Казковий острів
Спершу було створено острів Маврикій, а згодом, за образом і подобою його, — рай.
Марк Твен «По екватору»
Ще в літаку я задумався: а що ж таке – Рай?
Мабуть, це благословенний заповідний край, обитель відпочинку і спокою, куди потрапляють хороші люди і між ними складаються добрі, дружні стосунки.
А ще – це область виконання бажань, коли без зусиль, граючись, щойно попрохав ? і надано, та ще так несподівано, химерно, але саме те, чого хотів.
З першою тезою я погодився одразу.
От якби ви були Творцем, і вам запропонували відрегулювати за райськими канонами температуру води і повітря? Що б ви обрали? Градуси 23-24°C? І те, й інше? Причому вранці повітря трохи прохолодніше, скажімо, 17-18°C, а вода – тепліше, і ввечері – так само?
Та-ак!
Або, наприклад, – глибину моря, біля берега?
Півметра?! Ні, це занадто. А от від одного до чотирьох, та щоби риф, і всілякі корали і водорості, і нелякані різнобарвні рибки, і пісочок, а захотів – і каміння, і хвиля над серфером прозорим завитком, і величезні пінні лавини-вали, довгий блискучий відлив, і креольські жінки в різноколірних спідницях, підлітки, і діти, і навіть деякі чоловіки, присівши, вибирають з ними креветку, а потім закурюють на заході сонця, обмірковуючи, як підуть рано-вранці на марліна, божевільну глибоководну рибу, подалі – від прибережної дрібноти…
А взяти, приміром, гори?
Чи потрібні нам гори заввишки понад 300, ну, максимум – 500 метрів? Чи може людина середнього віку без спеціального спорядження забратися вище? І не потрібно!
Звісно, з іншого боку, бажано, щоб вони були стрімкі, скелясті, неприступні. Щоб можна було сказати: бач, куди я забрався!
Я думав про це, піднімаючись на Мон Брабан, неприступну із заходу і зручну для підйому зі сходу, і побачив козуль, диких, полохливих, і став підбиратися ближче, поліз над сипучим обривом – сфотографувати, а вони відбігали, і, завмираючи, як санаторні статуї, поглядали з стрімких скель на мене, щоб зненацька ожити і зникнути.
Та все ж, я сфотографував їх! Згори, з підкореної мною вершини, а вірніше, з веранди ресторану "Парадіз", побудованого, як зазначено в меню – на межі спокою і ризику.
Скромний пансіон біля моря, де я оселився, належав вихідцям з Китаю – мовчазному братові та не менш привітній сестрі, схожим як дві китайські краплі води, повні та круглі. Негритянка-прибиральниця, старий-садівник (він же – охоронець), немов вишколені стюарди, посміхалися мені здалеку.
Пансіон порожній. Літня француженка з Страсбурга з трьома онуками, вихованими і славними дітьми, – не рахуються.
Ми розкланювалися за сніданком, і лише останнього дня, від'їжджаючи, вона з жалем повідомила, що її знання російської мови обмежуються словами "Bolshaya korova", яких навчив її онук давнього приятеля-емігранта.
Якби ж вона знала, як я радію самотності та який щасливий через те, що великий і могутній не лунає навіть пошепки, а паче всього, що сюди не дісталася ще наша зажерлива еліта.
Після сніданку, поклавши в торбинку фрукти та плавальні причандали, вирушав я на прогулянку вздовж берега, намагаючись завіятися якнайдалі, в незвідану ще місцину, і побачити щось отакеньке по дорозі чи наприкінці.
Зазвичай для таких подорожей я виламую ціпка, з яким крокувати веселіше і розгонистіше, та й відчуваю себе впевненіше на зарослих тропічних стежинках.
Ось і зараз, проминувши пляж і опинившись в прибережних чагарниках, я не встиг пройти й кількох кроків, як побачив це.
Чудову бамбукову патерицю!
Легку, міцну, і верхній кінчик загострений у разі чого, та, слава богу, не знадобилося.
Тут-таки приміряв, як лижну палицю. Якраз така, як треба. І я подивився довкола новими очима і зрозумів, що це вже друга чудесна подія.
А перша відбулася щойно. Крокую пляжем, довгою піщаною мілиною, втомився, спекота – сонця надміру, і щойно подумав про прохолоду і вітерець – тепер я це зрозумів! – як одразу ж опинився в лісі, тобто знаходжу себе в затінку, й дерева вже нависають понад берегом, а подекуди і понад морем.
О так, недарма, невипадкові оці перетворення. Я зауважив, що похідна спрага миттю втамовувалась випадковим рознощиком кокосів і ананасів, спека – скороминущим дощем, світанкова тиша – запальною сегою біля червоного, неначе спідниці танцівниць, багаття, зворотна дорога – подорожньою піснею, а благодатна самотність – картинками з життя місцевих закоханих: з авансами, зітханнями і наздоганялками з вискотінням і біганиною по піску і по морю, довгими-предовгими поцілунками, і засмаглими тілами в піщинках і краплях, які так чарівно і млосно…
На промисел величезних блакитних марлінів, що нагадують меч-рибу, на глибоководну рибалку я не наважився. Цілий день на сонці, та й взагалі – дорого.
А от побачити – хотілося. Навіть не побачити – в Порт-Луїсі, в музеї я вже побував і навіть помацав опудало – а відчути міць і трепет, тремтіння тіла, яке йде на глибину, наростання тиску і болю, коли все вже скінчено і серце вже не стукотить, і ще трошки, трішечки… і треба вирулювати, і повертатися, і нестися до світла, вистрибуючи, злітаючи над водою…
Сонце хилилося до заходу. Я присів на березі, проводжаючи ще один день, вслухаючись у аеродромне стугоніння хвиль, вгадуючи зміну кольорів на морі і на небесах.
Океанська хвиля накочувала на берег і, відбиваючись, бігла назустріч новій і, бувало, вони зустрічалися разом, немов долоньки мирного буддійського вітання, але бігли далі, наскрізь чи згасали при зустрічі.
Марлін з'явився з півночі.
Хмара, доти безформна, витяглася, гострий меч його увібрав перші хвилі заходу сонця і забарвився в золото, а потім пурпур і вишню. Та ось же він – летючий марлін!
Ось він – з'явився, і політ його був досить тривалим, щоб розгледіти і вітрилоподібний плавник і блискучу луску, і, нарешті, що тане він з меча, з голови, немов повертається до своєї стихії, в бездонні, мов нічне небо, глибини.
Сонце пішло. Уся його вогненна сила звужувалася, стискаючись все сильніше, і небо вкривалося попелом, що тьмянішає з кожною секундою.
Здавалося, і я поринаю разом з ним, і тиск неба зростає, і ось уже подекуди згущуються і набувають форму таємні безмовні сили і спалахують вогники глибоководних риб, химерних, як сузір'я.
Стій, марліне, стій! Я боюся цієї темряви!
На мить захід завмирає, освітлюючи і море і небо зеленуватим сяйвом. А марлін кличе, і вабить, і мчить, навіжений, туди, – за межі… І назустріч йому насувається темрява…
…Акула з'явилася настільки виразно, наді мною, вигнувшись перед тим, як полишити орбіту і кинутися униз, і овальна паща її відкрилася, оголюючи білі, навіть у пітьмі лискучі зуби, і було лячно, як у дитинстві – жах заполонив свідомість до найпотаємніших і далеких ділянок.
Навіщо – я не розумів – навіщо я покликав її? І чи кликав її взагалі?
Стурбований, я поспіхом пішов з пляжу, так і не скупавшись, озираючись і прохаючи захисту…
Як же я насмілився прохати це?!
Ні, не допомоги, не лише допомоги – та пітьма згустилася миттєво, й акула розтанула.
Зірки обсипали небеса: подекуди – діамантами, де-не-де – скромніше – фіонітами, а де – просто – великою чи дрібною сіллю – та відбилися в морі.
Ні, я просив – про інше… Я просив…
(Людина, звісно, нахаба. Всього їй замало, і таємниць їй бракує, хочеться особливого, такого собі, най-най… Ось навіщо я викликав акулу! А вони з'їли яблуко, і Авраам вчинив своє, і Ной, і Мойсей… Навіщо грішили і забували Його!..)
Я просив ані багато, ані мало:
– Відкрийся, покажись, Господи!
Ви можете собі уявити?!
Але прохання моє було настільки щирим, таким вдячним…
…Ви запитаєте, де ж, де ця місцина?
І, завагавшись, я відповім так: вона є, вона – на межі знайомих вам сузір'їв. І ви легко її виявите, якщо прибудете сюди, виявите, безперечно, острів же райський! – завдяки особливій симетрії вказівних зірок, але, звісно, не повній, що виражає свободу і повагу до Людини.
Саме тому, що знайти цю місцину легко, я не вказую її прямо.
Шукайте, милі, шукайте самі, і небеса всміхнуться вам і порятують…
А я, дурник, почав просити ще знак, ще диво, мовляв, чи вірно я вгадав.
Та зірки мовчали. Сумно, сумно і благодатно…
Що ж – завтра додому. Додому…
Втім, ні! Ще ранок! Ранок ще мій…
Вантажний пікапчик зупинився і, заглушивши мотор, з кабіни виліз кучерявий юнак, і випурхнула вона – обидва смагляві, білозубі, усміхнені – і я вже не міг відвести погляд, вірніше, продовжував робити вигляд, що пишу, а сам поглядав, відзначаючи національні прикмети кохання, тобто ранньої закоханості, коли вже й яблучко надкусили, а все ще тут, в Раю, ще не вигнали…
Немає більшого задоволення, ніж стежити за такими парочками. Я зазначив, як спритно вміє вона накривати, дістаючи з сумок і розкладаючи, а він – налаштовувати закидушки і спінінг, і посміхатися ласкаво й залюблено, грайливо і стримано, від чого і море заблищало, зашелестів вітрець, і маленькі піщані крабики висунулися з щілин і витріщились, застигши, немов вишколені стюарди.
Усмішки роздаровувались щедро: головним чином, звісно, одне одному, а ще морю, і небу, і рибам, що не ловилися, і кілька дісталося мені, щоб, як рідкісні марки, зберігатися для онуків у чудовому шкіряному клясері.
Хлопець почав закидати, попередньо намотавши волосінь на скляну пляшку, ретельно, виток до витка, і вона йшла далеко, за грузилом, а він закидав наступну. Незабаром воду і сушу було поєднано тремтячими, але міцними нитками, тож юнак присів, сьорбаючи із пляшки з довжезним горлом. Одначе відпочивати йому не довелося. Клювання йшли одне за одним, доводилося вибирати. І щоразу дівчина підбігала до юнака, та, на жаль, не ловилося, і вона – винувато, а він – здивовано – посміхалися один одному, а, отже, і всьому світу.
Наживка скінчилася швидко, і він доручив їй наловити крабів, а трохи згодом і сам долучився, тому що справа ця тонка, мисливська.
Спочатку слід виманити крабика ближче до виходу. Для цього в нірку занурюють щось прив'язане на нитці, їстівне, смачненьке. І як тільки приваблений краб хапав наживку – миттю пхають туди патичка – притиснути! – щоб він не міг окопатися, і потрібно було швидко копати, обома руками, а краще – удвох, назустріч, торкаючись один одного плечима і головами, і, зарившись у сипучому і вологому піску, намацати тільце, яке там копирсалося, а частіше – улюблені пальчики і схопити їх, і пирскати, і борюкатися удвох на піску, коли моторний утікач щезав-таки боковим потайним коридором.
Це виглядало чарівно.
Вони копали і приманювали, і цмулили пиво і, облишивши все, притьмом бігли до туго натягнутої волосіні, та їли великі двошарові сендвічі, набиваючи роти як пупси-негренятка, і то смішком, то усмішкою, дотиком і – задивившись у далечінь – щасливою хвилинкою – повертали чудесному світу його суть, названу непоказним словом – "любов".
Як хороше, коли любов…
Приїхали удвох.
Вудки закинули – та й бо!
Для чого той гачок?
А перед ними океан –
Закоханий гульбан.
Як хороше, коли любов…
І ловиш на кукан.
А в океані не злічить
Коханців навесні…
А скільки посмішок за мить -
Зловили. І не напастить…
А рибки – жодної!
Нарешті! Що це? Мабуть йорж!
І розміром як вірш…
– Є риба! – Витягай, ну ж бо!
Як хороше, коли любов…
Як хороше – любов!
Чи можна промовчати про це?! Про всі дива, малі та великі?! Про головне диво?!
А я дивувався казковим індусам в чалмах і посміхався індусці з оксамитовою наклейкою на лобі, я вітав китайців на велосипедах, і вони кланялися у відповідь, не злізаючи, я співчував мусульманським жінкам, коли купався в одязі, і пив вино з всюдисущими французами, схожими на корінних ізраїльтян, але веселішими і привітнішими, я розмовляв про погоду з худючими англосаксами, білявими і безбарвними, з іменами – Морсель і Білінда…
Я намагався розповісти всім, хто мене зрозуміє – зрозуміє, незважаючи ні на що. Та щирої розмови – не виходило.
І тут – я миттєво опиняюся в літаку.
І лечу, лечу додому!
