Голуб миру нашого двору
«У нього залишився один палець, — решту забрала проказа, та й цього було досить, щоб тиснути на курок, коли наступний «інглезе» робив спробу проскочити, він бив, бив, — розжарившись від безперервної стрілянини, гвинтівка пекла — спалена шкіра шипіла, але й тут допомагала проказа, — прокажені не відчувають болю...» — я читав, не міг відірватися, позираючи на свого пальця, згинаючи і розгинаючи його: це чудово не відчувати болю, особливо, якщо катують або в бою, — все можна витримати — той вже знеміг, а ти — раз-раз! боковий, аперкот... Немає значення, що ти один, «і один у полі воїн», ось тільки решту пальців шкода...
— О-о! Нова справа! Всі діти як діти, давно на повітрі. А цей читає! Скільки можна читати! Ось! Їж! Дуже корисно від усього. — І бабуся простягла качан, капустяний. Всі знають: якщо шинкувати — від качана залишається білий стовпчик, хрусткий пальчик, маленький обеліск...
Мене будила бабуся. Дідусь йшов на роботу рано. Дідусь працював, а бабуся — ні. Ні, неправильно. Дідусь працював на роботі. А бабуся — вдома. Ні, теж неправильно. Бабуся — боролася. Ось! Правильно! Бабуся воювала, вела активні бойові дії, боролася на всіх фронтах!
— Арбайт, арбайт! — полюбляв повторювати дідусь. І я уявляв двоколісний візочок, в якому сидять всі наші: і я, і кицька Пупка, а дідусь Яша, мов віслючок, тягне гарбу дорогою життя. Та бабуся від Яші не відставала, хоча і не ходила на роботу. «Директорка» — так величали її у дворі. І Соня боролася, як королева! Але це були не Яшині вороги на роботі («не дочекаються!»), та навіть не сусіди («було б перед ким принижуватися!»), а тополі та голуби, таргани та мухи, міль платяна й харчова, пил і затхлість, і наліт в унітазі. «Миритися з несвіжою постільною білизною? Чи, не дай боже, харчами?!» І боролася з тим, щоб чогось не було чи було щось не таке, не найкраще, — тобто за здоров’я дитини: за посилене харчування, за гарні добротні речі, за чистоту, врешті решт. І сонце — головний союзник бабусі — вказувало, що не так, де, наприклад, завелося, і потрібно негайно протерти-пропилососити, щоб ані найменшої порошинки, щоб навіть личинки молі не мали жодного шансу; винести на балкон, витрусити на чиюсь голову («а нема чого вештатися попід балконами!»), розвісити, щоб увібрати свіжого, морозного повітря.
Я теж бабусі допомагав. І Пупка, спостерігаючи, як бабуся воює і трудиться, теж ганяла голубів на балконі і ловила б залюбки тарганів, та бабуся вже неодноразово святкувала перемогу над ними.
Балкони були далеко не в кожного: не в усіх квартирах. У нас балкон був. На верхньому, останньому поверсі. З нашим балконом і тополі стояли на одному рівні, мов однокласники, і птахи, що зазвичай залітають з неба, мешкали тут поруч, та й сонце було за розміром більшим, бо ж — ближче.
Якщо не брати до уваги похмуру коробку котельні з чорною трубою, вид з нашого балкона відкривався навдивовижу всім. Перш за все, захоплювала дух висота, як-не-як, третій поверх! І далечінь навколо! — приватний сектор і дачі вище другого не піднімалися. Якби не тополі, і влітку на заході можна було б розгледіти будинок генерала Федоніна з теремком-голубником, ринок та окружну дорогу. З півночі, щоправда, вже насувались новобудови, та схід і південь були ще нашими: блищало далеке озеро, і на обрії темною смужкою лежав ліс.
Наш балкон виходив на вулицю. Тобто двору, сараїв та поза сараями, льохів, а також голубників було не видно. Проте все було чутно і зрозуміло: хто куди йде чи збирається, з чим порається та у що грається. Навколо будинку завжди гралися діти, не рахуючи немовлят, психічної Ельки, яку не випускали, та Мишка Каліцького.
«Син Зельдіна». Ба, ні! До того кіноартиста ця історія жодного стосунку не мала. Це все Рудичка. І потай розповіла бабусі, присягалася, що сама бачила. І по двору розпустила. «А чому на прізвищі матері?» Звісно, жодному її слову бабуся не вірила. Моя бабуся. У Мишка бабусі не було. У нього взагалі нікого не було, окрім голубів. Та й те — чужих.
Мишка у нас у дворі не дражнили. По-перше, боялися. Не насмілилися б. А, по-друге, як? «Каліка»? Найбільш, можна сказати, ризикового, бойового? Найчастіше казали: «Каліцький» чи «Мишко Каліцький», хоча не було інакшого Мишка ані у нас, ані в «общазі», ані в школі.
Ось і моя бабуся, та й то поза очі, «сином Зельдіна» називала його зрідка, а так — по-усякому. Спершу — «бандитом», потім «Мишком», а потім знову і «бандитом», і «шибеником», але інакше, веселіше, із захопленням мовби...
З Мишком я познайомився, коли ми переїхали до Святошина. Він жив в однокімнатній, на другому поверсі, майже під нами. За бажанням, перехилившись через балкон, можна було підгледіти, чим він займається, й бабуся, озирнувшись, так і чинила, міцно схопившись за білизняні мотузки. А мені — забороняла. Не кажучи вже про те, щоб зайти.
— Ні! Нізащо! До цього бандита? — І робила очі такі, що я й не прохав. Тим паче, вона мала підстави. Він жив один-однісінький. А чого такий може навчити?!
Мати, щоправда, приїздила до нього зрідка, плакала, залишала грошей. А батько?.. Про нього Мишко обмовився лише одного разу, коли виніс на подвір’я справжню боксерську рукавичку:
— Батя надіслав. Заощаджу, другу куплю. Ану! — й простягав руку, як на рингу, щоб хто-небудь підтягнув шнурівку. Рукавичка була чорна, крива якась, і била боляче, особливо якщо шнурівкою.
— Стій! Так, стій! — кричав він, поправляючи стійку, показуючи «глухий» захист. Як не закривайся, а він все одно потрапляв, і найболючіше діставалося рукам і вухам. — Так, стій! Так, не так!
І ще тикав збоку, в щелепу чи знизу — аперкотом. І треба було терпіти. Бути слабким, а тим більше плаксивим перед Мишком не можна було. Сам же він ніколи не плакав. І бився безоглядно. Не мав він ані старшого брата чи ще когось, кому б було поскаржитися. Сам-один в усьому.
Взяти хоча б гроші.
— На шістдесят карбованців, припустимо, жити можна, — розмірковувала Соня. — Рудичка живе. Але що це за життя? Кефірчик, батончик… Моїм ворогам. І Рудичці рости вже нема куди. А хлопчикові потрібно харчування: біле м’ясо, бульйон.
Мишко жив під нами, трохи збоку. Якщо перехилитись через балкон, було цікаво, чим він займається — сам, без родичів. Тітка мешкала на Подолі. Мишко їздив до неї на свята, і назад тяг великого кошика, повного усякої всячини. Якихось кульочків, згортків, слоїків різного розміру та пирогів. Пироги він ховав до хлібниці, а решту — порозсовував на кухні в буфеті та в холодильнику, та що і куди саме — видно вже не було. Другий поверх вже затінювали тополі.
Спершу пух до нас не долітав. Вікна великої кімнати і кухні виходили на південь, а спальні — на схід. І сонце в будинку було завжди, з раннього ранку і майже до заходу. У нас йому було добре: світло і привільно, і багато чистого повітря, бо бабуся весь час провітрювала. Плюс бездоганно вимиті та натерті газетою до блиску шибки. І оселялося воно там, де хотіло: так багато дзеркал, кришталю і полірування було накопичено. Променіло і жовтим, і масним на вкритому імпортним лаком паркеті (нещодавно поновили), і зеленуватим туманом мліло в глибині гірки, в золотавому чеському склі, а на заході — стрілами — рикошетом від дзеркальної полички — прямісінько в кришталеву люстру, голками — на веселкових її підвісках. Сонечку жилося у нас в ізольованій квартирі спокійно і затишно — над нами нікого вже не було: тільки горище і дах, ніхто не скакав на голові. Лише голуби на горищі і піддашку балкона — тюп-тюп, тюп-тюп, гу-гу, гу-гу... Лише голуби і тополі.
Коли ми мешкали на старій квартирі, старезна сусідка над нами щоночі перекочувала кулі. Устане о третій годині ночі і катає: шшшш! Туди, шшшш! Назад, туди, назад... Щоправда, вона присягалася, що ніяких куль у них не було.
Та бабуся ж не ідіотка, вона ясно чула: катає! Й тому мріяла про верхній, останній поверх.
— Щоб ніхто не скакав на голові! Ти чуєш?
І дідусь кивав. І, врешті-решт, добився. А що? Бабусі заперечувати — собі дорожче. Недарма ж і в будинку її величають «директоркою», немовби дідусь — директор.
— Не розумію, — періодично зауважувала бабуся. — Він же фактично не є директором. Та Рудичка, щоразу посміхаючись собі у вуса, тактовно проголошувала у відповідь, що — так, фактично — ні, але на кому вся фабрика тримається?
Таким дідусь і вийшов на світлині в альбомі: сидить за великим столом, з ручкою в руках, в костюмі з краваткою, на лацкані — значок «ВОИР» (Всесоюзного товариства раціоналізаторів та винахідників), та дивиться на фотографа, немов той щойно запитав його, як саме робити, а дідусь сказав: — «Ось так і так», та пояснив ще раз, пильно вдивляючись тому у вічі, неначе підлеглому.
«Директорка» звучало майже як «генеральша», а може, й вагоміше, оскільки генерал Федонін, незважаючи на високий зріст, поставу, строгість та генеральську дачу, належного ефекту на неї не справляв. По-перше, він був дуже старим. Казали, що у нього на дачі, ще до революції жив Директор Землі. Як це може бути, незрозуміло... Втім, до революції усе могло бути — настільки старим був цей генерал!
Під час російсько-японської війни він вже був поручиком голубиного зв’язку. А по-друге, — голуби. Він був удівцем. Але якби бабуся була його вдовою, вона б нізащо цього не допустила. Голуби?!! Вона б показала йому голубів.
«Поважна людина, заслужена»...
А голуби були, яких ні в кого немає: миколаївські хмарорізи вертикального зльоту. Він випускав спочатку одного — й той одразу летів вгору — не колами чи дугами, як всі голуби, а одразу, безперервно махаючи, вгору: згодом, секунд п’ять по тому — другого, і знову рахував до п’яти, і так — третього, четвертого, п’ятого... Перший вже перетворювався на цятку і слідом, за ним, ланцюжком, з рівним інтервалом шикувалися інші, немов перші розвідні солдати з прапорцями на параді в Москві... Краса...
— Погляньте, погляньте, — звертаючись до Рудички, вказувала бабуся пальцем в бік його голуб’ятні. — Вже поліз! Генерал!
І Рудичка дрібненько хихотіла:
— Уявіть собі, Софіє Михайлівно, Ваня-грубник робив йому ремонт, а генерал грошей не дав — голубами розрахувався.
І вже бабуся робила у відповідь пару смішків:
— Генерал...
Доки тополі були маленькими і пух до наших вікон не долітав, голубине плем’я бабусю не дратувало. Та минали роки — а тополі ростуть швидко, як діти, і ось вже не лише спричинений тополями алергічний нежить і кашель, а з віком, з нічним безсонням з усіляких причин, до того ж ще — там, на горищі та по козирку балкона, і по підвіконнях: топ-топ, топ-топ, гу-гу, гу-гу...
— І так вже нерви до дідька, хто ж це витримає? — обурювалася бабуся.
А тополі зростали, і ось уже сонце не могло дістатися, тільки трішки вранці та зрідка взимку, а влітку — влітку! — в кімнатах оселялися сутінки, через ці тополі нічого не сяяло, а богемське скло — скільки б не тер — немов золотого туману і не було. Вечорами, коли запалювали люстру, то ніби й справді святковість поверталася. А вдень? Платити за світло не настачишся. Чотири лампочки було замало, а всі вісім — навіть неприємно засліплювало.
І, що не кажіть, ще жодною кришталевою, хай навіть імпортною, люстрою сонця не заміниш... Нарешті, — і це було вже формене нахабство: одна гілка допнулась до вікна і полізла у вікно кухні!
На що бабуся схопила сікач, і рубала навідліг, розмахуючи, і зрубала б навіть ціною власного життя, та дідусь схопив її та затягнув назад, коли вона повільно вивалювалася з вікна кухні, немов поранений в атаці Павка.
Бабуся теж відрізнялася безстрашністю. І, напевно, як генерал, так само ганяла б голубів, піднявшись на самий краєчок голубника, якби не фактор солідності — «директорка», і вік, і — як їх можна терпіти?..
«Як можна любити голубів? Паскудять — і на підвіконня, і на білизну. Я стільки сил докладаю, щоб білосніжна, крохмальна — а йому — раз! — й уся робота нанівець. А ці туркочуть та туркочуть... З глузду можна з’їхати. Щури — ті принаймні очі не колють, їх не чутно та не видно. А ці? Ще й заразу розносять».
— А ви розводите, е-е, — казала вона Іванові, грубнику, казала докірливо, а Іван лише розводив руками, мовляв, що ж тут вдієш, та в небі, в небі далебі... Вибачався. Втім, на Івана бабуся, як би оце зараз висловилися, не наїжджала.
То Рудичка все ніяк не могла заспокоїтися:
— Як ви можете це терпіти, Софіє Михайлівно?! До батарей доторкнутися не можна! В армію не взяли — він же «бабтист», а дітей настругав — давай йому квартиру. Я думала, той світ побачу через цю спеку. Ось він і палить, вугілля не шкодує, дихати вже нічим, зазіхає...
Ваня працював грубником та був баптистом. Хоча нічого баптистського у нього не було. Казали, що колись ходив він кочегаром на великому пароплаві. Я так і пам’ятаю його: в фуфайці, під ватником — тільняшка, в руках — величезна лопата задимленої жужелиці. Він виносив і розкидав її по слизькій доріжці біля будинку, а, розкидавши, не поспішав назад, вдихав на повні груди морозне і видихав клуби теплого повітря і посміхався по-особливому.
— Тому й тулиться, — говорила бабуся. Тобто вся його велика родина: дружина — тітка Валя, троє малолітніх дітей, кіт і двійко голубів тулилися в маленькій кімнатці при котельні. Працював він добре, в будинку завжди було тепло, навіть спекотно, завжди можна було відкрити балкон, всі вікна і двері, провітрити. Бабуся це цінувала і зазвичай що-небудь передавала йому під свята.
— Ось! Віднеси-но Вані! — вручала мені згорток, де випиналися або з півдесятка яєць, чи хрустіли цукерки, м’яким теплом і запахом виказували себе пироги чи важчала баночка варення.
— Що він має?! Копійки! — констатувала бабуся.
Та там мене також чимось частували, а одного разу напоїли чаєм з американськими цукерками — тітка Валя витягла дві з полотняної торбинки, на якій було зображено Ісуса Христа — він посміхався по-особливому, а над ним в білосніжних променях височів голуб, викапаний генеральський.
У Вані теж були голуби, та вони згинули: сконали чи їх отруїли, точно не знаю, — і він ніби зарікся. Аж тут генерал подарував. Двійко хмарорізів: Білий, вірніше білосніжний, і Колумба, голубка, бузкова, маленька. Генерал подарував. Сам генерал Федонін.
— Причина вашого мору — не отрута. В жодному разі, — генерал висловлювався вагомо. — Але! — тут він піднімав вгору палець. — Без участі людини не обійшлося! Взяти, наприклад, орнітоз...
І читав цілу лекцію про те, що голубів заразили люди (як це могло бути — незрозуміло), і голубам призначено нести цей хрест (який хрест?), спокутуючи, рятуючи від прокази (як? кого?)...
Я не розумів.
Про пташиний грип тоді не знали, та про орнітоз — зловісну голубину проказу — м’ясисті нарости на дзьобі і лапках, особливо на лапках — поїдених культяпках, коли залишається тільки один кігтик — інші відпали, і голуб заточується й падає; а дехто вже споглядає за ним з-за паркану. Тож про орнітоз — пташину проказу — знали всі, навіть кожна дитина. Тож бабуся, немов передчуваючи навалу пташиного грипу, гнала голубів усіма можливими способами, починаючи з цвяхів і битого скла — на карнизах і горищі, і заточених дужок рогатки, і фанерного ящика з розпіркою, і отрути...
— У мене для вас, Софіє Михайлівно, буде така отрута, як мед з маком, аж губи позлипаються, — повідомляла Рудичка. — Все вбиває!
— Мухи?
— Мух!
— Миші?
— Мишей! Ашот, ви ж знаєте Ашота-керосинника, обіцяв мені на вівторок.
І бабуся кивала, виявивши майбутню подяку.
А була б рушниця... Будь-яка: пневматичка чи дрібнокаліберна... Була б рушниця, то бабуся, напевно, зробилася б снайпером і, ховаючись за гардиною, вичікувала б потрібного моменту — і... бах! бах! Тільки б пір’я летіло...
«Все інше не мало значення.
Був вузький прохід, яким мали пройти англійці.
І він — останній маорі — з нарізною англійською гвинтівкою — ось за тим валуном. Ноги його було прострелено. Тіло й обличчя роз’їдені проказою. Всі пальці, крім одного, розклалися від гниття і відвалилися. Та патронів було достатньо. І він стріляв і стріляв, а вони знову і знову намагалися і валилися один за іншим — тупі «інглезе» із схожими на дзьоби носами — вони надумали його перехитрити!
Один за одним — куля щоразу знаходила нову жертву. Він стріляв, і розжарившись від безперервного вогню і палючого сонця, збройовий метал палив залишки шкіри і м’яса на куксах і на останньому пальці — та він уже не відчував болю.
Ви ж знаєте: прокажені не відчувають болю, а молоді «інглезе» все падали, дурні. Йому було шкода їх, та він продовжував стріляти...»
Я читав, забуваючи про все, і про бульйон з курячими потрушками, з маленькими різного розміру яєчками, які, мов планети, обертались би в просторі тарілки, якби я відволікся та водив ложкою по колу, чого бабуся теж не любила.
— Негайно припини читати! Я зараз же заберу книжку і сховаю так, що ти її не побачиш!
Лякала, і я благав: «Мені залишилося ще трошки, до крапочки...»
Та суп холонув, і бабуся була непохитною. Мені б точно не судилося читати, якби не Рудичка, яка зателефонувала, і зайшла, і повела бабусю на наш балкон щось показати.
— Я дивуюся, Софіє Михайлівно, — вибачалася Рудичка, вказуючи на голубів, що кружляли навколо балкона Мишка. — Як ви можете це терпіти?! Він же їх годує, він спеціально їх підгодовує, і вони всі перелітають до нього. Погляньте, — нацьковувала вона, — погляньте!
І бабуся переконувалася: Рудичка, здається, має рацію.
Дотепер бабуся теж його не схвалювала, особливо після цієї історії з Рудичкою — його сусідкою на поверсі, якій він, Мишко, нібито стукав по ночах в двері. Стукав і ховався.
Заради справедливості, в жодному з цих гріхів бабуся особисто викрити Мишка не могла. А Рудичці дві стінки звести труднощів не складе, тим більше, що в його особі вона мала ворога, він цілком міг стукати їй ночами в двері. А не треба було пліткувати, що він син Зельдіна. Хто її просив?! Та — і тут бабуся знову ж заради справедливості вважала за свій обов’язок з нею погодитися — в тім-то і річ, що міг: і фашистський знак на паркані сторожихи.
— Повірте, Софіє Михайлівно, це ще той субчик!
І в двері — по ночах, і тепер ось — підманювати голубів. Крім того, він був винен бабусі гроші: копійки, по суті, та це теж загальне враження не поліпшувало.
— Рудичці точно він стукав. Більше нема кому. Я б сама стукала — таке вигадати. А не треба зачіпати — то й не стукатимуть! Та якщо розібратися, то що вона такого сказала? Не Гітлера ж врешті-решт синком, і не клоуна якогось. Батько — красень, кіноактор. Що тут поганого? Навіщо стару лякати, третирувати?!
Ось і зараз голуби справді кружляли навколо балкона Мишка, хоча явних ознак приманювання бабуся не помічала. Підозра остаточно дозріла в гастрономі, коли той брав пшоно: шість кілограмів! Не рис чи перловку — пшоно.
— Але ж за що?! Що я йому поганого зробила? Він же знає, як я їх ненавиджу. Отже, зловмисно? Спеціально!
Ось відтоді бабуся і незлюбила його по-справжньому, перестала дивитися в його бік і почала пиляти Яшу, мовляв, як це не знайти управу, не вивести на чисту воду.
— А санстанція? А міліція? Врешті-решт!
І чим більше Яша відкараскувався, чим більше мовчав — тим сильніше і глибше поглинало бабусю це почуття, тим демонстративніше відверталася вона при зустрічі з Мишком, тим яскравішими виникали картини помсти, поки ще незрозуміло якої.
Помирилися вони несподівано.
— Здрастуйте, тітко Соня! — першим привітався Мишко, коли ми вийшли з під’їзду, щоб піти на базар.
— Здрастуй! — крізь зуби відповіла бабуся.
— А ви часом не на базар?
— На базар.
— Ой, а ви не візьмете для мене маленьку голівку капусти. Суп хочу зварити, і голубці. Я гроші відразу поверну.
І бабуся погодилася. І всю дорогу, поки йшли на базар, бабуся мовчала та зітхала, хитаючи головою.
2
Той день я пам’ятаю в подробицях.
І як, обтрушуючи павутиння, дідусь спустився з горища. І потім довго мився, голився.
І як ми, поснідавши нашвидкуруч, зібралися на базар, та дідусь в останню мить сказав, що йому нездужається, і ми з бабусею вийшли вдвох. Й тут-таки у дворі зіткнулися з Мишком. І бабуся мала з ним ту примирливу бесіду, про яку я вже розповідав, і ще він запропонував спиляти гілку — ту, що лізла прямо на балкон і у вікно кухні.
— Як же ти туди дістанешся?
— Залізу! Два карбованця дасте?
І бабуся сказала, що будь-яка робота має ціну.
Мишко справді був безстрашним. Нічого не боявся. Міг кинутися на кого завгодно, і на Коську з «общаги», і на дорослого. Коська був старшим, на голову вищим та кремезнішим. І бив з усього розгону. Розбив все обличчя в кров, і вже навіть не хотів битися, відступав, а Мишко все ще пхався, кидався і знову отримував, але перся, ніби не відчував болю.
І міг видряпатись так високо, як ніхто. І пожежною драбиною. І на дах голубника. З Іваном, грубником, вони так і затоваришували. Треба було дах на голубнику лагодити. Іван і сам би зміг, але драбинка і хатинка кволі, а Мишко — худенький, раз-раз — і вже нагорі, сів на коника і лист толю прибив на місце. Відтоді Ваня кликав його поганяти голубів, і сміявся, коли Мишко допитувався:
— Що, голубів розводити справа, напевно, вигідна? М’ясо, пух, перо. Десь ж, мабуть, приймають?
— Не знаю я, — відповідав Іван. — Та й скільки в ньому м’яса? Ні, голуб — це краса, порятунок.
І вони, задерши голови, стежили, як Білий кружляє понад Колумбою, і ганяє інших, сторонніх, ба навіть ворон — сміливо, безстрашно.
Той день я дійсно запам’ятав в подробицях. І почався він не базаром чи сніданком.
Сходи для виходу на горище були на нашому сходовому майданчику. Я забирався до третьої сходинки, а вище було вже лячно, та й не мало сенсу — люк було закрито на замок.
Дідусеві лізти туди теж не хотілося. Це було видно з усього. Увечері після роботи потрібен був ліхтарик, а батарейку все ніяк відповідну купити не складалося. І в п’ятницю, хоча дідусь прийшов до п’ятої години: поки те, поки се. А ось в суботу вже було не відкараскатися. Бабуся вийшла перша з ключем та якимось півлітровим слоїком і стала біля сходів. І дідусеві нічого не залишалося, як взути сандалі, і як був — у піжамі і майці — полізти, відкрити поданим йому ключиком замок, вірніше: ключем — замочок, і піднятися на третю, четверту сходинки...
Ми стояли внизу біля сходів, і чутно було, як він ходить на горищі, голуби спурхують, метушаться, перелітають далі, чи вилітають в діри під дахом.
Ходив він довго. І я, не дочекавшись, відпросився, втік на двір, і пропустив те, що могло стати фатальним в моєму житті...
Яшине лице з’явилося в квадраті люка:
— Отвори під всім дахом забити не вдасться.
— Ось! — миттєво відреагувала Соня. — Всип.
І, піднявшись на одну перекладину, простягнула склянку з білим порошком.
— Ось! Візьми! Я жити не можу! — І слоїк пішов на горище.
Той день. Ми повернулися з базару і стоїмо на балконі. А дідусь — знизу, біля тополі. Він тримає драбину двома руками. Мишко лізе до самого верху, заліз, і вхопившись за найближчу гілку, підтягся, закинув одну ногу і ось уже сидить на ній, і також вправно, але вже сам — дотягнувшись — дістався до тієї, що лізла у вікно, осідлав її та зажадав ножівку. Гілка була товстою, тож пиляв він її довго, і бабуся, і всі із завмиранням серця стежили, хоча він сидів ближче до дерева, а все одно здавалося, що «пиляє він сук, на якому сидить». І бабуся вже й не рада і всім виглядом показує, що незадоволена, що погодилася.
Та коли Мишко, нарешті, допиляв, і гілка впала, і він зістрибнув благополучно, бабуся зітхнула з полегшенням:
— Слава богу! — та покликала мене. — Ось, віднеси це Мишкові.
І дала три карбованці.
А Рудичці, яка крутилася поруч, вказала:
— Ну, який бандит? Бешкетник!
Мишко відчинив двері не відразу. Я простяг троячку:
— Бабуся наказала передати...
— Заходь!
І Мишко повів мене на кухню.
— Сідай! Будемо їсти суп. Свіженький. Тобі який хліб? Є чорний.
І налив тарілку по самі вінця.
Тарілок з надбитим краєчком, ніби черепашкою, у нас не було. А також — ані битих чашок, ані алюмінієвих виделок, погнутих і покручених, ані емальованих кухлів, побурілих від чаю — ніяких, ні битих, ні нових — не було, і бути не могло. Тарілки просто не билися. Бабуся мила акуратно, дбайливо, а якщо, не дай бог, траплялося, то вже не подавала її на стіл, а тільки тимчасово щось ставила в холодильник або виносила кістки собакам у двір, природно, вже не забираючи назад, або ж опускала в відро для сміття, куди відразу ж, без обдумування, чи потрібні вони для штопання — йшли перегорілі лампочки, і полеглі термометри, і фужери з відколотою ніжкою, які дехто клеїв спеціальним клеєм, та тільки не ми. Одна пошкоджена тарілка все ж була. Та її не подавали на стіл з іншої причини: це була пам’ять про бабусю Злату — бабусину маму; й тарілка була царською — з орлом, кузнецовська.
— А що? — наминаючи, додавав Мишко. — Голубів їсти можна. І потрібно! Тільки добре проварити, щоб повбивати всі мікроби і віруси, і додати солі. Рудичка ще радить побільше петрушки, щоб вбити запах, а я петрушку не люблю, я сиплю кріп, перець і цибулі побільше, цибуля вбиває і вбирає отруту. Наприклад, якщо смажити гриби, спочатку потрібно проварити їх з цибулею, і якщо цибуля посиніє — краще не їсти: значить, отруйні... — базікав, глитаючи, Мишко...
Цибуля в тарілці не була синьою, а трішечки блакитною, та я все одно цибулю в супі не їм, не люблю. Я завжди витягую цибулю та складаю на краєчку тарілки. І бабуся вже не свариться.
А Мишко їв усе, їв з апетитом, прицмокуючи, як дідусь, підбираючись до м’яса.
— Чого сидиш, замріявся? Їж! Охолоне, — кинув він, не спиняючись. А я сидів, доїдаючи хліб, торкаючись краєчком ложки поверхні бульйону. Можна було подумати, що я пустую, з’єднуючи золоті кружечки жиру в острови, а потім — в один великий материк, в якому можна було зробити озеро з бульйону, а в ньому — знову острів з жиру, трохи менший...
Бабуся цього терпіти не могла, і теж ось так сварилась.
Та тут було інше. Я не наважувався — і були на те підстави.
Взяти хоча б той бульйон: нечистий, з сіреньким накипом на краєчку тарілки, а ще з якоюсь шпаруватою, ніби звареною кров’ю на дні — бабуся ніколи такого не допускала. Не кажучи вже про надколену з краєчку тарілку — з написом «общепит» («громадське харчування»), рябу алюмінієву ложку та клейонку з дірками, яку як вже не відтирай, а в дірках збирається бруд, накопичується.
Тут мені здалося, що бабуся кличе мене додому! Їсти!
Я мало не заволав: — Йду! Йду!
Та ніхто не покликав знову.
На кухні та й взагалі в квартирі у нього я був вперше. До себе він нікого не пускав й на поріг, а до всіх ходив. Суп їсти не хотілося, я жував хліб і принюхувався до дивного неприємного запаху — суміші смаленого та чогось хімічного, мабуть, газу, що витікав з конфорок, чи, либонь, насиченого запахом сміттєвого відра або чогось гіршого...
Одного разу малий Валерік, вказуючи пальцем на Мишкові двері, сказав, округляючи очі:
— А раптом він Синя Борода?
І всі, звісно, зареготали та почали залякувати один одного людожерами та канібалами, на кшталт: «Хочеш око? Будь ласка!», чи «щоби всихали та зібгалися відрізані голови, щоб носити як намисто на шиї».
Та, розповідаючи таке, раз-по-раз зиркали на Мишкові двері, звідки тоненько витікав цей неприємний солоденький запах. Може, він йшов з відра (чого конче з кімнати)? З відра, накритого нечистою фанеркою — круглою, з такою ж ручкою, набряклою та просякнутою рідинами харчових відходів, з ручкою, на якій, — я придивився, — запеклися плями крові. Так, так, крові...
А якщо він зауважив, що я помітив?.. Та Мишко якраз доїдав суп, а я все не наважувався...
— Хочеш, покажу, як я ловлю їх? Пішли, але спочатку доїси, залишати ні шматочка не можна, а то буде за тобою бігати.
І я почав їсти. Ложку за ложкою, не відчуваючи жодної різниці з курячим.
На балкон ми йшли через кімнату, ту саму, і я встиг, незважаючи на сутінки, розгледіти, що нічого такого, ніяких опудал чи повішених не було, в усякому разі, на перший погляд. На балконі стояв ящик з-під посилки, фанерний, з нерозбірливим написом: ...ська РСР, м. Леніно.., тов. Зелдяну...
Я вже зібрався запитати: «А хто це?»
Та в ящику щось затріпотіло, забилося, і Мишко, закотивши рукав, якось дивно, з посмішкою зміряв мене... Я не знав... Я хотів піти, та щось тримало мене, щось привертало мої очі до ящика, до цього ворушіння, до Мишкової посмішки, до рукава...
Й тут мене покликали, справді покликали, бабуся закричала з балкона, і я відразу побіг додому, нічого не побачивши.
— Скільки можна кричати ?! Я кричу-розриваюся. Сідай, — і налила тарілку бульйону.
Я сів, взяв ложку.
«Як же він це робить? Я б не зміг, і бабуся не змогла б, а дідусь курку різав, і вона вирвалася»...
Ні, ножа у нього в руках не було... Він закатав рукава. До ліктя...
І ось він іде до ящика танцювальною боксерською ходою. Підходить, а там вже щось тріпотить, а з боків в ящику нібито такі отвори з рукавами — як на ящику для перемотування плівки в фотоательє, такі чорні рукави всередину. І він, сміючись, засовує руки в рукава, і чорні руки в темряві ловлять його, і хапають, нарешті, одна за спину, інша — за голову, р-раз!
Я впустив ложку. Знизу накотилося. Суп вже не ліз.
— Чому ти такий блідий? Тобі погано? Ти щось їв у Мишка? Що?
— Їв. Суп.
— Який суп? Навіщо?!
— З голуба, — відповів я майже пошепки.
— З чого? — перепитала Соня.
— Голубиний... — лякаючись і самого слова, і бабусиних круглих очей.
— Що?! З якого го…? — бабуся аж захлинулась. — З якого голуба?
— З наших... — Я показав очима на стелю. — Мишко їх ловить...
Бабуся опустилася на стілець, затуливши рота долонею. Бабуся злякалася?! Ні, не може бути. Бабуся нічого і нікого не боїться. Я ніколи не бачив такого...
У двері подзвонили. А бабуся ніби не чула. Вона немов скам’яніла, і я пішов відкривати. Це був Ваня. Питав: чи не залетів до нас раптом Білий — Рудичка начебто бачила: то чи до нас, чи до Мишка?
— Ні? Шкода... Вибачте, заради бога... Так, пропав... Куди подівся?..
І кивнувши без звичної посмішки, пішов вниз...
Білий?! Ні!!! Мишко зварив Білого... Мені хотілося бігти, втекти не знаю куди, але я сидів і не вірив... А якщо?.. Якби це був не Білий, було б, напевно, простіше; не голуб, а курка, я б, звісно, не зміг, і бабуся, а дідусь курку різав, і вона вирвалася і втекла по квартирі, вискочила на балкон...
А Білого, Білого не можна ніяк, неможливо — нудота знову рушила. Голуб миру!
Та якщо Мишка зварив Білого, то... Я не наважувався самому собі сказати «добре» чи »не страшно», тому що у Білого не було ще ознак прокази. Але він не міг його зварити, не міг, не міг!
І тут же інша думка забігала, зашепотіла: — Але ж міг, міг скрутити йому шию, не дивлячись, намацавши під посилкою, під ящиком, а потім що? Шкода, звісно, але не викидати ж. Мишко нізащо б не викинув... А з іншого боку... Та ні! Білий б ніколи туди не полетів і в пастку не поліз, він тільки Ваню визнає, тільки на його свист... Та Мишко ж лагодив дах, і він сипле підсмажене пшоно, а всі голуби...
Знову знизу підперло. Нудота кинулася.
І тут я зрозумів, я здогадався: «Це проказа». Це покарання за те, що голубів їсти не можна. Вони — краса, світ. А я їв Білого!.. Самого, можна сказати... Ось вони летять до неба, вгору... Генерал Федонін. Строго дивиться, пильно... І все відразу стало зрозумілим, як двічі два. Проказа в Мишка, а тепер і у мене... Він не відчуває болю, Мишко не відчуває болю («який він бандит, він — бешкетник»)… Я поглянув на руки: нічого ще не відвалилося, але щось вже було не так, нудило, нудило... Як же я міг?..
Мене знудило прямо на стіл.
— Яшо! Яшо! — закричала Соня, і крик її вирвався, як птах, і кинувся в спальню. — Яшо! Сюди! Дитину отруєно! Яшо!
У спальні закректало, і не дуже кваплячись, зачовгали пантофлі, і дідусь, увійшовши, подивився спочатку на Соню, потім на мене, і запитав, що за ґвалт.
— Він їв отруєного голуба!
«Якого отруєного»? — я не розумів, про що йдеться.
«Що вона вигадує»? — подумки обурився я, а вголос сказав:
— У мене проказа... — сльози душили мене. — Я не хотів, я не ловив. Це Мишко!.. Я болю не відчуваю, здається...
Тут-таки Яша ущипнув мене за стегно. Я зойкнув.
— Ну ось, як мінімум проказа скасовується, — повідомив дідусь. І додав глибокодумно: — Хоча, здавалося б, що може бути кращим — не відчувати болю? А ось і ні: біль відчувати треба. Біль, хоч і не добрий, а життя навчить. Боляче? Нічого, буває й гірше — до свого що? Тут справа, як-то кажуть, приватна, а ось чужого болю не відчувати ... О, це гірше, повір, гірше...
Я нічого не розумів. Сльози текли, і нудило. Соня дивилася на нас, як на йолопів. І Яша строго, але неголосно закричав:
— Ну що ти стовбичиш? Треба промити шлунок! Є кип’ячена?
Я не буду оповідати, як бабуся зняла з підвіконня банку з попередньо кип’яченою «про всяк випадок» водою, а дідусь дістав з аптечки пляшечку з марганцівкою і витрусив з неї усього одну крупинку в банку, і вона пішла вниз, як підбитий літак чи поранений голуб, забарвлюючи свій шлях розведеною бузковою кров’ю.
Це й справді мало кому цікаво, і залишається в пам’яті незрозуміло для чого, як неминучі відходи минулого часу, і неможливо позбутися їх, а тільки ховаєш кудись глибше, і зберігаєш, поки не знудить. І опис гусячого пера, яким мучили мене, навряд чи може бути цікавим. І як я відлежувався, змучений, аж поки не почав засинати...
Ми стояли в смітнику: я та Іванові діти; і перед нами на брудній підлозі лежав, відкинувши одне крило, Білий. Груди його були в крові, лапки підібгані і кігті скрючені, ніби він хотів стиснути кулаки, як боксер, стати в глухий захист, чи, зціпивши зуби і вже не відчуваючи болю, тиснути й тиснути на курок, але чи то сили, чи то патрони...
Я стояв над ним і не помітив, як діти пішли і повернулися, з’явилися знову. Вони несли повні пригорщі пуху — тополиного пуху, і взялися посипати, виходити і нести знову, і посипати. Пух розлітався і намокав в сміттєвій рідині, але вони несли, знову і знову, і ось уже пуховий горбочок накрив і груди, і крило, і тільки лапки, лапки зі скрюченими пальцями ще чорніли.
Я розплющив очі. В кімнаті посутеніло. Дідусь і бабуся сиділи поруч з ліжечком, і Яша говорив, пояснював, і голос його звучав монотонно, неголосно:
— Рудичка, Рудичка... Це така отрута, як твоя Рудичка... Ну, подумай сама, звідки у неї може бути? Вона просто забула, що в банці, а викидати шкода. Ось вона і занесла. І потім, вона ж сама голубів ловить, і в суп. Що ж вона, собі ворог, своїми руками?..
— Дитина прокинулася, — сказала бабуся. І засвітила торшер.
Дідусь подивився на неї фотографічним поглядом і, перевівши очі на мене, ласкаві потеплілі очі, додав:
— Я тому і не сипав нічого. Ну що? Уже не нудить?
