасні плівки для фотоапарата та касети для відеокамери, першої, придбаної спеціально для цієї поїздки. Пішли по доріжці. Будинок – великий триповерховий – половів за живою огорожею. Я забарився, готуючи фото і відео, а Лінда пішла до каси і зупинилася, розглядаючи прейскурант. У рамці над віконцем касира було всього два рядочки:
Едалт – 28 дол.
Стьюдентс – 14 дол.
Тобто, для дорослих 28, а для учнів 14 баксів. Лінда нахилилася до віконця, запитала, чи є знижки для громадян колишнього СРСР. Знову вивчила прейскурант. На секунду замислилася, і підсумувала:
– О, ноу. Ітз ту мач. Занадто дорого.
І, розвернувшись, пішла до машини.
Ми рушили слідом, в цілому погоджуючись. Вартість квитків дійсно була зависокою. Врешті-решт, що там дивитися? Меблі? Якісь цяцьки на письмовому столі? Портрети родичів? Тоді ми не надали цьому маленькому фіаско на початку турне особливого значення. Ну, з'їздили, ну, не потрапили… І тільки згодом я зрозумів: для Лінди – стовідсоткової американки – прийняти таке рішення було непросто. Занадто значущим є для неї престиж: особистий, сім'ї ветерана, країни, занадто вагомим є авторитет Ф.Д.Р. в історії та культурі Сполучених Штатів, щоби ось так розвернутися, сказати «Ноу!», та поїхати, спіймавши облизня.
І все ж таки рішення було швидким і остаточним. Чому? Що переважило? Невже гроші? Власне, якраз гроші – для неї, звісно, – були не занадто великі. Дев'яносто при пенсії в три тисячі на місяць – те ж саме, що для мене десятка, чимало, та не смертельно. Ні, щось інше… Заощадливість? Протест? Відмова від необґрунтованої, явно завищеної ціни? Чому в «Метрополітані» – 12, в музеї Кеннеді – 8? Чи, може бути, суб'єктивне відчуття цінності долара, пам'ять про той, повновагомий бакс сорокових і п'ятдесятих, і як важко було заробити кожний, і як багато можна було купити за один долар у себе і у нас, в Україні, та що в Україні – в усьому світі…
Треба сказати, що на той час 56 доларів за двох були для мене сумою чималою. Перерахувавши в гривнях, а гривні – в купоно-карбованцях, я порівняв з тодішньою зарплатою, що не перевищувала ста доларів на місяць, прикинув, яку суму взяли з собою на подарунки та сувеніри. І все ж, щось не складалося. Я подумав, чи не слід врахувати виховану ринком пристрасть до малої вигоди? Навіть не пристрасть, а цілу стратегію неодмінно дочекатися дискаунта, домовитись про знижку, а як ні – що ж, ні, то й ні, іншим разом… Або ось ще – бюджет. Напевно, Лінда заздалегідь визначила бюджет для нашого тут перебування, а ця сума випадала…
У той момент, коли повертались назад до машини, я про це не думав, а зараз, з позицій людини з середнім достатком відповів би собі так: «Я б купив, звісно. Більше того, я б на її місці купив і тоді, в 1997, коли заробляв значно менше, і того насилу вистачало на життя. Чому? А по всьому: гостинність, і, вважай, перший день, і патріотизм, хай йому трясця. Просто – соромно…
…Пошук іншого рішення?..
Втім, ні про що тоді я не думав. На душі було кисло. Навіть принизливо. «Французів би вона навряд чи…» – хтось нашіптував. І раптом Лінда озирнулася – так! – та пішла до будинку-музею, повела нас назад. Я не знав, чи можу я запропонувати свою фінансову участь в купівлі квитків – чи не ображу? У нас в Києві я, природно, не дозволяв, щоб вона витратила хоч цент… Лінда крокувала широко, впевнено і, обійшовши огорожу, несподівано повернула, причому, попрямувала ні до центрального входу, ні до каси, а обійшла будинок і вивела нас до заднього ганку, поруч з яким знаходився невеличкий покажчик «Шоп».
Звернувшись до охоронця біля виходу, Лінда запитала, на якому поверсі знаходиться магазин сувенірів.
– Ах, на нижньому поверсі! – поцікавилася, чи можна купити сувеніри і, подякувавши, увійшла, поманила і нас за собою.
Опинившись всередині, вона явно пішла було до шопу, але не доходячи, повернула на сходи і – так! – на другий, на третій поверхи музею, почала показувати, розповідати, побіжно, але цікаво – і знову на другий, перший… Ми обійшли все. Здається, в шопі вона купила нам по листівці долара за два, при виході подякувала охоронцеві за вдалі сувеніри для наших гостей з колишнього СРСР.
– О, будь ласка, мем! З СРСР, мем?!
До машини йшла колишня, впевнена Лінда.
А дійшли – і Лінда підморгнула, клацнувши пальцями:
– Йєс! Ми заощадили вісімдесят два долара!
І ми закивали.
Сепрайз!
Лінда – дивовижна людина. Ось тільки що вона із захопленням розповідає, як Джейн Фонда – О, Ай лав хьо! – пройшла зовсім поруч, ось так, і Лінда навіть встигла торкнутися її сукні. «Це останнє плаття Версачі! Їх прожогом розхапали на 5-й авеню – це дуже, дуже дорого»! Чи ось вона захоплено розповідає, як їй пощастило отримати в подарунок 8 – вісім! – фотоапаратів від банку, де у неї рахунки – дізнавшись про акцію, вона миттю розділила депозит на 8 – вісім! – частин – відкрила вісім рахунків – і «ось камери – кожному власнику рахунку! У мене велика сім'я»!
І тут же сміється і жартує, – над маминим склерозом, і чоловіком-пастором, «хвала Господу, колишнім», і над президентом, і над країною, і над народом, схильним до апатії і обжерливості та «впертої безглуздості багатогодинної балаканини за обіднім столом». Цього вона особливо не терпить. Я маю на увазі пустопорожні, на її думку, звички і ритуали. Пам'ятаю, на екскурсії в Чернігові нас запросили до монастирської трапезної, пообідати. Ми розташувалися за одним з довгих братських столів і почали чекати, поки в церковному приміщенні поряд з трапезною ченці скінчать обідню молитву. Лінда крутилася на стільці, вслухаючись у тужливі співи за стіною, і раптом запропонувала всім залізти під стіл.
– Це буде круто! Уявляєте, вони заходять, всідаються за столами… А тут ми всі вискакуємо з-під столів і кричимо – всі: – Се-прайз! А? Клас?!
Ком'юніті
– Але ж у вашої «мрії» є значний недолік.
– Який?
– Вона занадто конкретна. Якось і нецікаво навіть, бо все життя заздалегідь відоме. Ви, – сказали б буддисти, – ототожнилися. Ви невільні, ви прив'язані до неї…
Лінда слухала, і кивнувши – «так, все зрозуміло», повідомила:
– Тут неподалік є ком'юніті, монастир. Я там не була, а вам, думаю, буде цікаво. Кажуть, там дуже красива базиліка, і взагалі…
– Католицький чи православний?
– Думаю, ні те, ні інше. Але приймають всіх, хто вірить в Христа.
– Протестантський? Та хіба у протестантів бувають монастирі?
– Ось! Тобі вже цікаво. В Америці буває все!
В шопі, розташованому біля воріт спільноти, до нас підійшла привітна чергова, і запитала про мету нашого візиту. А коли дізналася, що ми з України, посміхнулася ще ширше.
– Я зараз покличу сестру Марту, вона вивчає російську (ви розмовляєте російською? – Дуже добре!) І одразу ж зателефонувала їй, і Марта вже йшла нам назустріч, радіючи і вибачаючись за пуа-рускі.
– Я була в Росії, в Куремаа, жіночому монастир-є, правильно? – запитала, вимовивши фразу, Марта і зраділа, коли ми, чомусь з Ліндою включно, дружно закивали.
– Да-а! Нас запросив Алексіс Бішоп жити два місяць-а? – І ми знову закивали. – Ось! Як добре! – засміялася Марта.
І я додав, що естонський монастир в Куремаа вразив мене своїм грушевим садом.
– Бере! Справжній сорт Бере, медовий! І дозріває до цілковитої спілості. В Естонії – чи це не диво?
– О, хані! А-а! Бере! – Марта розпливлася остаточно і в такому найсолодшому стані відвела нас до храму.
Здавалося б, звідки взятися в цій американській землі візантійському храму? В якому все – і колони, що зникають в небесах, і піднесені труби органу, і ріка життя – струмлива мозаїка від входу до вівтаря, і біблійні сюжети синіх фресок – вервечкою під стелею, – все веде до Нього. І промінь – не намальований, а справжній, західний промінь сонця, з'єднує вітраж над парадним входом і вівтар, різнобарвне віконце – і Христа, який в польоті розкинув руки для обіймів, – і очі кожного, хто йде назустріч Йому під променем.
– Яке хороше обличчя! – вперше почули ми від Лінди. І я не став з’ясовувати, кого вона мала на увазі.Зал, що нагадує британський парламент, поступово заповнювався. Нам відвели місця в першому ряду. І чемно вказували на нас тим, хто заходив до залу. Марта щось пояснювала, ком'юністи посміхалися. Відтоді піднесення не полишало мене. І в очікуванні меси, і коли перед вівтарем в ряд розмістилися дванадцять обраних псалмоспівців, і вступив орган, перемежаючи читання і спів.
Меса була недовгою. Моя англійська не дозволяла підспівувати. І я здебільшого роззирався навкруги, спостерігаючи, як святкують зустріч з Ним і один з одним, як радіють, звеселившись. Раніше я не замислювався про те, що Храм взагалі, як дім Божий, принципово відрізняється від будинку людського – не маючи на думці ані спальні, ані кухні, ані гараж (елітний гараж під Храмом Христа Спасителя в Москві не коментуватимемо…).
Я опинився в залі філармонії, де, як правило, не куняють, а не стуляють очей, і якщо харчуються, то їжею духовною.
Базиліка співала. Радість і веселість були на обличчях, виходячи за межі храму, поширюючись і на трапезну, і на просторі келії, і на сад, і на дзвіницю, і на шоп…
Після служби нас повели на дзвіницю. Ті ж дванадцять співців – а щоразу призначають нових, по черзі – встали у коло, взяли в руки канати, що звисають з-під купола і, дотримуючись черговості, взялися тягнути, сильно, розмашисто. Дрібних дзвонів не було, передзвони були відсутні. І дзвін пішов протяжно-радісний, під який хотілося піти якимось уповільненим церковним ходом, на рахунок: раз-два-три – крок! Раз-два-три – крок!
– Які гарні обличчя! – зауважила Лінда, розглядаючи в шопі недешеві сувеніри і не поспішаючи що-небудь купувати.
Цю фразу вона повторила і в дорозі і вдома, коли ми обговорювали плани на неділю, в тому числі і можливість відвідування недільного – святкового богослужіння.
– Це дуже багата спільнота. Всі, хто сюди приходить, зобов'язані віддати майно монастирю – нерухомість, землю, цінні папери – монастир управляє їх активами. І, як бачите, успішно, – підкреслила Лінда.
– А натомість?
– Життя без турбот. Спілкування. Бесіди з богом. І завваж – навкруги радість, благоговіння, славослів'я, посмішки…
– Тобто завтра поїдемо на месу?
– Ноуп! – відрізала Лінда. – А ти?
– Правду кажучи, і мені щось не хочеться. Будинок має бути свій.
Кити і люди
Провінстаун – на відміну, наприклад, від Нью-Йорк Сіті – містечко невелике. Однак провінційним, нехай навіть районним центром, вважати його ніяк не можна. І на те є дві причини. Перша – містечко є неформальною Меккою американських сексуальних меншин, друга – всесвітньо відомим центром еко-шоу «Кити і косатки Атлантики». Переконалися ми в цьому відразу, як тільки Лінда пригальмувала, щоб повернути на Мейн-стріт. Містечко гуляло. На перехресті витанцьовував поліцейський. Опасистий, в тісненькій формі, він утинав такі фігури, жонглюючи рожево-смугастою паличкою, немов віртуоз-капельмейстер жезлом. І при цьому так пікантно вигравав стегнами, і роздавав такі двозначні посмішки, що публіка в дорогих відкритих автомобілях реготала і гула клаксонами, намагаючись потрапити в ритм його латини, а він, мов стриптизер навпаки, крутився не навколо жердини, а шест, тобто жезл, і так і сяк вертів кругом себе.
Все в ньому було інакшим, не так, як у нашого постового-регулювальника – і тріпотливий жезл, і шортики, і посмішки, і жартівливі репліки, що лунають звідусіль. Тому й результат виходив зворотнім: він не розсмоктував «джем» – пробку на перехресті, а навпаки, публіка, нікуди не поспішаючи, витріщалася, плескала і свистіла, не рухаючись з місця.
Лінда теж помахала йому, і ми потяглися головною вулицею, час від часу зупиняючись по дорозі чи звільняючи проїзд для веселих компаній – піших і таких, що розпивають шампанське в кабріолетах.
– Погляньте, погляньте, яка русалка з піску! Бач, у неї чоловічі геніталії!
– А це? Він, що, так і ходить на повідку? – І ми крутили головою, а лисий коротун в нашийнику робив нам ручкою.
– Подивіться ліворуч, це порт. Яхти, бачите, як їх багато, і які! Це найбагатший яхт-клуб. У нашій країні серед заможних людей чимало геїв.
І справді, народець, що тусувався навколо, раніше належав до чоловічої половини людства, а зараз обабився: манікюр, макіяж, задушливі запахи парфумів, підфарбовані зачіски, яскраві вбрання, а, насамперед, обличчя – гладкі, спокійні, стомлені пороком… Запам'яталася сива пара – один в золотій, палаючій на сонці кепці; та інший, який медитував з маленькими іграшковими грабельками, проводячи ними по золотому піску в коробці та обводячи гнутими паралелями камінчики, укладені в дерев'яній з невисокими бортиками таці. Я теж спробував. Це розважало, лагідно звільняючи від метушні, заспокоюючи і очі, і думи, угамовуючи якісь застарілі, забуті страхи, розгладжуючи давні рубці…
Протилежна стать вітала нас в шопах – інтимних і сувенірних. А дітей не було взагалі.
– Ось тобі і Содом, – подумав я, – місто, яке абсолютно заперечує Дім, чи системно отруює Дім, чи…
– Все ж таки батьки у нас ще розуміють, що дітей сюди возити не слід. До порту, на шоу китів є інша, окільна дорога, – встигла повідомити Лінда, як нас обігнав мінібас з цілим виводком, і дитячі обличчя, притулившись до скла, витріщалися на різнокольорові меншини. І ми повернули в порт.
Вітер Атлантики був свіжим. Катери, повні глядачів, підкидаючи корму, заривалися носом, і лізли на хвилю, натужно ревіли. Поруч з нами, обганяючи, гуркочучи репродукторами, пройшла блакитна яхта з «кращими людьми міста» – я розгледів і старого в нашийнику і «золоту кепку». Вітерець дужчав. Пересуваючись по палубі, я хапався за поручні, ледве встигаючи стежити за морем, де ось-ось повинні були з'явитися кити, і за фотоапаратом і відеокамерою, щоб не впустити за борт і включити вчасно.
– Лук! Лук! – закричали по правому борту, і всі кинулися туди, намагаючись розгледіти поблизу чи вдалині фонтанчик, чи горбату спину, або – якщо особливо пощастить – величезний плавник хвоста, що плеще по воді, перш ніж чудовисько піде в глибину. І тут закричали ліворуч:
– Лук! Лук! – І я побіг на ніс катера, намагаючись встигнути і там, а сам ще нічого розгледіти не міг. Як тут Лінда заверещала:
– Та ось же, ось! – вказуючи пальцем прямо під нами, під катер, звідки з’явилася громадина. На думку одразу спали історії про розлючених кашалотів, – а наш катер такий маленький! Та цікавість узяла гору, і я встиг помітити, як горбата спина його пройшла під нами і зникла в безодні. І тут з усіх боків закричали, показуючи, клацаючи; ми несподівано опинилися в центрі зграї китів, капітан різко скинув оберти, оголосивши, що ми на планктонній галявині.
Їх було щось близько тридцяти. Великі й маленькі, дитинчата. Вони гралися, перевертаючись на спину, показуючи білувате черево, пирхаючи і пускаючи фонтанчики. Наш і сусідні катери, і та блакитна яхта застопорили мотори, стало тихо; лише вітер, і плескіт хвиль, і рохкання чудовиськ, яких називати так на думку не спадало, такими мирними і домашніми вони виглядали. Я встигав і дивитися, і знімати.Сім'я. Тато, мама і дитинча. Величезний, трохи менше і малюк. Ще незграбний, але цікавий і веселий. Позирає скоса таким здивованим оком, переповненим всім, що навколо! Він ближче за всіх підходив до катера, і батьки забирали його, підштовхуючи, підпливаючи під нього, ласкаво, без окриків, виховуючи своє чадо. І малюк слухався, на певний час забував про нас, а потім знову, пирхаючи і пустуючи, наближався, повертався до нас. Годувати китів ніхто й не думав, і в його безкорисливому інтересі було не менше людського, ніж в нашому інтересі до нього. Я не міг надивитися – таким він був чарівним, і я зрозумів – китенятко ділиться з нами своїм щастям, своєю радістю: як добре жити – і ситно, і привільно, а головне – мама з татом поряд. Ось чому вони виростають до такого розміру! У любові, в повноцінній сім'ї все про запас. Напевно, і бабусі-дідусі поруч, і сестрички-братики.
Острів Нантакет
Історію китобійного судна «Ессекс» і Мобі Діка – білого кита-вбивці – нам переказував літній гід – сивий, акуратний чоловік за сімдесят. Розповідав, певно, в тисячний раз в міру тихим, добре поставленим голосом. І водночас – просто, задушевно, без ефектних пауз і театральних жестів. Чого, мабуть, і слід було очікувати, – адже історія не просто трагічна – страшна історія.
Втім, і у нього голос затремтів, коли юний матрос Коффін, племінник капітана Полларда, сказав:
– Вбийте і з'їжте мене, я все одно скоро помру.
– Він запропонував себе, – пояснив гід. – Себе замість іншого, на кого випав жереб, і Коффіна застрелили і з'їли. З усієї команди додому повернулося п'ятеро. Так закінчилася гонитва за білим китом, коли ролі помінялися, і кит атакував їх, залишивши без керма, з пробоїнами і зламаними щоглами в самій безвісті Тихого океану.
І ще раз затремтів голос у гіда, коли капітан Поллард, повернувшись, розповів про все, що було, і Коффіни – шановані й численні Коффіни – ніколи потім руки йому не подавали, не бачили його і не чули, дивилися крізь, ніби й нема його, і він сам та інші, хто залишився в живих, жили тут недовго – бо ж як було жити після всього.
Та зовсім не тремтів голос у гіда, коли розповідав він про золотий вік Нантакета – столиці китобійної справи в Америці, про десятки і сотні тисяч китів – синіх і сірих, фінвалів і сейвалів, смугастиків і кашалотів – за якими ганялися по всіх океанах – і Атлантиці, і Тихому, а в минулому столітті – по Антарктиці – і били, били, спочатку ручним гарпуном з вельбота, потім гарпунною гарматою з судна, і полювання перетворилося на бійню.
Я не можу стверджувати, що трагедія «Ессекса» не вплинула на думки нантакетських квакерів. Але капітан Поллард повернувся в 1820, а криза китобійного бізнесу в Нантакеті сталася лише в п'ятдесяті роки дев’ятнадцятого століття… На жаль нам, на жаль. І після того, як китовий жир в ліхтарях змінили на бензин, китів продовжували бити в ще більших розмірах, аж поки не вибили…
Овіяна романтикою китобійна справа. Пам'ятаю, як рапортували: флотилія «Слава» дала 150 відсотків плану, флотилія «Радянська Україна» – 170! Герої Антарктики, космонавти п'ятдесятих! Їх зустрічала вся Одеса. І, кажуть, на судах хлопці завели навіть голубники, справжнісінькі одеські голубники. Як добре, як зворушливо. Ну, хто тоді думав про китів?
На зворотному шляху я зрозумів, чому кити викидаються на берег. Ні, на них вже не полюють. Причина не в цьому.
Вони спливають і бачать це потворне, позбавлене дітей, вируюче сумнівними пустощами місто, бачать безліч збочених створінь, які, проте, іменують себе «вінцем природи» – і «повертають квиток», тому що життя втрачає сенс, якщо «боги» лукаві.
Нейшнл Джіографік
Джек – старший син Лінди – працює на Нейшнл Джіографік, знімає ті самі фільми, які і я дивлюся, не відриваючись, дивуючись і великій гармонії природи і майстерності тих, хто зміг це побачити і відзняти. І знаєте, не шляхи, і не підкорення Місяця, не кажучи вже про хмарочоси і авіаносці, – ні, не це за найголовнішим критерієм вражає і приваблює мене – а благоговіння перед життям, те саме, швейцерівське, покладене в основу світогляду спершу сценаристів, потім операторів Нейшнл Джіографік, а слідом за ними і мільярдів телеглядачів в усьому світі. Неначе «Хаббл», повернутий вбік до Землі, команда Ен-Джі, повертає нас додому – від метушні, супермаркетів, грошей, кар'єрних змагань – на землю, в нескінченний світ дивовижного життя, справжнього життя, життя живого.
Час покласти край захопленню їх ставленням до природи, – кажу собі, повторюю, бо до добра це не доведе – от я наважуся і попрошу притулку – не політичного, а екологічного – і жодна любов до Батьківщини не врятує мене, і ніякий Київ не втримає. Пробачте мене, вельмишановна пані з Посольства, ви мали рацію. Це я ідіот, сліпий і глухий, бездушний і байдужий. Стогне і плаче земля моя, йдуть під сокиру ліси і парки, насичуються отрутою озера і річки, і смородом задихаються небеса. І все це творить наша людина, українська, сама, своїми руками. І живе в усьому цьому…
Торо, або Дім в лісі
Озеро ми обійшли менше ніж за годину і, чесно кажучи, нічого примітного, крім двох білок, яких годували з руки, – не побачили. Озеро, як озеро, без особливих красот, яких-небудь скель чи водоспадів. Секвої навколо не росли, – клени та берези. І будиночок, в якому жив Генрі Девід Торо – простий зруб з примітивними меблями, – будиночок нічим не відрізнявся. Власне, все побачене відповідало його заклику «Спрощуйте!» І нам, нездатним і кроку ступити без компа і телика, гарячої води і газу, таблеток і літака, весь його аскетизм здавався оригінальничанням і позерством. Його книгу «Уолден, або Життя в лісі» я прочитав тільки зараз, і зрозумів, що Торо спробував піти геть від стандарту – дома, як матеріальної мети, і сім'ї, як природного його доповнення, – до Дому, як притулку особистості в природі. При цьому його вибір був глибоко особистим. Торо нікому не нав'язує свій спосіб життя. Його шлях – лише вектор, лише мрія американця про свободу. Та про цю мрію забувати не можна.
Втім, для сучасної людини, вихованої на ідеях повернення до природи, заклики Торо занадто очевидні, і вже не справляють враження ані новаторських, ані асоціальних. І все ж книжка мене зворушила. Чим? Мабуть, практичним підходом до створення власного дива? Чи стилем викладу, таким же невибагливим, як будиночок і озеро? Чи запалом, який мені, на відміну від Льва Толстого, до душі? Чи пристрасним бажанням Генрі Давидовича зберегти свою національну американську ідентичність – волелюбство?І вже готуючи текст до друку, виявив я ще одну причину. Будиночок, побудований Генрі своїми руками, обійшовся йому в 28 доларів. Ці гроші пішли головним чином на матеріали, та справа не в цьому.
Стільки ж, нагадую, через сто п'ятдесят років слід було заплатити за квиток в будинок-музей Франкліна Делано Рузвельта. «Чому я мушу жити, як усі, в цьому глухому Конкорді?» – подумав Торо і, як справжнісінький американець, зробив свій вибір.
«Чому я мушу платити стільки? – подумала Лінда і теж вирішила по-своєму.
Я шаную ваш вибір, друзі.
«Не більше, ніж вода…»
(поетичний троп на тропі Фроста)
Будинок-музей Роберта Фроста накрила злива. Дах протікав так, що і на підлозі під шаром мокрого листя хлюпало і плямкало, і стіни, позбавлені перспективи, підступали впритул окремими стовбурами і корчами, а все інше потонуло в шумі безперервних потоків. Стежка, що веде з залу в зал, ледве вгадувалася, і тільки стенди з текстами віршів позначали шлях – його і наш. Лінда не пропускала жодного. Читала вголос, повільно, щоб і я міг, якщо не зрозуміти, то вловити гармонію. А дощ лив, як з цебра, дощовики не рятували. Ноги промокли, штани прилипли, козирок кепки наскрізь просяк… Я мало не заговорив про повернення, та Лінда йшла вперед, і читала, не пропускаючи жодного рядка, і не важко було зрозуміти, що зі шляху вона не зверне, не для того їхала, а дощ – ну що дощ – вода, не більше ніж вода. «…Не більше, ніж вода» – повторила вголос Лінда, і я йшов разом з нею, і дійшов до «Беріз». До катання на березах переклад я знав і пам'ятав, і в той момент, коли ми обидва полізли на стовбури, не думаючи, що вже ж не діти, і час наш минув, стовбури можуть не витримати – визирнуло сонце, і заблищало навкруги, і всі пройдені нами зали, і всі прочитані вірші злилися в один великий – до самого неба – кленовий-березовий ліс…
…Не більше, ніж вода
…Не більше, ніж сонце
…Не більше, ніж Фрост
Боббі
– Боббі народився в 68-му, в січні, а Р.Ф.К. вбили на початку літа… Ні, сина я назвала на честь діда – ні Фрост, ні тим більше Марлі тут ні до чого… Хоча, знаєш, – Лінда на секунду замовкла. – Я ж і зараз вважаю Роберта Кеннеді совістю Америки. Його статті, його виступи – я читала і слухала все – це не проповіді, не завчені прийоми політика. Особливо останнього року. Це – важка розмова з самим собою, без патетики, без ефектів. Його порівнювали з рок-зіркою – повна нісенітниця. Та… ми його дуже любили…
(Досі, кажучи про перших осіб держави – і про Рузвельта і Дж.Ф.К., і Обаму – Лінда виявляла повагу; в її словах я відчував гордість, захоплення і біль. Але щоб «любили»…)
…Я бачу цей жест і зараз. Чомусь трьома пальчиками – великим, вказівним і середнім – Лінда показує, як він бере телеграму, ховає до нагрудної кишені: «Ні! Ми відповімо на першу телеграму!» – вимовляє твердо, дивлячись на брата.
Історію про те, як Роберт Кеннеді врятував світ від ядерної війни, Лінда розповідала не раз. Я все просив уточнити нюанси – адже вона чула її від людини, близької до сім'ї Кеннеді, а він – мало не від самого Едварда. У той день – 27 жовтня 1962 – це був пік Карибської кризи – все висіло на волосині – Хрущов послав Дж.Ф.К. першу телеграму, стриману, але «яструби» забарилися з відповіддю, і, не дочекавшись, Хрущов надсилає другу – різку, де звинуватив у піратстві. «Яструби» знали, що Джон, президент Сполучених Штатів Америки, вважатиме її образливою і… Та цю – другу телеграму – зачитану вголос і передану через стіл розгніваному президенту, візьме Ліндіними пальчиками Роберт…
Переповідаючи цю історію, я теж демонстрував елегантний жест, повторюючи і після того, як прочитав десь, що було це не так, що спершу прийшла якраз жорстка, звинувачувальна телеграма, кожна літера якої була узгоджена на Політбюро ЦК, а потім – інша, написана Микитою власноруч, вночі, особиста, та що закінчувалася словами: «… нам з Вами не варто тягнути за кінці мотузки, розв'язуючи війну…»
Цю версію теж можна було розповідати з подібним, наче смикаєш за кінці мотузки, рухом. Але чомусь я ніколи так не робив. Уявити Хрущова – «Я вам покажу кузькіну мать!» – міг хіба що з кулаком, з черевиком по трибуні ООН. А от з мотузкою і вузликом – ніяк.
Проминули роки, і якось, проходячи Дальніми – лаврськими – печерами, хрестячись і повторюючи «Отче наш…» – одну з небагатьох відомих мені молитов, я раптом побачив, наскільки подібні ці рухи – до хресного знамення, що м'яко і якось навмисно без зусиль відвертає смертельну загрозу війни.
Ось він, молитовний жест, що бере початок в примхах розуму і спадає до плоті, щоби завершитися біля серця. Ось – знамення, що осяяло наш мир, невипадково іменований миром, а не війною, і – світом – Старим чи Новим, проте не пітьмою. І неважливо, чи з'єднує пальчики скептик, а часом і войовничий атеїст Микита. Важливо, що не тягне за кінець мотузки, не усвідомлюючи, та передчуваючи початок нової ери, коли прийде другий миротворець, ознаменований і мічений, і теж Сергійович по батькові…
А Роберт Рокк – найменший – став лікарем, рентгенологом. Навчався довго, важко. Грошей не навчання не вистачало, і Лінді довелося взяти кредит, заклавши будинок.
Осінь у Нью-Ґемпширі
«Червоний! – Жовтий! – А пішов ти!.. » – писав про світлофор Михайло Векслер, і ми, опинившись в осінньому Нью-Ґемпшірі, на самому – жовтневому – перехресті літа та зими, так і робили: «Ах! О! Вау!» – вигукували ми навперебій за кожним поворотом, Лінда гальмувала, і ми вискакували, намагаючись повернутися на ту єдину точку досконалого виду, в'ю – червоно-жовто-зеленого, та насамперед – червоного, нові відтінки якого, замішані, то на жовтому, то на зеленому, а то й на блакитному – озерному і небесному – і сніжному, і сліпучо-сонячному – ми вискакували і, обираючи точку для зйомки, завмирали від цього буйства кленового, щоб зітхнути – «Готуйся в дорогу…» та їхати далі, до нового повороту.
Тепер я, здається, розумію, чому бабине літо тут називають «індіанським» – різнобарвним, неначе клаптикова ковдра, строкатим, без малюнка і ритму, і будь-якої системи кольорів, без цієї містичної нісенітниці, де червоний означає одне, жовтий – друге, а зелений – третє… І я розумію, чому попит на них так само великий, як і на види Нью-Ґемпшіра. Автори ковдр і осені – ти вибираєш сам, своє, що поцілило просто в тебе.
Останнім часом на жовтому економлять. Світлофори перевели на червоно-зелений режим, додали щосекундний відлік. Стоїш на перехресті, цифри біжать, і треба не пропустити, а то чекати доведеться. Чекати… Неначе це так уже й погано! А тиша, супутниця очікування? А задумлива пауза, необхідна кожному на початку шляху? А присісти на доріжку? Спинися, кажуть, мить! Де там! Міська осінь, як лис, промайне стороною. Що там п'ятниці – осені проминають, як божевільні.
Але якщо до швидкоплинності життя ми якось звикли, то до чого ж швидко старіють вірші! І діти наших дітей будуть дивуватися, читаючи Векслера. «Який жовтий, до чого тут жовтий? Немає такого кольору на світлофорі. Скоротили». Виходить, і мені, описуючи осінній пейзаж Нью-Ґемпшіра, доведеться відмовитися від образу звалища, чи краще сказати – ярмарку світлофорів, які втратили свою жовту складову? Відмовитися від перехрестя? Від застиглих в подиві громадян? Від божественної принади зупиненої миті?
«Найкрасивіша осінь в світі» – насувалась в очі, наскакувала, спускалась з пагорбів, наче застигле на мить цунамі. А щоб зовсім уже перевернути, і закрутити, і змусити забути про все, придумані були дзеркала озер, і покладені так і там, що інші здавалися вертикальними. І рятувала від колірного божевілля тільки дорога, сіра, рівна, без відтінків, і я ховав очі, щоб насамкінець не глянути в дзеркало заднього виду, і не закричати: – Стійте! Стоп! Давайте вертатися…
А ще рятував дощ, також сірий, що відбирає небо і далечінь. Але і додає в затишок нашого пересувного дома – той вологий листочок п'ятипалий, підібраний і подарований самою осінню, і круглу невеличку краплю на цьому листочку, і удар сонця, несподіваний, миттєвий, – голкою у краплі, – щоб пожити там ще трохи, зовсім небагато і після того, як знову піде воно в хмари, сховається, поглине…
– Канка-магус, Вінні-пісок, Кан-ка-ма-гус… – повторювала Лінда індіанські імена пагорбів і озер, такі ж строкаті і невиразні, як лепетання однорічної дитини або дурника будь-якого віку. Повторювала смачно, з насолодою, пробуючи на смак. І я багато чого не розумів в її оповіданнях, – на жаль, бідолашна моя англійська, – кивав з ввічливості, і мені здається, вона здогадувалася.
– Але що вже поробиш, – думала, напевно, і п'ятипала Осінь, намагаючись говорити зі мною – чи то різнокольоровими прапорцями святкової регати, або ж – калейдоскопом індіанської ковдри, за допомогою якої, виявляється, ще й ворожать, а я посміхався і кивав, кивав і посміхався, як дурник.
Що ж ще придумати, щоб ви сюди поїхали наступного року? П'ятипала спорідненість дерева і людини? Рукостискання двох світів, помічене Тарковським? Пам'ятаєте? – Просто в руки лягло, немов лист п'ятипалий? Чи перекладене на дитячу мову Фальковичем так, що і я, простягаючи руку хлопчику-клену, сам, сам перетворююся на нього при першій же нагоді? І очі мої дерев'яні круглішають від захоплення, точнісінько як у Буратіно, і ніс – доскіпливий довгий ніс – витягується кілометровою указкою туди, за озеро – руки зайняті, в руках – камера, або перо, або червінці, все ті ж, п'ятипалі.
Що придумати?Один скрипучий говіркий дідок, – Ліндін будиночок на Кейп-Коді, – шепнув мені, що саме ця осінь і втримала Штати від війни з Рашею. – Це тому, що «Червона армія найсильніша»? – спробував вгадати я. – Чи тому, що «Краса врятує світ»?
– Не те, не те… Слухай! – віщав він, втупившись вікнами в краєвид. І дерева навколо шуміли. Шуміли рівно і без емоцій, розмірковуючи про Штати і Рашу, і про те, як все схоже. І шелест, і шум…
Що ж придумати?
– А дуже просто: приїздіть сюди, як на Батьківщину, до себе додому, де все знайоме і не треба замислюватися, куди йти, або їхати, щоб думки і теми оберталися без зусиль, входили і виходили, роздивляючись мою або вашу свідомість, вибираючи в ньому то червоний, то жовтий, і сподіваючись наприкінці на зелений, вільно-екологічний, виражався весняним слоганом «А пішов ти…».
І ти йдеш. Куди? – Куди очі…
Чікенкієв
– Чим же їх здивувати? Вареники, борщ, холодець, «горщики» – це все було…
– А якщо котлети по-київськи? Ти вмієш?
– Слухай! Звісно! Грудинка у них яка хочеш, сухарі я бачила у Лінди. Картопельку зваримо з часничком. Поїхали в маркет!
І ми заквапились. Тому що… напевно, час додому, скучили, а на останню звану вечерю хотілося чогось особливого, порадувати, здивувати, проявити гостинність у відповідь.
По дорозі забігли в Крістмас трі шоп. Чого там тільки немає! Таке враження, що сюди звозять все залежане з китайських базарів. Тобто, як правило, абсолютний непотріб, але такий дешевий, що хочеться набрати про запас.
Одного разу ми прийшли сюди з Ліндою і намагалися знайти хоч щось місцевого – американського – виробництва. Годину ходили – чайна і чайна – і лише наприкінці Лінда знайшла, і одразу ж купила – рукавицю матерчату, щоб брати гаряче. Наше!
А зараз я чекав біля входу дружину і обурювався. Ну, на що там дивитися, мало їй нашої Петрівки і Троєщини – те ж барахло, і гроші ті ж. І не витримав, пішов шукати.
– Дивись, – чомусь пошепки повідомила дружина, передаючи дерев'яну коробочку. Я розкрив – всередині брошка у єгипетському стилі.
– Ну і що? Навіщо вона тобі, у тебе мало?
– Ти що, не зрозумів? Це завезення, нам пощастило, ми потрапили на завезення, про яке Лінда розповідала!
На звороті коробки стояв знайомий штамп музею «Меторополітан» і поруч на наклейці – ціни, в стовпчик, перекреслені одна за одною. Неперекресленою було вказано зовсім смішну ціну.
– А ось тобі – і «Файн арт мюзіум». І галерея Шагала!
– Слухай, бери! Златогорським подаруємо. Вони оцінять.
– А пам'ятаєш, чашечки, ті, що вона дарувала сестрам і мамі? Ну, з Бостонського музею, середньовічний Китай? Ось, на вибір. І ціна, і клеймо музею.
– Бери, не думай. Цінники віддираються?
Грудинку відбирали весело. Все необхідне для Київської Котлети вже в кошику і тут дружина, знову чомусь пошепки:
– Дивись!
– Що?
– Та ось же, – показала на коробку з секції охолоджених продуктів.
– Читай!
– Чікенкієв… Ну і…
На коробці було зображено котлету по-київськи. Та сама, наша, підсмажена, з ніжкою, оберненою спеціальною серветкою, з ароматним димком. Ціла і поруч друга, розрізана, що стікає золотавим маслом на тарілку.
І назва напівфабрикату – Чікенкієв – одним словом, де «Чікен» з великої, заголовної, а «київ» – так, між іншим.
Не знаю, чому, але мені раптом стало недобре, кисло на душі. І пригадалося все відразу. І те, що Київ – це передмістя Чорнобиля, а Україна – це ніа – десь поблизу Раші. І те, як нас не пускали, не давали візу. І ця чистота, ця екологія. І «йес, ми заощадили!» І барахло, яке накупили в Крістмас трі шопі.
– Боже ти мій, – думав я. – Які ж ми недовірливі, заморочені, якщо мене через якусь нісенітницю ось так перемикає…
– І що тепер? Візьмемо, розігріємо? Ти не хочеш возитися?
– Постав на місце. Йдемо. Нам ще треба знайти сухарі для панірування, кріп і часник для картоплі, – сказала дружина.
Сансет
Захід сонця на Кейп-Коді, пестливо названий сансет, тішив щовечора. Жодних перебоїв зі світлом, все точно за розкладом, хвилина в хвилину, немов шкільний автобус. І ми проходили тим же шляхом – по стежці серед кущів і низькорослих дерев, і Лінда щоразу попереджала: тут усюди пойзен айві – отруйний плющ – і ми намагалися ступати слід у слід, дивлячись під ноги.
З урвистого берега відкривався вид на затоку. Можна було залишитися тут, а можна було спуститися на пляж, до води, і купатися, якщо вода прибувала. Відлив же змушував йти далеко, мало не з кілометр, ступаючи по піщано-глинистому дну, розпитуючи про сипучі піски і отримуючи ухильно-інтригуючі відповіді. Залив був багатий на історії, пов'язані з вікінгами і першими переселенцями, піратами, акулами, що випадково запливли сюди, і природно, торнейдо, про які про всяк випадок попереджав телеканал «Погода». І справді, щось було не так, щось приховувалося за повним безвітрям і штилем, і тишею, відсутністю галасливих компаній і феєрверків, щось клубочилося на горизонті, але йшло стороною, не порушуючи неспішних прогулянок берегом і вглиб затоки, уздовж і впоперек, і по діагоналі, і колами. І було не по собі від розмитості берегової смуги, вірніше настільки «по собі», так спокійно і ліниво, що вже не хотілося і ходити, а тільки сидіти, втупившись в світило при його заході, яке щовечора виливало запаси глянсованої теракоти, крові та фіолету на оголене блискуче дно. – Слово «затока» походить від «затікати», «заливати», а знаєте ще одне значення? – спитала Лінда і зраділа, що й у нас «ну ти, старий, заливаєш!» означає захоплення художніми талантами оповідача.
Сьогодні вода пішла особливо далеко. І згори, з обриву затока виглядала смугастою: смужка підсохлого мулу чергувалася міленькою, курці по коліна, гладдю. Перемежовуючись із сушею, море виблискувало в західних променях. Таких смуг ми нарахували до двадцяти і збилися, поспішили до води.
Ми віддалялися від берега, перетинаючи тільняшку бея, і Лінда показала нам фонтанчики – отвори в мулі, з яких раптово – варто було ступити поряд – вилітала цівка. Там всередині хтось жив, і незадоволений, що потривожили, чмихав, плювався. Грайливий настрій захопив, ми перебігали від норки до норки, і тут я помітив, що води прийшли в рух, вода почала прибувати, струмочки побігли, прориваючи дорогу, з'єднуючи протоки. І ми теж поспішили назад. Але Лінда раптом зупинилася на смужці піску, завмерла. Зупинилися і ми. А вода йшла, з'їдаючи, зменшуючи залишки суші. Наші острови танули на очах, струмочки прорізали смуги, поділяли, відтинаючи чергові шматки, і доводилося перебігати на решту, з вереском і жахом, слава богу, удаваним. Поки не вмістилися на останньому острові, спина до спини, і дочекалися фіналу – ще, навшпиньки! – ось вам і потоп! – і пішли по щиколотку до берега.
– Я люблю цю пародію на потоп. Мабуть, і смерть – це лише пародія на небуття?
Я не став сперечатися. Ласкавий приплив, легкий грайливий бриз, золото заходу – повірте, сильні аргументи.
Будинок-музей Марка Твена
З Марком Твеном я зустрічався не раз. І подружився з його героями, особливо з пацанами, а, отже – і з ним самим. Тут вже, як мовиться, автору нема куди подітися, народив діточок – терпи їх дружків у себе вдома, і у вітальні, і на горищі, і у дворі, і в підвалі, і навіть у більярдній, де можна закритися і писати, та лише рано-вранці, коли вся ця банда – персонажів і читачів – ще спить, відсипаючись після вчорашніх пригод.
Чубатою своєю шевелюрою та іскорками в очах Марк нагадував Жюля Верна, особливо карикатури на останнього. І я все чекав, коли і його – Марка – потягне кудись подалі від Міссісіпі і Корнуолла. І дочекався. Тобто дістав з полиці «По екватору» і перед тим, як самому вирушити на острів Маврикій – прочитав, а повернувшись звідти – перечитав ще раз.
– Ось, виявляється, у чому Ваш секрет! – зважився я заговорити по суті, коли ми сиділи в шезлонгах на березі в очікуванні заходу. – Ви відмовилися виростати!
– Ось як?
– Саме! Ви, не знаю звідки, я ж тільки зараз написав про країну пацанів, – ви вгадали чи відчули історичний вік Штатів – і країна, за духом одинадцятирічна, прийняла Вас, як однолітка, однокласника, хлопця з нашого двору.
– Цікаво… І що ж?
– А будинок ваш в Хартфорді говорить про інше. Про добротність, солідність, комфорт, заможність. І як музей не намагається зламати стіни вашими афоризмами (вони і справді доречні), як екскурсоводи не силкуються омолодити, зтінейджерити подання матеріалу – полірування громіздких меблів, темні пащі камінів, драпірування, штори…
– Цілком з вами згоден. Втім, не вважайте за нетактовність, але ж ви не будете заперечувати, що прийшли до мого будинку без запрошення?
– Не буду.
– А коли так – ви можете задовольнятися тим, від чого я якраз і втік на острів посередині Індійського океану, і зараз сиджу з вами на Кейп-Коді.
– Отже, все написане в Хартфорді – а це і Том, і Гек, і Янкі… і «Принц і жебрак» – все це всупереч, а не завдяки? Чи все ж саме такий – вікторіанський – будинок необхідний штурману і керманичу літератури, щоб із тютюновою люлькою, неспішно та без метушні зануритися і поплисти за річковою хвилею спогадів?
– Сподіваюся, ви не хочете поради? – поцікавився метр і глянув чіпко, примружившись, явно добираючи відповідний афоризм чи анекдот. – Сподіваюся, ви не хочете поради? – повторив він з тією ж інтонацією. – Сподіваюся, ви не хочете… – знову залунав той самий голос. – Сподіваюся, ви… – накочувала і накочувала хвиля, і сонце пішло наполовину.
– Хочу! – кивнув я і почервонів.
Майстер відповів не відразу. Світило між тим пішло, і хмари, підсвічені з-за обрію, перетворилися на химерний золотий палац.
– Ви не помічали, що такі дивовижні палаци ростуть саме на заході? Не на сході, а саме на заході? Втім, ранкові години не гірші за вечірні… І промені приховують рум'янець совісного фантазера… Дехто думає, мовляв, неважливо – де, в закутку більярдної чи на Маврикії. Дехто вибирає ранок, ранній ранок чи глибоку ніч – тобто час, а не місце…
Моя порада: приїздіть сюди, до Лінди. В затишний будиночок на Шедоу-роуд, Кейп-Код, штат Массачусетс, Юнайтед Стейтс оф Америка, третя планета сонячної системи… Тут добре пишеться.
