на главную

Казковий острів

Спершу було створено острів Маврикій, а згодом, за образом і подобою його, — рай.

Марк Твен «По екватору»


Ще в літаку я задумався: а що ж таке – Рай?

Мабуть, це благословенний заповідний край, обитель відпочинку і спокою, куди потрапляють хороші люди і між ними складаються добрі, дружні стосунки.

А ще – це область виконання бажань, коли без зусиль, граючись, щойно попрохав ? і надано, та ще так несподівано, химерно, але саме те, чого хотів.

З першою тезою я погодився одразу.

От якби ви були Творцем, і вам запропонували відрегулювати за райськими канонами температуру води і повітря? Що б ви обрали? Градуси 23-24°C? І те, й інше? Причому вранці повітря трохи прохолодніше, скажімо, 17-18°C, а вода – тепліше, і ввечері – так само?

Та-ак!

Або, наприклад, – глибину моря, біля берега?

Півметра?! Ні, це занадто. А от від одного до чотирьох, та щоби риф, і всілякі корали і водорості, і нелякані різнобарвні рибки, і пісочок, а захотів – і каміння, і хвиля над серфером прозорим завитком, і величезні пінні лавини-вали, довгий блискучий відлив, і креольські жінки в різноколірних спідницях, підлітки, і діти, і навіть деякі чоловіки, присівши, вибирають з ними креветку, а потім закурюють на заході сонця, обмірковуючи, як підуть рано-вранці на марліна, божевільну глибоководну рибу, подалі – від прибережної дрібноти…

А взяти, приміром, гори?

Чи потрібні нам гори заввишки понад 300, ну, максимум – 500 метрів? Чи може людина середнього віку без спеціального спорядження забратися вище? І не потрібно!

Звісно, з іншого боку, бажано, щоб вони були стрімкі, скелясті, неприступні. Щоб можна було сказати: бач, куди я забрався!

Я думав про це, піднімаючись на Мон Брабан, неприступну із заходу і зручну для підйому зі сходу, і побачив козуль, диких, полохливих, і став підбиратися ближче, поліз над сипучим обривом – сфотографувати, а вони відбігали, і, завмираючи, як санаторні статуї, поглядали з стрімких скель на мене, щоб зненацька ожити і зникнути.

Та все ж, я сфотографував їх! Згори, з підкореної мною вершини, а вірніше, з веранди ресторану "Парадіз", побудованого, як зазначено в меню – на межі спокою і ризику.

Скромний пансіон біля моря, де я оселився, належав вихідцям з Китаю – мовчазному братові та не менш привітній сестрі, схожим як дві китайські краплі води, повні та круглі. Негритянка-прибиральниця, старий-садівник (він же – охоронець), немов вишколені стюарди, посміхалися мені здалеку.

Пансіон порожній. Літня француженка з Страсбурга з трьома онуками, вихованими і славними дітьми, – не рахуються.

Ми розкланювалися за сніданком, і лише останнього дня, від'їжджаючи, вона з жалем повідомила, що її знання російської мови обмежуються словами "Bolshaya korova", яких навчив її онук давнього приятеля-емігранта.

Якби ж вона знала, як я радію самотності та який щасливий через те, що великий і могутній не лунає навіть пошепки, а паче всього, що сюди не дісталася ще наша зажерлива еліта.

Після сніданку, поклавши в торбинку фрукти та плавальні причандали, вирушав я на прогулянку вздовж берега, намагаючись завіятися якнайдалі, в незвідану ще місцину, і побачити щось отакеньке по дорозі чи наприкінці.

Зазвичай для таких подорожей я виламую ціпка, з яким крокувати веселіше і розгонистіше, та й відчуваю себе впевненіше на зарослих тропічних стежинках.

Ось і зараз, проминувши пляж і опинившись в прибережних чагарниках, я не встиг пройти й кількох кроків, як побачив це.

Чудову бамбукову патерицю!

Легку, міцну, і верхній кінчик загострений у разі чого, та, слава богу, не знадобилося.

Тут-таки приміряв, як лижну палицю. Якраз така, як треба. І я подивився довкола новими очима і зрозумів, що це вже друга чудесна подія.

А перша відбулася щойно. Крокую пляжем, довгою піщаною мілиною, втомився, спекота – сонця надміру, і щойно подумав про прохолоду і вітерець – тепер я це зрозумів! – як одразу ж опинився в лісі, тобто знаходжу себе в затінку, й дерева вже нависають понад берегом, а подекуди і понад морем.

О так, недарма, невипадкові оці перетворення. Я зауважив, що похідна спрага миттю втамовувалась випадковим рознощиком кокосів і ананасів, спека – скороминущим дощем, світанкова тиша – запальною сегою біля червоного, неначе спідниці танцівниць, багаття, зворотна дорога – подорожньою піснею, а благодатна самотність – картинками з життя місцевих закоханих: з авансами, зітханнями і наздоганялками з вискотінням і біганиною по піску і по морю, довгими-предовгими поцілунками, і засмаглими тілами в піщинках і краплях, які так чарівно і млосно…

На промисел величезних блакитних марлінів, що нагадують меч-рибу, на глибоководну рибалку я не наважився. Цілий день на сонці, та й взагалі – дорого.

А от побачити – хотілося. Навіть не побачити – в Порт-Луїсі, в музеї я вже побував і навіть помацав опудало – а відчути міць і трепет, тремтіння тіла, яке йде на глибину, наростання тиску і болю, коли все вже скінчено і серце вже не стукотить, і ще трошки, трішечки… і треба вирулювати, і повертатися, і нестися до світла, вистрибуючи, злітаючи над водою…

Сонце хилилося до заходу. Я присів на березі, проводжаючи ще один день, вслухаючись у аеродромне стугоніння хвиль, вгадуючи зміну кольорів на морі і на небесах.

Океанська хвиля накочувала на берег і, відбиваючись, бігла назустріч новій і, бувало, вони зустрічалися разом, немов долоньки мирного буддійського вітання, але бігли далі, наскрізь чи згасали при зустрічі.

Марлін з'явився з півночі.

Хмара, доти безформна, витяглася, гострий меч його увібрав перші хвилі заходу сонця і забарвився в золото, а потім пурпур і вишню. Та ось же він – летючий марлін!

Ось він – з'явився, і політ його був досить тривалим, щоб розгледіти і вітрилоподібний плавник і блискучу луску, і, нарешті, що тане він з меча, з голови, немов повертається до своєї стихії, в бездонні, мов нічне небо, глибини.

Сонце пішло. Уся його вогненна сила звужувалася, стискаючись все сильніше, і небо вкривалося попелом, що тьмянішає з кожною секундою.

Здавалося, і я поринаю разом з ним, і тиск неба зростає, і ось уже подекуди згущуються і набувають форму таємні безмовні сили і спалахують вогники глибоководних риб, химерних, як сузір'я.

Стій, марліне, стій! Я боюся цієї темряви!

На мить захід завмирає, освітлюючи і море і небо зеленуватим сяйвом. А марлін кличе, і вабить, і мчить, навіжений, туди, – за межі… І назустріч йому насувається темрява…

…Акула з'явилася настільки виразно, наді мною, вигнувшись перед тим, як полишити орбіту і кинутися униз, і овальна паща її відкрилася, оголюючи білі, навіть у пітьмі лискучі зуби, і було лячно, як у дитинстві – жах заполонив свідомість до найпотаємніших і далеких ділянок.

Навіщо – я не розумів – навіщо я покликав її? І чи кликав її взагалі?

Стурбований, я поспіхом пішов з пляжу, так і не скупавшись, озираючись і прохаючи захисту…

Як же я насмілився прохати це?!

Ні, не допомоги, не лише допомоги – та пітьма згустилася миттєво, й акула розтанула.

Зірки обсипали небеса: подекуди – діамантами, де-не-де – скромніше – фіонітами, а де – просто – великою чи дрібною сіллю – та відбилися в морі.

Ні, я просив – про інше… Я просив…

(Людина, звісно, нахаба. Всього їй замало, і таємниць їй бракує, хочеться особливого, такого собі, най-най… Ось навіщо я викликав акулу! А вони з'їли яблуко, і Авраам вчинив своє, і Ной, і Мойсей… Навіщо грішили і забували Його!..)

Я просив ані багато, ані мало:

– Відкрийся, покажись, Господи!

Ви можете собі уявити?!

Але прохання моє було настільки щирим, таким вдячним…

…Ви запитаєте, де ж, де ця місцина?

І, завагавшись, я відповім так: вона є, вона – на межі знайомих вам сузір'їв. І ви легко її виявите, якщо прибудете сюди, виявите, безперечно, острів же райський! – завдяки особливій симетрії вказівних зірок, але, звісно, не повній, що виражає свободу і повагу до Людини.

Саме тому, що знайти цю місцину легко, я не вказую її прямо.

Шукайте, милі, шукайте самі, і небеса всміхнуться вам і порятують…

А я, дурник, почав просити ще знак, ще диво, мовляв, чи вірно я вгадав.

Та зірки мовчали. Сумно, сумно і благодатно…

Що ж – завтра додому. Додому…

Втім, ні! Ще ранок! Ранок ще мій…


Вантажний пікапчик зупинився і, заглушивши мотор, з кабіни виліз кучерявий юнак, і випурхнула вона – обидва смагляві, білозубі, усміхнені – і я вже не міг відвести погляд, вірніше, продовжував робити вигляд, що пишу, а сам поглядав, відзначаючи національні прикмети кохання, тобто ранньої закоханості, коли вже й яблучко надкусили, а все ще тут, в Раю, ще не вигнали…

Немає більшого задоволення, ніж стежити за такими парочками. Я зазначив, як спритно вміє вона накривати, дістаючи з сумок і розкладаючи, а він – налаштовувати закидушки і спінінг, і посміхатися ласкаво й залюблено, грайливо і стримано, від чого і море заблищало, зашелестів вітрець, і маленькі піщані крабики висунулися з щілин і витріщились, застигши, немов вишколені стюарди.

Усмішки роздаровувались щедро: головним чином, звісно, одне одному, а ще морю, і небу, і рибам, що не ловилися, і кілька дісталося мені, щоб, як рідкісні марки, зберігатися для онуків у чудовому шкіряному клясері.

Хлопець почав закидати, попередньо намотавши волосінь на скляну пляшку, ретельно, виток до витка, і вона йшла далеко, за грузилом, а він закидав наступну. Незабаром воду і сушу було поєднано тремтячими, але міцними нитками, тож юнак присів, сьорбаючи із пляшки з довжезним горлом. Одначе відпочивати йому не довелося. Клювання йшли одне за одним, доводилося вибирати. І щоразу дівчина підбігала до юнака, та, на жаль, не ловилося, і вона – винувато, а він – здивовано – посміхалися один одному, а, отже, і всьому світу.

Наживка скінчилася швидко, і він доручив їй наловити крабів, а трохи згодом і сам долучився, тому що справа ця тонка, мисливська.

Спочатку слід виманити крабика ближче до виходу. Для цього в нірку занурюють щось прив'язане на нитці, їстівне, смачненьке. І як тільки приваблений краб хапав наживку – миттю пхають туди патичка – притиснути! – щоб він не міг окопатися, і потрібно було швидко копати, обома руками, а краще – удвох, назустріч, торкаючись один одного плечима і головами, і, зарившись у сипучому і вологому піску, намацати тільце, яке там копирсалося, а частіше – улюблені пальчики і схопити їх, і пирскати, і борюкатися удвох на піску, коли моторний утікач щезав-таки боковим потайним коридором.

Це виглядало чарівно.

Вони копали і приманювали, і цмулили пиво і, облишивши все, притьмом бігли до туго натягнутої волосіні, та їли великі двошарові сендвічі, набиваючи роти як пупси-негренятка, і то смішком, то усмішкою, дотиком і – задивившись у далечінь – щасливою хвилинкою – повертали чудесному світу його суть, названу непоказним словом – "любов".


Як хороше, коли любов…

Приїхали удвох.

Вудки закинули – та й бо!

Для чого той гачок?

А перед ними океан –

Закоханий гульбан.

Як хороше, коли любов…

І ловиш на кукан.

А в океані не злічить

Коханців навесні…

А скільки посмішок за мить -

Зловили. І не напастить…

А рибки – жодної!

Нарешті! Що це? Мабуть йорж!

І розміром як вірш…

– Є риба! – Витягай, ну ж бо!


Як хороше, коли любов…

Як хороше – любов!


Чи можна промовчати про це?! Про всі дива, малі та великі?! Про головне диво?!

А я дивувався казковим індусам в чалмах і посміхався індусці з оксамитовою наклейкою на лобі, я вітав китайців на велосипедах, і вони кланялися у відповідь, не злізаючи, я співчував мусульманським жінкам, коли купався в одязі, і пив вино з всюдисущими французами, схожими на корінних ізраїльтян, але веселішими і привітнішими, я розмовляв про погоду з худючими англосаксами, білявими і безбарвними, з іменами – Морсель і Білінда…

Я намагався розповісти всім, хто мене зрозуміє – зрозуміє, незважаючи ні на що. Та щирої розмови – не виходило.

І тут – я миттєво опиняюся в літаку.

І лечу, лечу додому!

Будинок, який Сем

Віза

Обмірковуючи свою майбутню співбесіду в американському посольстві, – а питання було серйозним, в наданні візи відмовляли часто, – ми з дружиною вирішили: відповідати по можливості чесно, правдиво. У черзі на співбесіду я чув, що найгірше, якщо потрапиш до цієї товстої ідіотки в рогових окулярах. На запитання: «Чим ви доведете, що не відмовитеся повертатися на вашу батьківщину?» – прийнятних відповідей, як з'ясувалося, не було. Вона вважала, що кожен нормальний візитер, відвідавши американський рай, мусить з усіх сил, всіма витонченими способами поповнити ряди незаконної еміграції.

На всі спроби аргументувати: залишеними вдома дітьми і батьками, власним бізнесом, незнанням мови, та чим завгодно – ця патріотка нібито робила помітку – «не цілком щиро» – що означало безумовну відмову.

Звісно, я потрапив до неї. І відповів так: «Я люблю Київ, мою батьківщину. Тому до США виїздити не збираюсь».

Вона подивилася на мене уважно і не повірила.

Так би, принижений і розлючений, я розрізняв би стовідсоткових американців, як товстих ідіоток в окулярах, якби не Лінда, «приймаюча сторона».

Вона надіслала до посольства телеграму такого змісту:


Усім, кого це стосується

Я була гостею цієї сім'ї в 1993 і 1995 роках. Очевидно, що я мушу бути гостинною у відповідь.

Д-р Лінда Рокк


Як все ж таки ми відрізняємося! Якби я звертався до посольства, мій лист-клопотання був би розлогим, прохальним, з наголосом на значних заслугах д-ра Рокк, як педагога і спонсора, яка надала неоціненну допомогу в організації культурного обміну, що сприяє зміцненню дружби і співробітництва між нашими країнами та ін. і ін. Тобто я б зробив акцент на її достоїнствах і високих моральних якостях. І зовсім не був би впевнений в результаті.

Лінда написала про борги, які слід повертати. І в її щирості ніхто не засумнівався.

Нас впустили.

Так починалася наша перша поїздка до США в 1997 році. А в жовтні 2011 року відбулася друга. І, сподіваюся, не остання. Тепер у нас мультивіза на п'ять років. І ми вже не ті, перелякані неофіти, а побачили і світ, і життя.

Багато що змінилося. Україна вже не така цікава американцям, про Чорнобиль не пам'ятають. І Штати не настільки привабливі, є і Німеччина, і Норвегія. Оцінки стриманіші, емоції не зашкалюють.

От і добре. Можна братися за перо.

Лінда

Лінда приїздила до нас щоразу з повною валізою подарунків. Але вручала не всі й одразу, в перший же день, а порціями, знаходячи привід, і ми вже чекали вечора, чекали, як діти, коли, перервавши чаювання, вона раптом, всміхнувшись, ніби згадавши щось далеке: – Я маю дещо для тебе! – витягала з-під столу щось, запаковане в новорічну обгортку і перев'язане стрічкою.

Слід зауважити, що всі вони були підібрані з урахуванням інтересів і бажань кожного члена сім'ї. Але як вона здогадалася, як дізналася – досі незрозуміло. Мені, наприклад, дісталася чашка з портретом Ван Гога, моїм улюбленим, з музею «Метрополітен», подарункове міні-видання анекдотів Марка Твена з печаткою його будинку-музею, вишуканий альбом фотографій – пейзажів, на вірші Роберта Фроста (вгадайте, з якого музею?); моїй дружині – ціла колекція: хустка, сережки, брошка, магніт на холодильник з музею «Витончених мистецтв». І діти, і люди похилого віку, і навіть пес були щасливі.

Видно було, що й вона сама завмирала, коли охоплені нетерплячкою ручки розгортали-розривали папір, знаходячи там коробочку, і – вау! боже, яка ж краса! – в німому захопленні виймали і показували всім. Та все ж таки “най-най” вона зберігала до кінця поїздки. Я був у захваті від книжки віршів Євгена Євтушенка, надписаної автором мені – саме мені, на вечорі в Бостоні. А як вона догодила батькові, вручивши йому, майору у відставці, альбом про холодну війну СРСР і США, випущений для учасників саміту на найвищому рівні.

Таке не соромно було пред'явити будь-якої компанії, оскільки і зміст, і походження, а, отже, і вартість подарунків – в музеях вони, як відомо, недешеві, – говорили самі за себе. А крім того, відчувалася, що і їй вони цікаві, в тому числі і як привід поговорити про живопис і поезію, «помаранчеву революцію» і Горбачова.

Перший же її візит показав, що ми знайомі давно. Пам'ять про війни, великі та малі, про дружбу і ворожнечу, непоказне співчуття Чорнобильської біді, увага до людей похилого віку, дітей, птахів і дерев – все було близьке. З Ліндою ми заприятелювали. І не лише ми. Завдяки доктору Рокк, педагогу та фінансовому сьюпервайзеру (щось на зразок заступника начальника райвно), дитячий театр, який дає вистави двома мовами – українською та англійською, побував з гастролями в США, причому найбільш обдаровані змогли потім навчатися в американських школах, а троє з них – вступили до університетів, стали стипендіатами і після закінчення отримали запрошення в солідні фірми.

Оптимізм, ясне мислення, практичність, твердість у прийнятті рішень, вміння слухати, патріотизм, любов до літератури та історії, прекрасне володіння автомобілем і фотоапаратом, тяга до подорожей і нерозтрачена цікавість…

Елегантна і впевнена в собі, вона давно розлучилася з чоловіком-пастором, сама виховала трьох дітей і дала їм чудову освіту; тепер у неї дев'ятеро онуків, а також сестри, брати, кузини з їх великими сім'ями по всій країні, та друзі по всьому світу.

Вона боролася проти війни у В'єтнамі, аплодувала Мартіну Лютеру Кінгу, прикладом служіння батьківщині вважає Рузвельта і братів Кеннеді, не поважає Бушів, піднімає, приїхавши на дачу, американський прапор, та кляне олігархів – ворогів Обами. Проживає в Честері, під Нью-Йорком і в Новій Англії, штат Массачусетс, на Кейп Коді.

Коротше кажучи, стовідсоткова американка. І головна визначна пам'ятка США.

Дім

– У нас дві проблеми, – всміхнулася Лінда, – дурні і дороги. І я не зрозумів, чи вона жартує, чи просто демонструє свою ерудицію, та якщо з дурнями, особливо в уряді, можна було погодитися, то дороги? Гладенькі, прекрасно організовані, прокладені до кожного будинку.

Як з'ясувалося, мова йшла про американську мрію – власний дім. І про шлях до нього, про дороги, які ми обираємо.


«Одноповерхову Америку» я прочитав ще в школі і, без особливих проблем проживаючи в «хрущовці», дивувався, як можна звести життя – єдине і неповторне – до покупки нерухомості. Хіба так уже й важливо – де жити? А намет у поході? А вагончик в будівельному загоні? А комуналка, що не втратила тоді своїх принад? Одного разу в Криму ми з товаришем оселилися в мотоциклетному сараї і щоночі обмінювалися: то, по черзі, він спав у довгій частині, а я в короткій, для коляски, то – навпаки. Погода була ясна і комарів не було, а зірки світили щосили!

Минули роки, і тепер уже доцент, який викладає основи підприємництва, був у захваті від визначеності так званої американської мрії. «Власний дім». Як же це вірно! Бо – конкретно. Велика, ясна мета, що визначає майбутнє, життєвий шлях. Не багатство – безмірне, абстрактне, а саме – будинок, родинне гніздо. Зразок для наслідування, коли діти, вилітаючи з нього, знають, що потрібно будувати своє, власне, не лише за необхідністю, але і за традицією, родинною, фамільною, «так в нашій родині ведеться».

У середині XIX століття скромний будинок коштував 500 доларів, і, щоб накопичити такі гроші, потрібно було десятки років.

Усвідомлена матеріальна мета, рівнозначна трудовому життю середнього американця, визначила національний характер, і, насамперед, наполегливість і організованість. До цього слід додати, що і могідж – позичка під покупку будинку років, скажімо, на 30 – змушувала позичальника стежити за стабільністю одержуваного прибутку, інакше, якщо прострочити оплату, будинок можуть… Та краще про це не думати. Тобто думати треба. Думати на цьому шляху взагалі необхідно…

Будинок в Честері, маленькому містечку неподалік від Нью-Йорка, виявився, як і належить, стовідсотково американським, і тоді, в перший наш приїзд, здавався великим, фешенебельним. На ґанку під білими колонами нас зустріли місіс Дженніфер Рокк і міс Емма Рокк – мама та сестра. І повели по дому, показали спальні, гардеробні, ванні кімнати і туалети на кожному поверсі, кухню, обладнану в тому числі і посудомийною машиною, вітальню, засклену веранду і ще одну – відкриту, на задньому ґанку.

Ясно, що такі будинки будуються не тільки для дітей і онуків, а й для пра– і прапра-. Я здогадувався, що завдання це враховане й у виборі невеличкої (соток 12-15), проте достатньої ділянки, в комбінації квітника з елементами городу, у виборі матеріалу – де має бути цегла – цегла, де дерево – потрібні деревні породи, де шифер – відмінна черепиця. Будинок для династії мусить бути міцним, в два з половиною поверхи, пофарбованим у білий колір. Чому саме в білий? За традицією: чим ми гірші за Президента? Ясно, нічим не гірші.

Білий, колір чистоти, світла. «Світлою мрією всієї прогресивної сім'ї» і мусить бути Дім. Втіленою мрією, реальною, ще "до раю" отриманою нагородою за працю всього життя, за що і діти, і онуки, продовжуючи розбудову Дому, дякуватимуть пра– і прапра-.

З цієї причини і будинок Лінди міг бути кольору будь-якого, та залишився в моїй пам'яті білим, і в силу цього зверненим скоріше до неба, ніж до землі, що уособлює саму «ідею Дому». Думаю, з цієї ж причини будинок Лінди виглядав тоді – в 1997 – занадто комфортним. Зараз же я можу назвати його добрим, гідним та скромним, в самий раз.

Країна пацанів

Штатам – одинадцять. Порахуйте: якщо США – 200 років, а Китаю – 2000, то в перерахунку на людський вік: пацан і Конфуцій. За цією міркою неважко вирахувати, що Німеччина, Франція, Росія – передпенсійного віку. Бояться, що підсидять. Тридцятирічна Японія в самому розквіті творчих сил! Україна, якщо рахувати від перших гетьманів – 20-22, вік випускника. А Штатам – одинадцять, як Тому і Геку, як тому пацану з «Останнього дюйма», чи іншому – з «Вина з кульбаб», і персонажам Нормана Раквелла, і мені. «Я народився на острові Борнео в одинадцять років», – писав я колись, тобто вчора. Чи не тому Лінда повезла нас саме по одинадцяти штатах Східного узбережжя? Штат за рік?

– Я додала до плану одинадцять штатів, і ще – дистрикт Коламбія, як доважок! – повідомила вона в аеропорту, клацнувши пальцями так, що ми просто мусили заверещати: – Вау!

І ми заверещали.

Історія Дому

– Будинок почав будувати мій прапрадід, а завершив – дід. Три покоління.

Лінда взяла з полиці альбом:

– Це мій батько, ось – дід, прадід. А ось тут у кріслі – мої прапра-: Лу і Джо. Перші американці в нашій сім'ї. Ми зберігаємо їхні листи. А це, – Лінда перегорнула сторінку, і в прозорому файлі я побачив пожовклий листок: автобіографія Джо. Народився в 1818 в Манчестері, Англія. У 1826 – саме так, у віці 8 років, родина була багатодітною – почав працювати на шахті. Робочий день – 12 -14 годин. В 11 років покинув роботу, пішов. Втомився. «Закон про бродяжництво» змусив знову піти в шахту. У 15 років зустрів Лу, але про сім'ю не могло бути й мови. Йому було 16, коли він приїхав до Штатів. За кращою долею, як кажуть. І знову, після багатьох поневірянь – знову шахта. Та умови: і праця, і побут, і оплата вже були іншими. Через рік викликає Лу. Починає вчитися, вечорами, ночами – школа, гірницький коледж. В 23 роки – майстер, в 26 – начальник зміни. У 32 – дипломований гірничий інженер. Сім'я зростає. Діти підростають і роз'їжджаються по країні. Разом зі старшим, – Джим йде по його стопах, – починає будуватися.

До чого ж все схоже! І з моїм дідом було так само: і сирітство, і голод у двадцяті, і з бабусею зустрівся, коли їй було 15, і в свою першу квартиру, – а до того – бараки, гуртожиток, – в першу свою квартиру, довгоочікувану, обставлену покупними меблями – в'їхав 22 червня 1941…

Я слухав Лінду і переконувався: родинна пам'ять у них мінімум на два покоління довша. Я починав розуміти, що ані трипільці, ані арії, ані протошумери, ані скіфи – не ними вимірюється пам'ять народу, а середньою сімейною пам'яттю, і вся ця пам'ять обертається довкола конкретної ділянки землі та зведеного на ньому будинку.

Російське диво у Філадельфії

– Свято розпочинається у Філадельфії, біля будинку, де було проголошено незалежність. Це особливе місце. Це – як у вас Кремль, тобто, вибачте, в Росії. Туди – вже повідомили – прибудуть Тед Тернер, Джейн Фонда… – Лінда називала прізвища, – і спробуємо ми. Звісно, якщо вдасться запаркуватися. Це – проблема. Останнім часом мені доводилося залишати машину далеко і йти пішки. Добре б встигнути, – повідомила, виїжджаючи на автобан.

Автобан описувати вже нема рації. Так само не дуже відрізняється і центр Філадельфії від Києва в години пік. Втім, одна відмінність є. У нас машину поставити можна, нехай під загрозою штрафу і евакуатора, а тут не ставлять, тому що не можна, а крім того – штрафи.

Під'їжджаючи до центру, Лінда заклопотано закрутила головою, і так само озиралися водії перед нами. На обличчях у всіх – жаль, жодних шансів. Біля самісінької бровки впритул стояли щасливці, які прибули на шоу рано вранці, і припустити, що хтось із них поїде, звільнить бажане – ба, жадане! – місце, було настільки ж неймовірно, як і уявити, що Джейн Фонда-Тернер знімає своє червоне суперплаття, про яке стільки писали та розповідали на CNN, і простягає його Лінді зі словами: – Візьміть, мила. І Теда на додачу, і місце на сцені, і місце для авто! Сьогодні – ваш день!

– Ах! – зітхнула Лінда, вловивши мої фантазії. – Вони всі найчастіше повертають ліворуч. Треба їхати з центру.

І тут я раптом заявляю: – За тим поворотом ми отримаємо місце, – кажу я, зовсім не розуміючи, звідки це взялося, і чому – ми, адже перед нами – черга, проте повторюю: – попереду, так, одразу ж за поворотом.

Ми повернули, затримавшись на перехресті, і як тільки джип перед нами проїхав далі, звільнивши місце для виїзду, – від бровки, кліпнувши лівою фарою, різко вивернула дама в червоному; притиснувши при цьому того, хто стояв попереду та який заметушився, розуміючи, що якось потрібно було б посунути назад, та замиготівши для нас аварійкою, мовляв, це – для мене, моє…

– Це – моє, – вимовляє Лінда, твердо і жорстко, як акула капіталу. – Йєс! Хіа ві а! – голос її лунає переможно, і, озирнувшись, Лінда раптом пильно дивиться на нас: – «О, ця загадкова, таємнича російська душа!» – кажуть її очі. А ми мовчимо смиренно. Та й що сказати? – Диво.

Що було далі?

Промови, гімн, хор афроамериканців, червоне плаття Джейн Фонди, волонтери в одязі того часу…

Цікаво, звісно. Та з дивом не порівняти.

Хаус і Хом

«Справжнім родинним гніздом, – повідомляв Хаус, – я відчув себе на зламі століть – ХІХ і ХХ. А знаєте, чому? Неправильно. Добудували мене раніше, у вісімдесяті. Все просто. Джо і Лу дочекалися правнуків! А правнуки провели стареньких з будинку, де народилися. Коло замкнулося. Звичайний будинок став Домом. В англійській мови для цієї метаморфози передбачено два слова: Хаус і Хом. Місткі слова. Хаус – промовте: «Іт із май хаус!» – звучить «Як просторо!», немовби господиня показує його гостям (чи покупцям), звертаючи увагу на надмір світла і повітря. А Хом – з продовженим «оу» – нірка, теплий барліг хом'ячка, місце біля сімейного вогнища, перше слово-звук санскритської мантри «Ом мані падме хум», мантри, що призводить дух і плоть до рівноваги, простір дому і Космосу. Ось чому Дім – є точкою з'єднання часу і простору. Чотири покоління – закільцьоване століття – і чотири кутки окремої житлоплощі – і є Квадратурою кола, дозволеною самим життям. І знову – все спочатку».

Перечитуючи Ільфа і Петрова, я зрозумів, чому так мало змінилося життя американської провінції. В аптеках, щоправда, вже не їдять нашвидкуруч, а в Крістмас Трі шоп – суцільний китайський товар, але пошта та ж сама, і бібліотека, і пожежна команда, і заправка… І напівпорожні церкви свідчать про те, що в центрі цього світу, як і раніше, – Дім, Особняк, храм особистої свободи і гідності.

Джем

Лінда натиснула кнопку на кермі – це обмежувач швидкості, – і ми полетіли з Філадельфії до Вашингтона. День незалежності не чекає! І, звісно, потрапили в пробку – в «джем» – у щось перетерте, перемішане, варене під липневим сонцем, тужливе, безпросвітне. Попереду, скільки сягало око, все було заповнено автомобілями. Народ помітно нервував – бо ж сьогодні салют, феєрверк у Вашингтоні – саме той, на який збирається півкраїни. Праворуч від нас у відкритому червоному кадилаку зупинився молодцюватий сивіючий блек (саме так, а не неграми, слід називати афроамериканців, ніггер – це образа) з дружиною і двома дітьми.

Він заговорив і, обмінявшись з Ліндою кількома фразами, погодився, що затримка години на дві, не менше. Лінда витягла путівник, а я вирішив поспати за доброю туристською традицією. Та сон не йшов. Ліворуч, користуючись новомодною мобілкою, базікала якась білявка: вона неквапом кляла «джем», і дорогу, яку обрала, і поліцейського, який виписав їй штраф за паркування. Лінда зиркнула на неї, як і належить дивитися на білявок за кермом, та нічого не сказала. Над нами пролетів поліцейський гвинтокрил. Блек вказав на нього пальцем, і вони з Ліндою обмінялися усмішками. Причому Лінда почала поправляти зачіску, і білявка, зробивши паузу, теж узялася за макіяж. В простому технологічному сенсі у авто поїхали дахи, хтось заходився наминати сендвічі, діти присмокталися до коли. Літня пара, начепивши панамки та окуляри, відкинулася, підставивши обличчя сонцю. Залунала музика. Лінда теж включила маг, заспівав Джо Денвер, і тут знову відгукнувся блек, схвалюючи музичний смак Лінди.

– Сем, – представився він. Й вони розговорилися не на жарт, так, що його дружина, яка годувала дітей, вручила йому сендвіч, а білявка в червоній сукні, точнісінько такій, що ми щойно бачили на Джейн Фонді, але вдвічі коротшій, вийшла з мобільним з машини, і не перериваючи базікання, полізла в багажник. Лінда покопалася в бардачку, змінила касету. Заспівали «Бітли».

– О! – ще ширше і звабливіше посміхнувся Сем, і попрохав зробити голосніше. Він від’їхав трохи назад, і щойно залунала «Обладі-облада» – вийшов з машини.

– Голосніше! Голосніше! – і почав танцювати – вправно, ритмічно, як вони вміють, елегантно. Народ довкола миттєво забув про пробку. Почали підспівувати, плескати. Лише розімлілі старенькі не реагували.

– Їм потрібен Глен Міллер!

– Скоріше, Бах! – сміялися сусіди.

Та Лінда не чула. Лінда дивилася на нього із захопленням, і, здавалося, й він танцює частково, а може, і не частково, для неї. Білявка покинула копирсатися і заграла худими стегнами. Навкруги загуло, люди вийшли з машин, згадали про свято. А він танцював, легко і самовіддано, потрапляючи в ритм, але трохи повільніше, з тією самою невловимою затримкою, що відрізняє хорошого танцюриста.

"Бітли" виспівували, Сем танцював. Джем свистів, ляскав у долоні. Та тут пролетів гелікоптер. Далеко попереду загули мотори. Всі поспішили зайняти місця. Завелися. І лише старенькі, мабуть, поснувши, лежали без руху.

– Може, поставити їм Моцарта? – розреготався Сем, та тут загули клаксони, старенькі сіпнулися.

– Мене звуть Сем! – нагадав Сем, передаючи Лінді візитівку.

– А мене – Лінда! – нагадала Лінда, ховаючи візитівку в портмоне.


Знайомство з Америкою і повинно бути таким: без зусиль і церемоній, немов з новою, проте близькою людиною, як тоді в джемі. Тоді й Америка буде відкритою для тебе, і відкриється несподівано і природно. І ти повіриш: ось вона – справжня.

Торнейдо

Будинок скреготав. Я прокинувся від завивання вітру, і згадав: «за прогнозом існує можливість торнейдо!» – повідомляв напередодні диктор, явно турбуючись про Хаус.

Тривожні нотки в його голосі спочатку схвилювали і мене. Але п'ятірка з географії повернула спокій – на ці широти урагани не залітають.

– А тут що, бували торнейдо?

– Ні, не бували, – Лінда не розібрала іронії. – Та можливість така є. Втім, я впевнена, будинок витримає. Приводу для хвилювань не бачу!

Прокинувшись вночі, я підійшов до вікна, і пригадуючи історію будинку, слухав скрипи, і стогони, і буркотіння. Здавалося, він невдоволений. «То й що, що п'ятірка?! Бо ж сказано, що «не можна виключати». Очевидно, я вам не хатинка Дороті з країни Оз. Про що будівельники мої прочитали ще в дитинстві. І запам'ятали, фанеркою не бавились, будували добротно. Проте ж солідний канал, а не будь хто, повідомив: чуєте, як завиває… У нього – п'ятірка?!»

І я зрозумів: міф про торнейдо прижився тому, що хвилюватися про близьких – потрібно, це по-людськи, гідно. Так тільки й перетворюється Хаус в Хом, знаходячи душу, в Світ Хом, як співається в пісні.

І будинок, прислухаючись, гудів, гудів схвально, перекривляючи москітос, тисячами атакуючих вікна: – Дзуськи вам! А москітні сітки навіщо?!

«Ми всі – іммігранти»

На покажчику при в'їзді на Шедоу-роуд, вуличку на Кейп-Коді, де мешкала Лінда, я виявив прізвища Bleeznjuk і Nalbandian.

– Дивно виглядають наші прізвища, навіть написані латиницею, серед усіх цих Смітів, Джексонів і Мак-Кінлі.

– Нічого дивного. Ми всі іммігранти! – Так, ми всі приїжджі, – повторювала Лінда, і мені здалося, що це – пелайт, такий собі реверанс в нашу багатостраждальну сторону. Однак, гордість, що лунала в словах Лінди, змусила задуматися і досліджувати це феноменальне явище…


Наш іммігрант проходить дванадцять послідовних кіл, чи, якщо хочете, стадій, етапів – кому що подобається, періодів, та мабуть, все ж таки, кіл, саме кіл:

перше – він страшиться не отримати роботу і соромиться жити як дармоїд;

друге – він має роботу і стидається цієї нової непрестижної роботи;

третє – він, нарешті, має престижну роботу, та побоюється, що це тимчасово;

четверте – він має постійну престижну роботу і ніяковіє, що зміняв батьківщину на кусень хліба;

п'яте – він має все, та бентежиться, що онуки не розуміють російської.

Тобто сором і страх супроводжують його постійно, і відображаються в його очах, хоча і розподіляються нерівномірно. В декого ліве око набрякає, а праве залишається практично незмінним, в інших навпаки – ліве свердлить, а праве мружиться. Та здебільшого обидва ока вкриваються тоненькою плівкою, через що і блищать понадміру. Вони ніби пітніють від такого резонуючого поєднання сорому і страху і наливаються. Та боже вас борони уявити, що це накопичилися сльози чи прихована журба, чи особиста драма – о, ноу – це звичайнісінькі очі іммігранта на першій, другій, третій, четвертій і п'ятій стадіях асиміляції.

З плином часу плівочка тоншає, очі всихають як соляні озера і біліють як тальк, скрипуче і тьмяно.

Останні сім етапів знаходяться за межами життя іммігранта, причому чотири з них стосуються його дітей, а ще три – онуків, котрі дійсно донт андерстенд зис крейзі дєдушка енд хіз стьюпід сторіз.

Чому ж ти, старий дурень, їхав, якщо сумуєш?

Чого тобі тут не вистачає?

Музеї – багатші, річки – чистіші та ширші, жидом не дражнять, харчування, умови – про що тут говорити?!

Діти скінчили коледжі, і ніхто їх не грабує, не ріже, дві машини, будинок – три бедрумз, гроші вкладено з розумом, минулого літа їздив на могилу мами в Крижопіль?

Що ще?!

Ранкова газета, денне пиво, вечірнє віскі, 89 каналів, газонокосар приходить, в саду живе кріль на ймення Петрик, чому Петрик? Навіщо – Петрик?

Старий дурень…

Москітос

О! Про них говорять і попереджають не менше, ніж про торнейдо. Я випадково відкрив вікно разом з сіткою і натомість отримав від Лінди цілу лекцію про підступність. Виявляється, на відміну від наших комарів, що чесно попереджають про себе пискотом – мошкара підлітає безшумно. Тепер мені ясно, чому та гладка дама в рогових окулярах з посольства мені не повірила, мені зрозумілі її почуття стосовно міріад москітос всіх націй і народностей, що атакують візові відділи американських посольств. Кількість заяв на отримання «грін карти» – дозволу на проживання в США – постійно зростає, й українці в цьому списку серед лідерів. Іноді мені здається, що домовиті українці, опинившись на перехресті воєн і революцій, з особливою тягою подалися до Америки. З надією знайти тут і хаус, і хом.

Втім, на ярмарку в Честері, куди Лінда повела нас в перший же вечір – ані слов'ян, ані англосаксів я не побачив. Латіноси, китайці, індуси…

– А де ж Америка?

– Оце і є Америка. Нічого. В третьому поколінні вони всі вже будуть янкі, нехай не стовідсоткові. Нехай – в дорозі…

– І ви не боїтеся на цьому шляху втратити американські цінності?

– Які конкретно?

– Ви вважаєте, що китаєць приноситиме повагу до особистості, індус – підприємливість, а пуерторіканець – законослухняність?

– А їх ніхто не питатиме. Наш спосіб життя перемелює на суміш, де від кожного візьмуть найкраще: у китайця – працьовитість, у індуса – любов до природи, у «латіноса» – прагнення до свободи. Чому найкраще? Бо наша – американська – мрія здатна об'єднати саме позитивних, сімейних, стабільних, законослухняних, коротше кажучи – домовитих особистостей. А інших змете, як сміття.

І подивилася на мене переможно.

«День подяки»

У Нормана Раквелла, чудового американського художника, є картина з такою назвою.

За святковим столом – велика американська родина. Чотири покоління. І ось бабуся і дідусь урочисто заносять страву з індичкою. То-окі духмяніє, шкірочка пузириться – носа і очей не відвести. Індичка – центр. І композиції, і світу, в якому живуть люди похилого віку.

«Пам'ятаєш, Мері, як завмирало серце… Гренні заносить блюдо, і всі не зводять очей, всі вже тримають вилки напоготові.

– То-о-кі! Ще б пак! І всі чекають на урочисте розтинання, щоб і м'ясо, і шкірка, і дрессінг, начинка, було виділено кожному. І, їсти не поспішаючи, і просити, простягаючи тарілку за добавкою, і наминати за обидві щоки, забуваючи про все».

Старенькі пам'ятають. Це було. І залишилося в пам'яті, що зберігає і запахи, і благоговіння.

Однак, на картині – інше. Діти мовби й не помітили головну страву. І внуки відвернулися. Зайняті загальною бесідою. Оком не повели.

– Я так старалася…

– Вони інші, Мері. Вони скучили, у них багато новин. А токі… Вони можуть мати її щодня… Ну, звісно, не таку, як у тебе… Та хіба ми не цього хотіли?

Ось така картина. І на ній – цілком все двадцяте століття – шлях від бідності до достатку. Від трудів і тягот – до успіху, духовної свободи.

Мері розгублена.

Власне, про що жалкувати? На картині, написаній Раквеллом в п'ятдесяті, вони ще не наговорилися. Років сорок вони будуть наминати фаст-фуд, та вже наприкінці століття з подвоєним благоговінням знову почнуть цінувати і захоплюватися тим, що зроблено своїми – бабусиними ручками. Вони наговоряться і нахвалятимуть бабусине диво, і знову візьмуться за руки і опустять очі для молитви.

У Раквелла є, здається, і така картина.

Країна «літунів»

– От що це за родина: діти розлітаються, батьки доживають самі. Ти маєш рацію: якщо стосовно сім'ї користуватись словом «еміграція», то ви всі є емігрантами. Цей принцип: жити, де робота, а не навпаки, підриває сім'ю, руйнує Дім. Ось в Китаї ставлення до батьків… – Якщо ти маєш на увазі героя народних казок Лі Пена, який роздягався догола і спав поруч з батьками, щоб комарі кусали його, а не їх – то ми діємо іншим чином: ми встановлюємо москітні сітки. Та й взагалі, робота – це гроші, а гроші – це можливості: і бачитися, і допомагати людям похилого віку, якщо треба. Втім, де ти бачив у нас стареньких?

Біжу на зарядку. Вітерець від затоки, в обличчя. Біжу, як можу – підтюпцем, потихеньку. І мене наздоганяє мужичок. Видно, що старший, та моторний. Такий собі жвавий. Хелло, хелло. Перекинулись кількома словами.

– О, Україна… Азія! Далеко! Я теж, поки молодий, хочу подалі – Нову Зеландію подивитися, Тибет, мис Горн, Мадагаскар… А коли стану старим – їздитиму до Європи.

– О, – кажу. – І в мене теж такий план. А скільки вам зараз?

– В наступному році – уже дев'яносто. – Й, махнувши на прощання, збіг сходами вниз, на берег. А я залишився. Мені по піску важко.


Хвацько обігнувши місця для інвалідів, загальмував спортивний «Ті-Бьорд». Двері прочинилися і внизу з’явилася одна милиця, потім інша. Водій весь ховався за дверима, та ось спустилася одна туфелька, потім друга, двері відчинилися, і я побачив старушенцію, тобто стареньку, згорблену, трохи вищу за свої костури. Грюкнувши дверима, вона пошкандибала на пошту, впевнено, споро, переставляючи одну палицю, другу, праву ніжку, ліву – раз-два.

– Я знаю її, – повідомила Лінда, коли двері за нею зачинилися. – Міс Голдуотер – в нашому літературному гуртку, при бібліотеці. Вона майже не чує, проте засідання не пропускає. А живе якраз там, куди ти бігаєш на зарядку, понад урвищем. І бачить все, і стежить за всім.

– Так це вона викликає поліцію, якщо хтось вийшов на пляж у вузьких плавках?

– Нас багато таких, – посміхнулася Лінда. – Втім, залежить від плавок.

Та ми не встигли договорити.

Міс Голдуотер дісталася до машини. Відчинила двері. Жбурнула туди милиці. Сіла, завелася і так газонула з місця, що Лінда аж свиснула.

– Її предки були піратами чи конгресменами?

– Так… – задумливо промовила Лінда. – Втім, мій тезка Джонсон був не кращим за Баррі Голдвотера, хоча і переміг з великим відривом. Мене турбує інше. Відсутність у неї спадкоємців. Не в сенсі майна, а в сенсі плавок.


– Секрет довголіття… – Лінда на секунду замислилася. – А це якраз те, про що ти казав: ми живемо окремо від дітей, і самі даємо собі раду з цим життям, і утримуємо в порядку свій будинок, і ділянку, а якщо вистачає сил на це – то і пляж, і моральність тих, хто на пляжі. Чистий пляж розповість про країну більше, ніж сотня політиків.

До речі, я, здається, казала тобі: в усі національні парки американець купує «вічний» квиток – за 10 доларів на все життя – і ще в безліч музеїв! Це – добрий стимул жити довше!

Дороті

У Лінди – два сини і дочка. Величезні Боб і Джек і мініатюрна Дороті. Вони з донькою, як сказала б моя бабуся – цвай-пара, тобто схожі і зовні, і за характером. Лінда-2 мешкає з чоловіком і дітьми під Нью-Йорком, в лісі, в великому триповерховому особняку.

Ми впали їй на голову напередодні дня народження її чоловіка. Втім, вони з мамою все так спланували. У напруженому графіку Дороті це був єдиний вільний день, завтра – іменини Рона, а через три дні – важливе відрядження до Європи, чотири країни за п'ять днів. І їй – топ-менеджеру однієї з найбільших в світі тютюнових компаній – необхідно готуватися. Лінда казала про дочку з гордістю. «Планування – її коник. Все ж таки в Гарварді ще чогось навчають!»

Нас зустрічали біля воріт – онучки висіли на Лінді, сиплючи питаннями і позираючи на нас, а Дороті – рум'яна, відверто вагітна – чекаємо хлопчика! – водила нас по оселі.

Тоді, в 1997 про «розумний будинок» знали небагато, і Дорі щиро захоплювалася тим, як Рон спланував і обладнав економну систему енерго– і водопостачання, відеоспостереження та охорони, демонструвала, як влаштоване очищення та підігрів басейну, показала гардеробні, які за розміром не поступалися кімнатам для дітей, і, нарешті, повела в кухню, повідомляючи про таку побутову техніку, що у моєї дружини вже не було слів, і вона тихо стогнала.

– Завтра у нас сімнадцять чоловік, – повідомила Дороті, надягаючи фартух та поглядаючи у вікно в очікуванні чоловіка. – А ось і Рон! –

І дівчатка побігли зустрічати батька.

Невеликий, кремезний, він з'явився на порозі і, дбайливо обіймаючи дружину, заговорив про те, що подружжя Джойсів, як завжди, переплутали, і телефонували, вибачалися, що не можуть вилетіти сьогодні, якісь проблеми в Чиказькому аеропорту.

– А коли я сказав, що чекаємо їх завтра, ти собі не уявляєш, які вони були щасливі.

– О, Джойси у своєму репертуарі, – похитала головою Дорі. – Вони вам сподобаються, – вона це сказала так, що нам стало ясно – ми теж в числі запрошених.

Рон переодягнувся і спустився допомагати.

-У Рона – італійське коріння. Його паста і барбекю, о! З’їсте разом з пальцями.

І в цей момент пролунав дзвінок.

– Дорі, тебе. Це твій шеф, – передаючи слухавку, стиха проказав Рон.

І вона, миттєво переключившись, відійшла поговорити, та як тільки поклала слухавку – клацнула пальцями, точнісінько, як Лінда: – Йєс! Мені дають ще один регіон – Норвегію – п'ятий, ось тільки вилетіти доведеться завтра. Що ти думаєш про це, хані? Погоджуватись?

– Звісно, тим більше, що ти вже погодилася. Нічого, перенесемо на тиждень. Я повідомлю гостям, а ти йди – готуйся.


– Новий регіон, – пояснювала Лінда, – це ще 20 тисяч. Непогана надбавка до тих 120, що Дорі вже платять.

– За рік? – перепитав я.

– На місяць. У Дорі зарплата лише трохи менша за прибуток, що отримує Рон від свого африканського бізнесу. Сім'я зростає, у них великі витрати, і по дому, і освіта дітей вимагає витрат. Та я думаю, що після народження сина вона піде з роботи, щоб займатися дітьми.

– Піти?! Від таких грошей? – не могли ми повірити, і майже вгадали.

Дорі втримали ще на два роки, та після народження п'ятої дитини – знову хлопчика! – вона пішла-таки, зайнялася вихованням і благодійністю.

Пів чайної ложки

Якщо розділити чайну ложку перегородкою уздовж на дві половинки, і одну з них відрізати – вийде пів чайної ложки. Я не міг припустити, що таке буває, і купив цю річ негайно, не торгуючись. Виявилося, це виріб початку минулого століття. На покупку Лінда відреагувала стримано – йес, фанні, курйозно – а я все не міг випустити з рук, все розглядав, тішився.

Дуже вона мені сподобалася. І економністю, і повною відповідністю тим кулінарним рецептам, де сказано: половинка, або півтори чайних ложки, або чверть, – насипте трохи менше в мою, тобто в пів чайної, й отримаєте чверть.

В нас я нічого подібного не бачив, хіба що ложечки для мікстури, але там інше, там мірні мітки, а так, щоб фізично…

Пам'ятаю, мене зворушували монети вартістю пів– і чверть копійки: «деньга» і «полушка», – заворожували – ось які дбайливість та ощадливість є в російському народі.

А зараз – півложечки. Отже, американці щонайменше вдвічі економніші за нас, удвічі практичніші?

Будинок-музей Франкліна Рузвельта

Патріотизм – найважливіша риса американського менталітету. Історія країни значно коротша (за винятком індіанського періода, який, як правило, і не беруть до уваги), ніж у азіатів чи європейців. Тому кожний факт національної гордості слід помножити на коефіцієнт, в чисельнику якого, скажімо, 5000 років єгипетської цивілізації, а в знаменнику – 200, чи в крайньому випадку – 500 років післяколумбової американської. Не хочете множити на 10 – помножте на 3, і ви точно не схибите – середній американець щиро, з потрійною силою пишається своєю країною – найдемократичнішою, розвиненою, заможною.

Ритуал підняття національного прапора на дачі – для Лінди не жарт і не розвага. Цим прапором було вкрито труну її дядька, який загинув у Другу Світову. Дядю – маминого брата – у великій родині Рокків любили особливо. Ось він у центрі довоєнного фото – викапаний Столяров в «Цирку» – блондин, кремезний, усміхнений, племінниці і сестрички горнуться, батьки та молодші брати пишаються… Такого хлопця я бачив не раз: на плакатах (у формі національної гвардії), в коміксах, рекламі горішків. Такий, знаєте, типовий Джон, чи пестливо, Джонні.

Франклін Делано Рузвельт на такого «Джона» не схожий. Та Лінда вирішила: його будинок-музей ми повинні відвідати в першу чергу, обов'язково.

– Ф.Д.Р. рятував країну двічі, – вирулюючи на шосе, повідомила вона. – Від великої депресії і великої війни.

І почала розповідати про нього, найкращого з президентів. Я слухав, кивав, засинав і прокидався, а Лінда все розповідала про те, що кожна кімната в його будинку, – і вітальня, і кабінет, і бібліотека, – може розповісти про його коріння і душевні якості набагато більше, ніж десятки монографій, – про чудовий в'ю з вікна спальні на рідні поля, річечку, далекий гайок, про миле захоплення дрібничками, за кожною з яких – історія, якщо не притча. Казала, підкреслюючи розум, честь і совість найкращого представника американського народу. По дорозі зупинилися у Вест-Пойнті.

Кузня кадрів для Пентагону зустріла маршируванням – стройовим, з речівками і окриками сержантів. Я придивлявся до курсантів і дивувався: де вони – правофлангові Шварценеґґери, Джони, Рембо? Жодного. А повторилося те ж, що і на ярмарку в Честері. Сутулі юнаки в окулярах, клишоногі товстушки, кволі пуерторіканці, китаянки, індуси… Джон Сільвер назвав би цю команду набродом, а я почав шукати аргументи на користь дітей комп'ютера.

Лінда перестріла мій погляд і посміхнулася.

– Головне – патріотизм. Їх виховують патріотами. Виховання патріотизму – найважливіше досягнення американської культури, нашого способу життя. Не квапся робити висновки.

І я закивав, мовляв, звісно, немає сумнівів. Тим більше, місце яке гарне – Гудзон.

– О, так! Вид на Гудзон – ми говоримо Хадсон-Ріва – дійсно, дійсно… Хіба можна не відчувати почуття батьківщини тут, де все дихає історією: боротьбою за незалежність, битвами Півночі і Півдня. Хадсон-Ріва – саме про це місце є у всіх підручниках. Про нього знає кожен американець, як ваші діти – про Сталінград і зустріч на Ельбі. Я кивав, щоправда, не будучи впевненим в наших дітях, тобто в наших педагогах. І дивувався тому, як навкруги чисто, який смачний сендвіч купили в казарменому кіоску, і до чого доглянуті дерева у військовому парку: кожне з бирочкою, з інвентарним номером, причому жетон кріпився на цвяху з пружинкою, щоб не бовтатися від вітру і не дзеленчати…

І знову в дорозі. Чотири години в один кінець виявилися нудними. Ми ще не відійшли від перельоту, різниці в часових поясах. А як подумаєш, що назад стільки ж…

Втім, подумати про це ми не встигли, Лінда впевнено припаркувалася і анітрохи не втомленим голосом повідомила:

– Йєс! Хіа ві а! Приїхали.

І ми поспішили, захопивши паспорти, гроші, блокнот і ручку, «Історію Сполучених Штатів», словник, запасні плівки для фотоапарата та касети для відеокамери, першої, придбаної спеціально для цієї поїздки. Пішли по доріжці. Будинок – великий триповерховий – половів за живою огорожею. Я забарився, готуючи фото і відео, а Лінда пішла до каси і зупинилася, розглядаючи прейскурант. У рамці над віконцем касира було всього два рядочки:

Едалт – 28 дол.

Стьюдентс – 14 дол.

Тобто, для дорослих 28, а для учнів 14 баксів. Лінда нахилилася до віконця, запитала, чи є знижки для громадян колишнього СРСР. Знову вивчила прейскурант. На секунду замислилася, і підсумувала:

– О, ноу. Ітз ту мач. Занадто дорого.

І, розвернувшись, пішла до машини.

Ми рушили слідом, в цілому погоджуючись. Вартість квитків дійсно була зависокою. Врешті-решт, що там дивитися? Меблі? Якісь цяцьки на письмовому столі? Портрети родичів? Тоді ми не надали цьому маленькому фіаско на початку турне особливого значення. Ну, з'їздили, ну, не потрапили… І тільки згодом я зрозумів: для Лінди – стовідсоткової американки – прийняти таке рішення було непросто. Занадто значущим є для неї престиж: особистий, сім'ї ветерана, країни, занадто вагомим є авторитет Ф.Д.Р. в історії та культурі Сполучених Штатів, щоби ось так розвернутися, сказати «Ноу!», та поїхати, спіймавши облизня.

І все ж таки рішення було швидким і остаточним. Чому? Що переважило? Невже гроші? Власне, якраз гроші – для неї, звісно, – були не занадто великі. Дев'яносто при пенсії в три тисячі на місяць – те ж саме, що для мене десятка, чимало, та не смертельно. Ні, щось інше… Заощадливість? Протест? Відмова від необґрунтованої, явно завищеної ціни? Чому в «Метрополітані» – 12, в музеї Кеннеді – 8? Чи, може бути, суб'єктивне відчуття цінності долара, пам'ять про той, повновагомий бакс сорокових і п'ятдесятих, і як важко було заробити кожний, і як багато можна було купити за один долар у себе і у нас, в Україні, та що в Україні – в усьому світі…

Треба сказати, що на той час 56 доларів за двох були для мене сумою чималою. Перерахувавши в гривнях, а гривні – в купоно-карбованцях, я порівняв з тодішньою зарплатою, що не перевищувала ста доларів на місяць, прикинув, яку суму взяли з собою на подарунки та сувеніри. І все ж, щось не складалося. Я подумав, чи не слід врахувати виховану ринком пристрасть до малої вигоди? Навіть не пристрасть, а цілу стратегію неодмінно дочекатися дискаунта, домовитись про знижку, а як ні – що ж, ні, то й ні, іншим разом… Або ось ще – бюджет. Напевно, Лінда заздалегідь визначила бюджет для нашого тут перебування, а ця сума випадала…

У той момент, коли повертались назад до машини, я про це не думав, а зараз, з позицій людини з середнім достатком відповів би собі так: «Я б купив, звісно. Більше того, я б на її місці купив і тоді, в 1997, коли заробляв значно менше, і того насилу вистачало на життя. Чому? А по всьому: гостинність, і, вважай, перший день, і патріотизм, хай йому трясця. Просто – соромно…

…Пошук іншого рішення?..


Втім, ні про що тоді я не думав. На душі було кисло. Навіть принизливо. «Французів би вона навряд чи…» – хтось нашіптував. І раптом Лінда озирнулася – так! – та пішла до будинку-музею, повела нас назад. Я не знав, чи можу я запропонувати свою фінансову участь в купівлі квитків – чи не ображу? У нас в Києві я, природно, не дозволяв, щоб вона витратила хоч цент… Лінда крокувала широко, впевнено і, обійшовши огорожу, несподівано повернула, причому, попрямувала ні до центрального входу, ні до каси, а обійшла будинок і вивела нас до заднього ганку, поруч з яким знаходився невеличкий покажчик «Шоп».

Звернувшись до охоронця біля виходу, Лінда запитала, на якому поверсі знаходиться магазин сувенірів.

– Ах, на нижньому поверсі! – поцікавилася, чи можна купити сувеніри і, подякувавши, увійшла, поманила і нас за собою.

Опинившись всередині, вона явно пішла було до шопу, але не доходячи, повернула на сходи і – так! – на другий, на третій поверхи музею, почала показувати, розповідати, побіжно, але цікаво – і знову на другий, перший… Ми обійшли все. Здається, в шопі вона купила нам по листівці долара за два, при виході подякувала охоронцеві за вдалі сувеніри для наших гостей з колишнього СРСР.

– О, будь ласка, мем! З СРСР, мем?!

До машини йшла колишня, впевнена Лінда.

А дійшли – і Лінда підморгнула, клацнувши пальцями:

– Йєс! Ми заощадили вісімдесят два долара!

І ми закивали.

Сепрайз!

Лінда – дивовижна людина. Ось тільки що вона із захопленням розповідає, як Джейн Фонда – О, Ай лав хьо! – пройшла зовсім поруч, ось так, і Лінда навіть встигла торкнутися її сукні. «Це останнє плаття Версачі! Їх прожогом розхапали на 5-й авеню – це дуже, дуже дорого»! Чи ось вона захоплено розповідає, як їй пощастило отримати в подарунок 8 – вісім! – фотоапаратів від банку, де у неї рахунки – дізнавшись про акцію, вона миттю розділила депозит на 8 – вісім! – частин – відкрила вісім рахунків – і «ось камери – кожному власнику рахунку! У мене велика сім'я»!

І тут же сміється і жартує, – над маминим склерозом, і чоловіком-пастором, «хвала Господу, колишнім», і над президентом, і над країною, і над народом, схильним до апатії і обжерливості та «впертої безглуздості багатогодинної балаканини за обіднім столом». Цього вона особливо не терпить. Я маю на увазі пустопорожні, на її думку, звички і ритуали. Пам'ятаю, на екскурсії в Чернігові нас запросили до монастирської трапезної, пообідати. Ми розташувалися за одним з довгих братських столів і почали чекати, поки в церковному приміщенні поряд з трапезною ченці скінчать обідню молитву. Лінда крутилася на стільці, вслухаючись у тужливі співи за стіною, і раптом запропонувала всім залізти під стіл.

– Це буде круто! Уявляєте, вони заходять, всідаються за столами… А тут ми всі вискакуємо з-під столів і кричимо – всі: – Се-прайз! А? Клас?!

Ком'юніті

– Але ж у вашої «мрії» є значний недолік.

– Який?

– Вона занадто конкретна. Якось і нецікаво навіть, бо все життя заздалегідь відоме. Ви, – сказали б буддисти, – ототожнилися. Ви невільні, ви прив'язані до неї…

Лінда слухала, і кивнувши – «так, все зрозуміло», повідомила:

– Тут неподалік є ком'юніті, монастир. Я там не була, а вам, думаю, буде цікаво. Кажуть, там дуже красива базиліка, і взагалі…

– Католицький чи православний?

– Думаю, ні те, ні інше. Але приймають всіх, хто вірить в Христа.

– Протестантський? Та хіба у протестантів бувають монастирі?

– Ось! Тобі вже цікаво. В Америці буває все!


В шопі, розташованому біля воріт спільноти, до нас підійшла привітна чергова, і запитала про мету нашого візиту. А коли дізналася, що ми з України, посміхнулася ще ширше.

– Я зараз покличу сестру Марту, вона вивчає російську (ви розмовляєте російською? – Дуже добре!) І одразу ж зателефонувала їй, і Марта вже йшла нам назустріч, радіючи і вибачаючись за пуа-рускі.

– Я була в Росії, в Куремаа, жіночому монастир-є, правильно? – запитала, вимовивши фразу, Марта і зраділа, коли ми, чомусь з Ліндою включно, дружно закивали.

– Да-а! Нас запросив Алексіс Бішоп жити два місяць-а? – І ми знову закивали. – Ось! Як добре! – засміялася Марта.

І я додав, що естонський монастир в Куремаа вразив мене своїм грушевим садом.

– Бере! Справжній сорт Бере, медовий! І дозріває до цілковитої спілості. В Естонії – чи це не диво?

– О, хані! А-а! Бере! – Марта розпливлася остаточно і в такому найсолодшому стані відвела нас до храму.

Здавалося б, звідки взятися в цій американській землі візантійському храму? В якому все – і колони, що зникають в небесах, і піднесені труби органу, і ріка життя – струмлива мозаїка від входу до вівтаря, і біблійні сюжети синіх фресок – вервечкою під стелею, – все веде до Нього. І промінь – не намальований, а справжній, західний промінь сонця, з'єднує вітраж над парадним входом і вівтар, різнобарвне віконце – і Христа, який в польоті розкинув руки для обіймів, – і очі кожного, хто йде назустріч Йому під променем.

– Яке хороше обличчя! – вперше почули ми від Лінди. І я не став з’ясовувати, кого вона мала на увазі.

Зал, що нагадує британський парламент, поступово заповнювався. Нам відвели місця в першому ряду. І чемно вказували на нас тим, хто заходив до залу. Марта щось пояснювала, ком'юністи посміхалися. Відтоді піднесення не полишало мене. І в очікуванні меси, і коли перед вівтарем в ряд розмістилися дванадцять обраних псалмоспівців, і вступив орган, перемежаючи читання і спів.

Меса була недовгою. Моя англійська не дозволяла підспівувати. І я здебільшого роззирався навкруги, спостерігаючи, як святкують зустріч з Ним і один з одним, як радіють, звеселившись. Раніше я не замислювався про те, що Храм взагалі, як дім Божий, принципово відрізняється від будинку людського – не маючи на думці ані спальні, ані кухні, ані гараж (елітний гараж під Храмом Христа Спасителя в Москві не коментуватимемо…).

Я опинився в залі філармонії, де, як правило, не куняють, а не стуляють очей, і якщо харчуються, то їжею духовною.

Базиліка співала. Радість і веселість були на обличчях, виходячи за межі храму, поширюючись і на трапезну, і на просторі келії, і на сад, і на дзвіницю, і на шоп…


Після служби нас повели на дзвіницю. Ті ж дванадцять співців – а щоразу призначають нових, по черзі – встали у коло, взяли в руки канати, що звисають з-під купола і, дотримуючись черговості, взялися тягнути, сильно, розмашисто. Дрібних дзвонів не було, передзвони були відсутні. І дзвін пішов протяжно-радісний, під який хотілося піти якимось уповільненим церковним ходом, на рахунок: раз-два-три – крок! Раз-два-три – крок!


– Які гарні обличчя! – зауважила Лінда, розглядаючи в шопі недешеві сувеніри і не поспішаючи що-небудь купувати.

Цю фразу вона повторила і в дорозі і вдома, коли ми обговорювали плани на неділю, в тому числі і можливість відвідування недільного – святкового богослужіння.

– Це дуже багата спільнота. Всі, хто сюди приходить, зобов'язані віддати майно монастирю – нерухомість, землю, цінні папери – монастир управляє їх активами. І, як бачите, успішно, – підкреслила Лінда.

– А натомість?

– Життя без турбот. Спілкування. Бесіди з богом. І завваж – навкруги радість, благоговіння, славослів'я, посмішки…

– Тобто завтра поїдемо на месу?

– Ноуп! – відрізала Лінда. – А ти?

– Правду кажучи, і мені щось не хочеться. Будинок має бути свій.

Кити і люди

Провінстаун – на відміну, наприклад, від Нью-Йорк Сіті – містечко невелике. Однак провінційним, нехай навіть районним центром, вважати його ніяк не можна. І на те є дві причини. Перша – містечко є неформальною Меккою американських сексуальних меншин, друга – всесвітньо відомим центром еко-шоу «Кити і косатки Атлантики». Переконалися ми в цьому відразу, як тільки Лінда пригальмувала, щоб повернути на Мейн-стріт. Містечко гуляло. На перехресті витанцьовував поліцейський. Опасистий, в тісненькій формі, він утинав такі фігури, жонглюючи рожево-смугастою паличкою, немов віртуоз-капельмейстер жезлом. І при цьому так пікантно вигравав стегнами, і роздавав такі двозначні посмішки, що публіка в дорогих відкритих автомобілях реготала і гула клаксонами, намагаючись потрапити в ритм його латини, а він, мов стриптизер навпаки, крутився не навколо жердини, а шест, тобто жезл, і так і сяк вертів кругом себе.

Все в ньому було інакшим, не так, як у нашого постового-регулювальника – і тріпотливий жезл, і шортики, і посмішки, і жартівливі репліки, що лунають звідусіль. Тому й результат виходив зворотнім: він не розсмоктував «джем» – пробку на перехресті, а навпаки, публіка, нікуди не поспішаючи, витріщалася, плескала і свистіла, не рухаючись з місця.

Лінда теж помахала йому, і ми потяглися головною вулицею, час від часу зупиняючись по дорозі чи звільняючи проїзд для веселих компаній – піших і таких, що розпивають шампанське в кабріолетах.

– Погляньте, погляньте, яка русалка з піску! Бач, у неї чоловічі геніталії!

– А це? Він, що, так і ходить на повідку? – І ми крутили головою, а лисий коротун в нашийнику робив нам ручкою.

– Подивіться ліворуч, це порт. Яхти, бачите, як їх багато, і які! Це найбагатший яхт-клуб. У нашій країні серед заможних людей чимало геїв.

І справді, народець, що тусувався навколо, раніше належав до чоловічої половини людства, а зараз обабився: манікюр, макіяж, задушливі запахи парфумів, підфарбовані зачіски, яскраві вбрання, а, насамперед, обличчя – гладкі, спокійні, стомлені пороком… Запам'яталася сива пара – один в золотій, палаючій на сонці кепці; та інший, який медитував з маленькими іграшковими грабельками, проводячи ними по золотому піску в коробці та обводячи гнутими паралелями камінчики, укладені в дерев'яній з невисокими бортиками таці. Я теж спробував. Це розважало, лагідно звільняючи від метушні, заспокоюючи і очі, і думи, угамовуючи якісь застарілі, забуті страхи, розгладжуючи давні рубці…

Протилежна стать вітала нас в шопах – інтимних і сувенірних. А дітей не було взагалі.

– Ось тобі і Содом, – подумав я, – місто, яке абсолютно заперечує Дім, чи системно отруює Дім, чи…

– Все ж таки батьки у нас ще розуміють, що дітей сюди возити не слід. До порту, на шоу китів є інша, окільна дорога, – встигла повідомити Лінда, як нас обігнав мінібас з цілим виводком, і дитячі обличчя, притулившись до скла, витріщалися на різнокольорові меншини. І ми повернули в порт.

Вітер Атлантики був свіжим. Катери, повні глядачів, підкидаючи корму, заривалися носом, і лізли на хвилю, натужно ревіли. Поруч з нами, обганяючи, гуркочучи репродукторами, пройшла блакитна яхта з «кращими людьми міста» – я розгледів і старого в нашийнику і «золоту кепку». Вітерець дужчав. Пересуваючись по палубі, я хапався за поручні, ледве встигаючи стежити за морем, де ось-ось повинні були з'явитися кити, і за фотоапаратом і відеокамерою, щоб не впустити за борт і включити вчасно.

– Лук! Лук! – закричали по правому борту, і всі кинулися туди, намагаючись розгледіти поблизу чи вдалині фонтанчик, чи горбату спину, або – якщо особливо пощастить – величезний плавник хвоста, що плеще по воді, перш ніж чудовисько піде в глибину. І тут закричали ліворуч:

– Лук! Лук! – І я побіг на ніс катера, намагаючись встигнути і там, а сам ще нічого розгледіти не міг. Як тут Лінда заверещала:

– Та ось же, ось! – вказуючи пальцем прямо під нами, під катер, звідки з’явилася громадина. На думку одразу спали історії про розлючених кашалотів, – а наш катер такий маленький! Та цікавість узяла гору, і я встиг помітити, як горбата спина його пройшла під нами і зникла в безодні. І тут з усіх боків закричали, показуючи, клацаючи; ми несподівано опинилися в центрі зграї китів, капітан різко скинув оберти, оголосивши, що ми на планктонній галявині.

Їх було щось близько тридцяти. Великі й маленькі, дитинчата. Вони гралися, перевертаючись на спину, показуючи білувате черево, пирхаючи і пускаючи фонтанчики. Наш і сусідні катери, і та блакитна яхта застопорили мотори, стало тихо; лише вітер, і плескіт хвиль, і рохкання чудовиськ, яких називати так на думку не спадало, такими мирними і домашніми вони виглядали. Я встигав і дивитися, і знімати.

Сім'я. Тато, мама і дитинча. Величезний, трохи менше і малюк. Ще незграбний, але цікавий і веселий. Позирає скоса таким здивованим оком, переповненим всім, що навколо! Він ближче за всіх підходив до катера, і батьки забирали його, підштовхуючи, підпливаючи під нього, ласкаво, без окриків, виховуючи своє чадо. І малюк слухався, на певний час забував про нас, а потім знову, пирхаючи і пустуючи, наближався, повертався до нас. Годувати китів ніхто й не думав, і в його безкорисливому інтересі було не менше людського, ніж в нашому інтересі до нього. Я не міг надивитися – таким він був чарівним, і я зрозумів – китенятко ділиться з нами своїм щастям, своєю радістю: як добре жити – і ситно, і привільно, а головне – мама з татом поряд. Ось чому вони виростають до такого розміру! У любові, в повноцінній сім'ї все про запас. Напевно, і бабусі-дідусі поруч, і сестрички-братики.

Острів Нантакет

Історію китобійного судна «Ессекс» і Мобі Діка – білого кита-вбивці – нам переказував літній гід – сивий, акуратний чоловік за сімдесят. Розповідав, певно, в тисячний раз в міру тихим, добре поставленим голосом. І водночас – просто, задушевно, без ефектних пауз і театральних жестів. Чого, мабуть, і слід було очікувати, – адже історія не просто трагічна – страшна історія.

Втім, і у нього голос затремтів, коли юний матрос Коффін, племінник капітана Полларда, сказав:

– Вбийте і з'їжте мене, я все одно скоро помру.

– Він запропонував себе, – пояснив гід. – Себе замість іншого, на кого випав жереб, і Коффіна застрелили і з'їли. З усієї команди додому повернулося п'ятеро. Так закінчилася гонитва за білим китом, коли ролі помінялися, і кит атакував їх, залишивши без керма, з пробоїнами і зламаними щоглами в самій безвісті Тихого океану.

І ще раз затремтів голос у гіда, коли капітан Поллард, повернувшись, розповів про все, що було, і Коффіни – шановані й численні Коффіни – ніколи потім руки йому не подавали, не бачили його і не чули, дивилися крізь, ніби й нема його, і він сам та інші, хто залишився в живих, жили тут недовго – бо ж як було жити після всього.

Та зовсім не тремтів голос у гіда, коли розповідав він про золотий вік Нантакета – столиці китобійної справи в Америці, про десятки і сотні тисяч китів – синіх і сірих, фінвалів і сейвалів, смугастиків і кашалотів – за якими ганялися по всіх океанах – і Атлантиці, і Тихому, а в минулому столітті – по Антарктиці – і били, били, спочатку ручним гарпуном з вельбота, потім гарпунною гарматою з судна, і полювання перетворилося на бійню.

Я не можу стверджувати, що трагедія «Ессекса» не вплинула на думки нантакетських квакерів. Але капітан Поллард повернувся в 1820, а криза китобійного бізнесу в Нантакеті сталася лише в п'ятдесяті роки дев’ятнадцятого століття… На жаль нам, на жаль. І після того, як китовий жир в ліхтарях змінили на бензин, китів продовжували бити в ще більших розмірах, аж поки не вибили…

Овіяна романтикою китобійна справа. Пам'ятаю, як рапортували: флотилія «Слава» дала 150 відсотків плану, флотилія «Радянська Україна» – 170! Герої Антарктики, космонавти п'ятдесятих! Їх зустрічала вся Одеса. І, кажуть, на судах хлопці завели навіть голубники, справжнісінькі одеські голубники. Як добре, як зворушливо. Ну, хто тоді думав про китів?


На зворотному шляху я зрозумів, чому кити викидаються на берег. Ні, на них вже не полюють. Причина не в цьому.

Вони спливають і бачать це потворне, позбавлене дітей, вируюче сумнівними пустощами місто, бачать безліч збочених створінь, які, проте, іменують себе «вінцем природи» – і «повертають квиток», тому що життя втрачає сенс, якщо «боги» лукаві.

Нейшнл Джіографік

Джек – старший син Лінди – працює на Нейшнл Джіографік, знімає ті самі фільми, які і я дивлюся, не відриваючись, дивуючись і великій гармонії природи і майстерності тих, хто зміг це побачити і відзняти. І знаєте, не шляхи, і не підкорення Місяця, не кажучи вже про хмарочоси і авіаносці, – ні, не це за найголовнішим критерієм вражає і приваблює мене – а благоговіння перед життям, те саме, швейцерівське, покладене в основу світогляду спершу сценаристів, потім операторів Нейшнл Джіографік, а слідом за ними і мільярдів телеглядачів в усьому світі. Неначе «Хаббл», повернутий вбік до Землі, команда Ен-Джі, повертає нас додому – від метушні, супермаркетів, грошей, кар'єрних змагань – на землю, в нескінченний світ дивовижного життя, справжнього життя, життя живого.

Час покласти край захопленню їх ставленням до природи, – кажу собі, повторюю, бо до добра це не доведе – от я наважуся і попрошу притулку – не політичного, а екологічного – і жодна любов до Батьківщини не врятує мене, і ніякий Київ не втримає. Пробачте мене, вельмишановна пані з Посольства, ви мали рацію. Це я ідіот, сліпий і глухий, бездушний і байдужий. Стогне і плаче земля моя, йдуть під сокиру ліси і парки, насичуються отрутою озера і річки, і смородом задихаються небеса. І все це творить наша людина, українська, сама, своїми руками. І живе в усьому цьому…

Торо, або Дім в лісі

Озеро ми обійшли менше ніж за годину і, чесно кажучи, нічого примітного, крім двох білок, яких годували з руки, – не побачили. Озеро, як озеро, без особливих красот, яких-небудь скель чи водоспадів. Секвої навколо не росли, – клени та берези. І будиночок, в якому жив Генрі Девід Торо – простий зруб з примітивними меблями, – будиночок нічим не відрізнявся. Власне, все побачене відповідало його заклику «Спрощуйте!» І нам, нездатним і кроку ступити без компа і телика, гарячої води і газу, таблеток і літака, весь його аскетизм здавався оригінальничанням і позерством. Його книгу «Уолден, або Життя в лісі» я прочитав тільки зараз, і зрозумів, що Торо спробував піти геть від стандарту – дома, як матеріальної мети, і сім'ї, як природного його доповнення, – до Дому, як притулку особистості в природі. При цьому його вибір був глибоко особистим. Торо нікому не нав'язує свій спосіб життя. Його шлях – лише вектор, лише мрія американця про свободу. Та про цю мрію забувати не можна.

Втім, для сучасної людини, вихованої на ідеях повернення до природи, заклики Торо занадто очевидні, і вже не справляють враження ані новаторських, ані асоціальних. І все ж книжка мене зворушила. Чим? Мабуть, практичним підходом до створення власного дива? Чи стилем викладу, таким же невибагливим, як будиночок і озеро? Чи запалом, який мені, на відміну від Льва Толстого, до душі? Чи пристрасним бажанням Генрі Давидовича зберегти свою національну американську ідентичність – волелюбство?

І вже готуючи текст до друку, виявив я ще одну причину. Будиночок, побудований Генрі своїми руками, обійшовся йому в 28 доларів. Ці гроші пішли головним чином на матеріали, та справа не в цьому.

Стільки ж, нагадую, через сто п'ятдесят років слід було заплатити за квиток в будинок-музей Франкліна Делано Рузвельта. «Чому я мушу жити, як усі, в цьому глухому Конкорді?» – подумав Торо і, як справжнісінький американець, зробив свій вибір.

«Чому я мушу платити стільки? – подумала Лінда і теж вирішила по-своєму.

Я шаную ваш вибір, друзі.


«Не більше, ніж вода…»

(поетичний троп на тропі Фроста)


Будинок-музей Роберта Фроста накрила злива. Дах протікав так, що і на підлозі під шаром мокрого листя хлюпало і плямкало, і стіни, позбавлені перспективи, підступали впритул окремими стовбурами і корчами, а все інше потонуло в шумі безперервних потоків. Стежка, що веде з залу в зал, ледве вгадувалася, і тільки стенди з текстами віршів позначали шлях – його і наш. Лінда не пропускала жодного. Читала вголос, повільно, щоб і я міг, якщо не зрозуміти, то вловити гармонію. А дощ лив, як з цебра, дощовики не рятували. Ноги промокли, штани прилипли, козирок кепки наскрізь просяк… Я мало не заговорив про повернення, та Лінда йшла вперед, і читала, не пропускаючи жодного рядка, і не важко було зрозуміти, що зі шляху вона не зверне, не для того їхала, а дощ – ну що дощ – вода, не більше ніж вода. «…Не більше, ніж вода» – повторила вголос Лінда, і я йшов разом з нею, і дійшов до «Беріз». До катання на березах переклад я знав і пам'ятав, і в той момент, коли ми обидва полізли на стовбури, не думаючи, що вже ж не діти, і час наш минув, стовбури можуть не витримати – визирнуло сонце, і заблищало навкруги, і всі пройдені нами зали, і всі прочитані вірші злилися в один великий – до самого неба – кленовий-березовий ліс…

…Не більше, ніж вода

…Не більше, ніж сонце

…Не більше, ніж Фрост

Боббі

– Боббі народився в 68-му, в січні, а Р.Ф.К. вбили на початку літа… Ні, сина я назвала на честь діда – ні Фрост, ні тим більше Марлі тут ні до чого… Хоча, знаєш, – Лінда на секунду замовкла. – Я ж і зараз вважаю Роберта Кеннеді совістю Америки. Його статті, його виступи – я читала і слухала все – це не проповіді, не завчені прийоми політика. Особливо останнього року. Це – важка розмова з самим собою, без патетики, без ефектів. Його порівнювали з рок-зіркою – повна нісенітниця. Та… ми його дуже любили…


(Досі, кажучи про перших осіб держави – і про Рузвельта і Дж.Ф.К., і Обаму – Лінда виявляла повагу; в її словах я відчував гордість, захоплення і біль. Але щоб «любили»…)


…Я бачу цей жест і зараз. Чомусь трьома пальчиками – великим, вказівним і середнім – Лінда показує, як він бере телеграму, ховає до нагрудної кишені: «Ні! Ми відповімо на першу телеграму!» – вимовляє твердо, дивлячись на брата.

Історію про те, як Роберт Кеннеді врятував світ від ядерної війни, Лінда розповідала не раз. Я все просив уточнити нюанси – адже вона чула її від людини, близької до сім'ї Кеннеді, а він – мало не від самого Едварда. У той день – 27 жовтня 1962 – це був пік Карибської кризи – все висіло на волосині – Хрущов послав Дж.Ф.К. першу телеграму, стриману, але «яструби» забарилися з відповіддю, і, не дочекавшись, Хрущов надсилає другу – різку, де звинуватив у піратстві. «Яструби» знали, що Джон, президент Сполучених Штатів Америки, вважатиме її образливою і… Та цю – другу телеграму – зачитану вголос і передану через стіл розгніваному президенту, візьме Ліндіними пальчиками Роберт…

Переповідаючи цю історію, я теж демонстрував елегантний жест, повторюючи і після того, як прочитав десь, що було це не так, що спершу прийшла якраз жорстка, звинувачувальна телеграма, кожна літера якої була узгоджена на Політбюро ЦК, а потім – інша, написана Микитою власноруч, вночі, особиста, та що закінчувалася словами: «… нам з Вами не варто тягнути за кінці мотузки, розв'язуючи війну…»

Цю версію теж можна було розповідати з подібним, наче смикаєш за кінці мотузки, рухом. Але чомусь я ніколи так не робив. Уявити Хрущова – «Я вам покажу кузькіну мать!» – міг хіба що з кулаком, з черевиком по трибуні ООН. А от з мотузкою і вузликом – ніяк.


Проминули роки, і якось, проходячи Дальніми – лаврськими – печерами, хрестячись і повторюючи «Отче наш…» – одну з небагатьох відомих мені молитов, я раптом побачив, наскільки подібні ці рухи – до хресного знамення, що м'яко і якось навмисно без зусиль відвертає смертельну загрозу війни.

Ось він, молитовний жест, що бере початок в примхах розуму і спадає до плоті, щоби завершитися біля серця. Ось – знамення, що осяяло наш мир, невипадково іменований миром, а не війною, і – світом – Старим чи Новим, проте не пітьмою. І неважливо, чи з'єднує пальчики скептик, а часом і войовничий атеїст Микита. Важливо, що не тягне за кінець мотузки, не усвідомлюючи, та передчуваючи початок нової ери, коли прийде другий миротворець, ознаменований і мічений, і теж Сергійович по батькові…


А Роберт Рокк – найменший – став лікарем, рентгенологом. Навчався довго, важко. Грошей не навчання не вистачало, і Лінді довелося взяти кредит, заклавши будинок.

Осінь у Нью-Ґемпширі

«Червоний! – Жовтий! – А пішов ти!.. » – писав про світлофор Михайло Векслер, і ми, опинившись в осінньому Нью-Ґемпшірі, на самому – жовтневому – перехресті літа та зими, так і робили: «Ах! О! Вау!» – вигукували ми навперебій за кожним поворотом, Лінда гальмувала, і ми вискакували, намагаючись повернутися на ту єдину точку досконалого виду, в'ю – червоно-жовто-зеленого, та насамперед – червоного, нові відтінки якого, замішані, то на жовтому, то на зеленому, а то й на блакитному – озерному і небесному – і сніжному, і сліпучо-сонячному – ми вискакували і, обираючи точку для зйомки, завмирали від цього буйства кленового, щоб зітхнути – «Готуйся в дорогу…» та їхати далі, до нового повороту.

Тепер я, здається, розумію, чому бабине літо тут називають «індіанським» – різнобарвним, неначе клаптикова ковдра, строкатим, без малюнка і ритму, і будь-якої системи кольорів, без цієї містичної нісенітниці, де червоний означає одне, жовтий – друге, а зелений – третє… І я розумію, чому попит на них так само великий, як і на види Нью-Ґемпшіра. Автори ковдр і осені – ти вибираєш сам, своє, що поцілило просто в тебе.

Останнім часом на жовтому економлять. Світлофори перевели на червоно-зелений режим, додали щосекундний відлік. Стоїш на перехресті, цифри біжать, і треба не пропустити, а то чекати доведеться. Чекати… Неначе це так уже й погано! А тиша, супутниця очікування? А задумлива пауза, необхідна кожному на початку шляху? А присісти на доріжку? Спинися, кажуть, мить! Де там! Міська осінь, як лис, промайне стороною. Що там п'ятниці – осені проминають, як божевільні.

Але якщо до швидкоплинності життя ми якось звикли, то до чого ж швидко старіють вірші! І діти наших дітей будуть дивуватися, читаючи Векслера. «Який жовтий, до чого тут жовтий? Немає такого кольору на світлофорі. Скоротили». Виходить, і мені, описуючи осінній пейзаж Нью-Ґемпшіра, доведеться відмовитися від образу звалища, чи краще сказати – ярмарку світлофорів, які втратили свою жовту складову? Відмовитися від перехрестя? Від застиглих в подиві громадян? Від божественної принади зупиненої миті?

«Найкрасивіша осінь в світі» – насувалась в очі, наскакувала, спускалась з пагорбів, наче застигле на мить цунамі. А щоб зовсім уже перевернути, і закрутити, і змусити забути про все, придумані були дзеркала озер, і покладені так і там, що інші здавалися вертикальними. І рятувала від колірного божевілля тільки дорога, сіра, рівна, без відтінків, і я ховав очі, щоб насамкінець не глянути в дзеркало заднього виду, і не закричати: – Стійте! Стоп! Давайте вертатися…

А ще рятував дощ, також сірий, що відбирає небо і далечінь. Але і додає в затишок нашого пересувного дома – той вологий листочок п'ятипалий, підібраний і подарований самою осінню, і круглу невеличку краплю на цьому листочку, і удар сонця, несподіваний, миттєвий, – голкою у краплі, – щоб пожити там ще трохи, зовсім небагато і після того, як знову піде воно в хмари, сховається, поглине…

– Канка-магус, Вінні-пісок, Кан-ка-ма-гус… – повторювала Лінда індіанські імена пагорбів і озер, такі ж строкаті і невиразні, як лепетання однорічної дитини або дурника будь-якого віку. Повторювала смачно, з насолодою, пробуючи на смак. І я багато чого не розумів в її оповіданнях, – на жаль, бідолашна моя англійська, – кивав з ввічливості, і мені здається, вона здогадувалася.

– Але що вже поробиш, – думала, напевно, і п'ятипала Осінь, намагаючись говорити зі мною – чи то різнокольоровими прапорцями святкової регати, або ж – калейдоскопом індіанської ковдри, за допомогою якої, виявляється, ще й ворожать, а я посміхався і кивав, кивав і посміхався, як дурник.

Що ж ще придумати, щоб ви сюди поїхали наступного року? П'ятипала спорідненість дерева і людини? Рукостискання двох світів, помічене Тарковським? Пам'ятаєте? – Просто в руки лягло, немов лист п'ятипалий? Чи перекладене на дитячу мову Фальковичем так, що і я, простягаючи руку хлопчику-клену, сам, сам перетворююся на нього при першій же нагоді? І очі мої дерев'яні круглішають від захоплення, точнісінько як у Буратіно, і ніс – доскіпливий довгий ніс – витягується кілометровою указкою туди, за озеро – руки зайняті, в руках – камера, або перо, або червінці, все ті ж, п'ятипалі.

Що придумати?

Один скрипучий говіркий дідок, – Ліндін будиночок на Кейп-Коді, – шепнув мені, що саме ця осінь і втримала Штати від війни з Рашею. – Це тому, що «Червона армія найсильніша»? – спробував вгадати я. – Чи тому, що «Краса врятує світ»?

– Не те, не те… Слухай! – віщав він, втупившись вікнами в краєвид. І дерева навколо шуміли. Шуміли рівно і без емоцій, розмірковуючи про Штати і Рашу, і про те, як все схоже. І шелест, і шум…

Що ж придумати?

– А дуже просто: приїздіть сюди, як на Батьківщину, до себе додому, де все знайоме і не треба замислюватися, куди йти, або їхати, щоб думки і теми оберталися без зусиль, входили і виходили, роздивляючись мою або вашу свідомість, вибираючи в ньому то червоний, то жовтий, і сподіваючись наприкінці на зелений, вільно-екологічний, виражався весняним слоганом «А пішов ти…».

І ти йдеш. Куди? – Куди очі…

Чікенкієв

– Чим же їх здивувати? Вареники, борщ, холодець, «горщики» – це все було…

– А якщо котлети по-київськи? Ти вмієш?

– Слухай! Звісно! Грудинка у них яка хочеш, сухарі я бачила у Лінди. Картопельку зваримо з часничком. Поїхали в маркет!


І ми заквапились. Тому що… напевно, час додому, скучили, а на останню звану вечерю хотілося чогось особливого, порадувати, здивувати, проявити гостинність у відповідь.


По дорозі забігли в Крістмас трі шоп. Чого там тільки немає! Таке враження, що сюди звозять все залежане з китайських базарів. Тобто, як правило, абсолютний непотріб, але такий дешевий, що хочеться набрати про запас.

Одного разу ми прийшли сюди з Ліндою і намагалися знайти хоч щось місцевого – американського – виробництва. Годину ходили – чайна і чайна – і лише наприкінці Лінда знайшла, і одразу ж купила – рукавицю матерчату, щоб брати гаряче. Наше!

А зараз я чекав біля входу дружину і обурювався. Ну, на що там дивитися, мало їй нашої Петрівки і Троєщини – те ж барахло, і гроші ті ж. І не витримав, пішов шукати.


– Дивись, – чомусь пошепки повідомила дружина, передаючи дерев'яну коробочку. Я розкрив – всередині брошка у єгипетському стилі.

– Ну і що? Навіщо вона тобі, у тебе мало?

– Ти що, не зрозумів? Це завезення, нам пощастило, ми потрапили на завезення, про яке Лінда розповідала!

На звороті коробки стояв знайомий штамп музею «Меторополітан» і поруч на наклейці – ціни, в стовпчик, перекреслені одна за одною. Неперекресленою було вказано зовсім смішну ціну.


– А ось тобі – і «Файн арт мюзіум». І галерея Шагала!

– Слухай, бери! Златогорським подаруємо. Вони оцінять.

– А пам'ятаєш, чашечки, ті, що вона дарувала сестрам і мамі? Ну, з Бостонського музею, середньовічний Китай? Ось, на вибір. І ціна, і клеймо музею.

– Бери, не думай. Цінники віддираються?


Грудинку відбирали весело. Все необхідне для Київської Котлети вже в кошику і тут дружина, знову чомусь пошепки:

– Дивись!

– Що?

– Та ось же, – показала на коробку з секції охолоджених продуктів.

– Читай!

– Чікенкієв… Ну і…

На коробці було зображено котлету по-київськи. Та сама, наша, підсмажена, з ніжкою, оберненою спеціальною серветкою, з ароматним димком. Ціла і поруч друга, розрізана, що стікає золотавим маслом на тарілку.

І назва напівфабрикату – Чікенкієв – одним словом, де «Чікен» з великої, заголовної, а «київ» – так, між іншим.

Не знаю, чому, але мені раптом стало недобре, кисло на душі. І пригадалося все відразу. І те, що Київ – це передмістя Чорнобиля, а Україна – це ніа – десь поблизу Раші. І те, як нас не пускали, не давали візу. І ця чистота, ця екологія. І «йес, ми заощадили!» І барахло, яке накупили в Крістмас трі шопі.

– Боже ти мій, – думав я. – Які ж ми недовірливі, заморочені, якщо мене через якусь нісенітницю ось так перемикає…

– І що тепер? Візьмемо, розігріємо? Ти не хочеш возитися?

– Постав на місце. Йдемо. Нам ще треба знайти сухарі для панірування, кріп і часник для картоплі, – сказала дружина.

Сансет

Захід сонця на Кейп-Коді, пестливо названий сансет, тішив щовечора. Жодних перебоїв зі світлом, все точно за розкладом, хвилина в хвилину, немов шкільний автобус. І ми проходили тим же шляхом – по стежці серед кущів і низькорослих дерев, і Лінда щоразу попереджала: тут усюди пойзен айві – отруйний плющ – і ми намагалися ступати слід у слід, дивлячись під ноги.

З урвистого берега відкривався вид на затоку. Можна було залишитися тут, а можна було спуститися на пляж, до води, і купатися, якщо вода прибувала. Відлив же змушував йти далеко, мало не з кілометр, ступаючи по піщано-глинистому дну, розпитуючи про сипучі піски і отримуючи ухильно-інтригуючі відповіді. Залив був багатий на історії, пов'язані з вікінгами і першими переселенцями, піратами, акулами, що випадково запливли сюди, і природно, торнейдо, про які про всяк випадок попереджав телеканал «Погода». І справді, щось було не так, щось приховувалося за повним безвітрям і штилем, і тишею, відсутністю галасливих компаній і феєрверків, щось клубочилося на горизонті, але йшло стороною, не порушуючи неспішних прогулянок берегом і вглиб затоки, уздовж і впоперек, і по діагоналі, і колами. І було не по собі від розмитості берегової смуги, вірніше настільки «по собі», так спокійно і ліниво, що вже не хотілося і ходити, а тільки сидіти, втупившись в світило при його заході, яке щовечора виливало запаси глянсованої теракоти, крові та фіолету на оголене блискуче дно. – Слово «затока» походить від «затікати», «заливати», а знаєте ще одне значення? – спитала Лінда і зраділа, що й у нас «ну ти, старий, заливаєш!» означає захоплення художніми талантами оповідача.

Сьогодні вода пішла особливо далеко. І згори, з обриву затока виглядала смугастою: смужка підсохлого мулу чергувалася міленькою, курці по коліна, гладдю. Перемежовуючись із сушею, море виблискувало в західних променях. Таких смуг ми нарахували до двадцяти і збилися, поспішили до води.

Ми віддалялися від берега, перетинаючи тільняшку бея, і Лінда показала нам фонтанчики – отвори в мулі, з яких раптово – варто було ступити поряд – вилітала цівка. Там всередині хтось жив, і незадоволений, що потривожили, чмихав, плювався. Грайливий настрій захопив, ми перебігали від норки до норки, і тут я помітив, що води прийшли в рух, вода почала прибувати, струмочки побігли, прориваючи дорогу, з'єднуючи протоки. І ми теж поспішили назад. Але Лінда раптом зупинилася на смужці піску, завмерла. Зупинилися і ми. А вода йшла, з'їдаючи, зменшуючи залишки суші. Наші острови танули на очах, струмочки прорізали смуги, поділяли, відтинаючи чергові шматки, і доводилося перебігати на решту, з вереском і жахом, слава богу, удаваним. Поки не вмістилися на останньому острові, спина до спини, і дочекалися фіналу – ще, навшпиньки! – ось вам і потоп! – і пішли по щиколотку до берега.

– Я люблю цю пародію на потоп. Мабуть, і смерть – це лише пародія на небуття?

Я не став сперечатися. Ласкавий приплив, легкий грайливий бриз, золото заходу – повірте, сильні аргументи.

Будинок-музей Марка Твена

З Марком Твеном я зустрічався не раз. І подружився з його героями, особливо з пацанами, а, отже – і з ним самим. Тут вже, як мовиться, автору нема куди подітися, народив діточок – терпи їх дружків у себе вдома, і у вітальні, і на горищі, і у дворі, і в підвалі, і навіть у більярдній, де можна закритися і писати, та лише рано-вранці, коли вся ця банда – персонажів і читачів – ще спить, відсипаючись після вчорашніх пригод.

Чубатою своєю шевелюрою та іскорками в очах Марк нагадував Жюля Верна, особливо карикатури на останнього. І я все чекав, коли і його – Марка – потягне кудись подалі від Міссісіпі і Корнуолла. І дочекався. Тобто дістав з полиці «По екватору» і перед тим, як самому вирушити на острів Маврикій – прочитав, а повернувшись звідти – перечитав ще раз.

– Ось, виявляється, у чому Ваш секрет! – зважився я заговорити по суті, коли ми сиділи в шезлонгах на березі в очікуванні заходу. – Ви відмовилися виростати!

– Ось як?

– Саме! Ви, не знаю звідки, я ж тільки зараз написав про країну пацанів, – ви вгадали чи відчули історичний вік Штатів – і країна, за духом одинадцятирічна, прийняла Вас, як однолітка, однокласника, хлопця з нашого двору.

– Цікаво… І що ж?

– А будинок ваш в Хартфорді говорить про інше. Про добротність, солідність, комфорт, заможність. І як музей не намагається зламати стіни вашими афоризмами (вони і справді доречні), як екскурсоводи не силкуються омолодити, зтінейджерити подання матеріалу – полірування громіздких меблів, темні пащі камінів, драпірування, штори…

– Цілком з вами згоден. Втім, не вважайте за нетактовність, але ж ви не будете заперечувати, що прийшли до мого будинку без запрошення?

– Не буду.

– А коли так – ви можете задовольнятися тим, від чого я якраз і втік на острів посередині Індійського океану, і зараз сиджу з вами на Кейп-Коді.

– Отже, все написане в Хартфорді – а це і Том, і Гек, і Янкі… і «Принц і жебрак» – все це всупереч, а не завдяки? Чи все ж саме такий – вікторіанський – будинок необхідний штурману і керманичу літератури, щоб із тютюновою люлькою, неспішно та без метушні зануритися і поплисти за річковою хвилею спогадів?

– Сподіваюся, ви не хочете поради? – поцікавився метр і глянув чіпко, примружившись, явно добираючи відповідний афоризм чи анекдот. – Сподіваюся, ви не хочете поради? – повторив він з тією ж інтонацією. – Сподіваюся, ви не хочете… – знову залунав той самий голос. – Сподіваюся, ви… – накочувала і накочувала хвиля, і сонце пішло наполовину.

– Хочу! – кивнув я і почервонів.

Майстер відповів не відразу. Світило між тим пішло, і хмари, підсвічені з-за обрію, перетворилися на химерний золотий палац.

– Ви не помічали, що такі дивовижні палаци ростуть саме на заході? Не на сході, а саме на заході? Втім, ранкові години не гірші за вечірні… І промені приховують рум'янець совісного фантазера… Дехто думає, мовляв, неважливо – де, в закутку більярдної чи на Маврикії. Дехто вибирає ранок, ранній ранок чи глибоку ніч – тобто час, а не місце…


Моя порада: приїздіть сюди, до Лінди. В затишний будиночок на Шедоу-роуд, Кейп-Код, штат Массачусетс, Юнайтед Стейтс оф Америка, третя планета сонячної системи… Тут добре пишеться.

Парадіз

Проводжаючи сина до Парижа – у школі організували екскурсію – напучував:

– Тільки про одне прошу тебе! Та ти, звісно, забудеш, напевно забудеш, про що я тебе прошу. Тільки одне: постарайся, спробуй вловити цей шарм, цю чарівність. І тоді ти полюбиш його ще сильніше і зрозумієш і відчуєш – яке щастя народитися… в Києві, тому що Київ і Париж – мабуть, одне і теж.

Виголосив – і задумався, пригадуючи першу поїздку в далекому вже 1990-му…


Отой чолов'яга… У м'якому капелюсі… Ми вийшли з Собору, і взявшись за руки, пішли набережною. Дивились старі листівки і повернули ліворуч… Як же ця вуличка?.. Власне, вуличка була звичайнісінька, навіть якась не паризька, а ризька, чи що, закіптявіла, не така вже щоб занадто чиста, знову ж таки – баки.

Хоча, ви знаєте, в Парижі, як і в Одесі цього не помічаєш, вірніше – помічаєш, звісно, але все ж таки – не помічаєш.

Потому что, во-первых, сердце стучит и бьется в висках – "Мы в Париже” Мы в Париже! Я в Париже!"

Тому що, по-перше, серце стукає і б'ється в скронях: "Ми – в Парижі. Ми – в Парижі! Я в – Парижі!"

А головне, – всі приморські міста схожі: той же ласкавий бриз, напнутий жульвернівським романтизмом, такий же серпанок і далечінь з пагорбів, мінаретів і веж…


Пам'ятаєте, як перед Дюймовочкою вперше представ Принц – маленький крилатий ельф, з мультика? У такому сяйві, неначе блискітками посипається та іскриться повітря і дзвенить – дзень! – доторкнулися чарівною паличкою – дзень! – і все засяяло, заблищало, заспівало соковитими рекламними барвами…

Взявшись за руки, пурхали вони як метелики в сяючому мареві, в пилку, що облітав з власних крилець, в цьому вінчальному тумані, який чарівно затінював недалеке майбутнє, освячене дітьми, господарством, турботами, а також звичками принца, який так і не став королем…


У Києві вже була сльота. Жовтень позаду, не дивно.

А тут – світило сонечко, і повітря було наповнене тими самими блискітками, золотавою продукцією старого Ельфштейна, котрий з ранку до вечора сидить у своєму ательє і товче і розтирає сухе осіннє листя і посипає цим сухозлітним тютюнцем світ, тобто повітря над полями, садами і бульварами Парижа.

Я зрозумів тоді, – ви вже даруйте мою велемовність, – я зрозумів і відчув, що означає "благорастворєніє воздухов" – прочитану мною милозвучність у старовинній, дореволюційній книзі з ятями, тонкими і ламкими аркушами, пахучою палітуркою і позолоченим обрізом.

"Благорастворєніє воздухов" – це погідне поліття, тобто стан тонкого іскристого блаженства, коли панорама моря і гір розсуває кордони душі, і до неї, в підготовлений таким чином простір нескінченним вдихом вливається теплота і прохолода бабиного літа, і особливо – дрімотний дух скошеного сіна, що навівається спеціально підготовленими ельфами за прямою вказівкою Господа Бога.

Колись давно Господь сказав: "Хай буде світло!" І відділив світло від темряви. І побачив, що це – добре. Напевно, тоді це і дійсно було непогано. Але знадобилися секстильйони світлових років, щоб це лазерне світло, таке ж вбивче спочатку, як і темрява, наповнилося золотавим прахом минулої насолоди і щастя і перетворилося на те, що іменується атмосферою Парижа.

Переддвер'ям сього райського саду, справедливо названого Парадізом, і була та сама вуличка, куди ми вийшли, звернувши з набережної Сени ліворуч, повз Сен-Жермен де Пре, і зустріли того добродія… в м'якому капелюсі…

Ми побачили його відразу, здалеку – і нехай дозволить мені поважний читач розлого описати його зовнішність і одяг, бо від цього залежить… певним чином… істина, щоб не сказати більше!

Присягаюся, досі я не зустрічав настільки вишукано вбраного пана.

Шоколадно-бежева і молочно-золотава гама його шат чудово гармоніювала з розкішними русявими кучерями і карими очима, опушеними довгими віями. Сюртук був розстебнутий точнісінько настільки, щоб відкрити сорочку з найтоншого шовку і чоловічі груди, та – ні! – в жодному разі не білу, а ледь-ледь, зовсім невловимо кремову, з марсельською краваткою, зав'язаною недбало, та рівно настільки, наскільки і капелюха (о, цей капелюх!) начеплено трішечки навскоси, з непримітною фривольністю і, якщо дозволите, кокетством…

Пояс я не пам'ятаю.

А брюки, ба бриджі, щільні, м'якого кавового кольору, схоплені гетрами, залишали досить місця для чоловічої гідності, підтвердженої міцними литками і черевиками на товстій підошві. Назустріч ішов, може бути, принц, але з тих принців, які рано полишивши палац, подалися в морські капітани і мандри, і додали частинку "де" до свого прізвища, щоб стати, наприклад, Євгеном Десентельфштейном і повернутися у свою Шампань не спантеличеним і гордовитим Онєгіним, а моложавим дядечком, який щосезону святкує нову кузину.

Назустріч ішов і всміхався Той, яким від народження хотілося бути і мені – легким, артистичним, шляхетним, мужнім, ставним, відкритим, доброзичливим, іронічним, приязним, вільним…

Він ішов прямісько на нас і, захоплені розкутим його рухом, ми посунулися ліворуч, даючи йому дорогу, як раптом, доторкнувшись у привітанні до капелюха (ах, цей капелюх!), він вимовив, звертаючись до нас, щось таке французькою, що не перекладається?! Опісля, коли ми отямились, я зрозумів – мова йшла про погоду. Здається: «Яка чарівна нині погода, чи не так?».

Чи просто: «Либонь, погодка, ах?»

Чи ще простіше: «Який Париж цієї осені, панове!..»

Він йшов до нас з доброю звісткою, з єдиною метою розділити, передати нам радість і насолоду життям. Він для того і був посланий в цей час, цією вулицею.

Але… хто ж ішов йому назустріч?!


…Наш автобус поселили за містом, в хостелі. Постіль, душ – що ще потрібно? А потрібно було платити ледь не чотири долари, якщо перевести на франки, за метро, в один кінець! Жінки поїхали, навпаки, на базар. – Що я в цьому Парижі не бачила! – обурювалася Галя, – Чотири долари! Я краще додам та візьму… -і називала на вибір, що вона могла б узяти. Та ми все ж вирішили їхати, незважаючи на шалені гроші. Все ж таки проїхати-промучатися автобусом через усю Європу – безсонні ночі, приниження на митницях, і здирство водіїв, і ті ж яйця і та ж курка на четвертий день, і пияцтво чоловіків, які допивали те, що не продали в Польщі, і ця моторошна економія… Ми ж вирішили: два дні, цілих два дні, з ранку до вечора – ми проведемо в Парижі. Просто гулятимемо. Шкода, продукти скінчилися. Зрештою, наїмося удома. А за списком можна скупитися і в Польщі, на зворотному шляху, якщо не витрачати…


Зараз я, звісно, посміхнувся би у відповідь і вклонився, і можливо, обмінявся б кількома словами англійською, оскільки французької, на жаль… А тоді…

Зойкнувши "ноу-ноу!", ми відсахнулись убік, і до кінця вулиці йшли пригнічені, в підлому і гидкому мовчанні.

І лише дійшовши до Люксембурзького саду, присівши на стільчики, і занурившись в притаманну Парижу атмосферу, – вгамували серцевий біль, однак, говорити не хотілося. А що казати?!

Про види любові до Китаю

Про види любові до Китаю

Пекін–Шанхай–Лоян–Сіань–Пекін.

Любові, мудрості, дитинства шлях нерівний.

П'ять міст – тепер мій спадок.

С.Ч.


«Методологія спадкування Китаю передбачає порівняння різнорідного, осягнення уявного, виконання танцювальних обертань Вей Бо-яна з трактату «Цаньтунці», наснагу, повернення, а також використання альпенштіхелів і «крижаного вогню»

Інтернет


Кккиииииииииииииииииитттттттааааааааааааааааааааааааайййййй…


Велика стіна, казкові темпи, правляча компартія, Конфуцій, дешевизна, працьовитість, шанобливість, ієрогліфи, чисельність, хмарочоси, армія Цінь Шіхуана, дракон, агресія, жіноча покірність і підступність, наші в Китаї…

Міфи, дива…

Піднебесна така, що все, щоб не написав, буде правдою і брехнею водночас.

Як же наблизитись до таємниці? Як влізти в душу? Магією? Чи любов'ю? Інакше – нічого не вийде, Китай не відкриється.

Загалом я не чарівник. А як полюбити? Мені – чужинцю і зайді? І якою, запитується, любов'ю? Синівською? Любов'ю брата? Чи, може бути, ще сильнішою? Учня – до Вчителя? Сусідською? Класовим почуттям? Всенародною, тобто – до Вождя? Любов'ю до Батьківщини? До Бога?..

Допоможи, Пітіриме!

1

Ми летимо в невідоме майбутнє і зустрічний вітер б'є в обличчя, порошить, звужує очі. Ми – Захід – летимо з прискоренням, швидше, швидше!

Ледве встигає мостити нам дорогу Господь, і, отже, рано чи пізно летіти нам стрімголов у безодню, у яку, до речі, Китайський Дракон спускається неспішно і ретельно, як досвідчений альпініст, зі страховкою, дивлячись при цьому не вниз, а, природно, вгору, назад, в минуле, звідкіля повзе, – з міцного, надійного минулого.

Хто нас підхопить? Може – він? Дракон, який нас полюбить?

2

У літаку читав чергову статтю про причини китайського дива. На відміну від біблійних – це, економічне – на Заході не викликає захоплення. Китаю відверто побоюються. Перше, що запам'яталося – обличчя туристів – європейців і американців – неусміхнені, вражені побаченим, стурбовані, настрашені. Гарне визначення: «укушені». Чи, бува, не Драконом? Туристи в Китаї – як діти. А у дітей завжди так: цікавість і страх поруч. Вони не думали, що так швидко. Коли чули: «до 2010 Китай наздожене США за обсягом валового внутрішнього продукту, а до 2020 – перевищить майже вдвічі». Так, цифри вражали. Та коли, ось вони – новобудови Пекіна, Шанхая, ліси з «лісів», і скрізь, і вдома, в рідному американському шопі раптом виявилося: все мейд ін чайна, бо ціни: «Я не розумію?! Як це?!»

Переможеному важко полюбити переможця. Дракона поготів. А доведеться. Вчіться, панове, розслаблятися і отримувати задоволення!

3

У консульстві мені пощастило. Не змовляючись, мене «вивели» на Алісу Зіновіївну Цой, історика, репетитора, екскурсовода.

– Ось Катей-готель, де жили наші знаменитості, ось – Французький клуб, який відвідували; театр Ляйсеум, Мун-кафе – тут виступали Шаляпін, Вертинський; а це – будівля собору, де вінчалися і де відспівували. Після ремонту тут буде ресторан, природно, китайський… Ось у Києві, скільки китайських ресторанів?

– Точно не знаю… Двадцять-тридцять?

– А в Лондоні – три тисячі. А в Шанхаї – жодного нашого ресторану. Росіянам в Китаї завжди було важко.

– А українцям? – спитав я, несподівано для себе.

– А навіщо їм російська чи тим паче – українська колонія? Який вони матимуть з нас зиск? Японці, американці – інша справа: технологічні, багаті, заповзятливі. А ми… Неконкурентні… Батьківщину любимо. Нібито. А що з того?! Яку вагу має наша любов до України на китайських терезах?

– У них зараз японці в фаворі…

4

Китайське диво… Від аналітиків чуємо: «В Китаї почалася фаза підйому на довгій хвилі Кондратьєва», чи: «в бідній попервах країні – і темпи високі», чи ще: «вони ж знімають по три врожаї на рік!»

Кому потрібні такі висновки? І не тому, що не вірні – не конструктивні. У чому користь висновків: «Ви ще порівняйте нашу мафію і їх тріади…», чи – «Вони хочуть зацідити США по повній програмі»? Що тут повчального для України? А повчитися хотілося.

Втім… Середній американець зжирає сукупних ресурсів в 60 разів більше, ніж середній китаєць. Якщо Китай піде шляхом створення подібного до США споживацького ресурсно-марнотратного суспільства – ось тоді й настане драконівська ненасить. Жодні сибірські холоди і кубанські козаки цього пажеру не спинять. А якщо, не дай боже, і нам відкриють секрет китайських темпів – кінець світу настане ще швидше – не з’їмо, так понадкусюємо!

Так чому ж вчитися? Знову, скажете, любові?

5

Кажуть, що китайський «приват», тобто сеанс любовного спілкування з дівчиною, відрізняється особливою вишуканістю, винахідливістю, моральною та фізіологічною глибиною. До того ж ціни… дитячі! Як же не піти!

Ми піднялися на тридцятий поверх і подзвонили.

– Ніхана! – радісно привітав нас господар, як згодом з’ясувалося, «викидайло».

Володя, наш гід, який постійно тут живе, заговорив китайською. «Хазяїн» кивав. Однак вхід загороджував.

– Чому не пускає? – спитав Гарік. – Га?!

– У них, каже, клієнти…

– А ми хто?! Я клієнт! Поясни їм, – Гарік поплескав по нагрудній кишені, мовляв, «ти шо? – ми заплатимо!»

Володя знову затяг, пояснюючи, що ми – з України, однаково, що росіяни, з грішми. А той шкіриться, проте стоїть незворушно.

– Ну! Що він?

– Японці у них зараз… Два японці… Не можна, каже, просить завтра.

– Як це так? Я сьогодні приїхав. Два… А скільки ж? Що у них, дівок, чи що?.. У Китаї ми, чи де?.. Вова?!. Японський бог!

І Вові довелося просити, принижуючись, гублячи давно втрачене на китайській землі обличчя, а цей дерев'яно кивав, поки несподівано не зачинив перед носом двері.

Ми пішли до ліфту. Ліфт поїхав.

– У них зараз японці в фаворі…

Гарік подивився на нього, на гіда. І вийшов на своєму поверсі, не попрощавшись.

6

…О п'ятій ще темно. І в будинку і за вікном. Треба вставати, збиратися до школи. Я люблю вчитися. З дитинства. І тому вибігаю раніше, і біжу, намагаючись не замочити кеди, біжу по садочку, не побоюючись вже посковзнутися на падалиці, яблуках чи хурмі (хто ж це дозволить?! – та й немає такого китайського слова – «падалка»), біжу повз прибрані і зеленіючі, певно, рисові наділи, щоб з'явитися заздалегідь, спізнюватися не можна, а новенькому тим паче, новачкові не легко, на нього завжди дивляться скоса…

Біля воріт школи кращі учні вишикувалися праворуч і ліворуч від входу і чекають улюбленого Учителя, щоб першими показати домашнє завдання! В руках у них розкриті зошити. Зошити стріпуються.

Я йду крізь стрій відмінників.

І входжу, поправляючи краватку, до нового просторого класу.

Обличчя, обличчя, посмішки, смішечки… Я гублюся.

– Діти! – рівним високим голосом повідомляє Учитель. – У нас новий учень. Його звати…

І клас замовкає. (Яке ж ім'я – нове шкільне ім'я дадуть новачкові?)

І очі – три мільярди очей, і вуха – три мільярди вух – чекають. Та моє ім'я він не називає.

Ім'я треба заслужити.

7

У наборі для малювання тушшю – одинадцять предметів. Два пензлика з індивідуальними написами, прикрашені стрічками і фольгою; великий брикет туші зі звивистими по ньому золотим драконом і срібним феніксом; дві різьбленого каменю печатки; фаянсова підставка для пензликів з класичним пейзажем; так само фаянсова вазочка з червоною фарбою для печаток і знову ж таки з драконом; і знову ж таки фаянсова мисочка для води з рослинним орнаментом; маленька латунна ложечка з красивою насічкою; чорного каменю палітра з інкрустацією. І все це разом укладено в дерев'яно-картонну скриньку, обклеєну чудовою муаровою тканиною з оксамитовим ложем, кістяними застібками і фольгою.

Краса!.. Продавщиця розгладила пальчиком зморшку на тканині, і я помітив, що вона, як і я, зачудована прекрасним набором, і радіє як на Новий рік.

Маленькі китайці, як діти. І ціни у них дитячі…

Сім юанів. Менше, ніж долар.

– Як це?! Я не розумію!!! – дивувався Гарік, мій попутник, проникаючи в нову царину, бокову шахту речового ринку, де робили ще більші знижки, а вже здавалося – нікуди, ми наближалися до нуля, та він тягнув мене далі: – Ходімо, Сергію Юрійовичу, ходімо! За тим поворотом – ювелірний – вони почнуть доплачувати!

Гарік – крутий бізнесмен, власник мережі, що має, так би мовити, всі атрибути. Приїхав за солідним контрактом. Коротше кажучи, VIP. Сюди ж – на ринок – заблукав, скоріше, за звичкою – колись, ще пацаням, починав носильником, згодом – «човником» з Пекіна.

Забрів і … все

– Це фантастика! Як?! Я… «Гуччі», «Версачі» – не відрізнити! І – задарма! – він називає цифру. – У нас – в три, в чотири рази. Чи ось – ось, скільки? Скільки?

– Тліцать, – називає вона.

– Два, – каже він, і через хвилину торгу вона вже готова віддати «за тлі», але він не бере, і вона кричить навздогін:

– Халасо! Два! Давай!!!

А він йде геть, страждаючи так само, як, мабуть, страждав Ной з точки зору обмежень на вантаж.

Я покупець поганий. Номерів жіночої білизни не знаю. Золота боюся. Коротше, лох. Тому й розглядав сувеніри. Мляво, повільно. Гарік то обганяв мене, то повертався до мене, нарешті, плюнув і рушив сам-один.

Коли повернувся – не знаю. Вранці зник, на «Стіну», на екскурсію не поїхав. Добре, що субота, переговори не довелося скасовувати… Тобто, магію китайського ринку неможливо витримати!.. Він і не став. Купив спочатку одну сумку, потім ще другу. Побіг, переписав квиток на «бізнес-клас» – в «бізнес-класі» немає обмежень за вагою. Знову пішов, пішов. Витратив усе. Увечері пакував, зв'язував. Вранці постукав до мене. Втомлений, змучений. Те, се. Врешті позичив у мене грошей… і одразу ж повернув.…

– Ні-і, все! Давай, Сергію Юрійовичу, просто так, в обід, пройдімося ще разочок по базару, просто так, наостанок…

І ми пішли. «Давай! Халасо!» Дитячі ціни реабілітують ринок. Там, на Заході – бариш, лихварство. І у нас, як і раніше, слова «спекулянт», «торгаш» – для багатьох лайливі. Тут же – за Ейнштейном – відносна ілюзія альтруїзму, ілюзія, що стала реальністю. На прощання ринок не просто обдаровував: в просторі нескінченно малих цін утворювались неевклідові ефекти – геометрично зростала значущість працелюбності, жаги до витонченості та простого народолюбства…

Дитячі ціни – це любов ринку. До речі, в 1949-му – проголосили КНР і тоді ж відкрили Гарвардський дослідний центр з креативного альтруїзму, тобто – центр з дослідження видів любові під керівництвом нашого Пітірима Сорокіна. Це спало мені на думку сьогодні – 1 жовтня 2004 року. Присягаюся, я не знав, що 1 жовтня 1949 року народилася КНР.

8

На початку Китаю було Число… Зауважте – не Слово, а Число. І Творець Піднебесної, отже, вже не Поет, а Статистик, чи Бухгалтер, чи Менеджер проекту, для якого важливі не стільки образ і подоба, скільки баланс ресурсів і ротів. Одне яблуко на двох… Кожній тварі по парі… Кількість заповідей і блаженств… Якщо розібратися, і наша історія – теж облік і контроль, що й китайська, проте – більш гуманітарна, чи що. У них – Число, арифметика. Спільне в них превалює. Люди у них абстрактніші. Одиниця у великій множині прямує до нуля. Й тому китайці так схожі. І дії їх подібні. І набагато краще вміють скопіювати, ніж створити. І побоюються втратити обличчя, ніж душу. І значущість, місце людини в суспільстві визначають кількістю прожитих років, рангом начальника і ступенем, добре, що науковимй…


На жадеїтовій, тобто помаранчевого нефриту, Божественній Долоні – маленький дракон, що випльовує Землю, земну кулю. Отже, Деміург створює матерію «через» дракона, – матерію, обтяжену злом.

Інша класична статуетка зображає бесіду Мудреця з драконом. На жаль, обидва мовчать, – таке призначення скульптури, – і ми можемо лише здогадуватися про зміст бесіди. Разом з тим Майстер-різьбяр підкреслює схилення Першого до другого; дракон приліг біля ніг і, задерши мордочку, на кшталт єгипетського сфінкса розміром із середню собачку, слухає повчання Мудреця. Так онук слухає дідуся, а більш молодий народ – наприклад, наш – старшого китайського брата. Ймовірно, зображено урок арифметики:

– Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, – рахує Мудрець і заохочує учня, який старанно повторює: – Правильно. Добре. Дуже добре!..

А ви любите лічити?

10

– Нас занадто багато! – люблять повторювати китайці. Пояснюючи чи виправдовуючи, з почуттям гордості чи гіркоти, байдуже чи заклопотано – не знаю, можливо, у них така звичка. Відчуття множинності підживлюється і посилюється постійно: велосипедним паркінгом, перевезенням овець в два яруси, як в лондонському дабл-деккері, рисом, з'їденим паличками зернятко за зернятком, ієрогліфами (близько 50 тисяч), масштабами Тяньаньмень, просто натовпами, і, безумовно – статистикою.

– Ви думаєте, – запитує китайська статистика, – скільки нас?

І сама ж відповідає: – Ні-і! Значно більше. Це лише зареєстрованих! Третю дитину, часом, не реєструють, і паспорт не видають… А нелегали? А діаспора?! І щороку це «значно більше» зростає ще. На скільки, ви кажете? На один відсоток? Ви працюєте статистиком?


Ми крокували набережною, розмірковуючи про минуле. І дивом не потрапили під колеса! Він їхав навально, прямісінько на нас, не звертаючи. Центр Шанхаю, хмарочоси, ми йдемо з Алісою по тротуару, і тут він – з обвітреним, обпеченим селянським обличчям на своєму іржавому теракотовому мотоциклі – він і гадки не мав гальмувати, пропустити нас.

– Вони не поступаються, – пояснила Лі, – особливо ті, що з села. У селі важко. Працюють не покладаючи рук з ранку до ночі… «Нас, кажуть, занадто багато, щоб поступатися».

11

Виявилося, село – осьдечки, в двох кроках від траси. Клаптики, тераски. Село – біля річки, в балці, на схилах. Народ порається. Тут уже лущать качани. Ладнають тенета. А там що? Плуг? Два хлопці і дівчина впряглись, один править. Орють.

Господи! І тут – за рахунок села? Забитого, сірого, голодного, безсловесного… Наша історія. І до війни, і війна, і після – завжди село тягло, витягаючи, напружуючи жили.

Мене зустрічали як дивину. Старенький у форменій тужурці, бичок, жінка з білизною.

З розсохлих воріт в старій глинобитній стіні вийшла дівчинка, років, напевно, трьох, замурзана, мабуть, голодна, і я пошкодував, що не узяв нічого поживного, цукерку чи печиво.

Я присів навпочіпки, порився в сумці і витягнув ручку, кулькову, з готелю, за старою колоніальною традицією. Дівчинка схопила чіпко. З-за паркану покликали, та дитинча було зачароване білою, блискучою ручкою, і тоді з'явився молодий чоловік, підхопив її на руки, заусміхався. Показав на ручку, – доньці сподобалося! – і засміявся, вже, як здалося, запитально.

– Ні, ні… Це вам! У мене ще є, не турбуйтеся…

Так мене запросили увійти, за глухий паркан (ось удача!); провели майже порожнім подвір’ям – одне-два кволих деревця, сарай – зв'язки кукурудзяних качанів (і тільки?), мляві квіти в горщиках – запросили до будинку.

Далі порога в кімнату я не пішов:

Кольоровий телевізор. Музичний центр. Старенький, проте з великими колонками. Два відеоплеєри – касетний і СD. Великі ліжка…

Він знову засміявся, взяв у дитини ручку.

– О! О! – заспівав я по-колоніальному, схвально вказуючи на все добро, і він, сміючись і киваючи, раптом закотив очі.

– Га? Що?

Люстра…

Величезна, надмірна для такої китайської стелі. Але яка! Мало того, що кольорова – ось пульт: з реостатами, з спрямованим підсвічуванням, з нічником та навіть зі світломузикою!

Я був у захваті: як? Я не розумію?!

Він узяв клаптик паперу, щось написав – вісімнадцять – я порахував – таємничих ієрогліфів, в рядочок – і простягнув мені разом з моєю ручкою.

Обидва сувеніра я зберігаю.

12

До Кунмяо – храму Конфуція – я примчав о шостій ранку. «Вам, Сергію Юрійовичу, ще зарано, – повідомляла табличка на вході. – Приходьте пізніше». Так було написано китайською, й тотожність перекладу засвідчував замок.

Я озирнувся. Уздовж стіни до кінця кварталу з конспектами в руках стояли студенти і, ворушачи губами, зубрили. Конспекту у мене не було. Я потоптався і перейшов на інший бік.

Навпроти храму розташовувався типовий китайський будиночок, ляльковий, з ліхтариками, під характерним дахом, і мені здалося, там, за темними вікнами, в напівтемряві неосвітлених кімнат…

– Гей! Гей! – постукав я в скло. – Є хтось? Відчиняйте ворота!

За дверима завовтузилися, одчинили. Дівчина кланялася мені, і я увійшов у сіни, бо такої красуні тут досі ще не бачив, і тут назустріч вийшли дві скромні дівчата просто невимовної краси, і повели мене до залу, а там уже три сонні, наче пави, фотомоделі кружляли біля столика. І ось вийшла сьома, воістину Сьома дівчина, і чистісінькою китайською мовою запитала, чи не було у мене поточних четвірок в дев'ятому класі. І я у відповідь простягнув їй свою візитівку, де чорним по білому повідомлялося про золоті медалі, червоні дипломи, вчені ступені і звання.

– Цзіньші?! – захоплено і боязко запитала вона.

– Сюцяй, – скромно повідомив я.

– Ой! Як добре! Нам дозволяють приймати тільки круглих відмінників. Вибирайте! – і простягнула мені сім карт віялом.

«Ах, якби ж, либонь…» – я схопив останню, сьому. Простягнув. Дівчина радісно всміхнулася:

– У Вас чудовий смак! Ви обрали мене – фахівця з «райської насолоди»! Будь ласка, заплатіть п'ять доларів…


«У чайній церемонії, як і в любові (геть це сороміцьке слівце з трьох букв, американське, що з’єднує пітливі фрикції з конвеєром), – в Че-Це, як і в любові, не варто поспішати. Проте й не слід тягти. Є ритуал розміреності й поміркованості. Всі атрибути й процедури перебувають в злагоді. Всі рухи і думки – в гармонії, а тонкий шовк моєї сукні не приховає теплоту сердець…

Отже… Ось – чайний столик, лак червоний з перламутром. Се – чайничок, пінцет, совочок, ситечко… Дві чашечки поставлено на блюдце: ось чарочка – струнка і висока – для насолоди небесним ароматом і сонячним теплом; а низенька піалочка стегнаста – напоєм насолоджує: прозорим кольором і смаком.


Омиємо, звичайно, тричі, і пензликом – від попередніх чаювань – «очистивши минуле – в сьогоденні гармонію воліємо знайти…»

Ось – чай. Не мусить бути він дорогоцінним. Буває заздрість. І вишуканість бесіди до того ж принижує занадто дорогий найліпший чай.

Не знаю скільки – дев'ять, сім, чи три зернятки чаю… Питання це і в гао не має відповіді, і в «Двох Укладеннях», «Трьох планах»… Ані в Луньюя, ані в Дев'яти чудових Цзінах – немає відповіді…

Єдиним може бути тут критерій; адже тільки так, випробовуючи чай, до серединності приходить той, хто любить …

Отже… Совочком переносимо зернята, самшитовим і лакованим совочком – на блюдце.

«Будь ласка, – наблизившись впритул, та дівчина, – будь ласка, на чай дивіться. Бачите, який ще – зморшкуватий й сухуватий – неначе Фауст… На когось він чекає у кущах… А вітерець – дурман, що Лотоса доносить аромати…»


Отже…


У чайничок зсипаємо. І кришкою накриємо. Й водою, окропом обливаємо поверху – зігрітися чаїнкам треба – і тричі його перевертаємо. Поки ж він мліє, – ви пам'ятаєте, поки що – без води, – та дівчина, вклоняючись, розподіляє чашечки, й мені й собі, та по дві поруч, чинно.


«Вода оживити не здатна зав’яле листя, коли на вершині гори чи в спекотній долині наповнено глечик… Середина струмка – ось якнайкраще місце. Під ранок, ще до сходу наповнила я глечик сном дівочим…А зараз – подивіться: кипіння до ниток перлинних довела я майже, струмка срединну прохолоду – до пристрасті!»

І кришечку пінцетом підіймає, і додає окропу. Накриває. І знову ззовні обливає.

Ми майже переходимо на «ти».

Роз-лий же!

«Погляньте, каже, – це «Річка -, найчистіша, наче Небо!» Наповню я спочатку стопочку – оту, високу. Щоб «Місяць чистий й самотній – осяяв небеса!»

А потім так – накрийте її піалкою і спритно цю парочку перегорніть! «О! Сонце й Місяць разом у блакиті!» І стопочку жагучу піднесіть. Скоріше! Вдихайте аромат! Вдихаючи, не поспішайте…

І далі ще не все – до щок її легенько, до очей… Й, мов коліщатко, під очима її прокотимо.

Тепла-а кера-аміка… О, царю, як при-ємно!…

«Так Сонце променями першими повіки зігріває…»

І нарешті… пригубивши ще тричі, в дзвіночок чайний тихо-тихо – дзень. – дзелень… дзвеніти…

І потім не забути про дівчину мою, про китаянку…

13

Шанхайська дівчина… Раніше було як: на зламані ступні – колодки, далеко не втечеш, в зніжені ручки – пензлик білячий. А нині…

«Дівчина-лисиця» і гоголівська Солоха збігаються не в тому, що злигалися з дідьком. А в тому, що енергійні.

Навіщо базікати про фемінізм! Перебрати ініціативу у чоловіків, зберігаючи смиренність і дотримуючись ритуалу! Прискіпливо і не поспішаючи, зміцнюючи сім'ю і клан! Чи не в цьому нове розуміння жіночих чеснот?

На набережній Шанхая до мене підходили парочки попрактикуватися англійською, й саме дівчата заговорювали першими, а хлопці підключалися вже в процесі розмови. І та дівчина, запряжена у плуг. І Ненсі, чарівна менеджер в готелі «Сіті»: англійська, французька, німецька, японська – вільно.

Українська? О, соррі, не було з ким попрактикуватися…

Любов китайської жінки завжди була домовитою. Власне і зараз традицію збережено. Ось тільки Домом стає Китай, а незабаром – весь світ.

Фемінізація, звісно, без проблем не проходить. Офіціантки плутають замовлення, приносять не те та обраховують себе. Продавщиці не знають товару. Секретарки забувають нагадати про призначену зустріч… І все ж ось він, мій маленький подарунок: китайські дівчата! Я пророкую вам фантастичний успіх у новому столітті. Який? А жіночі Нобелівки не бажаєте?! Все дуже просто. Фундаментальні відкриття є результатом працьовитості і завзяття, інтуїції, а також прагнення до гармонії і краси. Без сумніву, все це – ваші найкращі національні якості! Покваптеся, бо японки та кореянки теж мають такий шанс.

І не сумуйте, що ніжка виросла. Вищі підбори – й на чоловіка дивимось звисока, тобто – на чоловіків.

14

Шаолінь – ДЮСШ з підготовки майбутніх таємних агентів. Куди не кинь – усюди робота: з мечем та списом, тризубом і палицею, плащем і кинджалом, голими руками… Найкращі з них беруть участь у незабутньому шоу. Майстерність, отримана від Учителя, зобов'язує учня бути відданим Школі. Майстерність і Безумовна покора Вчителю – основи Шаоліня. Діти наполегливо опановують знання. Знання наполегливо намагаються заволодіти дітьми. Все як тоді, в героїчному минулому. І все ж таки – шоу. Дітям потрібні отамани, січі і «чайки». Тому Толі Поповичу, автору «гопака» – батькові нашого українського кунг-фу – уклін. Тільки б не загралися, не забули про те, що і вчителі – люди, які мають право на помилку. З якою б великої літери не писали, в які б мундири не виряджали, якою б відданою любов'ю не любили.

15

М'який китайський вагон – ще один приклад поваги до начальників та до старших.

Ні, пласкі монітори телевізорів в м'якому вагоні встановлено на кожній полиці, і кожному однаково видано шльопанці, набір для вмивання, обтягнуті плюшем плічка. Це зроблено правильно: молодший, себто помічник, мусить відчувати вдячність і захоплення у зв'язку з тим, що старший, тобто начальник, запросив супроводжувати себе в такому чудовому, комфортабельному поїзді. Воістину, немає кращого місця і передумов для повчань. У такі купе, де можуть виявитися іноземці, і слід продавати квитки старшим і молодшим, начальникам і помічникам.

Чи не тому старший, мабуть, начальник, і молодший (помічник) – мої сусіди в купе? Що мусить робити перший? Правильно – повчати другого. Він і повчав. Строго, уривчасто, а головне – безперервно. Він сидів гордо, як Дон Кіхот, чи точніше – маленький вчений-феодал, який повчав своїх підданих, і повчав, а ті дослухались до повчань, тобто уважно слухали, неначе молоді Санчо Панси (до чого тут Іспанія?) – ще більш круглолиці, але голодні. Бесіда, точніше монолог, була політінформацією, лунали знайомі з «новин» прізвища: Цзян, Ден, Чжо, Мао… З певного моменту я відчув, як молодший занудьгував, що вже вернуло його, та виду не показував. Традиція.

Яке щастя, думав я, що не знаю китайської! Хочеш-не хочеш, а довелося б відволікатися, вслухатися в цей потік начальницької нудоти, банальних істин і очевидної навіженості. Втім, за обідом, поїдаючи суп-концентрат з локшини, смачний навіть без хліба, я вже вловлював загальний зміст, дух, так би мовити, і навіть засумував, коли старший весело перейшов на російську.

– Лас, два, тлі, сітилі, пяць-а, сесь-а, сем-а… Ха-ха! Прлавільна! Харасо! Осіня харасо! Лас, два, тлі, сітилі… Ха-ха! Ні стоіт!

– Ха-ха! – вторив йому молодший.

– Ха-ха! – погоджувався і я китайською.

В купе пожвавилися, зашуміли, почали усміхатися.

Тоді замовк старший. Мабуть, загальний гамір в купе його не влаштовував. Запала пауза, й ми завмерли в очікуванні, а наш старший – посів своє місце старшого.

– Мао Цзе-дун, – після паузи, звертаючись до мене, мудро посміхнувся шановний, – осіня харасо.

Я виявив повагу і розуміння.

– Лінь Бяо, – з таким же виразом продовжував старший, – осіня харасо.

Я вирішив не заперечувати, а підтримати, й продовжив:

– Ден Сяопін – дуже добре!

– Ден Сяо-пін… – старший помовчав і, повчально подивившись на нас, вказав:

– Ден Сяо-пін… Ні стоіт.

Всі замовкли. Далі розвинути тему не було можливості. І тому старший, виявляючи пошану у відповідь, повідомив:

– Карала Маракса – осіня харасо!

Я кивнув.

– Ленін – осіня харасо!

Я змовчав.

– Сталін – осіня харасо!

– Ні стоіт, – зважився я заперечити.

Старший подивився на мене уважно. Зрозумів – я хоч і молодий, та теж начальник. І простяг булочку.

16

Америка з Європою «зажерлися». Огрядне мурло обивателя, мляво стурбованого ожирінням, пригнічує. Жага життя, той самий голод переходить з насущного на зайве, з живого на віртуальне. Спочатку із спальні в романи, тепер з романів – в гру на комп'ютері. Ось і влади над світом сильніше хочуть, обжершись. «Нові часи – нові принади. Набридли ласощі – жадаю влади!»

Китай здебільшого ситий. Завдання, поставлене Мао, було виконане Деном у вісімдесяті. Країну вдалося нагодувати. Чверть Землі перестала бути «миром голодних і рабів»! Хіба не диво?!

Ситому – є що втрачати. Йому не потрібен весь світ. Він голодного не розуміє. У цьому – запорука миролюбства.

Чи так це?

«Ми сильні як ніколи!» – голосує хмарочосами КПК..

«Тоді ми їли рис і мовчали, а тепер їмо курку і бурчимо!» – дорікає старше покоління.

«Незадоволеність, зумовлена зростанням потреб, з одного боку, і соціальним розшаруванням, з іншого, веде до епідемії «червоних очей» і озлоблення. Село змучене непосильною працею та хронічним недоїданням. Хмарочоси Міста – символи пограбування Села. Чекайте червоних півнів!» – дацзибає опозиція.

А я не знаю, кого слухати. Треба йти до Вчителя.

17

Жовта Янцзи.

За вами, Мао, пливу, дивуючись.

В небі – не «Іли» і «Ту» – «Аеробуси», «Боїнги».

Хмарочоси, як «гори стоять вдалині».

Крокодилів вивели тут з часів цзаофанів.

Пливемо добре.

– Послухайте, Мао!

Не чує.

– Послухайте!

Мао пливе.

– Я…

Не чує. Йому ленінізм дрібнуватий.

Як колись і нам маоїзм:

«Якщо вороги наступають , – сміялися, – ми відступаємо». (Сміялися…)

– Послухайте, Мао, Небесний Дракон, експонат мавзолейний!

Будь ласка, не треба, не відповідайте, ні звідки пливемо, тим більше – куди.

Не хочу секретів, ні планів, ні цілей!

Одне тільки: як мій народ, мій китайський народ полюбити?

Навчіть!

А інакше, навіщо за мною пливеш по Дніпру?

18

Здається, я зрозумів, як прищепити собі, чи, якщо хочете – розвинути у вас – почуття любові до китайського народу.

– ??

– Метафорою.


«Народ, – немов дідусь, – китайський.

Його, мов дідуся, люблю».


Адже вірно! Дистанція, чи скоріше – діалог, або точніше – взаємний потяг наших народів, – подібні бесіді поколінь.

Тріада «Я – Дідусь – Народ китайський» – просякнута традиціями працьовитості й ощадливості, духом практичної мудрості, звичками побуту, а головне, родинною теплотою в погляді захопленого учня і ласкавого Учителя, онука і дідуся. Пам'ятаю, дідусь дивився на мене, як на маленького дракона, мружився і повчав, розповідаючи щось зовсім дивне, заворожував, привчаючи до неквапливості та розважливості, спостерігаючи, чи ретельно я пережовувати їжу і настанови.

Дідусь привчав мене до ритуалу. А що таке «ритуал»? Полишивши осторонь специфіку тієї чи іншої релігії, загальним для всіх є встановлена послідовність дій, актів містерії, до якої ви залучені не як глядач і не як актор, а як дійова особа. Ритуал привчає до порядку, до гармонійної організації простору життя. Але що ще важливіше – до правильної – неквапної швидкості буття, поважності, гармонізації часу, як швидкості прожовування та перетравлення інформації.

Ні, дідусь не був церковною людиною. Він не молився-розгойдувався, не носив кіпи і пейсів, не вдягав тфілін. І все ж його ритуал був ще крутішим, ще глибшим. Ритуал приймання їжі. Щоденний, звичний, що зберігається з дорелігійних часів, і мудрий, стільки за цей час накопичивши.

…Їсти сідали на кухні. Соваючись на табуретці, вже в піжамі і шльопанцях, вже з вимитими і досуха витертими китайським рушником хірургічними пальцями дідусь брав виделку і, проносячи її над столом, забував про все, наколюючи і переносячи до себе на тарілку з крученими хвостатими хмарками, спочатку молочко, дрібну оселедцеву ікру («залиш дитині!» – сердилася бабуся), а потім і шматочки дунайського оселедця чи невідомо де роздобутого «залома», – переносив, і починав їсти, ретельно пережовуючи. Наставала така зосереджена тиша, немов у годинниковій майстерні, коли дивишся ззовні, крізь скло. Здавалося, він оглядає кожну стрілку і пружинку, тобто – обсмоктує кожну кісточку і кожну ікринку, пробуючи її, куштуючи її немов манну, божественну крупу, надіслану з небес.

Дідусеві не потрібно було бажати «смачного», що китайською означає «їжте повільно, не поспішаючи». Якби не було у нього наїдків, був би один рис в жовтуватій мисочці, він би й тоді обсмоктував кожну рисинку окремо, висловлюючи заздрісну подяку за таку велику манну, що Бог послав китайцям.

– Це правильно, вони трудяги… Пам'ятаєш Чена? І бабуся кивала у відповідь.


Ким був той Чен, я не знаю. Але поява його тоді, в моєму дитинстві в оточенні дідуся та бабусі, була, як бачите, не випадковою.

«Метафоро добра, прошу, не залишай. Чи не з твого ребра і я, дідусь-Китай…».

19

До Мао я не маю жодних почуттів. Було: «Ста-лін і Ма-о – брат-тя навіки!..» Обидва в чобітках, обидва топчуть, чи трубочку набивають народом; глибокої ненависті до Сталіна вистачило б на двох, а зараз… Ні, Сталін все такий же Сталін. А ось Мао… У відбитому світлі поваги і захоплення Ден Сяопіном і Мао заграв кумачем з позолотою, пророцтво щодо «трьох світів» підтвердилося блискуче, а лінія «ласкаве теля двох маток (США та СРСР) ссе» вивела-таки країну на нові рубежі.

Так що? «Читаючи Мао – осягнеш дао!» Так краще? Так переможемо?

Я щасливий, що не відвідую партзборів, що не конспектую цитатники, не боюся розповісти анекдот… Однак, Мао – як Сталіна – ненавидіти не вдається. А шкода: «Ненавидячи вождів, ми любили народи», тим більш – такий близький, нещасний, мурашиний, радянський, совковий…

Цей народ спробуємо полюбити, не відчуваючи ненависті до вождя. Нам це важко. І мені – важко. Важко повернути повагу до влади.

20

– А що це за терактова армія?

– Не терактова, а теракотова, з обпаленої глини. Армія імператора Цінь Шіхуана: всі воїни у повний зріст, обличчя не повторюються, від коняра і лучника – до офіцерів і генералів, третє століття до нашої ери, це його поховання, всесвітньо відомий заповідник-музей. Сім тисяч фігур!

– А навіщо стільки?

– Можливо, він і там збирався продовжувати, війна засмоктує, стає звичкою, традицією…

– Думаю, це вже не воїни – глядачі. Чи масовка. Коротше, оточення: шанувальники, заздрісники, просто прийшли. Яка прима без публіки, лектор без аудиторії, «хай чабан, усі гукнули, за отамана буде», вождь без народу…

– Давно знайшли?

– В 1974. Шар землі зняли, а там – траншеї, а в них – руки, ноги, голови – відірвані, уламками. Таке враження, що він – імператор – хотів увічнити живих солдатів, а Час сказав: оце вже ні! – дзуськи вам! – яких живих?! – це пам'ятник Війні. І тому – руки, ноги, голови… Так їх і не склеїли усіх, зрозуміли, частину, як було, залишили: ось тут вони йдуть чотирма колонами по чотири в ряд, а тут – змішалися до купи руки, ноги, голови, але ще без зотління, в той самий день чи ніч після битви.

– Отже, зрозумів щось Цінь Шіхуан?

– Навряд чи. Захист батьківщини. Помста. Всесвітня революція.

Врешті, життєвий простір – «Нас занадто багато!» Влада… Та хіба мало… – «По-моєму, – писав Мао, – атомна бомба не страшніша за великий меч… Війни не потрібно боятися… Якщо під час війни загине половина людства, це не має значення. Не страшно, якщо залишиться і третина населення…»

Яка висока байдужість! Ніби й не людина писала. І справді – писав Дракон. Завдовжки від Ціня до Мао, від Богдана до Сталіна.

Хто ж він? Агресор? Навіжений вояка? Чи все ж таки – батько народу, й тому – політик, інтриган? Є версія, що драконяча місія – сидіти на горі в Забороненому місті та лякати. По-нашому кажучи, «підгавкувати». Зіштовхнути Союз і Штати й на цьому отримати дивіденди – ось типова, добре знайома нам драконяча стратегія. Секрет китайського економічного дива бачать почасти і в цьому. Переозброєння китайської армії, як вважають фахівці, насправді прекрасно проведена містифікація, що дозволила Дену за рахунок реального скорочення військових витрат зосередити зусилля на модернізації виробництва споживчих товарів, наповнити світовий ринок.

Отже, Дракон не небезпечний? Та чи надовго? Чи витримає велика китайська культура демографічний тиск? Та чи ця культура є такою, щоб протидіяти війні?..

21

Культурний шар Піднебесної оцінюють по-різному. Одні вважають, що тисячолітня історія, помножена на культ знань, дає в підсумку найбільшу за чисельністю та якістю інтелігенцію, тоді як інші нагадують про чистки, «культурні революції», еміграцію… Підкреслюючи екологічне значення культури, як фактора, що стримує пожирання земних ресурсів, на Заході не так давно було запропоновано формулу «Не хлібом єдиним…», маючи на увазі, що самі інтелігенти споживають матеріально скромніше, і оточуючих закликають до того ж. Гасло «Мистецтво – в маси», коли ви сидите в кіно і трощите насіння чи чіпси замість того, щоб сидіти в шинку і наминати рябчиків (або в «Макдональдсі» і глитати гамбургери), було лише частково витлумачене фашистами. В результаті необмежене вживання сосисок з капустою за відсутності заманливих музично-розважальних програм викликало потяги експансії до східних земель з відомим фіналом.

Культура… Дідька лисого вона втримає. Якщо тільки не мати на увазі замість культури – будинок, землю, роботу, власність, бізнес. Якщо тільки не розуміти це таким чином…

22

Чи знав «маленький Ден» про бухарінське «Збагачуйтеся!»? Його заклик «Накопичуйте!», звернений, насамперед, до 700.000.000 селян, не просто почули. Йому повірили, хоча ніякої приватизації землі в Китаї не було. Був і є сімейний підряд, заснований на довгостроковій оренді земельної ділянки (на 50, в деяких випадках – 70 років); при цьому великі бригади, аналоги наших радгоспів, розпускалися, а зберегли їх тільки на гірших землях, замкнувши на держзамовлення і держрезерв.

Оскільки земля не стала об'єктом купівлі-продажу, вдалося задовольнити сподівання «того, хто її обробляє», відстрочити і пом'якшити процес майнового розшарування, послабити проблему наймитів, не дати районній та обласній «голівці колони» прихопити земельки про запас, тобто фактично виключити її із сівозміни. Ліквідація великих бригад дозволила усунути протиріччя між сторожкими фермерами, з одного боку, і рештою маси, яка звикла до загальної миски, з іншого.

Звісно ж, це було специфічно китайське рішення, засноване на реальній підтримці сімей інвентарем, добривами, поліпшеним насіннєвим фондом – результатом досягнень Китаю в галузі генетики та селекції. Специфічне рішення є політично вірним. Владі знову повірили. «Завтра не відберуть!» Підряд вказав перспективу. «Накопичуйте!» Тому вони і впряглись.

23

На Початку було Число… І Число було в Дракона, і Число було Дракон. Число це – дев'ять. Подивіться уважно на дев'ятку. У порівнянні з нулем – нескінченність, а в порівнянні з нескінченністю – нуль. Яка серединність! Чотири сторони світу – чотири стихії-елемента – звиваються в п'ятий, серединний, і знову розвиваються в чотири. Просторово – це тор – Змій, що кусає себе за хвіст, найдавніше зображення Дракона. Вічне повторення, зведення простору в точку. Вибух! Перехід. І ось уже нуль перетворюється в нескінченність.

24

А ось і випускний! Як швидко… Вклоняюся, вклоняюся. На цьому фото я в центрі, навколо шаоліньські діти. Незабаром і вони отримають путівку в життя, а може і за кордон, може і до нас. Ні, вони не стануть американцями чи українцями. Вони зостануться китайцями, тому що зберігають почуття синівського обов'язку допомагати Батьківщині. Такою є традиція. І таке ставлення до них держави: на цій землі емігрантів ніколи не вважали зрадниками!

Для Китаю вони – діти. Вони завжди пам'ятають про це. Чи не тому інвестиції діаспори – найважливіша складова економічного дива.

Вони – завжди китайці, отже – Справжні Громадяни світу.

25

Літній кінотеатр по дорозі до Тибету. Кругла площа, обгороджена парканом. Широкий екран. Ліворуч – Мао, праворуч – Кун. Екран – неначе розгорнутий по горизонталі сувій. Заходить сонце. Сутеніє. Над будочкою кіномеханіка гасне червона лампочка. Лунає китайська музика, і в центрі темного екрана з'являються три білих ієрогліфа.

– О-о! – зашуміли глядачі, немов вони очікували іншого, а натомість несподівано отримали фільм, кращий з усіх боків.

Музика скінчилася, а ієрогліфи ті ж самі: три білих, на чорному, в ряд. Я починаю тривожитися за механіка, та раптом бачу: на екран вже ніхто не дивиться, а всі дивляться вгору, у небо. Що? Як? Навіщо? Я кручусь, а сусіди кланяються та вказують! Так! Вони тицяють пальцями в зеніт і, – ох! Я, здається… Ось воно що! – Сьогодні Небо показує Дракона, більшого, кращого, величнішого! Правильно! Музиці – не лунати. Не миготіти кіноплівці. Що є кращим і природнішим за степову тишу?

Вічні зорі, що звиваються в сузір'я… Терпне шия… Шеренги закляклих ший знизу та застиглий Дракон в Небесах…

Британія

Біля воріт замку

На лавці біля воріт середньовічного замку сидів, спираючись обома руками на ціпок, високий літній джентльмен. Сидів мовчки, дивлячись кудись удалину і вгору.

– Схожий на англійського дога? – прошепотів я Лінді, коли ми присіли скраєчку тієї ж лави.

Й Лінда, похитавши головою, так само пошепки відповіла:

– Але тільки не англійського. Валлійці – значно більші патріоти; а судячи з його шапочки – це валлієць, зверни увагу…

Лінда не встигла завершити фразу, як старий, смикнувши кадиком, простогнав:

– О! Горе, горе…

– Ах! – відгукнулася Лінда. – Айм сорі? Вам погано? Я можу допомогти?

Старий повернув голову і, не одразу побачивши нас, похитав головою.

– Горе… Велике горе… Сьогодні принц Ллівелін, – голос його знову урвався. – Сьогодні нашого Ллівеліна не стало… Він помер, так… Помер…

Очі його були повні сліз. І руки, які стискали трость, тремтіли.

– Принц? Уельський? Боже мій! – Лінда поглянула на мене виразно, мовляв, бачиш, які люди: патріоти.

– А ми нічого не чули. Як же це? Адже він, здається, ще молодий. Що ж сталося? Ексідент? Теракт?

– Чума, мем.

– Чума?

– Чума, мем… Тринадцяте століття. Тоді чуму не лікували. О-о! Мій бідний принц… О!..

Сльоза викотилася з почервонілого ока і поповзла по щоці із століття тринадцятого в двадцять перше.

Правила, сер…

Трініті-коледж. Ось і він – «Великий двір» знаменитого університету, де з часів Генріха VIII виховувалися найкращі уми людства: Френсіс Бекон, Ісаак Ньютон, Байрон, Рассел, Ротшільд, Набоков... І ще 31 Нобелівський лауреат – абсолютний світовий рекорд для університетів.

Я мріяв увійти сюди, пройтися подвір’ям, заглянути до музею та бібліотеки, до аудиторій, підгледіти щось, відчути, вловити. Я ж теж викладав, і слова «вчитися» і «вчити» – звучать для мене благоговійно.

– Коледж закривається через 5 хвилин, сер, – охоронець зупинив мене на порозі, прямісінько у воротах. – 4 пі ем, – і вказав на великий годинник навпроти. При цьому він зробив порух кистю, мовби накреслив лінію, яку не дозволено перетинати. І я різко загальмував, упершись в уявну межу. От халепа, я й не міг припустити, що закриють о четвертій. А завтра ми рано їдемо і я вже точно сюди не потраплю.

«Що ж, – я поглянув на охоронця, – відставний служака, мабуть впертий, і з гонором. Звісно ж – «директор воріт».

Він сидів на стільці посеред подвір’я і дивився на мене рівно, без емоцій. А міг би побачити і розчути, з яким сумом я зітхнув, дістаючи фотоапарат. Втім, що йому пояснювати. І грошей не візьме, ще образиться. Очевидячки, педант.

– Що ж, – сказав я, - не можна то й не можна; дозвольте, я на хвилинку зайду на двір та зроблю принаймні два-три фото?

– О, сер, мені шкода. Та, як я вже казав, вхід дозволено до 16.00. На жаль, сер, – і не підводячись зі стільця, робить такий же, з крикету чи лаун-тенісу, порух рукою.

– Гаразд, – кажу. – Якщо я не помиляюся, до зазначеного вами терміну, – тут я вказую, як мені здається, теж досить елегантно, на годинник навпроти, – ще принаймні дві хвилини. Цих хвилин мені буде досить для зйомки.

– О, сер, – він встає і підходить до мене. – Я б не хотів виглядати педантом. Та не можна виключати, що ви захопитеся. І коли хвилинна стрілка зупиниться на означеній позначці, ви ще перебуватиме у дворі. Погодьтеся, я зобов'язаний уникнути подібної ситуації. Прошу зрозуміти мене, сер. Мова йде про правила, сер.

І, стримано посміхнувшись, цікавиться, звідки я прибув.

– Звідки? З України, – сказав я. – Київ, – і, пам'ятаючи звичне для багатьох британців незнання нашої географії, додав ще до імені батьківщини: – Чорнобиль.

– Чорнобиль… Так… Мені дуже шкода, сер. А чи правда – так мені пояснювали наші фізики, – що причиною катастрофи було порушення регламенту, правил експлуатації? Дійсно, сер?

Він дивився на мене уважно і строго.

– Так, – відповів я. – Імовірніше за все, через недогляд персоналу.

І, знаєте, жодного підтексту – повчання, іронії, й тим більше глузування – я тоді не помітив. Правила, Правила! – хай це буде відвідування коледжу чи експлуатації ядерного реактора – Правила, як такі, перетнулися.

І подумалося: простий сторож, а туди ж!..

Британія…

Сер Джон

От чого ми не могли припустити – що в Лондоні нас покусають клопи. І де – в недешевому готелі, в самому центрі британської столиці.

– Я думаю, що таке, кусає і кусає, – повідомила дружина за сніданком, – а вмикаю світло – клоп! Уявляєш! І який здоровенний!

– Ти впевнена? Може, комар?

– Ну, що я… Знайшла, розчавила… Характерне амбре… Питаю покоївку, що це? А вона ніби й не розуміє…

– Треба повідомити на рісепшин. Куди це годиться! Як комуналка якась. До речі, а якщо не повірять?

– А я його залишила, розчавленого. Ось, в пакетику, – і простягла мені прозорий пакетик, де ще вчора були сережки. Лежав він тихо, маленьким темно-вишневим кружечком.

– Знаєш, востаннє я таке бачила років сорок тому – так, на початку сімдесятих, в гуртожитку…

– А у нас клопів не було. І у нас, і у сусідів. Вивели. Не одразу, щоправда. У нас будинок був – двоповерховий, на вісім сусідів. Доки по черзі ганяли, толку не було. У нас наженемо – до Ляховичів біжать, як у них – тоді до Пріцкерів. Здавалося б, ну що: вибрати суботу та скрізь, у всіх квартирах одночасно потруїти. Тож ні. Пріцкер в суботу не може. А бабця Потапівна в неділю чергує, а синок її, ханурик, як у суботу налигається, то йому вже не до клопів. Років десять мучилися, аж поки Пріцкери за кордон не поїхали…

– Часом, не сюди?

– Нє-є, до Америки… А, – засміялася. – Ні, це не наші. Бо наші були дрібніші, проте добряче кусалися, люто. А тут я і не прокидалася, так ніжно, делікатно навіть…

Ми розглядали пакетик і лагідну домашню істоту з нашого минулого, як тут офіціант, який підливав чай, вигукнув:

– О, боже! Ні! – і, вказуючи на пакетик: – Ах! Навіщо ви загнали його сюди! Він же може задихнутися!

- Хто?!

– Сер Джон. Якщо я не помиляюся, – і він нахилився до пакетику мало не впритул. – Ну так. Це сер Джон, наш найкращий дресирований… Але чому він не ворушиться? Сподіваюся, в пакеті не було м'ятних цукерок. У нього алергія…

– Дресирований? – завили ми в унісон.

– Ну, так. Адже наш готель – у стилі «ретро». Вікторіанська епоха! Так, це дорого. Але думаю, тепер ви погодитеся – це вартує того! – Й додав розчулено, мало не сюсюкаючи: – Хлопчику час гуляти. Зачекайте хвильку, я зараз повернуся з тим, хто його вигулює.

– Ти зрозуміла? – зашепотів я, як тільки він вийшов із залу.

- Що?

– Нас дурять. Він пішов за свідком. Збиток. Суд. Штраф – у них це швидко.

– Ти впевнений? – І, не дослухавши моїх аргументів, миттєво спорожнила пакетик у вікно.

І вчасно. До нас, посміхаючись, підходили офіціант з менеджером, судячи по вусах – головним. Та углядівши зумисне розкритий, порожній пакетик, перемінилися в обличчі, заголосили: – Де він? Що ви з ним зробили?

– Ах, – повідомила дружинонька, дивлячись на них такими чистими і добрими очима, які мені завжди нагадують про батьківщину. – Ах, вас не було так довго, а він так просився, так шкрібся. Я відпустила його – ось в ту щілину.

І вони обидва схилилися до плінтуса, і на обличчях у них виявилося відчуття такої щирої стурбованості, яку зобразити, зіграти неможливо.

– Слухай, – сказав я, коли вони віддалилися. – А, може, й правда? Хто, дідько їх забирай, розбере? Британія…

Фенічка (На могилі Толкієна)

До Оксфорду ми приїхали пізно увечері.

– Куди поїдемо? – запитала Лінда. – До готелю чи на цвинтар? Ти пам'ятаєш? Толкієна поховано тут.

– Толкієн? Так! – заголосив мій синок. – Зараз! До готелю ми завжди встигнемо. А можна спочатку на цвинтар? Я не втомився. Будь ласка!

– Побоююсь, вже пізно. Крім того, ми не знаємо, на якому цвинтарі його шукати. А ось, до речі, і наш готельчик, – повідомила Лінда.

І ми почали розвантажуватися.

Треба сказати, що в середовищі шанувальників фентезі толкієністи – напевно, найромантичніші. До їх воїнства належав і мій дванадцятирічний синок. Належав, як-то кажуть, душею і тілом.

Душею, бо прочитав всі його книжки, і не просто прочитав – пройшов шляхами і підземеллями Середзем'я, злився з цим кільцем, і, захоплюючись магом Гендальфом, («А скажи, Гендальф класний!») – наслідував, звісно ж, ельфійському лучнику – крутому красеню Леголасу.

А тілом, бо ж загартувався в боях з такими ж, як він, володарями дерев'яних мечів, фанерних щитів і жерстяних шоломів, а також – саден, синців і заклично-гордих поглядів однокласниць, які вдавали з себе ельфійських красунь – Арвен, Лютіен, Галадріель… Ось чому могила Толкієна здавалася йому центром всесвіту, а ельфійська фенічка, браслетик у вигляді оповитої плющем стріли, яку сплела-зв'язала йому Галя з 7-го "Д" – найціннішим з усіх коли-небудь відомих подарунків.


– Сніданок з сьомої до дев'ятої, – зауважила заспана господиня готельчика, даючи ключі. По її тону було зрозуміло, що з'явилися ми пізніше, ніж слід було.

Я кивнув і потяг речі сходами нагору, але тут знову прокинувся мій невгамовний синок:

– А скажіть, будь ласка, де тут в Оксфорді – могила Толкієна? – дивлячись на господиню з надією, заговорив мій хоббіт… – Толкієн, великий, який…

– Як ви кажете? Толкін? Не знаю. Тут кілька кладовищ. Навпроти готелю є цвинтар… – повідомила господиня. – Служитель приходить о дев'ятій.

– Ранку? – із жахом вимовив мій хоббіт.

– О 9-ій ей ем, – підтвердила господиня, дещо з подивом.

– Ей ем! – я заніс речі до кімнати та повторив дружині: – Ей ем! Я знав – до ранку нам не дотягти.

– Куди ж ви? Куди?! Проти ночі!

– Ми недовго.

– Ми скоренько!

І ми побігли.

Ворота кладовища було замкнено. Ми посмикали та пішли вздовж високої огорожі, засадженої кущами і оповитої плющем. Можливо, десь є хвіртка, прохід… Єдиний ліхтар залишився позаду. Місяць ховався в хмарах, і було незрозуміло: росте чи меншає, та чи чверть, чи половина диска визирає із засідки. Крізь діри в огорожі можна було розгледіти надгробки – однак, розібрати написи не вдавалося.

– Що це?

На гілці шипшини, під поривами вітру шамоталася біла, прозорого газу хустинка.

– Чи це, бува, не фата? – подумали ми, і в цей момент нічна птаха спурхнула й тінню кинулася геть.

– Дійдемо до того в'яза і повернемо назад.

– А можна хоча б до рогу? Може бути, там прохід?

– Ми обіцяли мамі – недовго. І потім – це ж Англія, якщо зачинене, то зачинене.

Дійшовши до рогу, зупинилися. Небо затягло. Потягло вогкістю, почав накрапати дощ.

– Хвіртка!

– Хвіртка!

Хвіртка була прочиненою.

Гравій на доріжці захрумтів під ногами – я не встигав за ним – і тут на зворотному боці одного з надгробків блиснули – щоб ви думали? – так, саме так – підвіски та кулончики, розвішані на прямих плечах невисокої плити.

– Толкієн! – видихнув мій хоббіт. Підійшов, став на одне коліно і, на очах перетворюючись на красеня Леголаса, зняв, тремтячи, сплетену Галею фенічку і дбайливо додав до навішаних.

Місяць виплив, нарешті, і виявився повним. І навколо нього в тумані з'явилася біляста кругова веселка – чарівне кільце якогось вселенського володаря.

До готелю поверталися мовчки.

Ніч. Цвинтар. Ліхтар. Британія…

Цейлон посміхається

Мама мила Раму.

З місцевого «Букваря»

Пролог

Написати про посмішку я мрію давно. Чому?

По-перше, «Від посмішки стане всім світліше». Чи ось це: «Нехай стане радісніше всім!»

Дитячі істини, як і юнацькі, КВН-ські – в ці істини я вірю. По-друге, кому ж писати, як не мені. Збирати посмішки я почав давно, можна сказати, від самого народження, а, можливо, і до. Спочатку я просто складав, а місяців з семи вже сортував по людям: мамі, бабусі, наприклад, і не людям: сонечку, ранковому, яке зазирнуло у віконце, і кішці, ситій, яка вмивалася…

Світ посміхався весь, оскільки, дивлячись на дитину, не можна, неможливо не посміхатися. Щоденна, щогодинна кількість посмішок зростала. Ось і дідусь, роблячи мені потягусі, примовляв: «Рости вели-и-икий! Вели-и-икий! Великий-превеликий!»

Бо як же маленькому все це посміхання вмістити?! Посмішки переповнювали, надимали захоплені очі і щоки… І вивалювалися, вистрибували назад у світ з вереском і писком. Чи просто квітнули безперервно загальним усміхненим станом. Чи…

Тобто в справі колекціонування посмішок я набув більш ніж піввіковий досвід, а також – навички довгострокового зберігання в пам'яті, що дозволяє в будь-який момент витягувати, ідентифікувати за місцем, часом, обставинами, персоналіями, всебічно досліджувати або ж – просто радіти. Характерно, що гримаси протилежного – сповненого зла – толку зливалися в моїй пам'яті в загальну калюжу, що швидко висихала, викликаючи у відповідь не злобу, а подив і гіркоту.

По-третє, вивчивши роботи Пітирима Сорокіна про види любові, я зрозумів, що не тільки можу, але і зобов'язаний класифікувати посмішки, розкриваючи генезис, рушійні мотиви, форми і характер, тенденції…

І я мало не пішов цим шляхом – шляхом наукового дослідження. Слава богу, мене вчасно осінило. Які дослідження?! Це ж просто смішно! Важливі не типи, а живе почуття насолоди побаченої! Пиши про які завгодно, але неодмінно подаровані тобі особисто. Колекціонуй, будь ласка, та демонструй як унікум, як рідкісну монету, роздивляючись крізь лупу чи навіть мікроскоп. (Про телескоп я спочатку й не думав…)

Ось тоді, неначе Паганель за метеликами, я і помчав світом. Це було чудово! Сотні, тисячі, мільярди посмішок! Викликаючи відповідні, вони множилися, підтверджуючи висновок про унікальну здатність Людства відтворювати їх у рекордних для Всесвіту кількостях, причому незалежно від рівня економіки чи культури. Проте ж попутно я зрозумів, що не будь-яку вищирену міну слід приймати за Посмішку. Штати, Європа, Китай – звісно, і там подекуди, та в цілому – ні, не те, жалюгідна подоба… Одна марнота, суспільства споживання і виробництва.

І тоді я рушив на Цейлон, на батьківщину цієї дивовижної людиноподібної міни, згідно з Дарвіном, що дісталася нам від мавп. Саме на Цейлоні, де зародився Адам і згідно Біблії знаходився Рай, я сподівався знайти найсвітлішу, найчистішу, най-най…

1

– О так! Аюрведа все лікує. За винятком діабету. Сподіваюся, у вас не діабет?

– Ні. А ви – лікар? – втретє запитую, і він, нарешті, признався, що лікар буде о 19.00.

– А що ж вас турбує?

– Та ось, – показую на п'яту. – мозоля чи бородавка?

– О так! Аюрведа все лікує, ви пам'ятаєте. Я приготую для вас мазь!

Бачите – це пляшечка з маслом з натуральної оливи – священного дерева. Спочатку змащуємо маслом – ось так, за годинниковою стрілкою. А тепер накладаємо мазь – це мазь спеціально від того, що у Вас – накладаємо і даємо 30 хвилин сохнути. Через 30 хвилин – омити водою і так робити перед сном.

А зараз, поки ми будемо робити масаж, не чіпайте! Через 30 хвилин ви побачите, що буде! – він підморгнув, – з вашою ногою.

І додав змовницьки: – Сер!

І мені нічого не лишалося, як зануритися в масло масажу, недовгого, але дорогого, розслабитися і набратися цілющої його сили, щоб потім розглядати підошву під захоплені крики продавців, що збіглися:

– Ви бачите?! Бачите! Як моментально діє! – показував на п'ятку мій «лікар», яку дійсно стягнуло, мов цементом.

– О! О-о! Дивно!

– Ви дивитесь?!

– Добра мазь!

Ті, що збіглися, киваючи, це підтверджували і чомусь дивувалися несподіваному ефекту.

– Не турбуйтеся, – повідомив мій цілитель. – У мене для вас відкладено ще дві баночки. Беріть, вистачить надовго. – І явив таку впевнену міну, проте тут же ляснув себе по лобі, забув, мовляв, і ляснув мене по плечу, посміхнувшись широко, по-свійськи: – Я ж вам ще дві пляшечки оливкового масла винен, для вас зі знижкою – по 50 доларів…

– Ні! Ні! – тут вже я замахав руками. – Я візьму тільки мазь, одну баночку, ось цю, маленьку, скільки?

Так, поторгувавшись, я придбав чудову мазь, яка хоч і не допомогла від того, що в мене було, та допомогла від іншого, і досі біліє в щілині між рамою і підвіконням, виявляючи найкращі якості віконної замазки.

2

– «Здрастуйте! Здрастуйте! Здрастуйте! Здрастуйте!» – читаю у Данила Хармса, і радію, як точно вловив він прагнення вітати весь навколишній світ, кліпаючи, як клоун, і вклоняючись на всі чотири сторони світу, обдаровуючи променистими посмішками всіх, розпливаючись, розчиняючись, розбризкуючи як салюти.

Щойно я переступав поріг університету, де працював викладачем, як тут же починав крутити головою, розуміючи, що з особливим задоволенням приймаю студентські, причому всілякі – вдячні і вимушені, швидкоплинні і статечні, мотивовані і прості, сором'язливі і з натяком. Найчастіше хотілося розкланятися у відповідь, заохотити, продовжити усміхнене спілкування, тобто неодмінно помітити, не залишити без відповідної уваги, і зовсім рідко – стримано кивнути двієчнику і підлабузникові. Становище зобов'язувало тримати дистанцію, а почуття відповідної радості переповнювало, і я навчився, схиляючи голову у відповідь, відображати їх всередину, збираючи, як мед в стільники, щоб вистачило і «на потім», для себе, і для інших, і для цих нотаток…

3

Якщо дивитися на Цейлон з орбітальної станції «Мир», чітко вимальовується мордочка в блазенському ковпаку. Округлі риси, ямка на підборідді, ніс картоплею чи, якщо вам більше подобається – гостроносий, буратіноподібний – ось клоунський портрет цих місць з неминучістю відбився в простацькій, провінційній душі народу. А тут ще поруч – північніше! – величезна Індія. Порівняння напрошувалося саме собою. Невже для хитрих і підступних жителів Індостану Цейлон щось таке схоже на Малоросію? Цікаво, а чи пам'ятають в Індії, що Шрі Ланка вже понад півстоліття – незалежна держава? Паралелі виникали миттєво. І валовий внутрішній продукт на душу населення тут приблизно дорівнює рівню України, Росії та Індії. Тобто у вісім разів нижче британського, в дев'ять - японського і в одинадцять – рівня США. І це теж схоже!

– Ви з України? О-о! – очі його заблищали, і радісна піднесена усмішка полетіла мені назустріч.

– З України?! О-о!! Ми теж – лідери по корупції! У нас триста міністрів. Триста! І у всіх діти – в Європі, Америці, всі в університетах. І сім'ї у них, не рахуючи друзів, – господар кафе озирнувся, неначе саме чисельність кланів і була компроматом, – сім'ї ж великі. Ось і дай. Все – з половини. У мене – половину прибутку забирає місцевий, забирає з усіх. І у нього – теж – муніципальний, а там – районний, а там – обласний. А тут ще ці приїжджі: китайці, індуси, до речі, і європейців чимало. Все – з половини. Заступник міністра, міністр, прем'єр, президент. А менше – ніяк. Влада – вісім рівнів – суцільна корупція. Будь-яке питання – дай. Бачили у нас поліцейські ділянки? Доти, дзоти, колючий дріт?

– Так, було, по трасі. Але ж гід сказав, що це проти цих, «тигрів», терористів?..

Господар поглянув, немов рупію подарував.

– Згадаєте мої слова. Бунт. Путч. Сквеа, майдан по-вашому. Ось чого вони бояться більше за будь-яких екстремістів. Народ дійшов. «Як нам обридли їхні пики…»

Він лаяв владу та приїжджих, плавно переходячи до народу місцевого, мирного, наївного, який занадто розніжений, обласканий райською природою, надміру ледачий, надміру заражений буддійською аскезою, покірністю кармі та непротивленням, що ні про який майдан тут і мови бути не може.

– У нас, в Італії, їх би моментально, на другий же день… Я тут уже понад двадцять років, дружина – ланкійка, а все ніяк не звикну…

Він ганив і «верхи» і «низи», не забуваючи посміхатися мені, як клієнту, проявляючи похвальну для сфери послуг обізнаність у наших, українських справах. А я мовчки кивав, пережовуючи, запиваючи, і не думав про те, чого в цій тираді більше: правди, комерції чи так – балаканини, що ні до чого не зобов'язує. На сексота начебто не схожий…

4

Вперше я побачив її в 1974 році в Москві в Кремлівському палаці з'їздів. Побачив і зрозумів: брешуть індійські фільми – кіно, «юпітери», акторська слава протипоказані їй, справжній. А було так. На другому акті «Аїди» я заснув; в антракті мене розбуркали і ми – київські студенти-екскурсанти – побігли у величезне палацове фойє, де давали апельсини, цукерки «Суфле» і пиво «Золотий колос», стали одночасно в чергу в декількох місцях і, стоячи в чергах, пильнували, яка з них йде швидше, щоб встигнути скрізь і отоваритися кожному. Тут я і побачив індуса, – смаглявого, високого, стрункого, у світлій чалмі та європейському костюмі, з фірмовим благородно заокругленим кінчиком носа і оксамитовими очима. Він стояв трохи попереду і рухався разом з чергою за «Суфле», відрізняючись від навколишнього народу швидше навіть не чалмою, а виразом обличчя, так – посмішкою – трохи здивованою, дитячою та милостивою. І ще якоюсь?!

(У Будди я такої не бачив. Власне, тоді – в 1974 році – я і Будди не бачив. Не кажучи вже про усмішку Христову. Ця ж… У нас таку можна отримати – я, звісно ж, не впевнений, та спробувати можна, – від схрещування посмішок Юрія Гагаріна та князя Мишкіна… Вона прикувала мене. І я все поглядав на індуса, спостерігав за ним, ловив…)

Хоча досі мені здавалося, що більш чистих, сором'язливих, простодушних та доброзичливих за індусів й бути не може.

Одним словом, засумнівався. І зав’яз би в сумнівах, коли б не посмішка. Посмішка індуська…

Ой, немає подібної усмішки в усьому білому світі! Ані тіні косоокого підлещування чи техаської самовтіхи, підступності правовірних і негроїдної розбещеності, панібратської харизми наших лідерів і… Господи, чого в ній тільки немає! А є – світло не небесне…


Далі сталося ось що. Чи то його відволікли, або ж він сам відвернувся та врешті якось вийшов, випав з черги, загубив, за ким стояв, і спочатку, певне, значення цьому не надав, продовжуючи рухатися поруч, та народ стояв твердо, притримуючись того, хто за ким займав, тим більше, що суфле ось-ось мало скінчитися, було очевидно, що його не могло вистачити на весь Палац з'їздів. Народ рухався, брав, скільки давали в одні руки, зиркав на нього, але вперед себе не пропускав, думаючи, напевно, ось, дурник. А з іншого боку, чого лізе, хіба замало їм суфле свого, індуського?!

Втім, індус і не ліз. Він постояв-постояв і якраз, коли ми підходили – хлопці встигли вже взяти і пиво, і апельсини, і сюди встигли якраз, як моя, як наша черга підійшла! – він постояв біля прилавка та відійшов. І вигляд у нього був такий же самий, лише посмішка, як і раніше дитяча та доброзичлива, стала ще більш делікатнішою.

5

А ще можна сказати так: райська посмішка, тобто заквітчана, розмножена в багатодітних ланкійських сім'ях: в голопузій дітлашні, яка прибігала до мене жебракувати, і в старших – променистих юнаків і світосяйних дівчатах, і в жінках: матерях та господинях, які всміхалися до мене з кухонь, без відриву від домашньої роботи. Всі вони миттєво гарнішали, жінки – молодшали, підлітки здавалися юнаками, дівчатка – більш кокетливими і манірними, і що дивно – майже такі ж – дитячі посмішки – осявали і дідусів та бабусь, лише, може, трохи жалісливіші…

6

На Цейлон я летів 22 листопада 2004 року, в ніч після другого туру, і хвилювався, власне кажучи, помірно: «Звісно ж, переможемо. Наш мусить пройти. І Мороз за нас, і Кінах, комуністи розділилися…»

А в Дубаї мене наздогнав дзвінок:

– Що думаєш робити? – я не одразу впізнав голос Юрка.

– А що?

– Ти що – не дивишся?! Вони проголосили Януковича! Треба йти на Майдан.

– Але я в Дубаї – лечу на Цейлон, на відпочинок.

– А-а… Треба йти, – і відключився.

Я не відразу зрозумів: навіщо йти. А коли зрозумів, набрав його і почав відмовляти, переконувати, що це небезпечно, що вони – влада – мерзота, і здатні на все…

– Не ходи, Юро! Навіщо?!

– Це не мій вибір. Я відмовляв. Дочка йде. Я мушу бути поруч. Я мушу бути поруч, – повторив.

І я побачив сіру, похмуру площу, холод і тугу очікування, чутки, чутки, сутінки – і раптом – зверху з Михайлівської, Софіївської, і з Інститутської, і звідти - від Європейської Хрещатиком – щити і шоломи оточення. Ось вона – сіро-камуфляж маса, – насувається, ворушиться. Я відчув гіркоту обману і страх за дітей. І «лопатки» і «розігнати», «боєкомплект» і «спецназ», а там – і Баку і Тбілісі, Вільнюс і Москва вторглися в мої мізки ОМОНом чи «титаном»; я почав телефонувати додому і строго, взявши обіцянку, зажадав: – в жодному разі!

– Туди – в жодному!.. І друзям! Всім! Скажи! Обіцяйте!

Я побачив те, про що пізніше скажуть: «Було справді важко». А я вдарився в мандри. Поїхав. І чекав, не міняв, не здавав поки що квитки назад. Може ще якось самотужки розсмокчеться… Чекав.

Так почалася моя активна неучасть у подіях. Із щоденними дзвінками додому, з моніторингом випусків Бі-Бі-Сі, а надто – помаранчевих рядків новин, що бігли англійською швидше за мій переклад, через що доводилося чекати на повтор та пробувати знову і знову. В останньому готелі, на крайньому півдні острова, де транслювались лише місцеві телеканали – я приходив до Дайа Перера – головного менеджера, який уособлював найкращі якості британської колоніальної системи, і цей джентльмен вручав мені «Геральд Трібюн» і переказував те, що бачив в «Новинах», співчував.

Чи живий він? Готель виявився на першій лінії, на передовій…

7

Нас, як і раніше, люблять араби та індуси. Хоча час вже й розлюбити. Мурло радянського і практично тотожного з ним – пострадянського новобранця, яким би «новим російським» (чи «новим українцем») його не називали – це все те ж саме мурло, проте ще більш нахабне та безпардонне. Власне, а чому має бути інакше? Вся історія наша, особливо в двадцятому столітті, це – суцільний експеримент.

Втім, ні, це не любов, скоріше, співчуття… І чому я вирішив, що люблять? Посміхаються? Таж вони – ланкійці – всім посміхаються: нація така, ласкава, усміхнена. До речі, «Шрі Ланка» в перекладі зі старофінгальского якраз і є – «широка посмішка». Щоправда, доктор Точібаланда, відомий шріланколог, відносить назву острова до першоджерел X-XII тисячоліття до нашої ери: в перекладі з протошумерського «Зрі Лакай» – означає «жерти, посміхаючись».. Хіба це не одне й те саме?

Дивлячись на смагляві обличчя острів'ян, які спалахують деінде яскравою, білозубою, як у рекламі «Блендамед» – та не вдаваною, не підступною, а простою, дитячою посмішкою, сяючою то тут, то там, нудотно дивлячись на ці спалахи, я почувався, по-перше, серед своїх. По-друге, «білою» людиною. І, по-третє, – на сцені, під софітами, вітаючи і посміхаючись своїм фанатам. Якщо ж без витребеньок – як від таких посмішок не посміхнутися у відповідь? Як не намагатися випередити – своєю, щирою та ласкавою? А це, повірте – непросте завдання, коли ще здалеку, метрів мало не за 250 рано вранці з'являється він на березі і вітає, розмахуючи зубною щіткою, і починає розсипати усмішки, всім своїм виглядом підкреслюючи: – «Який же сьогодні чарівний ранок, містер, чи не так!?»

8

Рано вранці. Я вийшов на берег, що простягся вдалину – праворуч і ліворуч, – і присів на прохолодний пісок, вдихаючи і розглядаючи світ. Сонце ще не зійшло. Ось-ось. Все немов завмерло, і тільки довгі хвилі витяглися уздовж берега і неквапливо наповзають. На кромці рифа – приблизно в ста метрах від берега, хвиля піднімається, накочує на низовку, нависає і рухається до берега, набурмосившись, вкриваючись піною і перекидаючись. Пауза між хвилями тут довша, і самі вони – довші, багатоскладовіші в порівнянні з гекзаметром морським. Океан.

Хвиля заходить далеко, шиплячи і здимаючись від пузирів, здебільшого зникаючи в піску. А залишки від хвилі знехотя відступають назад, чекаючи на нову, що вже підкочує. Хвилі йдуть шеренгами, або ж краще сказати – ланцюгом, неначе каппелівці чи омоновці, та берег їх не боїться, постріли не лунають. У відповідь стиха шумлять пальми.

Назустріч хвилям спочатку виходить смуга пляжу, неширока, метрів двадцять-тридцять, потім – лінія рибальських поселень (ще метрів шістдесят-сто), а також готелів з фасадами, що виходять на вузьке прибережне шосе; за ним – потойбіч – всілякі крамнички, магазинчики, ресторанчики (в два або три ряди, не далі як в 120-150 метрах від берега), слідом – стара залізниця, не пряма, але робоча, якою пізніше підуть облуплені електрички.

Там, за лінією залізничної колії, на відстані приблизно 250 м від берега починається підйом на помірно забудовані одноповерховими будиночками пагорби.

Зона повного руйнування в результаті цунамі 26 грудня 2004 року якраз склала 250 метрів. Запам'ятаймо цю цифру.

9

«Голову старого» різьбяр демонстрував мовчки. Встав на ослінчик, підняв її, немов смолоскип. Я дивився знизу вгору, з цікавістю, – а «старий», навпаки, – зверхньо, з погордою, мало не з презирством. Майстер опустив її донизу, до підлоги – і обличчя старого набуло виразу іронічного, глузливого, кокетливого. Нарешті поставив врівень, очі до очей (ось вона – ідея серединності) – і старий заглибився у себе, явивши рівновагу та рівновіддаленість, і легенька тінь спокійної посмішки, – ні, навіть не посмішки, а рівної доброзичливості, безтурботності, – причиняла дверцята до іншого світу, до іншої епохи.

Скільки ще сенсів я побачу в ньому? 500 – як втілень Будди? Чи достатньо цих – трьох? Я дивувався побаченому, а перед очима стояв «Мейєрхольд» роботи Володимира Філатова, теж живий, мінливий, проте зовсім інший, про який нижче…

Генрі – різьбяр по дереву. Маленький, чимось схожий на священика з «П'ятого елемента». А ось чим: жвавий, худенький, очі блищать, і охочий потеревенити за роботою.

А оченята блищать від арака, місцевого самогону. Він бігає додому, тут поруч, метрів 80 від берега, сьорбне – і сюди. А може, і не тільки арак. «Травичка» – натуральна, якщо знати міру, але…» Мабуть, через це «але…» і сам ганджою не бавиться, і мені не пропонує. Працювати треба. Троє дорослих дітей – від шістнадцяти до двадцяти трьох років – гроші потрібні на навчання.

– У нас курять для кайфу, а у вас, в Європі, – через проблеми. Воно й зрозуміло – живете сепарейтед, діти окремо, старі самі. Хепібьоздей, Хепіньюеа – два дзвінки на рік. А чому? Візочки! Ви возите дітей у візочках, а наші жінки носять, притискаючи до грудей, і спимо ми з дітьми в одній кімнаті, багато дітей!..

– У нас жінка залежить від чоловіка. Я був у Європі, у мене брат в Швеції. «Уяви собі, каже, я не можу вдарити дружину! Вона одразу ж – в поліцію…»

– У нас дружина знає своє місце – чоловік працює і годує сім'ю. Дружина вдячна: не картає, не шпетить – і я вільний! Я не вирізаю оцих слонів, будд та іншу попсу сувенірну – я вільний у своїй творчості, я роблю – своє, і мене купують. Ось і ти зайшов до мене… Генрі сидить на підлозі та ріже, позираючи на мене знизу вгору, всміхаючись. Стільця він запропонував мені, й тому погляд, хитрі очиці його повні іронією.

– В мене купують одну, ну, хай дві роботи. Отже – за день мушу зробити стільки ж. Не більше, не більше! Це у вас все – фаст-фаст (швидко – англ.). Нам ні до чого поспішати. Адже ми – в раю… Може, до тих, хто живе в раю, особливі вимоги? Пам'ятаєте, як Михайло Сергійович Горбачов позаздрив нам, киянам?! Добре, мовляв, вам, жителям півдня, тепло… Весело сказав, і люди навколо подумали: пожартував. Засміялися у відповідь.

Приїжджав він, пам'ятається, в 1986 році, якраз напередодні Чорнобиля…

10

Цунамі 26 грудня 2004 року забрало понад мільйон життів

З газет


Скільки ж, виходить, промчало над нами?

Сотня добряча цейлонських цунамі.

Чорна…

І кожна – взяла по мільйону.

«Ну ж бо, жидяри, ставайте в колону!

Слідом – кацапи, хохли, татарва…

Що нам цунамі, як пам'ять жива…


11

Конструкція рибальського катамарана проста. Човен, такий собі п'яти-семиметровий банан – борти його звужуються догори, через що в поперечному розрізі він нагадує глечик з вузьким горлом, а в поздовжньому – правильно! – посмішку. Особливу остійність катамарана, непотоплюваність і оптимізм забезпечує противага – звичайнісінька колода, трішечки коротша за човен, часто зігнута кінцями донизу. До човна вона кріпиться двома пружними дугоподібними коромислами. На цих дугах – поперечини з натягнутою сіткою – люлька, гостьове місце.

– Тумороу вил бі йо плейс! – засміявся Нішанта, мій френд. – Хочеш, завтра покатаємо?

Ми домовилися, я видав аванс. І вранці з десяток, мабуть, хлопчаків, всадовивши мене в люльку, взялися ловити хвилю, щоб перебратися за риф. За рифовою кромкою хвилі катамарану не страшні, а тут, розбиваючись, хвиля піднімається, згортається попередньою та лякає, загрожує перекинути, перевернути.

Хлоп'ята метушилися щосили. Старші вигрібали, прагнучи поставити човен носом до хвилі, а його розвертало, і при бортовий хитавиці заливало водою. Ми відпливли досить далеко, команда старалася, та, незважаючи на вузьке «горло», а може і з інших причин, човен важчав на очах, хлопці не справлялися, один впустив весло, а тут якраз з'явилася аж надто велика хвиля. Вона пінилась ще до рифу, і пацани, покидавши весла, кинулися у воду, гукаючи на мене, махаючи:

– Стрибай! Стрибай! Стрибай!

Я впав у воду, – як був, в сандалях, в одязі, в панамі, – і тут нас накрила Хвиля, потягла, і якби я забарився, не стрибнув – бути б мені під катамараном. Я виринув, ковтнув повітря і вчасно озирнувся: перекинутий катамаран несло на мене новою Хвилею, ще більшою, і пірнувши та опинившись в низовій зворотній течії, миттєво усвідомив: «От дідько, наздожене!» – та гарячково поплив убік, рятуючись від залишків розтрощеного корабля. До берега було не близько, низовка тягла назад, і поки я доплив, – знесилився; діставшись до берега, сидів на піску, відсапувався, шукав очима втрачену панаму. Я приходив до тями, а перед моїми очима стояв катамаран, переді мною, осяяний сліпучим світлом, перевернутий, величезний та такий, що добиває недосвідченого пасажира – мене! І я зрозумів: не стільки страшні власне хвилі, а страшні наповнені човнами і кораблями, потопаючими, перевернутими, які наздоганяють тебе, нависають та падають зверху, коли силкуючись вибратися, ковтнути повітря…

Я шукав панаму. Ватага весело тягла, ворочала біля берега човен, намагаючись перевернути…

12

Йогин Свамі – на вулицях, в храмі:

– Велика хвиля! Хвиля – чума!

Він не знав слова такого – «цунамі»…

Але відав – йде

Стіна – сатана…

Стіна

Такого великого плачу.

Стіна – війна!

- Господи!

Чи є щось для неї?

Для неї нічого не значить!

Нащо вона?

Навіщо Тобі чистії душі

Твоїх рибарів – моїх рибарів?

Навіщо Ти простенький рай порушив?

І дочок, і синів

Відібравши в Нішанти, залишив Нішанту…

Господи! Хіба ж не Ти говорив?

Господи! Чому Нішанту Ти не жалієш?!

Господи Ісусе? Діва Марія?…


А море накочувало, накочувало, хлюпочучи і розслабляючи, розганяючи серцеву тугу, тривогу і кожною хвилею, як я зрозумів тепер, перепрошуючи, благаючи про прощення…


Я вспоминаю вас, встреченных мною на побережье: ланкийских детей и женщин, рыбаков и попрошаек, резчика Генри, и хозяина кафе, и менеджера Дайя Перера и туристов: стариков, парочки в свадебном путешествии, мамаш с детьми, - я вспоминаю, и память моя сразу фиксирует метры: от моря - до лодки, до домика, лавочки, до повозки или «тук-тука» - трехколесного мотоцикла, или битком набитого автобуса, или такого же обшарпанного, безоконного как в достопамятные девяностые вагона, – и эти метры, расстояние до береговой черты, измеряемое в жизнях, отбирает надежду, и просишь, чтобы не было вас на побережье в тот страшный час… Но как просить обо всех?

Метри, як рентгени – чим ближче, тим страшніше…

Тому, мабуть, і реквієм почну з рибалок, з тих, хто найближче, з його – моря – дітей.

13

– Пам'ятаєш мене? – він підійшов і засміявся, усміхаючись широко, білозубо. – Я вчора тягнув невід, – він показав, як. – А ти робив фото.

– Звісно, пам'ятаю! – збрехав я, щоб не образити. Там їх тягнуло мало не півсотні. – Звісно ж, пам'ятаю. Гарний був улов! Та-ак! Улов був багатий. Це відчувалося з усього: жінок, дітей, старих – тих, які тягли, – було аж надто багато; метушилися перекупники, підходили туристи. Невід витягли на берег. Тут же його оточила юрба. І староста почав сортування. Він встигав усюди, розхвалюючи товар, посміюючись азартно, та строго, докладаючи гроші в пачку, яку не випускав з рук. Рибу розподіляли за розміром і за видами, розкидаючи на купки, і тут же торгували, поки не продали найбільш цінну. Проте і в залишку було чимало. І тоді вже до нього підходили ті, хто тяг невід, отримуючи дві-три, а дехто і чотири рибки. Розходилися задоволеними. Староста розрахував толково. Так що вистачило й для двох калік. Наостанку, він зібрав рибалок, і щось обговорюючи скоромовкою, роздав частину пачки. На місці поділу залишилася одна нещасна рибка.

– Пойзен – отруйна, – пояснили туристам. – Її навіть собаки не їдять.

Рибка ж була потішною: товстенька, з губами і витрішкуватими очима, фіолетово-пурпуровим гребінцем, хвилястим хвостом та золотою лускою! Золота рибка! І дихала важко, як у казці. Чіпати боялися, аж поки не прибіг якийсь малюк, ухопив за хвоста та закинув у море. І, здається, нічого не випрохав для себе.

14

Старому всміхнулося щастя. Тисячу, а, може, й мільйон разів закидав він невід, та улову ледь-ледь вистачало на життя: на землянку, корито, та бабу. А тут – золота, чарівна!

– Проси, – каже. І посміхається перлинно, діамантово!


Казку про рибака і рибку я пам'ятаю з раннього дитинства. Коли найбільше запам'ятовується море: тихе спочатку, потім – бурхливе, а насамкінець – страшне, жахливе, у гніві.

– До чого ж жадібна! – казали про стару дорослі. А я вже тоді вважав, що вона просто дурна; якби була розумнішою, вчасно би зупинилась: на боярині, чи на цариці. Бач, чого захотіла!.. Хто ж таке дозволить?!

Притчу про Золотого Риба і тут, на острові, дехто читає, як глузування над жадібністю. Місцеві китайці вбачають у поведінці баби ще більший гріх – найстрашніший гріх, який карається винищенням всього роду злочинця – гріх, названий «неслідування своїй колії». Саме через це Золотий Рибодракон зжирає спочатку стару, потім – старого, а насамкінець – і все село, і весь багатостраждальний острів. Так мені пояснили в китайській турагенції. Поруч, в індійській турфірмі знизали плечима: – Що ви! Все якраз навпаки! В буддистській традиції аморальність старої врівноважується високою мораллю Золотого Риба – Йогина, який медитує, споглядаючи огидний об'єкт: поведінку старої. При цьому акцент зміщено з негативу на позитив, тобто мораль притчі вбачається не в засудженні, а в тому, що споглядаючи духовну мерзоту, Йогин очищує себе, наближаючи Нірвану.


Один московський режисер-русофіл зізнавався:

– А я, знаєте, завжди дивуюся, співчуваю і вчуся в старого. Адже рибак отримує від моря не стільки, скільки хоче, а скільки дають, скільки потрапить до неводу – ось звідкіля стриманість. Він не дуже й радіє такій удачі, він ніби знає, до чого це призведе. У таких рибарях, двічі навчених – і самим характером промислу, і тривалістю професійного та життєвого досвіду – в таких старих біля моря і шукає Господь пророків і апостолів, медіаторів між золотою рибкою, яка уособлювала божественне, і старою – земне, народ…


В сучасному державницькому трактуванні натяк цієї казки звучить таким чином: «Не можна, мовляв, немолодий жінці низького походження давати владу». Втім, для цього висновку є стільки прикладів з життя, що і казка не потрібна.

Жінки, звісно, протестують: – До чого тут стать. Проблему статі і влади автор знімає: золота рибка, зауважте, сама не чоловічої статі, а владу їй надано, бо ж не кухарка – володарка морська! Справа не в статевій приналежності, і навіть не в соціальній жадібності, а в тому, що стара відразу хоче все – а отримує старе корито. Її карають не стільки за жадібність, скільки за темп, за прискорення і перебудову, здійснені в шокові терміни. Вона навіть не встигає насолодитися, ба навіть «понадкусювати» – ось гріх! Гріх божевільного марнотратства, ресурсожерства. Природа, що цілком природно, не терпить таких вивертів.

Звісно ж, стара – рідкісна сволота.

Та я жодного разу не чув, щоб відповідальність, хоча б частково, покладалася і на золоту рибку. Хоча б частково. Адже, якщо розібратися, саме вона виконує нічим не вмотивовані, якщо хочете – незароблені бажання баби, і тим самим потурає їй і провокує. Пояснюючи поведінку золотої рибки, дехто готовий заперечити, що вона, мовляв, щоразу сподівається на скромність старої, і це підтверджується її невдоволенням – зростаючим хвилюванням і бурлінням морським. Вона, мов Бог – тричі поступається старій революціонерці, що вимагає революційної зміни її соціального статусу, виявляючи при цьому істинно божественне довготерпіння. Золота рибка вчить, і задля цього доводить притчу до логічного кінця.

І все ж… В ЗР-стратегії є щось від «гаманця на мотузочці». Чи потрібно так знущатися над людиною? Чи не краще було відразу відтяти, після першого ж прохання?

А ви кажете – щастя всміхнулося?! Втім, може й так: пам'ятають про них – про рибку і море, про стару і старого – і діти і дорослі всіх рас і народів. Весь світ пам'ятає про них – хіба ж це не щастя?!

15

Побачити Землю…

Для цього зовсім необов'язково бути космонавтом. Власне, звідти і не видно нічого. Гладінь, ані цунамі, ані революцій. Космонавти, та й герої взагалі – понад світами. Тому найкраще залишатися звичайною людиною, з якої завгодно літери, краще з маленької, щоб не конкурувати з Богом.

Мандрівник, народжений за «залізною завісою», безумовна знахідка, як для Творця, так і для лукавого. Йому цікаво все – і часом аж ніяк не в силу унікальності предмета, омріяної пам'ятки, скільки через тверду невпевненість в завтрашньому дні. Раптом лавочку прикриють, дверцята зачиняють… А раптом не вистачить заплатити за перебільшення ваги?..

З віком додається ще й вікове: а чи піднімусь? і як витримаю? і чи не схопить, не дай бог, по дорозі? чи ще – чи не помру я на цій мулатці? – сумніви, такі характерні для категорії «зрілих метеористів».

Знову ж таки – революції.

І тому вони – ми розуміємо – треба поспішати!

Тому і повзе всім світом, штовхаючись і підстрибуючи від нетерпіння, поспішає блошина раса, лагідно названа «рашею».

16

Написати про усмішку я мрію давно. Років з тридцять, якщо не більше. З самого раннього дитинства я був обласканий, зростав в любові і турботі, і безліч посмішок відбилося в моєму серці. І мамині, і бабусині, що обожнюють і оберігають, і горді дідусеві – на церемоніях вручення золотої медалі і червоного диплома, і татові, підбадьорливі – за гарний пас чи витончену шахову комбінацію, а ще – розсипом – посмішки рідних, і друзів, і дівчат, і моїх студентів, клієнтів і партнерів, і читачів на презентаціях книжок, і знайомих з кола власників собак, а ось і синочка, дворічного, зачудованого паротягом і вагоном, у травні 1986 року, коли бігли від Чорнобиля, а ось – боже, як час летить! – і онучки моєї, про яку слід сказати окремо…

Були, втім, і інші, не радісні, слабенькі, останні…


Мені здавалося, я був готовим вже сісти за стіл, приступити до роботи, а тут якраз нагодився тур на Цейлон, місце райське з усіх боків.

«Оце чудово! – подумалося мені. – Ось тобі і фон, і антураж, і екзотика едемська, і безтурботність! Де ще писати про усмішку, як не в Раю?!»

17

– Як Ви гадаєте, чому їм наслано було таке випробування, більше мільйона загиблих? – батько Інокентій дивиться суворо, допитливо, ніби бачить мене, давнього знайомого, уперше, і сам же відповідає в тому сенсі, що «хибним шляхом йдуть, неправильним, і більше того!..» Тут він підносить вказівного пальця вгору, а слід було б опустити донизу, бо про диявольські каверзи заводить він мову: – Підступний, підступний антихрист!

Чи не за ці гріхи було наслано цунамі? Не тому богові моляться? Не православні, отже – язичники, тож виходить, дияволу поклоняються? Отець Олександр (Мень) цього зв'язку не бачив. Навпаки, в кожній релігії є своя цінність, все це прекрасно: всі руки, простягнені до неба, – це чудові руки, гідні людського звання, тому що це руки істоти, яка тягнеться до свого Прообразу.


Мене приваблюють буддистські храми. Притягує – я зрозумів зовсім недавно – не екзотика, не відмінне, а спільне, споріднене. І віра в єдиного бога, щира, нехитра. І простий побут буддистів збігається з аскетичними уставами наших монастирів. Доброзичливість, учительство, чадолюбство. А гармонія зі світом і природою?! На пам'ять спадає грушевий сад – Бере! – в нашому монастирі в Куремаа, в Естонії – там достигають найсолодші медові груші розміром з диню?! Диво, диво та й годі!

До речі, буддистські храми, в яких я бував, розташовані не ближче 250 метрів від узбережжя і, як правило, на пагорбах. Що це? Пам'ять про минулі катастрофи? Чи божа підказка праведним дітям?

18

У багатодітному пантеоні індуїзму понад три тисячі божеств.

Бог Саман – покровитель гірників і ювелірів - один з них.

– Бачите, – це Саман.

Ми зупинилися на трасі, завітали до звичайнісінького сільського двору, і водій вказав на фігурку божества в будиночку, прикрашеному квітами та кольоровими паперовими гірляндами.

– Удаянга, мій кум, дуже удачливий. У нього там, за будинком невелика шахта…

Назустріч нам уже йшов, накульгуючи, шахтар, в касці, голий, лише в пов'язці на стегнах, скуйовджений, виснажений, стискаючи кулаки. Руки, ноги, волосся просякнуті пилом. Підійшов, посміхнувся, зітхнув.

– У мене невеличка шахта, там, за будинком, метрів 50, не більше. Успіх у моїй справі, – тут він розтиснув кулаки, і я побачив камені, гладенькі, різні. – Успіх залежить тільки від удачливості. Як-то кажуть, що бог пошле у невід. Я знаходжу топази, берили, місячний камінь і молюся, щоб Будда допоміг. Я буддист, але Саман любить, щоби молилися йому та шанували окремо. Багато разів Саман мені допоміг. І я не забуваю про нього. Був такий випадок. У суботу я приніс йому багато красивих квітів, запалив запашні палички. А вночі, пізно вночі він розбудив мене і звелів спуститися і копати прямо біля входу. Я послухався і знайшов великий топаз.

– Ось, – вказує Удаянга. – Візьміть ці три камені. Ось – агат, а це - тигрове або котяче око, а це – яшма. Це дуже корисні камені. Очищують три нижні чакри, а також дихання, зміцнюють пам'ять, приносять успіх у всіх справах, грошових включно. До речі, для зміцнення потенції у нас рекомендують в лівій кишені носити постійно берил і опал, – він пошпортався у себе, витяг жменьку. – Ось вони. Але їх потрібно правильно підготувати: очистити і зарядити. Спочатку покладіть їх на ніч під проточну воду, а вранці, помолившись Саману, винесіть до сонця і залиште під сонцем на цілий день. Вода забере погане, а сонце дасть цілющу силу, – він простяг аркуш паперу. – Тут про це написано.

Я взяв інструкцію і камені. Заплатив.

– Отже, ви - буддист, а вірите в силу каменів?

Удаянга замислився. Але ненадовго.

– Ні, – сказав він. – Буддисти вірять в Єдиного, в Будду. Та ви все ж таки спробуйте…

19

Отже, я вирішив написати про усмішку. О ні, не про усмішку затятого нувориша, не про міну-натяк бюрократа про хабар, не про «чі-і-із!» і не про клоунський «комплімент», хоча до останнього у мене ставлення особливе.

Про посмішку.

– А ось, сонечко, дідусь прийшов! Ді-ідусь! – дитинчатко тримають, приносять на руках, повертають до мене. – Хто прийшов? Ді-ідусь! Хто? А-а?

І так пильно придивляючись, онучка моя п'ятимісячна позирає і врешті впізнає, розпливається в усмішку! І все кивають: – Та-ак! Ді-ідусь! Та-ак!

Ах, ось вона, еталонна! Найчистішої води, ангельського світла, милістю польової квіточки на теплих, бабусиних ручках.

Яка спокуса написати про неї, богодану.

Мені завжди здавалося, що зберегти її, незважаючи на всі труднощі і боріння, і є завданням всього життя, завданням надзвичайно важким, скоріше за все – нездійсненним, якби… Якби не світочі духу: старці, юродивці, індійські йоги…

20

Назустріч ішов маленький круглолиций чернець, усміхнений, незрозумілого віку, оманливого у ліліпутів і дурників. Навколо нього, то підбігаючи, то лишаючись позаду, кружляла дітлашня. І раптом на секунду завмерла, роздивляючись, як я знімаю взуття. Рагулє – так звали ченця – щось неголосно, і мені здалося – нерозбірливо, вимовив, діти втекли, а він поманив за собою, повів храмовими сходами, заглядаючи мені в очі і посміхаючись.

Я придивлявся. Відкритий рот, млявий – мені на пам'ять спали аденоїдні пейсаті діти в окулярах, – рот великий, вологий з білуватими заїдами в куточках рота, мова – проста, досить логічна, але язик у роті не поміщається, і ще ось це: – Найс? Ноу? Найс? Ноу? – Адже, добре? Га? Добре? – повторюване з надією і боязкістю, і до того ж частіше, ніж слід. – Це мій сад! Я доглядаю за садом, – повторював він. – Це квіти. Вам подобається? Так? – хихочучи і стогнучи, він дивився на мене запитально, прямо в очі, як дивляться діти чи душевнохворі.

Доля у Рагулє звичайнісінька. Сім'я сільська, багатодітна, всіх не нагодуєш. А тут – недільна школа, яку закінчив, вивчився дурник, десять років ходив слідом за настоятелем, навчався в Коломбо, повернувся і тут же викладає.

– Найс? Ноу? Найс? Ноу? – повторював він, зазираючи в очі, і показував квітник – його квітник, – і ставок, і сад, і музей храму – невигадливі, простенькі. Рагулє посміхався. І мені, і дітлахам, які хвостиками бігали за ним, і квітам в саду, і рибкам. Він посміхався, переконуючи мене в тому, що потрібно, конче необхідно молитися за все, за всіх і вся, всіх і вся, і особливо за царя-Ірода.

– Так? Ви згодні?! Адже, добре? А? Добре?

21

Аліанджеліта – ставний парубок п’ятнадцяти років, вдовин син, третя дитина, а всього – четверо. Ось і віддала мама в ченці. Він ходить до школи, вчитиметься далі. Лик його світлий. І усмішка лагідна, сором'язлива. І страшні картини на стінах Храму показує мені зі страхом і осудом, а в очах його – не віра, а безумовне знання – було!

Сюжети настінного живопису знайомі. «Зцілення прокаженого», а ось – «Вбивство немовляти жорстоким царем», в центрі – «Різдво Будди», і звірі йдуть до нього поклонитися, і німб священний над головою.

Цікаві місцеві «Каїн» і «Авель»: останній, шляхетний раджа, дізнавшись про плани брата вбити його – сам відрізає собі голову і приносить братові, аби допомогти тому уникнути смертного гріха.


Буддистське Євангеліє, як і наше, складається з байок, дурнуватих народних анекдотів, якщо читати його з позицій войовничого атеїста, «пропускаючи», як читав, наприклад, Лео Таксіль.

Можна читати з неслушним пієтетом, підносячи мов прапор, мов фетиш – тоді воно гордовите і бундючне, як влада.

А врівень? Очі в очі? Чи можливо, щоб молитва була діалогом, бесідою? То що ж, впасти ниць? Чи ж – напочіпки, навколішках? «Устань благоговійно…»?


Новачкові, який ступив на шлях віри, необхідно заохочення. Натяк. Повів присутності. А може бути – просто посмішка?

Посмішка Будди – це запрошення, це – двері. Будда кличе туди. Він кличе нас зі світу страждань – у світ нірвани.

Ісус же – випробувавши всю міру страждань тут, поза тим заохочує жити тут. Я не обмовився. Глибокою помилкою є теза про те, що життя наше є мізерним, оскільки воно гріховне і скороминуще. Подвиг же – тут, і наш і Його. Тому Він і являє чудеса тут, дає надію, дарує закон любові – основу для щастя і радості в цьому світі.

Будда – людина, яка піднеслася та стала Богом.

Ісус – Бог, який зійшов до людини.

Будда і Ісус – два взаємних рухи, круговорот людського і Божественного…


Десятки, сотні Будд, які сплять і моляться, в роздумах і нірвані. І неодмінно посмішка. Храми сповнені доброти, еманації доброти і спокою. Навіть криваві сюжети на стінах виконано в безтурботній манері: композиції статичні, врівноважені, крові багато, та як у бойовиках – штучної, з журавлини…

Ось і наше Євангеліє – не криваве. І світле Різдво, і благополучна втеча, і весілля в Кані, і чудеса, і проповіді, і Воскресіння! Наше Євангеліє – радісне, усміхнене. Переконатися в цьому не важко. Досить відвідати чудовий музей на Десятинній, перший приватний музей української ікони, щоб лики святих оточили вас, радіючи несподіваній зустрічі.

З господарем музею, Ігорем Понамарчуком, ми колись разом тренувалися. Холодний, гордовитий, схожий на римські статуї чи то точеним торсом, чи то профілем і поворотом гордовито посадженої голови. Симпатії він не викликав. А, власне, чого вимагати від спаринг-партнера? Бійцеві кунг-фу і належить бути таким: жорстким, відстороненим.

Може бути, тоді і відчув він різницю між ликами Будди в монастирях Шаоліня і Христа на іконах українського бароко. Там – золотий, а у нас – рум'яний. Там – царствений. А Наш – патріархальний, сільський. Всміхаються обидва, та по-різному. Той – понад світами, зверхньо, а Наш – «наче гостинний Хазяїн», для якого кожен з нас, кожен гість – від Бога. Тому як «Той може і любить усіх, а Наш - кожного»


На чільному місці, поряд із золотим Буддою в позі медитації – Книга відвідувачів (червона шкіряна палітурка, золотий обріз), куди слід вписати своє ім'я і суму у випадку, якщо ви хоч якусь дещицю опустили в щілину грошової скриньки; над ним – дошка з іменами найщедріших дарувальників – тих, хто пожертвував храму більше п’яти доларів. У 2004 році таких панів – шістнадцять.

– А один мільйонер з Дакоти дав аж двадцять п’ять доларів! Так! – захоплено доповідає Алі, і, немов виправдовуючись, додає. – У нашому Храмі лише два служителя – я і старший. Ми все робимо самі. А пожертви на харчі не витрачаємо – збираємо на ремонт.

Хлопчина худенький, та й старший не виглядає ситим. Я чомусь знаю, що Аліанджеліта не бреше: чи то чудові дарувальники вразили, або ж облік і контроль, або відсутність крутих церковних джипів біля входу, без чого деякі православні собори вже й уявити важко, чи босонога простота помаранчевих шат…

22

А назвати розповідь можна так: «Цейлон всміхається». Тому як такої кількості посмішок – яскравих, білозубих, а найголовніше – чистих, щирих – я не бачив ніде. Хіба що… так! Так! На Майдані. На Нашому Майдані.

О, Майдан!..

Варто було комусь послизнутися, не дай боже, впасти, як тут же десятки співчуваючих кидалися на допомогу. І теплі речі, і продукти несли майданщики за велінням серця. Моя сім'я прихистила п'ятьох тернополян, різних за віком, та однаково тихих, які постійно вибачалися за заподіяні незручності; вони не отримували підйомних, а приїхали за власні скромні кошти захищати революцію; щоранку вони йшли на Майдан, як на вахту, «бо неможливо ж далі терпіти», та це не вимовлялося вголос, а малося на увазі, «було на похмурих обличчях», і понад усе стверджувало їх правоту.


Дотепер війни і революції, як і цунамі, були для мене словами лайливими, згубними, з душком безглуздої жорстокості, для якої найкраще підходить: «Я не знаю, навіщо і кому це потрібно? Хто відправив їх на смерть непохитною рукою?!» – такі рядки є у Вертинського про таких же київських хлопчиків, тільки зразка 1917-го. В революціях я бачив путч, а в цунамі – чорну морську безодню. І нотатки ці мислив спочатку так і вибудувати – у взаємному відображенні стихій, перекладаючи природні катаклізми мовою соціальних, і навпаки:

«Хвиля-війна прокотилася Раєм. Про неї, про кару – пишу, завмираю…»

23

Як все повернулося! Вранці того ж-таки дня, 26 грудня 2004 року, погожого сонячного ранку, я йшов на виборчу дільницю, і зустрічні всміхалися, схвалюючи помаранчеву стрічечку на рукаві. Я йшов схвильований і задоволений тим, що за три тижні до переголосування – а повернувся я додому 7-го – миттєво включився і зумів декого переконати.

Я йшов з надією, збуджений і радісний. Нервував, звісно. Хто знає, що буде? Що на нас чекає? Що вони ще витворять?!

Та гордість переповнювала, – за себе, за родину, що не послухалася моїх боягузливих дзвінків, за друзів – усіх друзів, які виявилися «нашими», за всіх наших киян. Я йшов з надією на вищу справедливість і дихав уривчасто, але впевнено і вільно…

Я йшов з надією…

А там вже йшла хвиля…

Чи не ця ейфорія пройшлася Майданом? Пройшла і зрівняла фарс з обох сторін. Концепція віри в справедливість модифікувалася в концепцію вибору меншого зла. І лише пам'ять береже те почуття єднання, в основі якого – і повага, і любов до ближнього.

– Так! Так! Саме почуття братерської любові! Я був у Москві в серпні 1991 року, – розповідав отець Інокентій. – Я стояв у живому кордоні і ставлення соратників пам'ятаю добре. Це була повага, пошана до тих, хто не побоявся, до себе самого. А тут на Майдані, – інше, більше. Так - це була любов… Любов неймовірної чистоти, сповнена віри, сміливості, пристрасті. Я знаю, в моєму житті такого більше не буде. І нехай тлом були політтехнології, шахрайство і бруд. Та я відчув, я доторкнувся до чуда. Саме це загальне почуття і врятувало Київ від кровопролиття…

Він замовк, замислився. І вже зовсім іншим голосом, немов відповідаючи комусь: – Так-так, в цьому і полягає найважливіший результат революцій: не в вирішенні соціальних протиріч, а в цьому недовгому почутті, почутті загальної любові… Це було так чудово, так підносило мене…

24

З антикваром я познайомився напередодні від'їзду. Роздивлявся вітрину, а він, позираючи знизу, спостерігав за мною; нарешті, піднявся, і, колихаючи черевцем, вийшов до мене, запросив.

В залці було тьмяно. Призвичаївшись після яскравого сонця, спочатку побачив я камені, раковини, золоті, срібні дрібнички, згодом – килимки, статуетки, шкатулки, шухлядки, мішечки. Працював кондиціонер, і я не поспішаючи переходив від вітрини до вітрини. Господар йшов за мною, відмикаючи та замикаючи, відповідаючи при потребі на питання, і, нарешті, запропонував:

– Ось дві практично викапані квітки. Візьміть.

Я взяв. Чорні різьблені бутони на ебенових гладеньких ручках.

– Це нерозквітлі квітки лотоса. Ванавасани, йоги, які живуть в джунглях, найглибшим зосередженням і медитацією розкривають їх, і захоплені місячно-білим сяйвом квітки, що являє повну довершеність, занурюються в нірвану.

Знаєте, скільки вони коштують? – І запобігши моїй спробі повернути: – Нічогісінько. Потримайте; це цікаво, що Ви відчуєте.

У цей момент його відволікли. Я ж розглядав бутони, більше схожі на латаття, і відчував, як спритно, немов два естрадних мікрофона, вміщаються вони в руках, і залишається тільки вирішити, в який же з них співати, тобто молитися…

– Втім, – господар повернувся. – Мені здається, ви зрозумієте… Я можу вам запропонувати щось незмірно цінніше… У мене для вас прибережено басми, – промовисто сказав він. – Рідкісні басми.

Басми? В голову полізли фарби для волосся: хна, басма…

Антиквар посміхнувся.

– Басма – це багаторазово, сотні і тисячі разів перепалені оксиди металів: золота, срібла, ртуті... Деякі йоги, які мають необмежений запас часу, тільки й займаються тим, що знову й знову перепалюють басми.

– А навіщо вони? Для чого застосовуються?

– Не поспішайте. Ви ж, напевно, не знаєте, що відомі басми, яким п'ятсот та більше років, перепалено десятки і сотні тисяч разів, які, природно, цінуються дуже високо.

– Але все ж таки… Це що – ліки? Наркотики?

Він похитав головою, зітхнув.

– Я ж пояснюю, що для старовинних, антикварних басм їх звичайна корисність вже не має вирішального значення. Проблема полягає в тому, що відрізнити імітацію під старовину від справжніх старовинних предметів неможливо. Зазвичай покладаються на порядність власника чи продавця.

– Так вони пустопорожні?

Антиквар на секунду замислився.

– Добре… У вас в руках дві ебенові квітки. Однаковісінькі, зауважте. Проте одній – сто років, а іншій – двісті сімдесят. Друга й коштує вдесятеро дорожче. Чому? Дві ідентичних… Чому? – і, не дочекавшись відповіді, підсумував: – Час. У них накопичено час. А в басмах – ще й дії. Ви ніколи не замислювалися, чому особливу цінність мають документи, що відображають епохальні, переломні події? Щільність дій в одиницю часу різко зростає. І не важливо, про що йдеться: про житіє пророків чи про революції. Чинний час в чистому вигляді має свою, особливу цінність. Інакше б за це не платили. І добрі гроші. «Час –.Гроші». Хіба не так? А-а…

І він покликав мене за собою, повів будинком, коридорами.

Окаті діти, усміхнені жінки в різнобарвних сарі, худий червоноокий старий у кріслі. Здавалося, що в будинку мешкає кілька сімей. Ми піднялися сходами, і антиквар, посадовивши мене в крісло біля різьбленого, інкрустованого перламутром і самоцвітами столика, дістав з сейфа ковану скриньку, повернув двічі ключ, як потім з'ясувалося – досить-таки вигадливий, відкрив кришку і там, на чорному оксамиті нутра я побачив скляний циліндрик зі скляною ж притертою пласкою кришкою. Аптекарський, та без наліпки.

– Це – Золота Басма Родини Еріханідов. Їй дві тисячі сімсот одинадцять років. Свамі Еріханід 112-ий приїздить сюди двічі на рік, перепалювати. Та ви бачили його – старого в кріслі. Легенда свідчить, що басму було перепалено понад 20 мільйонів разів! Природно, вона не продається. Я лише хранитель. А вона оберігає мою справу. Ви ж розумієте, довіра в бізнесі…


Басму я все ж таки не придбав. Натомість накупив у нього купу дрібничок, і ебенову квітку, не столітню, звісно, проте абсолютно таку ж, що зберігає хвилини і секунди його магазину, будинку і розповіді, а ще – довіру завороженого туриста, таку крихку і, можливо, найціннішу з того, що залишилося за останній мільйон років, довіру, ображену, випалену, віддану і розіп'яту тисячі разів, вбиту назавжди, і все ж таки знову і знову – білим лотосом з чорного пилу – що росте, приходить, незважаючи на всі ці революції і цунамі.

25

Гаутама… Так звали Будду. І тому ім'я це особливе, істинно чернече. Юнак про це знає. І на моє захоплене: – О! Як Будду! – посміхається з гордістю.

У нас Ісусом хлопчиків не називають. І Булгаков назвав його – Ієшуа. Близько, але все ж інакше. Серед моїх друзів – два Ізі. Один Ізяслав, скорочено Слава. Інший – Ізраїль, який надає перевагу звертанням до нього: пан професор чи Ізраїль Олександрович. Теж далеко. І серед православних ченців такого імені не зустрічав. Що ж це – пієтет? Прагнення підкреслити божественне, а не людське? Православний церковний календар відповідає: не наважуються називати на честь Господа Бога нашого.

Що ж, напевно, правильно. Прагнення віддалити людину від Бога, підняти Його над папами, патріархами, правителями є зрозумілим з позицій зміцнення церкви і держави. А перечитаю Євангеліє – інший там Ісус. Близька і рідна Людина…

26

Голову Мейєрхольда поділено майстром на ліву і праву частини. У кожної – по одному оку, вуху, по півпідборіддя, піврота, півноса, півлоба і півшевелюри. Страждання і натхнення – дві сестри – зведено-склеєно по вертикалі. Метод не новий – такий же і Бродський в Церетелі. І Воланд в Булгакова. Ми – європейці – читаємо і пишемо по горизонталі, поділяємо світ на праву і ліву частини. Цейлон, як і Китай – воліє вертикаль, поділяє світ на верх, низ і горизонт – середину. Різьбяр Генрі і скульптор Володимир Філатов близькі. От тільки у Генрі є область гармонії. Філатов же – щирий у конфлікті. У Музеї сучасного мистецтва (теж, до речі, приватного, відвідайте неодмінно, на Подолі, Братська, 14) зібрано чудові роботи. Я оглядаю – вкотре – голову Мейєрхольда і вже фізично відчуваю її відрізаність, відокремленість, відчуження від простого і тілесного світу, як можуть бути чужорідними для нього інтелігентність і старість. Голова – та не голова, ось вона, знахідка майстра! – а мозок, виліплений з рисами конкретної історичної особи: – зморшки, складки, звивини, посмішка і гримаса болю... Обличчя-мозок вирує, як лава, виливаючись із самісіньких глибин, з того інтелектуального і духовного злету, що припав на шосте століття до Р.Х , – століття Заратустри, Конфуція, Лао-цзи, Піфагора, Будди, іудейських пророків вигнання, – коли якраз було усвідомлено велику і трагічну роль людини – роль обранця серед живого, який виганяє самого себе з Раю, збентеженого, повного сумнівів, страху, туги і сарказму, і який, нарешті, передбачив Ісуса, подвиг Його і перемогу…

У різьбяра Генрі – область спокою . Але ж і майстер Філатов розрубав голову Мейєрхольду не задля втіхи, він не обіцяє спокою – він стискає життя людини в півгодинний акт: саме стільки й кружляв я навколо, обходячи, наближаючись, вдивляючись, торкаючись потихеньку металу минулого століття – Володимир Філатов стискає її до театрального розміру, щоб сказати: життя людське, тобто життя, як творчість, саме таке, на межі болю. Тоді і творчість – як життя... А спокій – будь ласка, в антракті…

27

Що відбувається з посмішкою, коли людина боїться? Тобто, коли сміятися і веселитися треба, а цензор, особливо внутрішній, каже, ні, не говорить, а шепоче, – навіть і не шепоче – просто дивиться уважно, пильно – зсередини.

Новорічний (2008 року) вечір Максима Галкіна – дивовижного артиста своєї справи, надзвичайного таланту, мене засмутив. Всіма фібрами відчував я присутність невидимки, яка, незважаючи на відсутність очей і вух – все бачить і чує, і руки має довгі, з хваткою, якщо знадобиться, мертвою… Ось і репризи начебто непогані, непогані... А мали б бути блискучими! Гострими! А якщо гострих не можна, то які залишаться? Правильно – тупуваті, бліді. І читатися будуть без куражу, тобто ще гірше. І з'являться інші репризи, не смішні, злісні – про ідіота-азіата і загальмованого прибалта, про грузина, який замість грузинського вина почав – французьке… А чого з ними цяцькатися-панькатися?! Годі! Вчити їх треба. Ставити в шеренги… О, ось і сопілонька залунала, та сама, щуролова. Тихо-тихесенько спочатку, а мелодія проста, попсова, причеплива – і пішли, пішли. Па-ашлі-і…! Ве-село! – сказано: Весело! Радісно!

Вільно пішли! Під-танцьо-вуючи!

Ось і Задорнов, – от же хитрун! – у Галкіна на вечорі з танцю почав, мовляв, «вперше на сцені танцюю», і танцем без слів закінчив, а посередині текст дав, непоганий, непоганий, не гострий, щоправда, і без запалу, та в цілому…

Я не знаю, яка цензура в Росії. Але я бачу і чую, я відчуваю: під усміхненою маскою – що в Максима, що в Михайла – обличчя, творче обличчя, перелякане, затамоване, завмерле, застигле.

Я перемкнув на «Вечірній квартал» – і здивувався безмежжю сатиричного польоту. Та вони ж ні в що не ставлять владу! Це підрив державності! Втім, зі сцени казали саме те, про що думав зал, та стримувався, зважуючи можливі наслідки.

Ось, в наявності результат помаранчевої революції. І боятися цього не треба. Від свіжого повітря ще нікому не було погано. Росія-матінка, Володимир Володимирович Путін – почуйте мене! Вашій владі нікого і нічого боятися. Ці невеличкі протяги пожежі не роздмухають. Пожалійте народ. І нас, сусідів, братів ваших. Дайте свіжого! Повідкривайте вікна!

28

Статистика стверджує, що близько 11% населення планети слід віднести до сексуальних меншин. Та тут, на узбережжі…

Звісно ж, були також й інші назви у ресторанчиків і кафе, звернених столиками до моря, до золотих небес на заході. Проте запам'яталися саме ці – чи то "блакиттю", немужньою близькістю до моря і подібністю кольорової гами, хлюпотінням – блю-блю – в бетонних кубах і конусах хвилеріза, чи сором'язливою надвечірньою бесідою – однаковісінько жіночною в морської хвилі та в завсідників блю-закладів – з посмішкою, блудливою, гадючкуватою, солоденькою, отруйною, напівпошепки і можливо – напіввизнанням спільного гріха (хоча, який у довгої хвилі на заході гріх?). А може і – зовсім навпаки, – піруетами і відчайдушністю серферів-сміливців, осідлали хвилю, серед яких також чимало осіб іншої орієнтації, як з'ясувалося…

Та ж ні, в «Блю Елефант» я опинився випадково, я і не знав, що за публіка збирається тут, мені сподобалися фреші, сокові коктейлі – у великих келихах, недорогі. І обслуговування – хлопчисько-офіціант пильнує: щойно допив, відразу підбіг:

– Може бути, ще, сер? А хочете – манго-бананово-лаймо-чогось ще, – і називає нову, несподівану суміш – Дуже смачно!

Столик мій виявився біля самого моря, я захопився, спостерігаючи за серферами, і не бачив, хто збирається за спиною. А коли зрозумів... Власне, то й що? Та прийшов смуток – прийшов смуток по імені Альоша…


Ах, Альоша, Олексійко… Олексій Сергійович. У вузі – стипендіат, лідер факультету. Найталановитіший, перший же фільм – диплом лауреата. Рік по тому, як прийшов на студію – одразу кандидат на головного оператора, відразу, проминувши асистента… Розумник, ерудит… А ставний який! Високий, стрункий, спортивний. Грецький профіль, каштанові кучері, довгі музичні пальці. Жіночний, елегантний. Одягався завжди модно, дорого, з голочки. А як співав, грав на фортепіано, на гітарі! «Я закохався в нього, мовби у жінку!» – Золотухін – про першу зустріч з Висоцьким. Випадок той же. Які дівчата задивлялися! І людина гідна, делікатний, чуйний і щедрий, друг вірний, і партнер у справах, про якого лише мріяти…

СНІД. Боровся. Поки міг. Поки всі не змучилися, виснажилися. Потомства зі зрозумілих причин не лишилось. Були б онуки… Невдовзі помер батько. Мама одна живе. Ходить, за могилками дивиться. Така доля.

Прошло без малого четверть века, как он ушел, а я не могу, никак не в силах понять, зачем добрым, талантливым, интеллигентным, зачем лучшим из нас посылается такое? И неужели все другие достоинства человека не могут перевесить, искупить этот грех?


Минуло без малого чверть століття, як він пішов, а я не можу, ніяк не в силах зрозуміти, навіщо добрим, талановитим, інтелігентним, навіщо кращим з нас надсилається таке? І невже всі інші достоїнства людини не можуть переважити, спокутувати цей гріх?

«До одного старозавітного царя прийшли жінки і почали скаржитися на содомію чоловіків. Цар скликав своє військо і звелів, щоб кожен воїн приніс голову мужеложця. Сімсот тисяч голів було звалено горою.

– І це вірно! Цю заразу треба випалювати розпеченим залізом! – сказав отець Інокентій, який відспівував колись і мого Олексійка.

– Тобто, і ви б могли віддати такий наказ?

– Зміг би.

Я перепитав.

– Так, зміг би.

– А як же закон? А якщо хоч один – помилково, за наклепом? Знову судимо, не розібравшись, відбираємо те, що не давали, це ж…»

– Безневинних візьмуть як рідних. А ці… Може й того, хто Альошу твого «напучував на шлях істинний», може, і його пощадити?! Про дітей треба думати…»


– А ось це – наш фірмовий – «Блю фентазі»: лайм, грейпфрут, ананас, манго, банан і ще… та це сікрет! – хлопчик усміхнувся, радісно, грайливо – і поставив переді мною келих, наповнений по вінця. Мабуть, поспіхом він не обтер його як слід, через що на пластиковій поверхні столу з'явився золотавий обідок, на який я не одразу звернув увагу.

Я цідив потроху густий нектар, намагаючись розгадати «сікрет» коктейлю. Здавалося: кориця, і пекуча гострота перцю, гіркота полинового «абсенту» і навіть нудотна солодкість «травички» – все лізло в голову, а відповіді я не знаходив. Чи не шукав, захопившись заходом і божевільними вершниками на довгих хвилях, приспаний неголосною говіркою прибою і притишеною бесідою відвідувачів за сусідніми столиками.

І тут, позирнувши на стіл, я виявив навколо золотавого обідка маленьких рудих мурах, які невідомо звідки узялися, прийшли, мов до водопою, і щільно, голова до голови, заполонили увесь простір навколо нектару. Цікаво, що жоден з замовлених мною раніше напоїв – пиво, соки чи джин-тонік – не спричиняв такого мурашиного поривання, такої неймовірної спраги: ніхто з них, нажлуктившись, не відповзав геть, можливо, вони не могли відірватися, не могли насититися. Наблизивши пики мурашок цифровою камерою, припавши до видошукача, я побачив наполегливість і упертість – продукти тупого наркотичного бажання, – і ось вже ворушке кільце замкнулося, задні полізли по тілах, розштовхуючи, впиваючись, кусаючи передніх…

– То як, сер? Смачно? – хлопчик ретельно витирав мій стіл, посміхаючись і мружачи шоколадні свої дівочі очі.

– Так-так. Дякую, дякую…

Все вірно. Стіл має бути чистим. Хвиля пройде узбережжям. Стіл буде чистим. Офіціант правий.

І цензура, і страх – потрібні, бо як же без них?

29

«Будьте як птахи небесні!»

Дивна порада, що сприймається часом, як заклик до безвідповідальності, як «після нас – хоч потоп». Цікаво, що така порада є близькою і буддистської доктрині, проте трактується своєрідно.

– Напевно, – пояснював Рагулє. – Ви помітили, що птахи земні ходять по землі, а птахи небесні – літають в небі?

– Звісно!

– Тоді ще одне питання: щоб людям ходити по небу, що потрібно?

– Ну-у… Літак? Парашут? …

– Ха-а! Скажіть ще – орбітальну станцію «Мир»! – Рагулє захихотів. – Птахи з парашутом…

– А як?

– А ось так.

Я не встиг навіть зморгнути, як чернець устав на голову, сукаючи п'ятками в повітрі.

– Я йду по небу! Я йду по небу! Найс? Ноу? Найс? Ноу? – повторював він, пританцьовуючи. Рагулє посміхався. І мені, і дітям, які одразу ж прибігли до нас, і хмарам, і птахам, і сонечку. Він посміхався, переконуючи мене в тому, що потрібно, необхідно подеколи ставати на голову, щоб навчитися ходити разом з богами по небу.

Обличчя його почало червонішати, і він повільно опустив ноги, трохи зачекав в позі черепахи, і підвівся.

– Коли стоїш на голові, здається, всю Землю тримаєш на плечах. Тому і кров приливає до обличчя, тому що і важко, і соромно – вряди-годи ми думаємо про Землю цілком. Тільки вільно гуляючи по небу, тільки полишивши суєту і ставши на голову в усіх можливих сенсах, і відчуєш тягар відповідальності за Землю, як почувають це небожителі. А знаєте, чому цю позу найбільше полюбляють йоги? Га? Ні ж бо, діти, не підказуйте! Не підказуйте! Нехай наш гість сам вирішить.

І вся компанія вп’ялася в мене очима.

А я не знав відповіді. Я знизав плечима і сказав, що не знаю.

– Коли стоїш догори ногами, то небеса веселкою всміхаються. Спробуйте обов'язково, і ви побачите, яка краса, яка радість молитися за всіх, всіх і вся, всміхаючись веселці у відповідь.

Рагулє замовк, не додавши звичної своєї приказки, та я кивнув, погоджуючись, обіцяючи неодмінно спробувати.

30

І тут пташки літають парами,

співають кохання.

Іду по берегу. Хмаринки станули.

Пісочок шовковий.


Та раптом – явище!

Якого я іще:

Веселки - парою!

Веселки - парою?


Дугою – Знaмення.

Знамeння - іншою.

Страждання - соняшна?

Чи спокій - місячна?


Дві веселки одночасно – сонячну і місячну – я побачив рано вранці 7 грудня 2004 року, одразу, щойно вийшов на пляж і пішов берегом, прощаючись. О третій літак, а тут – диво, явно в подарунок мені, наостанок. Нічого подібного, ані до, ані після я не бачив, і тому мені здавалося, що всі мусять, задерши голову, витріщатися, і цокати язиком, і згадувати знамення інші: зірку, і комету, і вогненні стовпи над Уральськими горами в 1941…

Ні, ніякого страху я не відчував, а дивився зачудовано, забувши, звісно ж, стати на голову, як радив Рагулє. Радості, чудесності вистачало і так. І тому я ще ширше посміхався у відповідь і намагався випередити зустрічних, і радував пляжних торговців покупками.

А море підлещувалось, немовби просило вибачення…

31

Йогин Свамі – на вулицях, у храмі:

– Велика хвиля! Хвиля - чума!

Він не знав слова – «цунамі»…

Проте відав – іде…

– Навіщо вона?


– Тому що всі ми у цьому винні…

А війни?! А революції?! А наркота?! А блуд?!

Ракети, зроблені в Україні –

Впали – ось тут…


Таким є порядок у Всесвіті.

Всі відповідають за всіх.

Завжди і скрізь…

Не виключаючи Самого…


Плаче ридма Нішанта,

Та сльози ущухнуть,

І сон прийде нарешті.

І всміхнеться Свамі – веселкам Його.

32

Ось і дійшла черга до зірок. Як і рибалки, працюють зірки всю ніч. І там… і там – вогники. Рибальські – на катамаранах – витяглися в лінію на нічному обрії. Зірки – над ними, розкидані, розсаджені за чорними письмовими столами, позираючи вниз, ведуть вони літописи-щоденники.

І тільки під ранок… Оріон, немов Будда, лежить на боці. Лежав. Немає Оріона. Сиріус ще палає. А ось немає і Сиріуса. Охоронець гасить правий ліхтар і прямує до лівого. Рідшає рибальське намисто. Світає. Час читати молитву і вітати Сонце. Пора.

У йогів для цього є спеціальна вправа: "Сур’я Намаскар!» – «Доброго дня, сонце!» – комплекс з дванадцяти асан (поз). На перший погляд, асани прості. Та лише – на перший. Важливо узгодити правильні рухи, ритм, дихання і мантри – молитви, які вимовляються при цьому. Я підходжу, очищаючи свідомість. Все як у нас: «Перед будь-якою справою спершу стань благоговійно…»

Наша вранішня молитва і «Сур’я…» починаються з посмішки.

Майстер ботлінгу

Є в Таїланді містечко Паттайя. А в ньому – приватний музей бельгійського майстра ботлінгу - велика колекція моделей вітрильників у скляних пляшках та бутлях.

Спочатку я побачив його роботи. Потім – весільні фото на стінах. І, нарешті, самого бутеляра.


Вийшов карлик, вийшов гном.

Обійшов мене кругом.

– Пітер, – руку простягнув.

За собою потягнув.

– Ось – моделі. Це – дружини.

Діти, друзі – дім гостинний.

Дім привітний…

Але часом –

Бутель - ось він - я підійду -

І волію, і волію -

Щоб мене забули разом,

Всі мене забули…!

- Люди!

Бутель!

Бутель!

Я підходжу

І порожньому вклоняюсь…


Містер Пітер, маленький чоловічок, водив мене від моделі до моделі і розповідав, і показував, як дбайливо слід вставляти деталь, змащену клеєм, в горлечко і збирати в конструкцію не поспішаючи, точно і вправно.

Я ж зиркав на фотографії, – досвідчений фотограф розміщував нареченого на сходах, на одну-дві сходинки вище, щоб головами врівень з нареченою, – і, вловивши мій погляд, Пітер повів розмову про свою велику сім'ю, про численних дружин, дітей, онуків, і насамкінець довірливо повідомив:

– Ти не повіриш, але коли я бачу порожню пляшку, я забуваю про все і можу працювати по двадцять годин на добу, поки не скінчу... Новенька, як іграшка, двадцятигарматна трищоглова бригантина дивилася на мене крізь товсте скло пляшки, і контури її спотворювалися і тремтіли у випарах жаркого Південно-Китайського моря і здавалося, ні, це – не іграшкова, а віддалена, тобто – далека, видима в окуляр на обрії…


…Всі вже спали. А хлопчик, накрившись з головою читав, ковтаючи слова і букви.

«– Зем-ля-а-а! – закричав вахтовий дозорець. Я вибіг на місток і побачив вузьку горловину, а за нею тиху бухту, де стомлені шаленою скачкою хвилі дихали тяжко і плескалися не в такт. Надія, слабка як розрада, уривалася біля дрібних скель, що замикали горловину.

Тисяча чортів! Рифи! Нас невблаганно несло на них. І ось, ось – Хирр! Бдуух! Розпорюють! Тріск! Руйнується! А решту – акули…» Що робити?

«Що робити?» – ревло в моєму мозку… – Ворвань! Звісно!»

– Що?

– Ворвань – не що інше, як китовий жир, що має властивість розтікатися певним шаром по поверхні моря, і на мить…»

– Ах! Я зрозумів!

– Бочки – за борт!

– Негайно!

– І до горлечка – як по маслу!

– Точно і вправно!

Риф наближався. – Так тримати! – Кабельтов! Двісті футів! Сто! Товсь! Двад…»


– Я перегорнув сторінку, – згадував майстер. – І в цей момент ліхтарик, блискучий китайський, вірний як особиста зброя, раптово цілком згас. Я тиснув і рухав кнопку, човгаючи металом по металу, дідько! І пітьма розтеклася під ковдрою чорною морською безоднею, і книга лежала в ній, розкинувшись, немов нежива…


– Китайський ліхтарик! Ліхтарик! Ліхтарик!

Я грів батарейки в руках.

– Зажеврій, зажеврій, проклятий ліхтарик!

Ніяк не виходить. Ніяк.


Я виліз з-під ковдри. Темно.

Фари - стелею. Ні,

Не вистачає. Даремно.

Безмісячна ніч.


І мені не лишилося нічого -

(батарейки в коморі лежали на першому поверсі) -

Іншого, ніж, не вмикаючи світла,

(мама моя може почути, прокинутись),

сходами - в темряву, де чатувала

доля моя…


Оступившись, Пітер покотився донизу, пошкодив хребет і перестав рости. Тоді, в лікарні, якийсь морячок показав хлопчикові диво: модель бригантини, змонтованої в пляшці. І Пітер захворів на цю пристрасть навіки.

Ось вони – худі, як топ-моделі, прудкі кліпери з височенними п’ятьма мачтами, і пузаті, перевантажені золотом мідно-гарматні горлаті іспанські галеони, і рибальські шхуни, міцні, статні, і царські карнавальні галери і лодії. І ялики, джонки, байдари, піроги, фелюги. І шлюпки, гондоли, шаланди, моторки і яхти. Два роки Пітер не вставав з ліжка. А потім поволі – місяць за місяцем – каталка, милиці…

Однокласники співчували йому. Та жалість – поганий товариш. Тим більше, коли тобі вже п'ятнадцять, а за вікном дружна і провинна весна. І Пітер – на той час вже відомий майстер – полишає провінційний Льєж і їде до Амстердаму.

Маленька майстерня на горищі. Вікно, відчинене на канал і затока Ей і нові друзі – поети і художники, музиканти і ювеліри, моряки і докери…

Вони збиралися в малюка, в коротуна Піта часто, бо любили його – маленького фламандського півника – і його затишну шпаківню в піднебессі, що продувається, мов бочка сигнальника, і гостинну, з відкритим навстіж буфетом і холодильником, і добрим запасом тютюну, кави і чаю, з безперервно киплячим чайником і працюючою кавомолкою, і пледами та кріслами, пропаленими в багатьох місцях, і рядами порожніх пляшок в коморі, де, до речі, як і в кухоньці, теж містилася ще одна розкладачка, і можна було залишитися на ніч, чи покласти сюди господаря, який в разі чого без питань поступався своїм двоспальним ліжком…

До нього заходив, посварившись з дружиною, літній сусіда-рибник, і побитий до крові, знервований приймальник посуду, і маленький полохливий єврей, гранувальник з майстерні навпроти, з огрядною дружиною господаря, і сюрреалісти і композитор, і неохайний поет чомусь з однаковісінькими подругами, і подругами подруг, – покрасуватися, попліткувати і пошуміти…

Кожен з них навчав його своїй майстерності, прийомам і секретам, і він слухав уважно, прилаштовуючи до свого, до ботлінгу, насичуючи його новими кольорами, звуками і запахами, дивовижними історіями і самим життям, тобто теплом, недосконалістю і мудрістю.


У курдупеля Піта

Ми зберемося знов,

І вип'ємо, як налито,

За дружбу і любов.


Коли життя розбите –

Не ний, не причитай –

У бутеляра Пітера,

Як склеїти – спитай.


Прийшов час, і він одружився з Ельзою, дочкою рибника, і кохав її, як люблять вперше, і пишався, зиркаючи знизу догори, її статністю і міцними ногами і грудьми, і приндився поруч, і медовий місяць тривав у них цілий рік, а минув, так наче й не було. Та незабаром народився Джонні, роботи додалося, пішло щоденне, побутове, і одного разу, застукавши її з голим і п'яним здоровенним матросом, Пітер з подивом помітив, що радий цьому, і прогнав її до тата, в крамницю. При цьому він ще сильніше прив'язався до сина і родини, і більше працював і допомагав, і що дивно, міцніше відчував її турботу – Ельза прибирала, прала і готувала, як і раніше, – проте сходитися не забажав і жив самотньо.


…Пітер прокинувся, немов хтось кликав його. Сну як не бувало. Протяг надував штору. У вікно волого дихала весна.

Він підвівся несподівано легко, і на підлогу впала книга – «Чайні кліпери» з прекрасними ілюстраціями Де Бриза…

Він вийшов на балкон. Сонце ще не зійшло. Канал був темним, а затока вже виблискувала, вже чекала.

У порту видзвонювали талі. Саме повітря дзвеніло і дриґотіло.

– Гей! Гей! – закричав він, стискаючи кулаки, в неможливий весняний ранок, в майже беззоряне небо, і дихав уривчасто, немов виходячи з істерики і ридань.

Похитнувшись, коротун Піт скинув з підвіконня щойно складений бриг. Пляшка розлетілася на дрібні діамантові друзки і, підхоплений шторою, вітрильник винесло з вікна і понесло у відкрите небо.

– Я зрозумів, що треба поїхати, – дивлячись на весільні фото, розповідав Пітер. – В обмін на вітрильник я випрохав у бога секрет. Ось чому я тут, в Таїланді – вітрила нашепотіли, можливо…

І дійсно, в цій благословенній країні Пітер перестав бути коротуном! Маленькі тайці і таєчки лише трішки височіли над ним. Але якщо на підборах і півником!

Ось так і перебрався він до Паттайї і, як годиться, спочатку знайшов тут здоровезну голландку, а потім – пишну угорку, а після – мулатку, і лише два останніх шлюби були з усміхненим особами маленької тайської національності.

З усіма своїми дружинами він перебуває в злагоді, всім допомагає і чекає в гості, дещо плутається в іменах онуків, проте дітей знає і виховує, і любить як рідних, і вже точно не менше, ніж вітрильники…

А ще він захопився моделями будиночків, бо поплисти – це означає повернутися назад, додому, коли-небудь обов'язково, а ще краще – у строк, чи всього на кілька, на пару днів пізніше, щоб на тебе чекали, і пекли, виглядаючи у віконце, твій улюблений "наполеон". Та найголовніше…

Всі його вілли і вігвами, пагоди і палаццо, чуми і хатинки – усі з навстіж розкритим вікном, щоб ви побачили ляльковий кухонний столик, і сито для борошна, і качалку для розкачування, і щасливе обличчя господині, яка нашвидку витирає руки об фартух, бо там, при вході в бухту з’явився його корабель, і треба бігти на пристань, притискаючи до грудей посудину з дивовижною порожнечею!


_________________________

Ботлінг (гол.) – національне митесцтво колишніх моряків – складання моделей суден в скляних пляшках.

О, Грузія моя!.. (П'ять тостів з коментарями)

Передчуття Грузії…

– Ласкаво просимо, – всміхнулася дівчина-прикордонник і простягнула пляшечку грузинського вина. Так, в одній руці – паспорт, в іншій – несподіваний подарунок, а на обличчі – радісна здивована посмішка, – і перетнули ми кордон. Передчуття справдилося: тут чекали на нас, зустрічали як давніх і добрих друзів.

– Ой, Україна, Київ! Ми вас любимо. Приїздіть завжди! – чули ми звідусіль.

– Україна? Київ? Ні, ні – з вас я візьму не десять ларі, а тільки – дев'ять.

Чи ось, міняємо гроші в обміннику.

– Україна? Київ! – і разом з грошима з віконця простягають два мандарина, мені і дружині.

– Україна! Київ! – з невисокого балкона киває літній батумець. – Ну, як там Янукович? (Йшов листопада 2012 року). У нього все добре? Він здоровий? Грошей йому вистачає?

– Ласкаво просимо, дарагі гості! Присягаюся, я зроблю все, щоб ви пізнали і полюбили Грузію! Ось і осінь цього року у нас тепла, гарна! – з перших слів Іраклія, нашого гіда, я відчув: до фірмової грузинської гостинності додається щось ще – може бути, спільна пострадянська доля, чи подяка за підтримку в останній війні, чи співчуття. – Як би там не було, – сказав Іраклій. – Та ми, в Грузії вісім років йшли шляхом змін, а у вас, вибачте, якось, вибачте…

І на пам'ять спала інша осінь, холодна київська осінь 2004 року, і та особлива суміш надії, віри і душевного тепла, яку потім неточно назвуть ейфорією Майдану. Мені дуже хотілося переконатися, що тут, в Грузії, все склалося інакше, надії виправдалися, гасла стали реальністю, а найголовніше – ту взаємну ніжність вдалося вберегти…

***

Іраклій. Так звуть нашого гіда – чистого і доброго хлопчика двадцяти шести років, знавця рідної історії і традицій, закоханого і натхненного, делікатного і гордого, іронічного і сміхотливого. Ось тільки смуток в очах, а часом і тиха журба не полишають його. Що за цим? Три війни, які пережила Грузія вже за його життя? Чи три тисячі років грузинської історії, з яких тільки сто сімдесят – без війни…

– В тринадцятому столітті, – розповідав Іраклій, – нас, грузинів, було тринадцять мільйонів. А зараз залишилося чотири з половиною. Тому третій тост – після «Дякую Богу» і «За наших предків», третій тост у нас не за жінок, про них трошки пізніше, третій – за мир.

***

Стою біля школи. Дзвінок. Довгий, дзвонить-видзвонює. Ні, не на перерву – на сьогодні все, скінчили навчатися. У нас як? Шум, крик, біганина – вивалюється натовп, хто летить, хто лупить портфелем. А тут тиша – діти виходять, не поспішаючи, звісно, не строєм, не чинно, та гідно, не галасують.

А ось кінозал в маленькому містечку – зовсім інша річ: зал переповнено, і тільки хлопці, дівчат немає, пацани, підлітки, але є й 20 років і старші, а на екрані – «Багдадський злодій», пам'ятаєте ще той, старий; і ось сцена: він, головний герой, сидить на пагорбі і не чує, як до нього крадуться, підповзають слуги, щоб схопити, все ближче, ближче, – і тут зал вибухає – все – і хлопчаки, і юнаки, і старші – всі кричать: «Гей, дивися! Ти що, озирнись! Рятуйся! Гей!» Весь зал гукає йому. Я такого ніколи і уявити не міг – не діти вже, ніколи…

Чи не тому в них, довірливих і чуйних, і храмів більше – дванадцять тисяч тільки православних, та справа хіба в храмах – світліші вони якось, чистіші…

***

Місто святкує. – Що, кажете? – Горе?!

Горі святкує – що кажете ви?

– Сталін – не дідько! Сталін – у Горі,

Сталін – (о, горе) – вічно живий!


Нас привезли в Горі, і мені на пам'ять спали точні визначення і висновки прекрасного італійського письменника Умберто Еко. «Вічний фашизм» – так називається його стаття про загальні ознаки тоталітарних систем і їх національні особливості. У кожного народу тоталітаризм свій. Та, зауважте, «вічний», тобто невикорінний остаточно, готовий повернутися в новій і несподіваній формі…

І ось ми в Горі, на батьківщині Сталіна. Автобус зупинився біля меморіалу. Музей на сорок сім тисяч експонатів, будиночок, де народився, особистий вагон, гордий пам'ятник. Втім, все простіше і скромніше, ніж в Ульяновську.

– Цього року, – сказав Іраклій, – міністерство культури ухвалило рішення створити тут меморіал жертв сталінських репресій… Та я мушу сказати, що у нас, в Горі, в багатьох сім'ях перший тост піднімають за Сталіна.

Присягаюсь, не розумію – своїх, грузин, вбивав він з особливим задоволенням, як жодний інший народ. Під час війни забирав навіть єдиних синів. А інтелігенцію як знищував, як принизив… Перший тост… Не розумію…

– А чого тут не розуміти, – кажу. – У Володимира Орлова є такі рядки:


Червоний прапор взяв Ісак!

Веде Ісак народ!


Він – комуніст, не аби як.

Старий він ідіот.


– Так, – кивнув Іраклій. – У нас країна довгожителів. Піонери тридцятих, як і раніше, збираються тут, в музеї, урочисто рапортують, мовляв, все готово, товариш Сталін, до Вашого воскресіння: і будинок, і вагон під парами, а найголовніше – народ втомився від демократії і хоче наведення порядку. Та я би не ображав все старше покоління. І ось що думаю: в народу, на відміну від окремої людини, дірка від кулі в потилицю має властивість з роками заростати. Яка там кровна помста… Добрі ми занадто, забудькуваті. Що вдієш, добрий народ…

***

– Присягаюсь, – сказав Іраклій, – навіть якщо мені відрубають обидві ноги, цей тост я виголошуватиму стоячи. Втім, ні – не просто промовлятиму – поема, ода, пісня, танець – ось мова закоханого.

І справді, від грузина нечасто почуєш: – Жінко, ти не права!

Найчастіше зовсім по-іншому…

Стара майстерня, напівпідвал… Зазирнули: за машинкою кравець – добряче під сімдесят, чи навіть – понад, круглі окуляри, «Зінгер»… Игривая улыбочка из под очков. Приглашает зайти.

Грайлива усмішечка з-під окулярів. Запрошує зайти.

– Зараз погано… Раніше від вас приїздили молоді дівчатка в маленькому білому (він вимовляє: «бельом», пом'якшуючи, додаючи розчаровані руки) – в маленькому бельом чи без нього. Ходили туди-сюди над вікнами. Це хвилювало й тішило життя. А що тепер: приїздять ці товсті багаті старі американки – що тут може радувати?

Чи ось – картинка з Батумі.

– Чіто хочі-ішь? – почув я якось на набережній.

Невисокий гладенький чоловічок в «аеродромі» масно дивився на довгоногу білявку, кумедно витягуючи до неї губи: – Чіто-о-о?…

І двічі: – Хочііі-шььь, – цими подовженим «ііі» та свистячим кінчиком пом'якшуючи дієслово в своєму запитанні; здавалося, він готовий був купити для неї всю біжутерію з цього прилавка, та що там з прилавка – всю, всесвітню китайську біжутерію – і це подовжено-благальне «хочііііі-шььььь…», і оченята-щілинки, і стогнучі інтонації, і пухкенька пачечка грошей в таких же пальцях не могли не переконати…

– Тобто! – вигукнув Іраклій, – нехай не перший, нехай не другий, нехай не третій, та четвертий, цей тост – обов'язково за жінок. Таких, як Нестан-Дареджан, як Тамар, як ви – незрівнянні українки… За вашу красу, за нашу любов!

– А як же Медея, – запитали ми нашого гіда. – За що цій брато- і дітовбивці, цій зрадниці рідного батька, цій шпигунці-підсобниці в крадіжці національної гордості – золотого руна – за що пам'ятник у центрі Батумі?! Невже кохання може бути виправданням?!

– Медея, – відповів, – це "гумка", що стирає найважливіші духовні принципи нашого народу. І пам'ять про неї потрібна для того, щоб ми знову і знову осмислювали наші головні цінності, вписували їх у свої душі.

***

Слухати Іраклія – суцільне задоволення. І не тільки по суті – інтонація, акцент. Російська мова з грузинським акцентом – це вам не аби-що! І навіть такий – кпинливий, як в анекдотах. А візьміть говірку грузинських фільмів. «Не сумуй!», «Міміно», «Батько солдата»…

– Суміш російської та грузинської, – пише Інна Лісова, – це якийсь особлива, третя мова. Уявіть собі, що у фільмі «Не сумуй!» актори говорять чистісінькою російською мовою. Без акценту, без характерних інтонацій. Хіба фільм не втратив би половину своєї чарівності? Впевнена, що в перекладі грузинською мовою фільм втратив би стільки ж. Ця мовна суміш, окрім того, що дуже приємна для «російськомовного вуха», створює для глядача забавну ілюзію, ніби він розуміє грузинську мову. Ти відчуваєш себе «своїм».

Як вірно підмічено! Але є ще одна дивна особливість такого акценту.

Думаю, в ті радянські роки акцент відбивав, а точніше підкреслював внутрішню розкутість, духовну незалежність Грузії. Ось і Іраклій говорив вільно, з акцентом на зухвалість і гідність.

– Ви можете ставити будь-які питання, і про політику, про що хочете, ми вільні, ми відкриті, – нас уже нічим не налякаєш!

І ми запитали, де купити вина.

***

У 1976 році з Аджарії я віз шість пляшок «Чхавері», – таке молоде вино! Віз і думав: через три місяці мій день народження, покличу друзів, накрию стіл, а вино буде яке – вах! найкраще! – «Чхавері» – який смак! який букет! – рожеве напівсолодке делікатесне – і буде свято. Поставив, як годиться, в холодильник, а коли через три місяці відкоркували – кисле! Скисло! Мій друг сказав: «Хіба можна? Молоде вино - і в холодильник?»

А я подумав, що щось я про цей народ не зрозумів, не дізнався щось важливе і нагальне.

А тепер зрозумів, тепер дізнався.

– Хіба можна, – сказав Іраклій, вислухавши мою історію, – хіба допустимо так надовго відкладати зустріч з друзями. Добре ще, що тільки вино померло. А якби не вино?

Є у мене старий друг – Серго Паносян. Давно не бачилися – він у Єревані, я в Києві. А тут іду по Батумі – дивлюся, вірменська церква. Заходжу. Порожньо. От і заговорив з жінкою, що продає свічки і хрестики, привітався вірменською, згадав Серго – чудову людину, здоров'я йому побажав… А виходячи з храму – ах! – мені просто під ноги злетів білий голуб – і красень же який: білосніжний, з білими штанцями-кльошами. Злетів, і не боїться, то так обернеться, то ще так – позує для фото. А потім спурхнув і на карнизі під фронтоном всівся, завмер. Зліва – лик Христа, праворуч – він. Отже, і вдома я Серго згадую, а тут бачите як – і від нього звісточка прилетіла… Напевно, земля тут така, чудова…

Друг. У Грузії - це означає майже брат. А буває і більше, тобто значніше, глибше, самовідданіше. Коли Україна – і керівництво країни і народ – підтримали Грузію у війні з РФ, грузини відгукнулися серцем.

– Ми вас любимо! – чули ми не раз, і відчували – крім усього іншого, окрім захоплення національним колоритом, – ця любов із загального приниження, загальних мук і співчуття.

А ще в цій спільності – ворог не тільки зовнішній, імперський, а й внутрішній, тому що гріхи наші подібні.

***

Іраклій сказав:

– Якщо ви хочете перейти вулицю – спитайте, де перехід. Будь-який грузин вам покаже і скаже – всюди. Ідіть сміливо. Якщо вас задавлять не на переході – всім краще. По-перше, водія, пробачте, зовсім не буде за що карати, так? Але ж і ви, по-друге, обов'язково відчуватимете повну відповідальність за своє життя і здоров'я, не позбавляючи себе при цьому задоволення бути необмежено вільним.

***

– В минулі часи, – сказав Іраклій, – у нас в гастрономі ніколи не давали здачу, просто продавщиці не давали, навіщо, всім треба жити, і до цього швидко звикли. А зараз – за сірник – якщо вкрав – сім років, але не менше трьох – в найкращому випадку. У нас в селі сусід вкрав у сусіда вівцю і запросив його до себе на шашлик. І той, обкрадений, його трошки насварив. Та до міліції не пішов, а той, хто вкрав, чи хтось із його жінок, у присутності дільничного обмовилися десь – і все, дванадцять років дали за крадіжку вівці. Це, звісно, багато. Але хабарів справді немає. Мені, наприклад, від вас нічого не потрібно, крім посмішок. Зараз будь-який документ оформлять всього за один день. І здачу дають до тетрі, до копієчки. І все по чеку, і в ресторані і на оптовому, – Іраклій казав про це, як про очевидне.

Отже, не така вона вже непереможна, ця корупція? Слово честі, якщо зустріну Саакашвілі, скажу йому: – Гамарджоба, Міхо!

Адже «гамарджоба» в перекладі означає: перемога! І він переміг!

Мені кажуть, ну, що ви порівнюєте, Грузія – не Україна, країна маленька, у них порядок навести простіше. Але ж у нас якраз здачу давали завжди…

***

– Як ви можете казати, що Міхо – легкодухий, якщо він переміг корупцію, якщо він не побоявся сказати «пішли геть!» мафії, злочинцям у погонах, справжнім бандитам. Як?!

– Боягуз, все одно – боягуз. Ти бачив цей ролик? Коли він, Верховний Головнокомандувач, впав на землю під час обстрілу, і охорона накрила його? Бачив?

Ми сидимо за столиком в кафе. Нас четверо: Іраклій, Георгій (водій нашого автобуса), його тбіліський друг, і я. Я підсів до них поговорити, зрозуміти, чому Міхо зняли, тобто обрали іншого.

І мені кажуть, що причин насправді багато.

І «як він міг так по-хамськи звільнити всесвітньо відомого режисера Мелора Стуруа, таку людину, навіть не запросивши його до себе, не поговоривши, а так?» – Георгій робить при цьому такий порух рукою, немов крутить кермо: різко, «туди-сюди», що, мабуть, означає, – Міхо занадто загордився, «волюнтаризм, розумієш?»

І «любі друзі», яким все дозволено.

– Вірмени! – деталізує тбіліський друг, – в нього всі міністри вірмени, тому що він сам вірменин. І тут же мені цитують Іллю Чавчавадзе про підступних вірмен, і що «їхній вірменський католікос дає кожному вірменинові, який вирушає робити бізнес в Грузії, 15 тисяч доларів, «підйомні»: 5 – для покупки нашої грузинської землі, 5 – на бізнес і 5 – на хабарі…»

І «набрид». «Вісім років просидів, досить, – це демократія, чи що?»

І – «все ж таки треба якось і з Росією, куди від неї подітися…»

Іраклій мовчить, слухає, він молодший за столиком.

Мовчу і я. Так все схоже, і штампи, і міфи, і «п'ята колона», і методи інформаційної війни, здійснюваної Кремлем…

– А все ж таки – ви перемогли, – кажу я із заздрістю. І мене втішають і обнадіюють.

***

– Є таке грузинське слово Гвбрдгвніс. Гвбрдгвніс – дев'ять приголосних і одна голосна – означає, коли вовк роздирає ягнятко – самий момент роздирання. Гвбрдгвніс. Таке спеціальне міцне слово! Тепер я знаю, що мені сказати, піднімаючи тост за дружбу. Ні, не за жружбу та п'южбу між народами, і не за дружбу, боронь боже, між чоловіком і жінкою, а за дружбу між владами. Я скажу тому, хто, боронь боже, знову зазіхатиме на цю маленьку країну: – Гвбрдгвніс – Зупинись!

І вовк гірко заплаче, завиє і, ридаючи, скаже: – Я ж вовк – імперія іншою бути не може!

І тоді я обійму його, коли він плакатиме, і попрошу: – Постарайся.

І нехай це буде – тост.

Місто Гротлі

Норвегія, скажу вам, – не Україна. Все не так. І шоу брюнеток, і не крадуть, і скріпки.

1

Скріпочки – це треба пояснити. На паспортному контролі в аеропорту три кабінки. Більше не передбачено. А перевіряють ретельно, зазираючи в обличчя, і розпитуючи про мету візиту, про те, хто приймає, куди і на скільки, розглядаючи квитки, перегортаючи всі сторінки паспорта.

Втім – не всі.

Задля прискорення процесу на початку черги з'явився симпатичний літній чоловік, який скріплював спеціальною скріпкою сторінку з візою. Вітався він усіма лицьовими м'язами, гідно і життєрадісно. І скріпочки у нього були яскраво-мідними, майже золотими. І робив він свою справу охоче, із задоволенням, усміхнено, думаючи, напевно, про те, що тепер гості Норвегії йдуть вже із скріпочками, черга рухається помітно швидше, оскільки тим трьом контролерам в кабінках не треба вже перегортати всі сторінки в пошуках візи – ось вона, там, де скріплено! І мало того, що швидше, відтепер наповнена змістом черга рухається, бо нашу людину цікавить, чи всім причепили, і чи будуть відчіплювати при виході, і чи у всіх, або комусь залишать?

Тим часом з'явилася ще одна контролерка. Вона почала перевіряти паспорти біля самісінької жовтої риски, перед кабінками. Суть перевірки полягала, по-перше, в тому, щоб з'ясувати, чи туди причеплено скріпку тим доброзичливим пенсіонером на початку черги, а по-друге, чи, часом, не скріплено дві чи більше сторінок паспорта. Можливо, були й інші, невідомі мені причини додаткового контролю. Я припустив, що той дідочок міг бути стажистом. Що пані в порядку шефської допомоги курирує його, ще недостатньо досвідченого, не зовсім вправного в мистецтві скріплення. Саме в моєму паспорті контролерка перечепила скріпку, щось промовила незрозумілою мені мовою, мабуть, норвезькою, і іронічно похитала головою, мовляв «вчиш їх, вчиш…»

Я йшов до кабінки з почуттям впевненості в завтрашньому дні, з почуттям глибокої поваги за турботу, виявлену до мене норвезькою державою в особі двох додаткових контролерів, навіть незважаючи на те, що один з них міг бути стажистом. Я зрозумів: тут мене не полишать в біді, прийматимуть як гостя, виявлятимуть теплоту, врахують, як належить, і вже точно не забудуть видворити після закінчення візи.

Вас цікавить, чи зняли у мене скріпочку? Я носив її протягом всієї поїздки, мов секретний чіп, не наважуючись ані зняти, ані тим більше викинути.

І зараз вона зі мною. Мені її залишили. Там же, на візовій сторінці.

Норвегіє, я чую твої позивні.

2

Норвегія – країна дорога. Я начебто багато чого бачив, але маленька пляшечка звичайнісінької води, – нехай льодовикової, – за 6 євро – це вже якось занадто. Навіть якщо з ресторанною націнкою і подвійним контролем при розливі.

Пити таку воду нашій людині важко, дехто, звісно, шкодує, що міг би взяти пиво чи вино. Та я вже знаю, що вино тут від 9 євро за 100 грамів, та й пиво ненабагато дешевше. І так у всьому. Норвегія одразу спускає нашу людину. Великий бізнесмен відразу відчуває себе середнім, середній – дрібним, а підприємець на єдиному податку – як сказано в новому податковому кодексі – самозайнятою особою.

Цей акт опускання мені до душі. Я не люблю витребеньок, що демонструються в коштовних аксесуарах, автівках, котеджах і вбраннях. І ось що прекрасно – цього тут, в Норвегії як раз і нема, судячи з простих одноповерхових будинків.

Хтось колись, вікінги чи гуни – так опустили ці народи, що норвежці раз і назавжди відмовились від будь-якої пихи.

Скромність, стриманість, непоказний демократизм в спілкуванні – все це оточує з першої хвилини і каже: «Поводься відповідно!»

3

Дерев'яні церкви – ставкірки – стоять тут мало не з десятого століття. І ті, давні, не звичайним зрубним способом складено: колода на колоду, горизонтально, а поставлені, тобто стовбури в стіні стоять у ряд, вертикально, мов витязі в строю. Проте ж – ані зазору між ними, ані стирчить звідти клоччя. Поставлені, мов камені по-індіанськи, леза не просунеш. А якщо додати до цього «драконячий стиль» в оформленні: голови чудовиськ на ковзанах, луску покрівлі на башточках, тонкий високий шпиль над центральним нефом, немов спис, яким пробило дракона знизу – вгору від землі – ціла архітектурна філософія, храм, як поріддя, прип'яте цвяхами до неба. Втім, як подивитися. Тепле дерево, густий трудовий запах смоли чи дьогтю, яким щедро змащено стовбури, простота внутрішнього оформлення… І маленькі фігурки драконів над входом, які турботливо дбають про чоловічків, – так, зовсім поруч, мало не обнявши одне одного… Ні, не символ битви і перемоги, а може бути, приклад доброго сусідства?

Ми розмовляли про це з юним доглядачем, за сумісництвом – екскурсоводом, і кірка прислуховувалась до нас сільським забарвленням: яскраво-жовтим і салатно-зеленим, блакитним та рожевим. Прості та веселі кольори вівтаря і амвона викликали б в недругів Лютера презирство; а мені – позбавлена золота і срібла – кірка сподобалася, я почав розповідати юнакові про нашу народну ікону, про усміхненого Ісуса і рум'яну Марію…

Та тут звідкілясь увірвались японці, клацаючи затворами і спалахами. І промчали чорною хмарою, миготливими блискавицями, точнісінько мов Змій Горинич. І я злякався, що кірка, яка не горіла жодного разу за десять століть, може спалахнути, як сірник. Те саме було і на обличчі юнака. Ми забули, про що вели мову. Я опинився в хвості балакучої японської черги. А коли простяг доглядачеві гроші за квитки – він подивився на мене довгим поглядом і рішуче відмовився взяти. Ще й подякував на прощання.

– Чому він не взяв грошей? – спитала дружина. – У нього ж, напевно, є план.

– І гроші чималі… Норвегія…

4

Міста Норвегії поділяються на три категорії. Великі. Таких немає. Середні – це Осло і Берген. Всі інші – малі та селища міського типу. До четвертої належать хутори на два-три господарства. А до п'ятої – Гротлі…

Ми вкотре піднялися на плато, в тундру, відкриту для всіх вітрів, в край снігів і піднебесних напівзамерзлих озер, ми виїхали на волю з ущелин і каньйонів, і навігатор повідомив, що до Гротлі лишилася якась сотня кілометрів. Плато здавалося безлюдним. Ні стовпів електропередач, ані будок автобусних зупинок, ані зустрічних авто.

– Цікаво, а там є інтернет?

– Добре б теплої водички в душі…

– А раптом це намети?

– Або чум? Яранги?

Так ми гадали, поки на екрані навігатор не замигтів прапорець в клітинку, позначаючи кінець маршруту. І ми побачили – ні, не містечко і не селище – ми побачили будинок, готель Гротлі, і поруч п'ят авто і залишки від німецького бомбардувальника часів другої світової.

На рісепшин – жодної душі, тиша і спокій. За стійкою, над каміном і на стінах навколо висіли фотографії, безліч чорно-білих і жовтувато-коричневих, і підписи до них. Роздивляючись, ми захопилися, пішли коридором, далі, через розчинені двері, потрапили до вітальні, заставленої всіляким домашнім і родинним: тумбочками та скринями, дитячими іграшками різних періодів, природно, рогами, книгами на полицях і на журнальних столиках, великими і зручними диванами і кріслами, включно з гойдалкою, зеленими лампами, національним одягом та спортивними кубками в серванті…

– Це сімейний музей. Ось – п'ять поколінь Гротлі. На фото, з кінця дев'ятнадцятого.

І справді, з дагеротипа на нас дивилася сім'я: шість осіб, двоє дорослих і четверо дітей. Вони стояли біля чума, в національному одязі, шубах і високих шапках і навколо була така ж, знайома вже пустеля, здавалося, ще більш дика і безлюдна.

«Гротлі з дружиною і дітьми» – значилося на табличці. Так звали засновника династії. Потім прізвище змінилося, бо народжувалися дівчатка, брали прізвища чоловіків. Та місто – і на карті, навіть на досить великій – з'явилося, і ім'я своє отримало від того, першого Гротлі, високого чоловіка в лапландської шапці.

Я вперше був присутнім при народженні міста і його імені. І чомусь мене це зворушило. А може бути, ще й тому, що містечко – всього нічого, тобто будинок, який здавався зсередини більшим, ніж зовні, але все одно – один на сто кілометрів в окрузі.

Ми переходили з кімнати в кімнату, – в кабінет і камінний зал, звідти в бібліотеку, їдальню, дитячу – і все надбане, збережене відрізнялося смаком і затишком, всюди хотілося ще побути, розглянути, помацати.

– Цікаво, а господарі, як і раніше, мешкають тут же? Чи здали в оренду?

– Ось ці молоді хлопці на фото, судячи з підпису, і є нинішніми спадкоємцями.

– Невже їм не нудно? Глухий закуток…

І я подумав про те ж. До цивілізації тягне, до людей, до спокус. І тут же побачив ще фотографію.

– Дивись, король Норвегії. Приїжджав сюди.

– А це – збірна країни з лиж. Тут тренувалася. Отже, не глушина?

Виявилося, Гротлі – і в Норвегії та поза її межами місце відоме: лижний курорт, мало відвідуваний хіба що в літні місяці. Два підйомника, траси для лижників, біатлоністів. А яка в озерах рибалка, судячи з довоєнних фото заможних рибачок з трофеями мало не в зріст людини!

– О, Гротлі! – це ім'я сповнилося різноманітного та насиченого звучання. Тому й назвали так п'єсу для флейти – ось ноти і фото композитора. Дівчина на рісепшин повідомила, що господарі живуть тут же, в лівому крилі. І незабаром з'явилася господиня, маленька блондинка з ялинковими іграшками на таці, головним чином пташок з защипами знизу. Ми вийшли на ганок, і вона почала розсаджувати їх на ялинці, що росте біля входу.

– Чи не зарано, в червні? – запитав я, спостерігаючи як дбайливо, немов живих, ховає вона пташок між гілками.

– Мені подобається… – відповіла вона і сором’язливо посміхнулася…


– Їдьте старою дорогою, там є дещо.

– Якісь руїни? Пам'ятки?

– О ні. Тут цього немає. Природа. Красиві види.

І ми поїхали. Дорога була вузькою і звивистою. Ми навіть «знайшли» вибоїну. Плюхнулися всім колесом. Відвикли!

На узбіччі обабіч дороги траплялися триметрові жердини. Коли занесе снігом – а тут покрив в два метри – звична справа, то тільки по жердинах можна буде дізнатися, де рити, розчищати.

Подекуди з'явилися будинки, схожі на дачні, а з'ясувалося – орендовані на час лижного сезону. На озері – кілька критих елінгів для рибальських човнів. Старий дерев'яний міст. Кошара, прибудована до величезного валуна. І – порожньо. Ані людей, ані машин. Простір, далечінь, пологі пагорби, подекуди зі сніговими язиками. Хмарки, що виростають прямо із землі – ось вони народжуються: там – зі снігових плям, там – пропливаючи над озером, а ось – повзуть по дорозі з-за повороту. І піднімаються парою, і з'єднуються в хмари. За цим можна стежити нескінченно. Невідривно, мов за струменями водоспадів, охоплюючи поглядом чергову хвилю, її гребінь в самому верху, на початку, і проводжаючи до низу, до падіння, до бризок.

Тут все повторювалося в зворотному порядку, оголюючи суть кругообігу, підкреслюючи швидкоплинність води і сповільненість вознесіння, як життя, і – ні, не смерті, – а того, що буде, буде – тут сумніватися в цьому не доводиться – обов'язково буде потім.


Ми виїжджали рано.

«Якщо у вас є проблеми – стукайте в 202-у» – прочитав я на рісепшин. І стукав, стукав двічі, та ніхто не озвався.

– Вони ще сплять.

– Ключі ж можемо залишити?

– А сніданок? Обіцяли дати з собою…

Поки ми шепотілися, з двісті другої кімнати з'явився юнак, один з тих, кого ми бачили на сімейному фото. Він вибачився і поспішив на кухню, зібрав нам на дорогу щедрий сніданок, і соки, і фрукти. І навіть поклав ножик – не одноразовий – справжнісінький, металевий, а раптом знадобиться.

– Напевно, Гротлі – найкраще місце в Норвегії, – сказав я, прощаючись.

– Для мене – це точно, – посміхнувся у відповідь.

Борнео

Я народився на острові Борнео в одинадцять років. Англійською це звучить так: Ай воз борн ет Борніо айленд ет ілев'н.

Місцезнаходження цього острова, названого також Калімантаном, загальновідоме. Він займає середню частину п'ятого тома Майн Ріда «Біла рукавичка. Острів Борнео. Мисливці за бізонами».

Дитинство моє пройшло в джунглях. Кадазан-дузунці навчили мене шукати воду, прикладаючи долоні до вух, на зразок Міклухо-Маклая. Моєю їжею були їстівні корінці, яйця з пташиних гнізд і форель, виловлена в кришталевих струмках Кота Кінабалу.

Небезпека чатувала на мене на кожному кроці: отруйні стріли, чорна лихоманка. Хантсмен спайдер повзав під моєю ковдрою. Пірати брали за мене викуп золотими злитками, дорогоцінним камінням та іншим. Але я відмовився. Утік.

Я дружив з орангутаном Юджіном. Я розповідав йому все нові і нові історії. І він слухав, не перебиваючи.

Нарешті, я виріс і поїхав до Києва. Там я жив, працював, старів. Довгих тридцять років про мене не було звісток.

Та ось одного разу…


На Борнео я летів через Москву, новий закордон. Груднева ніч була морозною, вітряною. Переїзд з Внукова до Шереметьєва, занепокоєння з приводу рекету, погана інформація і зачинені обмінники настрою не додавали. Однак, приліпившись до вахти моряків, які прямували до Малайзії, виліт я не проспав, і світанок зустрів, втупившись в ілюмінатор десь над Тянь-Шанем чи Паміром.

Куала-Лумпур виявилася техногенною. І тому я вирішив там не затримуватися, а відразу ж летіти в Кота Кінабалу, столицю провінції Сабах на Борнео.

Вивчаючи карту острова, я намітив маршрут: гора Кінабалу (джунглі, орхідеї, термальні ванни, канопі волквейз – мотузкові містки на вершинах дерев, розхитані тремтячими руками і колінами), потім літаком в Сандакан (шпиталь для орангутанів в Сепілоку, Гомантонгська печера і видобуток ластівчиних гнізд, прогулянка із Сукао по річці Кінабатанган з крокодилами), знову літаком в Таво, звідти катером на острів Сіпадан (всесвітній центр дайвінгу спільно з акулами), і, врешті, повернення в Кота Кінабалу, щоб відвідати протягом кількох днів морський парк Тунку Абдул-Рахман, відпочити на островах.

Я не знаю, хто б зміг витримати настільки інтенсивний екзодус, тобто потік, навалу назв. Мене залихоманило одразу ж, першу ніч я не спав, і другу, і, по суті, хворів всі три тижні від повного передозування фактів, подій, явищ та існувань.

І зараз я не знаю, з чого почати.

З вологості – постійної супутниці всіх моїх ходінь, поїздок і плавань, яка не усувається ані сонцем, ані кондиціонером. Чи з жовтої річки, що в'ється серед смарагдової зелені джунглів – змійкою – з літака, і ось – уже поруч, хлюпотить та плеще по міцній, зануреній в каламуть, рибальській нозі та по днищу човна, м'яко, боязко, немов хвостиком крокодила.

Чи з філіппінського ринку на палях, де закінчується берег і закон, і можна купити справжній блоупайп – духову трубку-рушницю аборигенів і ніндзя – і до нього отруту так само просто, як дуріан, тарап чи мангустін, і зникнути, наколовшись в будь-якому – наркотичному чи ніндзяному сенсі.

Або ж з орангутанши на ім'я Наташа з малолітньою донькою, і її мінливого чоловіка – нахабного і самозакоханого бананожера Юджіна.

Або з моїх друзів: китайців, малайців, корейців, японців, і звісно, кадазан-дузунців; останніх – щонайбільше, дітей джунглів, мрійників, оповідачів і провідників.

Або…


Рассказывали, – все началось из-за жемчуга, серого и черного, уловляемого на островах, пограничных малайской и индонезийской частям Калимантана. Конфликты меж жемчуловными артелями дошли до того, что власти с обеих сторон выделили по вертолету, облетавшему острова и рифы, дабы с фотофактом в руках требовать возмещения, предусмотренного конвенцией.

Все дальше и дальше уходят артельщики, всё ближе к филиппинскому архипелагу возбуждая нехорошие чувства, будоража одноглазых стариков, провоцируя молодежь на покражи, вымогательство и разбой.


Первым Роджера – да, именно Веселого Роджера! – намалевал в 1993 Савлонг из Фундао, пятнадцатилетний подросток, уже через год наводивший подлинный ужас не только на ловцов, но и на полицию с обеих сторон, сбивший, как рассказывали, сначала малайский, а затем индонезийский вертоли, и отличившийся в 1999 тем, что захватил на Сипадане заложников, дайвистов из США, Японии и Евросоюза и обменял в течение года каждого из оставшихся в живых на кругленькую сумму.


– А Савлонг? – торгуясь за тур, выказал я полную осведомленность, и хозяйка турфирмы заскучала и дала мне эксклюзивную, 60-процентную скидку. – Как первому туристу из Украины, – улыбнулась она, сохраняя лицо.

Из Семпорны вышли на рассвете. Ветер был свеж, волна поигрывала. Катер выруливал, обходя фанерные домики на сваях, филиппинские поселки, уходящие далеко в море. В них копошились, по мосткам бегали голозадые дети; женщины куховарили и развешивали белье; закатав штаны, покуривали мужчины, кто с удочкою, а кто так.

– Ха-ха-ха! – засмеялся с веранды беззубый старик и помахал культей. Я было заулыбался в ответ, но перехватил глаз нашего лоцмана и ответный зырк рулевого. Катер сбавил скорость и пошел, обходя последний из прибрежных островков по большому кругу, выглядывая из-за него, в надежде увидеть другой, серый патрульный корабль, прежде чем взять курс на Сипадан. Он и показался вдалеке, четким силуэтом на горизонте, и капитан, оторвавшись, наконец, от бинокля отдал веселую команду. «Ямахи» взревели, и мы понеслись вперед, подпрыгивая от нетерпения.

Остров появился из ничего. То есть верхушки пальм показались прямо из пучины, над водой. Они росли пучком, четко обозначая берег в окружности менее километра.

Короткий пирс заканчивался на линии рифа. Передавая сумку, я невольно поглядел вниз – густая синева глубин резко подхватывалась салатовым переливом. Мозолистая ладонь оказалась кстати – я схватился и пошел по доскам, пружиня – вот она – «земля!», долгожданная, прочная суша.

Кроме кухарки, сторожа и инструктора по дайвингу, на острове проживали фотограф и варан Билли, следившие друг за другом, а также местные дети, мальчик и девочка, непонятно чьи, поскольку приставали ко всем, включая варана, причем денег не клянчили, просто им хотелось играть. Среди прибывших дети узнали друзей – давних и прошлогодних, и ластились к ним, особенно к одинокой японке Мушико, судя по изысканным манерам – гейше из токийского цековского детсада.

На ланч под навесом собрались все двенадцать дайвистов и я, скромно (или презрительно) поименованный сноклером. К сожалению, я так и не освоил акваланг, и потому «маска-трубка-ласты» – мой комплект, а 8 метров – предел погружения. Мы представлялись по очереди, и я понял, что мне – неизвестной фигуре из Украины – повезло: можно и нужно пытать расспросами каждого, и каждый, даже суровый норвежец Уго, посоветует, покажет и поведает такое, отчего и слушателю жутко, и рассказчику кайф.

Для начала дети повели меня по берегу. Убегали, догоняли, нашли полосатую змею и, хохоча, тягали ее за хвост, прятались в зарослях и выскакивали: «А вот он я!», а тут посерьезнели и подвели к табличке с красной змеящейся полосой и надписью на малайском. Девочка строго показывала на воду, на меня и снова на воду и запретно мотала головой, а мальчик, видимо, соглашаясь, кивал, верещал по-своему. А потом они потащили меня дальше, и, обойдя остров менее чем за час, вернули к пирсу.

Подготовка к погружению шла полным ходом.

– Сегодня пойдем, – сообщил инструктор, – на дневное. А вы пока Хунсеича расспросите. Он здесь старожил. – И указал в сторону сторожа.

Хунсеич присел у воды, покуривая трубку. На вид ему было сорок или семьдесят, черный как смоль, седых ни одного, а морщины глубокие, древние.

Я похвалил деток, и остров, и жареные акульи плавники, и борнеоские чудеса в целом, как тут под ногами задрожало и старик прислушался. Мы ждали, но гул не повторился.

– Вот из ит? – Вас ист дас? – Что это было?

– Ето есь Сучонг. – ответствовал сторож, и я сразу не понял, что по-русски.

– Сучонг? А что это?

Старик подозвал девочку, поговорил с ней. Та кивала.

– Это – там, – указал на другую оконечность острова. – Садеся нет.

– Да что ж это такое?

И он, приподняв левую руку, словно удерживая за голову нечто висящее, правой повел мундштуком сбоку и вверх:

– Су-у-у (протянул он, ударяя мундштуком в невидимку) – чонг! И ударил еще раз, изобразив при этом грызение своим малозубым ртом, – Харр!Харр!


Над рифом плавать не страшно. Мелко. В крайнем случае, можно постоять, отдохнуть, следя за тем, чтобы нога не застряла в расселине, или какая-то придурошная мурена не высунулась и не схватила за ласту.

Дети, нацепив маски, потащили меня туда, где по дну, т.е. по рифу, гуляют гигантские черепахи и лобастые рыбы-наполеоны, и затеяли ловитки, прятки и всякое баловство.

– Сучонг? – тыкал я пальцем в черепаху, или коралловый куст, и дети прыскали и заливались, аж захлебывались. Сучонг? – показывал на них, а они – на меня, и уже не могли больше, выползли на берег, пошатываясь. – Су – (стонали) – чо…(у-у-у!) и так добрели до столовой и, покосившись втроем на кухарку, за которой хвостиком телепался варан – повалились разом на кресла, чтобы умереть и, высмеяв последнюю смешинку – воскреснуть под доброжелательные улыбки дайвистов, отдыхающих после погружения.

Я присел рядом с Мушико.

– Во что же вы играли?

– В Сучонга. А, кстати, что? кто? э…то…

За столом замерли. И Луиза с блюдом, и варан. Уго крякнул. А инструктор, обращаясь ко всем, словно извиняясь:

– Он же не знал. Он – сноклер…

И после, наклонившись ко мне, добавил шепотом:

– Зря, зря… Завтра ночное…


На закате море покрывалось золотом, но тончайшим, сусальным, просвечивающим чернотой и прозеленью, и рифом, песочком у берега.

Я расположился на пирсе, в шезлонге, полистывая папку дайв-клуба, и там, между ценами на услуги и подводными фото, натолкнулся на Легенду о Крепыше (по-дузунски – Сипадане).


«У старого Дана было 12 детей (9 сыновей и 3 дочери), когда Хозяин Неба и Вод захотел взять первую дочь – Ицьсой.

Что ж… Погоревали, а делать нечего: связали бедную девушку и бросили в пучину. Но через год потребовал он вторую дочь – Нисой. Горько заплакал старик, но деваться некуда... И что же вы думаете? Ровно через год отдай третью – красавицу Сансой, младшенькую, самую любимую.

Совсем обезумел отец, закричал:

– Проклят будь, Ненасытный! И воды и небо получили свое, а Тебе все мало?! – И дунул стрелу в горизонт, где, как известно, чрево Предвечного.

Как разъярился ветер! Разбушевалось море! Звезды дрожали в страхе! Люди ждали рассвета. Долго стрела летела и облетела Землю. В Красный оборотилась Онг. И тогда воскликнул Сип, сын Дана:

– Небеса и воды нас не укроют, значит – будем, братья, горами. Чтобы в сердцах пещерных спрятать Сансой и папу!

Так и возникла сипаданская гряда, семь (видимо, ошибка, – 9, по числу братьев – авт.) островов – каменных столбов, шесть из которых пожрала пучина, а седьмой, Крепыш, еще жив, еще стоит, хотя и грызет его сердце проклятый Сучонг.»


Перечел еще раз. Легенда, как легенда. Наверное, отразила геологию этих мест: землетрясения, оползни. Тогда почему они, взрослые люди, так реагируют?! Разыгрывают, что ли?…

– Вот и я о том же. Геофизика. – фотограф клацнул затвором. – Минуточку! Вот так, чуть левей, хорошо! – А остров – действительно километровый столб с утончением посредине, вроде песочных часов. Верхняя часть под воздействием волн и течений колышется, ерзает на нижней – откуда эти толчки и скрежет – ерзает и оседает. А все эти россказни о морском драконе… Сказки для Таньчи и Саньчи.

– А Хунсей? Мне показалось…

– После контузии во Вьетнаме, говорят, слегка двинулся, лет десять молчал, монашествовал…

– Ну, хорошо. А команда, дайверы?.. Мушико так побледнела…

– Во-первых, она из Нагасаки, родилась в 1951, мать пережила бомбардировку, а во-вторых, и она Сучонга не ви…

В этот момент боковая волна ударила по сваям и вслед за ней:

– Ш-шу- уу – шттуу-шштрууу-УШУУ-штттуу…

Фотограф бросился к перилам и заклацал, защелкал. Мы вглядывались, искали. Но море уже было покойно, жирно поигрывая звездами.

– Без вспышки? Что это? Думаете, получится? Я ничего не видел, а вы?

– Здесь «суперлюкс». Вы слышали? Надо сейчас же – но как рассекло! – сейчас, проявим, – и поспешил к себе.

Я остался один. Чернота ходившего у пирса моря притягивала. Я подошел к перилам и перегнулся. Нырять не хотелось.


Если не считать комаров, первая ночь прошла хорошо. Поднялся, как следует, до рассвета и, захватив коврик, вышел на берег.

Туман рассеивался. Проходя у карагача, я прежде всего разглядел вараний хвост, свисавший с ветки, а затем и самого, морщинистого домашнего дракона. Билли спал, обхватив дерево лапами, дрых, как говорится, без задних ног, покойно и безмятежно, как, наверное, спят в хороших домах для престарелых, переваривая и благодаря судьбу и Луизу.

Мушико сидела на корточках у воды. Встретила, улыбаясь:

– Простите меня за вчерашнее.

– Ну, что вы, это я ляпнул. Я не знал, что легенда…

Она покачала головой:

– Это не легенда. Каждый год – одного дайвера. Одного, не больше, не меньше. Последнего, Янека, – год назад, завтра годовщина.

– А в этом году?

– Год кончается завтра. – Мушико опустила глаза и, разглаживая песок, прошептала: – Никто не знает – кто. Завтра, или сегодня. Этого знать нельзя. Можно почувствовать. Кто-то из нас…А сегодня – ночное, в пещеры…

– Так, не идите! Если вы так уверены – не идите! Не спускайтесь! Я вчера слышал что-то такое… Зачем??

Мушико не ответила.

Восток, светлеющий, алеющий с каждой секундой – излил золотую полоску и мы оба вздохнули.

Мушико улыбнулась.

– А-а! – дошло до меня, – Вы шутите?! Вы разыгрываете меня – салагу, сноклера?

Она поднялась:

– Бояться не нужно. Здесь удивительное море.

И вошла по щиколотки, обернувшись к золотой всплывающей голове с золотым же, бегущим ко мне хвостом. И застыла.

Солнце явилось во всей красе. Осветило берег, домики. Билли поднял голову, поглядел на нас и свалился.


Под водой я чувствую себя хорошо. Испытываю легкость и любопытство, тянет вперед и вглубь, чему удачно препятствуют объективные обстоятельства. Мне даже кажется, что я произошел от Ихтиандра, или скорее он является моим старшим братом, за которым хоть куда, хоть в пещеры Сипадана. Как раз в шестом или седьмом классе, когда впервые по телику показали «Человека-амфибию», у меня обнаружили нечто близкое к туберкулезу, а значит, и к сюжету; бледный юноша, глядевший с плакатов в тубдиспансере, походил на нас с Ихтиандром и сочувствовал нашему горю, не понимая, что на самом деле – это не так уж плохо – быть не таким как все. И вот теперь я приехал к нему, к старшему брату, в его мир, а стало быть, – и в мой. Приехал и плыву, неторопливо помахивая ластами, по кромке рифа, над бесконечной пучиной, над бездной, в которой он – старший брат – более чем дайвер, а я – младший – не более чем сноклер.

В тот день я нанырялся до одурения. Перелески кораллов, пестрота экзотических рыб, бреющие полеты черепах и скатов, шевеление мурен и актиний, солнце, серебряное, подводное, синие огоньки медуз, шустрая акулья мелочь, и, наконец, тени, сгущенные тени глубин расперли мою голову, словно в нее под давлением просочилась вода, да так и осталась.

За обедом меня расспрашивали об увиденном; я больше кивал и, не дождавшись десерта, ушел в домик, прилечь. Меня мутило, и как назло, скрипели сваи, ветер хлопал ставнями и простыня раздражала складками и песком. Сколько я спал – час, два, а может и десять минут – не знаю, но очнулся в тумане, море ревело, грязные кирпичные волны, мешаясь с зарядами тропического ливня, проносились над островом, все стонало, скрипело – и на душе было муторно после сна, тяжелого сна на закате.

На веранде наступил на Билли. Хорошо, что на хвост. Он рванул вниз, по мокрым ступенькам, перелетел через голову и поковылял к соседям. Ветер сбивал с ног. Дайверы растеклись по домам – я увидел тень Мушико за книгой – и побежал дальше, вымок до нитки и оказался в хижине инструктора.

– Буря идет. Смотрите. Видите, как качает. – На стене, на длинной бечевке висел отвес, раскачиваясь, как маятник. Глядя, как он проходит метку, я почувствовал движение под ногами. Земля подрагивала.

– Вам когда возвращаться?

– Завтра, утром. Катер придет?

– До пяти баллов – придет, а свыше – не уверен.

– А сейчас сколько?

– Пять - шесть…

– Думаете, будет больше?

– Похоже на то. – Инструктор поглядел в окно, на часы. – Пора.

– Что?

– Пора готовиться. К погружению.

– Вы пойдете?

– Под водой – тишина. Важно войти. – В дверь постучали. Уго.

Я понял, что лишний. Побежал в домик. Навстречу, кивнув, просеменила Мушико. Гасли окна. Буря ревела.


Собирая вещи, я то и дело подходил к окну и вглядывался в темноту ночи меж черными, залитыми потоками дождя, деревьями. С пирса поначалу доносились голоса, а потом умолкли, заглушаемые свистом и воем.

Вскоре пропал свет. Ни свечи, ни фонаря не было. Я уснул.


Проснулся от стука.

– Давай-давай! Давай-давай! – из дождя и тумана звал Хунсеич, показывая на пирс. Катер.

Дождь шел шумно, насыщенный каплями и паром. Ветра не было. Море качалось, но не бурлило. Определить время я не смог, глянул на часы – стояли.

Остров словно вымер. Ни огня, ни людей.

Он подтолкнул меня к пирсу, повернулся, и, прихрамывая, прячась под дождевиком, исчез за деревьями.

Катер отходил. Моторы звучали вполголоса. И вот уже остров пропал, будто и не было.

Мы шли медленно, окруженные водой, как в подлодке. Капитан то и дело глушил движки, – и он, и лоцман, и матрос, и я, единственный пассажир, вслушивались в шум дождя, – и опять заводил, стопорил, слушал.

И вдруг – заиграла мобилка. Оттуда, из тумана. Слева по борту. Мы шли беззвучно. На меня цикнули. А мобилка запела вновь. И послышались голоса, и тут же затихли.

Я всматривался в дождь, и мне казалось, там, слева, в глубине, обозначилось и растет нечто, идущее к нам. Это напоминало закипающий чайник, он булькал, и, подрагивая, постукивал по подставке и, казалось, вот-вот закипит, отключится и затихнет.

Длинное тело неизвестного корабля, или вернее большой, напоминающей казацкую чайку, лодки, (раз в пять больше нашей) проследовало по борту и на корме – или мне показалось? – полыхнул черный лоскут со знакомым оскалом.

Вскоре мы завелись и помчались в Семпорну. Солнце пробило дождь. Приблизились острова. Домики на сваях. Из-за острова показался сторожевой катер.

– Ха-ха-ха! – смеялся и кланялся знакомый старик, помахивая культей.

Команда улыбалась, кивая в ответ.

Гора Мойсея

Синай – море, яке застигло в камені.

Гори поставлено тісно і врівень, як намети переселенців.

Немає між ними привільних долин, різнокольорових – квадратиками – наділів, а є ущелини, каньйони.

На небі – ані хмаринки. На землі – ані кущика. Сонце тече по схилах, розтікається біля підніжжя. Спека.

В цьому пеклі довго не витримати – проймає м'язи, кістки, йти важко, дихати важко.

На зворотному шляху, в розпеченому джипі стало зле. Насилу дістався свого готелю. Жар змінювався проливним потом, гарячковим ознобом. Два дні мене ламало, лихоманило.

А на третій – прийшло полегшення. Сонечко посміхнулося раннє, з балкона задув вітерець. Полегшало. Щоправда, ноги не тримали. Але до того часу я вирішив: на гору не полізу, двадцять вісім кілометрів – це і для здорового забагато, а ваучер на екскурсію поверну, треба відлежатися.

Пішов шукати гіда. Зазвичай вони біля рісепшин крутяться. А мого немає. І «мобілка» мовчить. В рісепшин здивувалися: з ранку не було і до обіду не з'явився. Заходьте ввечері. Добре, думаю, здам ваучер перед вечерею.

І ось тут, шкутильгаючи до себе в бунгало, я знаходжу посох – легке, міцне стебло соняшника, просякнуте солоними хвилях і висушене під сонцем – чудовий пружинистий посох, нижній кінець якого я тут же зміцнив шматочком шланга для поливу, щоб не збивався камінням. Я потрусив ним і зрозумів – це не без підстав. Треба йти. І перед вечерею гіда не було.

Автобус прийшов вчасно, о 23.30. Підібрав ще чотирьох і повіз у ніч.


Хто ж такий Внутрішній Голос? Ангел-охоронець? Чи демон-спокусник? Мандрівникові визначити просто. Якщо каже: Йди! – отже, свій, товариш. Мій Внутрішній Голос обіцяв і те, і це, не називаючи, звісно, конкретно, а навідними. Скажімо, «чекають на тебе дива небесні» і «торкнешся каменів священних», а насамкінець, в автобусі вже, додав: «Відкриється, що є «терпіння».

І замовк.

Наш автобус наздогнав колону, і потягнувся караван в гори, звиваючись змією на поворотах.


Монастир святої Катерини вночі закритий. На дорозі темно, групи рухаються одна за одною повільно, освітлюючи шлях ліхтариками. Я пішов вперед, наздогнав німців. У них ліхтарики горіли, а мій погас. І я попрямував з ними, так би мовити, в їх світлі. Перекидаючи посох з руки на руку, граючи їм, йшов я на подив розгонисто, ба навіть весело. На мене позирали. Схвалювали.

Згодом і німці лишилися позаду. Ноги звикли, не спотикалися.

Попереду, куди сягало око, виблискувала вогнями, звивалася, йдучи в гору, вервечка, армія туристів і прочан, в якій, окрім піших, з'явилися вже й кінні, вірніше – верблюдні. «Камель, містер, камель, фай долар, містер, фай долар». Погоничі кричать, люди сміються, верблюди відстають.

До третьої вгамувалися. Ближче до пів на четверту все частішими були привали. Сідали на валуни, просто біля дороги. І я відчув втому. З'явилися тенти, де торгували чаєм, кавою, колами та спрайтами. Я взяв шоколадку. Та робити собі привал не став. Не можна. Якщо сяду – точно, не дійду.

Швидкість довелося зменшити. Якщо почав спотикатися, то висновок один: не поспішай. Ступай твердіше. Туп-туп. Туп-туп.

З-під козирка побіг піт. Йду, дихаю, ноги переставляю, а коліна тремтять.

Ліва почала терпнути, німіти. А тут ще – вибирай: п'ять кілометрів пологим шляхом, чи три кілометри по щаблях, вибитим в скелі ченцями. Авжеж, легкого шляху вони не шукали. Хоча… Два зайвих кілометри… Задумався на ходу. Витер шапочкою обличчя. І побачив зірки.

Доки доводилося дивитися під ноги, доки козирок і гори затуляли небеса, я не помічав і не припускав, що побачу; а тут вони порозвішувались над вершиною Мойсея і виявилися сузір'ям Терезів, моїм, що вперше відкрилося.


Любити зірки замало. Їх треба знати. Вивчати карти. Читати легенди. Не завадить опанувати астрологію. І ось тут вже без домашнього телескопа ніяк. В мене вдома – «Міцар», добротний рефлектор із 169-кратним збільшенням, на балконі. Однак Терези йому не піддавалися. Висять над самісіньким обрієм, ховаються за будинками. Та й саме по собі сузір'я невиразне: ані яскравих зірок, ані скупчень, ані туманностей. Єдине лиш, що моє.

А тут – помітне. В півнеба. Кожна зірочка: і біла – альфа, і блакитна – бета, і затемнена змінна – дельта, і тета, і сігма – кожна грає свою, власну гамму, і всі ведуть за собою.

Так, непомітно, я пішов довгою дорогою, по серпантину, який багаторазово змінював напрямок. Народ йшов мовчки, слабкі відпадали, сідаючи – хто за чаєм, хто просто на валуні. Дорога звужувалась, перетворюючись на стежку, і люди вже рухалися ланцюжком, обминаючи тих, хто робив собі привал.

Відчутно похолодало. Внизу +30°C, а тут – градусів 5, якщо не менше. Коли йдеш, не холодно, проте коліна мерзли. Шорти не рятували, і я позаздрив паломникам, одягненим в довге, чернече.

Їх ставало все більше. Жінки, дівчатка в глухих хустках, молоді послушники, ченці, священики, ксьондзи, пастори – всі вони йшли не поспішаючи, але твердо, напевно знаючи, що дійдуть.

А я не знав. Я впав на лавку і, кутаючи ноги в ковдру, взяту тут-таки напрокат, пив чай з трьома ложками цукру, гриз для сил шоколад, розуміючи, однак, що – все, як кажуть, – приплив, буду тут, ці сходинки – тут починалася остання ділянка – ці 789 сходинок – оце вже ні, це не для мене...

– Що, дорогенький, притомився? – поруч на лавку сіли прочанки. Найближча – старенька, малесенька, горбатенька – дивилася на мене знизу, зітхаючи, приходячи в себе.

– Ой, стомилася кобила, що до Києва сходила... Але ж – як на цьому не натомишся, так і там – не відпочинеш... Дійдеш! – подивилася на мене ласкаво, всміхнулася. – З таким ціпком – дійдеш...

І підхопилася, пошкандибала перша, підіймаючись на кожну сходинку особливо, як мале дитя, в два кроки, проте спритно, не затримуючи загального руху, встигаючи і палицею спереду постукати, по наступній сходинці, тому що на зір, мабуть, не надто покладалася.


І я пішов. Слідом за нею, вгамовуючи дрож, переводячи дихання, як і вона. І забрався нагору, і зайшов до маленької церкви, а потім, відшукавши місце назовні, влаштувався серед людей, покотом, закутався в ковдру і став чекати.

Тихо прокидався Синай. Зірки танули. Небеса голубіли. Чи то туман, чи то сутінки ховалися в міжгір'ях. Далечінь лежала в серпанку. І лише на сході світлішало, схід вже накопичував, вже очікував, як накине і прийме біжучі тіні, як озолотить главу першими радісними променями.

– Боже мій! Боже мій! – думалося мені. – Невже я міг не піти, не дістатися, не побачити?! Скільки разів спокуса підповзала до мене, та кожного разу знаходилося слово, чи зірка, чи старенька, щоразу надсилалося щось, допомагало мені. Немов хтось кликав, хтось тягнув мене за собою, але так делікатно і ненав'язливо, з такою ніжною посмішкою, являючи справжню Любов у всій її чудовій діловитості.

«Якщо на цьому – не натомишся, так і там – не відпочинеш...»

Але хіба на вершині думаєш про щось?

На вершині – тиша.

Вершина відокремлює, обводячи видноколом, змушуючи зняти шапочку і оглядати світ, що складався з гір, близьких і далеких, і небес, далеких і близьких.

Униз я летів. Спочатку сходинками, танцюючи на носочках, мов по клавішах. Потім стежкою, зрізуючи кути, обганяючи паломників, які повільно вальсували. І, нарешті, спадистою дорогою – широким балетним кроком в радісному натовпі демонстрантів.

Бували па, коли, відштовхнувшись і спираючись на посох, злітав я над публікою, підносячись на мить в небеса, щоб захопити, повернутися і пробувати знову.

Мене вітали. І я відповідав тим же. Я згадав все: і «Банзай!», і «Салюдос!», і «Шалом!», і «Бареф-дзес!». І особливо «Па-берегісь!», колись вичитане.

Такий політ, чи скоріше – пурхання, став можливим завдяки особливому куту нахилу і кривизні спуску, розрахованими з ідеальною точністю, що дозволяє бігти, не прискорюючись, тобто не гальмуючи і не падаючи, – саме з тією швидкістю, з якою зазвичай пересуваються ангели.

В гору я тягнув гріхи і сумніви – а скинув ношу, і поскакав вниз юним п'ятнадцятирічним орлом.

«Якщо на цьому – не натомишся, так і там – не відпочинеш!»

Ось про що казала старенька! Про шлях туди, в терпінні, в поті чола свого, крізь терни – до мого сузір'я, і назад, з гірки, зі співом і танцями, на екскурсію в монастир! З ночі – в день. Зі вчора – в сьогодні. А зовсім не про життя і смерть, не про той світ.

Про те годі й думати мандрівникові, тим більше із посохом.

© 2015, Текст С. Черепанов / Перевод О. Порядинская / Дизайн О. Здор
Web – В. Ковальский