Двома трамваями
1
— Та, — неохоче відповідає Соня, — на Воскресенці... Більше. Чотирнадцятим до Червоної площі, до кінцевої, — вже понад годину, а там — двадцять першим. Теж до кінцевої... Вони обіцяють метро. Кажуть, буде швидше. Але, по-перше, коли це буде? Ви самі чули? По радіо казали? — Соня піднімає брови, й таку робить в кутику рота закарлючку, що Рудичка одразу ж починає щось доводити, посилатися, «я на власні вуха...», й бабуся, не змінюючи виразу обличчя, киває: «Та ж це буде стовпотворіння, всі пхаються, кому треба і не треба, а так я прийшла та сіла, спокійно їду без тісняви, руки не обриваю...»
Рудичка знає, що Софія Михайлівна з порожніми руками сюди не їздить: в одній — авоська, в іншій — кошик, а їхати навстоячки у штовханині — це неможливо, нехай вщухне, о десятій вже нікого немає, можна вільно сісти та їхати не поспішаючи, до однієї кінцевої та до другої кінцевої. Щоб, дотягнувши продукти до дверей, поставити, нарешті, відчинити своїм ключем та, не втручаючись в цей одвічний гармидер, відразу ж піти на кухню: дитятко незабаром повернеться зі школи — й буде йому свіженьке; якраз впорається до його приходу.
В сітці може бути все що завгодно, а в кошику — слоїки, скло, загорнуте, перекладене газетами, щоб не побити, не дай боже. А в них — або бебешки лише учора патраної курочки, малесенькі такі яєчка, які потім плавають в тарілці як планети, чи біле м'ясо, теж — окремо і теж для дитини, чи Яшині маслини (що вони в них знаходять?) — взяла трошки, чи базарний сирок, чи замаринований Яшею оселедчик...
Двічі на один тиждень та тричі — на другий, коли мама — на другій зміні, і хоча прийом у неї з другої години, та вибігає вона до дванадцятої.
— Куди? Навіщо? Товариство тверезості?! Місцевком — так, це я розумію, і день донора, і навіть жіноча рада, дідько з нею, язиками ляпати, а це що?! Кого ти вигороджуєш, господи, кого, скільки разів він присягався, п’яничка паршивий, і що? Золоті руки, ой-ой-ой, а протез, припустімо, не муляє, але ж як випадав, так і випадає, так, технік він непоганий, нічого не хочу сказати, кращий за цього вашого, забула, всі знають, та всі хочуть до Марка, а не до того, але так бігати, так старатися…
2
Шлях цей справді довгенький. Де Святошин, а де Воскресінка. Живуть вони на Другий просіці, на Третій — базар, а на Четвертій — вже ліс, кільцева, кінець міста. І у нас на Воскресенці теж — за трамвайною лінією — одразу ліс. І теж кінець. Через все місто... І трамвай — це не таксі. Спочатку Біличанською треба дійти до Другої просіки, а по ній — до Північної, але не повертати, а йти далі, аж до Брест-Литовського проспекту — там наша зупинка «Друга просіка», й там сісти на трамвай, та лише номер 14-й , інші не підходять, він йде на Поділ, на пересадку. Там якраз все поруч. А з кінцевої 21-го на Воскресенці ще хвилин десять пішки. Добре, що хоч перший поверх, а не п'ятий без ліфта. І відразу взятися за кухарство, відпочивати немає часу, треба встигнути приготувати, і нагодувавши, не засиджуватися, бо попереду зворотня дорога, розсиджуватися нема коли...
— А куди тобі поспішати?! Папужку годувати? — відповіла якось мама, коли Соня вкотре висловилась щодо того, куди бігти прожогом, а краще б не казала, не треба зачіпати; й бабуся аж тиждень не приїздила, а я їв яйце з цибулею, доки мама сама не зателефонувала, й вони довго обговорювали моє харчування, і дійшли згоди, що ікру, яку мамі обіцяли дістати, треба брати, брати не рахуючись, і що гроші Яша дасть, а Соня завтра привезе.
3
Завтра — вівторок, і бабуся приїде до нас, щоб мене погодувати, щоб дати мені щось людське, а не давитися цим яйцем із цибулею — салатом, який мама лишає для мене, коли Соня каже, що не може приїхати, але Соня приїздить і тоді, коли начебто не збирається, й перш ніж почати куховарити, бере накриту блюдечком тарілку з цим покришеним яйцем з цибулею, нюхає та ховає знову до холодильника: «хай вони цим давляться», бо давати дитині сухом'ятку — це злочин, такій хворій дитині...
— Цибулька! Фітонциди! — Соня гидливо змінює голос на мамин тоненький. — Фі-тон-ци-ди! Вона кричить: фітонциди. А виразки вам не хочеться? А яєчка він у мене їстиме в бульйоні, маленькі з потрушками, він їх любить та їсть добре, а туди я покладу і твої фітонциди, і морквинку, і картопельку, і зелену петрушечку! Ось де вітаміни! Фітонциди...
І вона витягує з кошика фартушок, свій, чистенький і береться до готування.
4
До революції вулиці називали як прийдеться. От що це таке: Перша просіка, Друга, Третя, Четверта? Зараз — інша справа. Можна, наприклад, на честь космонавтів: Імені Першого в світі космонавта Юрія Гагаріна — Першу просіку, імені Германа Титова — нашу, імені Андріяна Ніколаєва, імені Павла Поповича — я всіх знаю... Вже можна перейменовувати. Всі просіки, і Північну теж — навіщо така назва? Ну то й що, що сосновий гай?
А Біличанську — не потрібно. І назва гарна, немовби білочки бігають до нас з Північної, там їх багато. Там вони збирають шишки. А в нас — в нас на Біличанській сади: і яблучка, і груші, і вишні, і морелі, і шовковиця... А горіхи білкам — ось чому так вулицю назвали! — горіхи потрібні обов'язково, просто необхідні для здоров'я. Й для мене Соня часто привозить горішки: «п'ять горіхів на день дитині просто необхідні!» Вона розколює їх, як Яша, — дверима. А тато не дозволяє, бо двері можуть поламатися; тож тато стукає молотком: стукне, і мені дає облущувати.
5
— Навіщо ви створюєте проблеми? — сказав якось тато в присутності бабусі і мами. — Дайте йому на обід, нехай хоч раз на тиждень харчується в школі, як усі. Що у вас там? Супчик? Котлетка та пюре? І компот?!
Я кивнув.
— Ну ось...
Та батько не встиг договорити, як жінки подивилися на нього таким дуетом, з такими карлючками: — Господи! — та, забувши про взаємне, демонстративно пішли на кухню.
Тому з собою мені дають тільки п’ятнадцять копійок: на сік та зірочку. Обід — двадцять три копійки. Та справа не в грошах. Цього ще не вистачало...
— Таке сказати, — бурмоче Соня. — Перевести на їдальню, на комбіжир... А колір того пюре ти бачив, а запах тієї баланди? — обурюється Соня, розкладаючи те, що тільки-но привезла. — Сірники... Скільки разів я казала купити електричну запальничку, таку, як Яша дістав, й не матимеш головного болю: тр-р-р, і горить! Два сірники! — Соня черкає та ламає одного, а в коробці лежить останній цілий, з іншого боку вилізли використані. — Що за манера? Що за дурна звичка ховати згорілі! От же акуратист...
І бабуся докоряє татові за все: і що човгає в чоботях просто на кухню, і за недопалки де завгодно, і найгірше – за звичку класти кашкет на стіл!
— Ніколи цього не роби, не можна шапку на стіл — дуже погана прикмета! — чую і від Соні, і від мами. А в коробці лежить останній сірник, вони дивляться один на одного: Соня та сірник; і Соня, взявши ближче до голівки, черкає та, обпікшись, встигає запалити тільки одну конфорку, а потім від неї — решту, використавши татів запас напівзгорілих.
Борщ, компот, картоплю відварити... Кукурудзу!
І Соня милується початками — міцними, золотими — вони зараз корисні, як ніколи.
6
Вікна деренчать, мов руки тремтять. Їдуть, забираючись до трамваю, старенькі бабусі. Їдуть з Третьої просіки, з базару.
— Що там можна узяти о дев'ятій годині дня? Я вчора пішла раненько, і вже о пів на восьму повернулася. Тому що зранку можна вибрати, вранці приїздять ті, хто сідає якомога раніше у автобус у себе на Житомирській, щоб зайняти на ринку кращі місця, і все у них трохи краще: і молочне, і м'ясо, і сало, і можна взяти молоденьку непатрану курочку. Я — це всі знають: якщо справа стосується дитини — не торгуватимусь.
Й тому всі в ряду пропонують пробувати, чи крапнути сметанку на руку дамі: — Ось скуштуйте мою, пані? — каже молода торговка та крапає на те саме місце, Яшине, чарівне, де він має звичку тричі лизнути та тричі потерти іншою рукою, щоб той, для кого таке робиться, був, нівроку, здоровеньким, щоб всі були здорові та щасливі.
І мене Яша навчив. І я в це вірю. А оте «за маму, за тата... а цю ложечку — за Попку, цю — за Пупку...» — дитинство якесь. І в «тринадцять» я майже не вірю. А ось — шапку на стіл чи походжати по квартирі в самих шкарпетках без шльопанців, чи в подарунок до дня народження... Тут я не знаю, і вірю та не вірю, все ж краще не порушувати, тим більше ви знаєте, що буває, що може статися.
— Слава богу, ти поки ще спроможна, — каже Яша. — Та нехай моїм ворогам, а тобі на довгі роки. Але ж ми не вічні, вона повинна сама розуміти, що тобі вже важко, такі кінці. Та ти їдеш, і вона киває. Я даю — і вона бере. Це ж найлегше!
— То що? Що ти хочеш цим сказати? Добре. Я не поїду. І що! Дитині — сухом’ятку. Ти це пропонуєш?!
— Я вважаю, ти мусиш їй відверто сказати: «Я вам не дівчинка — мотатися туди-сюди до чортів на виступці». Ти мусиш раз і назавжди!.. — Яша розлютився не на жарт і навіть приготував вказівний палець, щоб обережно постукати по краєчку стола.
Соня мовчить. Личко її застигло, й лише карлючка в кутику рота, тобто дві — в протилежних кутиках опущених губ — вказують на скорботу, безвихідь та волю. Тобто: авоську — в одну руку, а кошик — в іншу, йти та їхати, як на роботу, та пересідати, і готувати і годувати, а нагодувавши, вертатися додому.
7
Оцей старий чотирнадцятий маршрут. І рейки на просмолених, проте трухлявих шпалах, заїжджені, кривенькі. І зупинки, де ані лавочки, ані козирка. Та й трамвай — з допотопною дугою під дротами, що нагадує спинку віденського стільця; з пласкою дурненькою пикою та наче судомною нижньою щелепою, з хиткими деренчливими вікнами та порепаною фарбою, покладеною шар за шаром. І пошерхлою, зашитою сумкою літньої білетерки, та такої ж либонь напудреної жінки-вагоновода. І їде він повільно, на противагу чеському. І якщо раптом надумає розігнатися, то підстрибує, тремтить і рипить. І задишку його чутно, коли зітхають пасажири, мовляв, для чого так гнати? Навіщо?!
Зовсім інша справа — 21-й, чеський, новенький, обтічний. Подвійний! А кажуть, буде і потрійний: три вагони! Такий він сильний. І люди в ньому їдуть інші, молоді, і старенькі не такі сумні та зажурені, а рум'яні, яскраво нафарбовані та бойові. А коли він летить набережною: праворуч — схили, ліворуч — Дніпро; мчить з такою шаленою швидкістю, що обганяє вантажівки й часом навіть таксі. А всім весело: ось вона птаха-трійка, так-так, та сама птаха, яка не лише долетить до середини Дніпра, а й далі, понад мостом Патона, в Дарницю, де чорніють далекі нескінченні ліси Лівобережжя.
Чотирнадцятий трамвай — старий, а двадцять перший — новий. Бо Святошин — район старий, а Воскресінка — новий.
— Тому що ми старі, — каже Соня. — А ви молоді.
8
Їхати дійсно не важко. Сіла та їдеш. Важливо нічого не забути. Праска, газ, боронь боже. Ключі. Двері до другої кімнати зачинити, щоб Пупка не заскочила, бо вже було таке: вийшла на хвильку до Рудички, повернулася, а вона вже на шафі поруч з кліткою й так лапою, лапою!
У гарну погоду — так, а якщо закрутить, завіє... Наприкінці жовтня приходили і лили довгі холодні дощі, й доводилося вдягати плащ з капюшоном, великий і безформний, японську парасольку вже ніяк було брати: я тобі що, Троєручиця?
— Руки зайнято кошиком і авоською, і в вагоні плаща не скинеш, лише капюшон: від вікна тече, ще й бризкає, одного разу я вже мала неприємності з бежевим костюмчиком...
І така ж злива, як не дивно, — де ми, а де Святошин, — йде у нас. Я сиджу в класі, за вікном — дощ, нудьга урочна, якась абсолютна величина, алгебра, якісь дурниці: корінь квадратний з а в квадраті, що за казна-що — навіщо підносити і тут же видобувати... Я витягаю з парти саморобну машинку — котушка від ниток, у нас зараз всі роблять, знаєте, такі з гумкою від ліків і шайбою з парафінової свічки, отак накрутиш-накрутиш — і вона їздить; і Дмитрик теж виймає свою, щоб пускати вгору по парті. Цього не можна, тим паче на уроці у Леонідабрамича, улюбленого, та машинки ми випускаємо знизу, і моя повзе впевнено, піднімається по пологій парті, моя — з зубцями, а Дмитрикова — ні, у нього гладкі колеса, як у трамвая, а на моїй я вирізав зубці ножичком, і в мене тепер трактор, або ні — танк, а в Дмитрикового зубців немає, і він із заздрістю дивиться на мій всюдихід. І Леонідабрамич дивиться, мені соромно, коли він хитає в мій бік головою, тільки до мене, мовляв, е-е, чим ви зайняті, як вам не соромно... І я ховаю свій місяцехід-марсохід, ховаю поки що — до перерви. Це — якраз велика, можна все встигнути, і за зірочкою збігати до їдальні, чи за сочником з яблучним соком, і перехопивши нашвидкуруч, пускати машинки на підлозі. Моя навіть через товстий зошит, через підручник (якщо його розкрити) перелазить, бо зубці — мій винахід...
Якраз, коли я бігтиму до їдальні, Соня, накинувши капюшон, вибереться з вагона на кінцевій та, оминаючи калюжі, поспішатиме на 21-й, це поруч, не далі, ніж мені добігти до тітки Галі, буфетниці, й саме тоді, коли я платитиму, Соня теж даватиме кондуктору гроші за квиток та буде влаштовуватися з сумками зручніше... У цьому збігу немає жодного сенсу, крім того, що я подумав про це зараз, сорок років по тому...
9
Метро вже є — від «Дніпра» до «Більшовика». А через рік побіжить воно через Дніпро. І треба буде вибирати, як краще: трамваями чи з пересадкою на метро. Поки ж і думати нема про що: навіщо сумки тягати по ескалаторах, куди поспішати — їду та їду собі. У вікно позираю, а за вікном — травень.
На мості Патона трамваї йдуть повільніше. Уповільнюють хід. «Уповільнюють» — це слово Яшуні... Тому що — добре, гарно! І не тільки правобережжя — з Лаврою та схилами — а й лівий берег: білий, новий, висотний. І, звісно, Дніпро, який несе води свої. Мудрий, неквапливий. Мало хто з вагоноводів вміє йти найтихішим ходом, молодь намагається рвонути, а для руху мостом потрібно, — правильно Яшуня сказав, — уповільнення. Розум серця. А то ж як найчастіше буває — не встигну вийти у двір — повитріщаються, гуски, і нумо ґелґотати:
— Ах, який костюмчик! Ах, який костюмчик! Га-га-га! Га-га-га!
Комедія «Пат і Паташон», слово честі. Куди, питається, мчати?! Ти поглянь на Лавру, як на мене, всю цю красу побач і роздивись, оціни, отож, і крій з розрізами, і тканину білу, добротну, а головне, як сидить, як робить стрункішою та підкреслює, як благородно, гідно, як вам личить цей золотий капелюшок з хрестиком — роздивись оце все і висловися по суті, не жени, зроби радість і мені, і Лаврі, а головне — сама за нас порадій.
Та хто на це здатний?
З Лаврою, звісно, легше — що можна відчувати до Лаври, крім розчулення?
— Але й тут, як Яша каже, треба щось мати за душею...
Ось і Дніпро, який розлився вшир, сповільнює води свої. І течуть дві річки — мостом і під ним, — вбираючи красу і мудрість взаємну, тільки одна тече від нас на схід, до Дарниці, в обидва боки і назад, по колу, а інша — з півночі на південь, від початку і до кінця. До кінця…
Хоча... «Кінець річки — початок моря». Яша багато знає такого, вміє сказати.
10
Ось воно як — в Святошині, на Другий просіці ще передмістя, а на Першій — вже місто, п'ятиповерхівки, магазини, заводи... На Нивках знову трошки передмістя і далі — знову заводи, номерні, військові... Так-так, все у нас під номерами... Так і казали: до «поштової скриньки номер отакий-от» вам треба їхати п’ятнадцятим трамваєм, а до «поштової скриньки — отаким-от» — цим можна, чотирнадцятим. «Поштова скринька» — це з метою конспірації, немовби завод адреси не має, не можна ворогові знати адресу, бо надішле за цією адресою посилку, а там — бомба, і що? На Подолі номерних менше — метизні, протезні, взуттєві, артілі всілякі, а у нас в Дарниці — повнісінько: на 125-му — танки ремонтують, а на 236-му — ракети виробляють. Всі про це знають: і кондуктори, і діти. Проте вголос про це говорити не можна, і номери ці секретні вимовляти треба тихіше, навколо можуть бути шпигуни.
— Ой, я вас благаю! Які шпигуни! — каже Соня, коли якийсь дядько в сірому плащі робить їй зауваження. Та все ж таки стишує голос: — Людина запитує, куди краще піти на роботу. Звісно ж, на військовий: і зарплата більше, і садочок, і будинок відпочинку свій, і пайки. Йому кожен скаже. І підкаже, де вийти, як пройти. «Не дозволяється»… Я сама всю війну на патронному... — бурчить Соня, розуміючи, що дядько правий.
Буває, на канікули чи після, чи на суботу-неділю, ми з Сонею їдемо удвох. Я завжди сідаю біля вікна, а Соня — на проході, й кожному добре, за вікном завжди щось цікаве, наприклад, інвалідки, маленькі машинки, влітку без верху, відкриті, як ті, що їдуть з маршалом на параді, і як вони намагаються наздогнати наш трамвай, деякі наздоганяють, і видно, як дядько — той, лисий чи з розмаяними сивими кучерями — радів, що наздогнав, і махав нам у відповідь з машини. А, бува, ми їдемо втрьох: Соня, я і Фелік — а його зустрічає тітка Бузя на кінцевій, його просили довезти, й ми сидимо поруч, граємо в номери, ви знаєте, щоб сума двох перших цифр на номері машини дорівнювала сумі двох останніх.
— 22-13! 14-41! 21-30! — вигукуємо навперебій. Хто перший побачив — той виграв. І Соня встигає стежити і за мною, і за Феліком, і за сумками, зрідка підтримуючи розмову з сусідами по вагону. Діти, слава богу, зайняті; можна і поговорити, сказати пару слів, а більше послухати, придивляючись, визначаючи уважним оком, хто за скільки.
11
Коли набридає дивитися у вікно, я беруся за пасажирів, як Шерлок Холмс, та починаю з ніг, тобто з взуття — у мене свій метод. Чисті калоші, плащ, портфель, низько насунутий капелюх, і поруч інший — гумові чоботи, рюкзак, щось велике в чохлі, плащ-накидка з капюшоном. Підозріло. Мрячить, а калоші — чисті. Пересів з легкової машини? Одразу ж на підніжку трамвая? Уникає стеження? Чи стежить за цим, в чоботях... Шкода, що вух не видко... Бувають такі — петлясті — вуха... Я позираю скоса на Соню, зауваживши, що і вона придивляється, вивчає.
— Бабусю, — помітивши її увагу до жіночих ботиків навпроти, запитую пошепки, коли дама вийшла: — Що, бабусю?
І Соня, стишивши голос, повідомляє під секретом:
— Аветисян... Голову даю на відсіч, його робота. Як він все ж таки робить! Яка колодка! Отже, її чоловік працював в ЦК, ботики щось не нові, — каже Соня і замовкає, бо дитині це не потрібно, все казати не треба.
А про себе думає: «Турнули його, закладаюся, турнули… Ховала їх під себе, під сидіння, ніяково їй в потоптаному взутті, бачте. Звикай, в трамваї їдеш, а не в ЗІМі. І в сумці у неї всяке з нашого гастроному, в сіточці, а не в сумці, отже, відвикла вже від пайків, за пайками з авоською не їздять: зайві очі, щоб не колоти, не муляти. А сама – ще молода, не стара, отже — з секретуток, з тих, хто сім'ю міг розбити, а за це могли йому і строгача по партійній лінії, і виперти запросто, покинуті старі дружини так легко не здавалися...
(І я згадав, як колись двері на кухню були відчинені. Яша їв, а бабуся йому розповідала:
— До Секретутки, — казала Соня, маючи на увазі нашу, з першого під'їзду. — Колишня його два роки їздила. І горлала під вікном, чого вона тільки їй не кричала. І плювала у вікно, і всі прокляття, які є, слала їй на голову. А ті боялися вийти. Ні, просто так їздила, не за чоловіком, так, заради задоволення. А коли колишній помер, він скоро помер, покинула їздити...)
Соня задумалася, дивиться в порожнечу і, підібгавши нафарбовані губки, дрібно в такт вагону хитає головою...
— А то був рибалка, так? А оцей з портфелем?.. — звільняю Соню від гіпнозу. — А секретутка? В ботиках. Це була секретутка? — шепочу я. І Соня дивиться на мене з цікавістю, якщо не сказати більше.
12
Вівторок і четвер — на одному тижні і понеділок-середа-четвер — на іншому; як закон, як на роботу.
— Як на роботу... Чом би й ні? В накатному цеху я вже натягалась, дякую, напанькалась, маю подяку. І, запитується, хто мені дорожчий: оцей ідіот Вовчик, і такі ж ще п'ятнадцять йолопів, чи золотко моє нещасне, покинуте напризволяще? Так, на роботу. У чортів на болоті. І в дощ, і в град. Як закон.
— «Побережіть себе!» То й сиди собі з болонкою з ранку до ночі, Пат і Паташон, перемивай з пустого в порожнє. А Валька як не їздила до тебе, так і не їздить, і дитини не дає. Бабуся — одна назва. «Я так втомилася, так змучилася!» На два дні завезли, так вона вже очі закочує, тьху, прости господи...
13
В дощ, особливо, коли мжичка, Соня, притиснувши до себе кошик, засинає, і я дивлюся у вікно просто так, не намагаючись знайти жодного заняття чи сенсу. І думки про те, що після третьої просіки йде друга, а після другої — перша, жодного порядку цьому світові не додають, і навіть магазин «Старт», спортивний магазин на першій просіці, де в рибальському відділі працювала тітка Циля, Фелікова мама, — ні! Три, два, один — старт! — не чув цього, незважаючи на часті старти космічних кораблів, які не чулося — занадто довгими були зупинки. Це зараз час ущільнився і летить швидше і швидше, і від цього здається, що сенс, може бути, і є, чи, принаймні, його більше.
І я засинав, і прокидався, не розуміючи, де я й що це зі мною? Ми з Сонею дивилися осоловіло: залите дощем скло спотворювало, — й нарешті розуміли, що до пересадки, слава богу, ще далеко, що ми не проїхали, хоча, як це — кінцеву — проїхати? Все добре, кошик, дитина... Їдемо...
Саме під час дощу, у вогкий нездоровий час, Яша найчастіше телефонував та дорікав мамі, а ще так само і в хуртовину, і в ожеледицю, одне й те ж, щоразу повторюючи одне й те саме, і мама слухала, слухала терпляче, не перериваючи, не намагаючись ані заперечити, ані виправдатися, обіцяючи, що вона обов'язково щось придумає, завтра ж займеться, піде домовлятися щодо заміни і вже до Нового року доб’ється...
— Не розумію, чому ти це терпиш? — після чергової Яшиної догани зауважує тато. — Ти що, не можеш помінятися на першу зміну?
— Можу, хоч завтра, і що? Куди вона подінеться? На іншу роботу, не до Яші, вона не піде, а до Яші вже нема куди, про неї вже всюди дізналися — про міністершу. Добре, вона сидітиме удома, одного разу прибере, ще раз прибере, а далі? З Рудичкою ляси точити, чи у дворі на лавочці з Болонкою та Секретуткою? Слава богу, вона цього терпіти не може, так вона його гризтиме, без цього вона не може, і він це розуміє, і я це розумію, і Софа — всі це розуміють. Яша, напевно, й телефонує в її присутності... А куди щось нове надягти? Капелюшок, костюмчик. Не у двір же. Це гра така, сімейна...
14
Скоро мої муки закінчаться. Канікули! Літні, найбільші, нескінченні. І я навіть не чекаю на кінець чверті. З Леонідабрамичем мама домовиться та сама забере табель і грамоту, коли піде на батьківські збори. І ми чекаємо, коли мене відвезуть.
— В цю суботу? — запитує Соня.
— Напевно, в неділю. У суботу я чергую. А в неділю ми привеземо.
Сьогодні понеділок. Я вже зібрав книжки. І коробку з монетами, щоб обмінюватися, плетінки, дріт для них, я сам навчився і всіх навчу; ліхтарик можна не брати, у Яші — китайський, і він мені дає. А батарейки — так, на запас... «Історію стародавнього світу» — новий підручник, цікавий, про потойбічний світ, я вже гортав. Шерлока Холмса... Ножик, компас одягну на руку.
— А навіщо ця? Гайдар у тебе за програмою, — каже мама. — Це цікаво, про шпигунів.
Капелюшок, мотоциклетні окуляри...
— Навіщо вони тобі, візьми ось ці, від сонця, і скельця тут пластмасові, які не розіб'єш...
Нові сандалики, шапочка... Модель, коробка з моделлю планера не лізе нікуди, тільки в руках.
— Ну, добре, а м'яч?! Що, там ні у кого м'яча немає? — Такого немає.
У мене вилитий, вічний. Якщо раптом камера лопнула, грати нічим, я винесу свій, він хоч і важкуватий, і пухирці б'ються боляче, та завжди під рукою... Я сам нестиму. Отже, м'яч в сумці я візьму в одну руку, а модель — в іншу. Щоправда, я хотів нести клітку — нову клітку для Попки, з дрібними, вузькими ґратами, від Пупки, щоб вона не могла лапу просунути, а то ми вже мали пригоду...
— Шапочку, шкарпетки, труси, дві пари сандалій...
— А кеди!
— Куди їх брати? Викинути час.
— Ага, а поки нові куплять, у чому бігати?
— У Цилі купите нові.
Та я все одно поклав.
— Куди вже? Нікуди!
— Можна в клітку засунути...
Так, речей виходить забагато. У неділю ми поїдемо втрьох: я, мама і тато. А якщо у нього чергування? Чи відрядження? Чи я раптом захворію...
Завтра — вівторок, й поки ще нічого не зрозуміло. Але речі ми вже зібрали. І залишаться тільки середа, четвер, п'ятниця і субота. Чотири дні. Тобто п'ять.
15
На наш 21-й — чеський — трамвай, особливо, коли він мчить набережною, тато каже: — МІГ-21-й! — Каже схвально: швидкісний винищувач.
— А МІГ-14? — запитую я. — Дідуган? Як наш трамвай?
Виявляється, МІГа 14-го не було, був МІГ 9-й, а потім відразу МІГ 15-й. Тато на ньому техніком працював, ще коли в Румунії служив, і навіть літав на спарці, на навчальному.
— МІГ-15 — відмінна машина, а твій 14-й трамвай проти чеського 21-го — вважай, як поршневий проти реактивного, припустімо, як АН-2, «кукурудзник», або зараз інша модель є — АН-14, теж поршневий проти 21-ї машини, проти МІГ-21. Так, — каже тато. — Цікаво виходить. Поршневий, цивільний — проти реактивного, бойового...
А я інший секрет розкрив: 14 — це сім помножити на два, а 21 — сім помножити на три: двічі на тиждень, в тижні же — сім днів! І тричі на тиждень!
— А ти кажеш не їздити. У трамваях записано, — переказує Соня про моє відкриття Яші, й вони дивляться на мене схвально та багатозначно. — Що то значить гарне харчування! — зауважує Соня, і Яша готовий підтвердити, нема куди дітися.
— Справді, 14-й і 21-й. І як він, нівроку, зауважив! — дивляться на мене, переглядаються, і Яша дрібненько киває, мовляв, ось воно як: хтось там кинув кубики, й випало на одному — двійка, на іншому — трійка, та головне щасливе число — сім, гарне число; подяка тому, хто кидав.
Та нічого цього Яша не каже, це я вже зараз здогадуюся, коли сам став дідом: сім приносить щастя — і в другому поколінні, і в третьому, і дасть бог, в четвертому.
— Нат Пінкертон! — заявляє Соня. — Буде і в нашій родині слідчий.
— Е-е... — Яша, вловивши іронію, підіграє. — Краще — лікар, як мама: профком-місцевком, донори-гонори, всі тридцять три задоволення... Доктор Ватсон, ватки тикати!..
— Припини, талалай, — обриває Соня. — Вона свою справу знає.
І Яша киває.
16
Дніпро. Широкий. Величавий.
— У Полтаві ми жили на Гоголя, я працювала в бібліотеці і мріяла коли-небудь побачити його, неосяжно-широкого, забратися вище, сісти на лавочці і стежити, стежити... А тепер можу хоч щодня. І двічі на день. Туди і потім назад. Ти хотіла — і ти отримала. Тому що, якщо не я, то хто? Отже, я і зараз, і за графіком. З повними — туди і з порожніми — назад. І він — Дніпро — так мені іноді здається, дивиться на мене, протікаючи, і на міст Патона і на трамвай. І готовий стежити, і розглядати будь-коли. Завжди. Вічно. Ну, майже вічно, без абищиці. «Дурепа! — думає, напевно. — Мовчить»...
— Полтава, мила серцю Полтава... Купи зелені. Йдеш центральною вулицею — немов у саду. А Кисловодськ. Яке там повітря! — ніздрі у Соні тремтять, і я уявляю, я здогадуюся, про що вона зараз... — В усіх усюдах. І Святошин — не можна не визнати — все таке курортне, дачне. Будиночки, сади, палісадники. Ні, це добре... Вийти, щоправда, нікуди. Влітку — пилюка, навесні та восени — бруд. На базар... — Соня піднімає брови так, що, здається, додасться третя карлючка. (Ось про що вона думає.) — Квартирка, звісно, нічого не скажеш, всі зручності, телефон. Та — село і є село. І обмін пропонують нікудишній: одну за моїх дві. Яке нахабство! Ой, дурепа, якби я знала... І що я особливого прошу? Нехай буде скромна, нехай не в самому центрі, не на трасі, звісно, що, мало вікон у двір, чи на парк — але в місті, і можна було вийти, пройтися, а не трястися більше години. Як в Полтаві, тільки не перший поверх, або як в Кисловодську... Столиця України. Міністерство. Діти поступатимуть до вишів. Ай-яй-яй! Три роки — й коліном під зад. Технорук артілі інвалідів, господи прости... Діти, так, нічого сказати не можу. Але кому гірше за всіх? Правильно Секретутка каже: як на засланні. І дитини не бачила б. Золотко моє дороге! Не бачила б, дідька б лисого вони возили, якби не я... — І Соня починає пихкати, а я здогадуюся, чому; та поглянувши на мене, зітхає, заспокоюється.
Ми їдемо через міст. І неба вдосталь, неба вистачає на всіх. Як у нас на Біличанській з балкона, поки ще не виросли тополі. Простори: сади, дерева, птахи, небеса... Немов рукою до неба, і птахи співають, як в раю. Птахи не винні. Тому покришити хліб на балконі — найперша з ранкових справ, найперша... І на базар встигнути треба раніше, а не в свинячий голос.
— Куди тобі поспішати? Попку годувати? Совісті у неї немає: таке сказати. Куди мені поспішати? Яша теж не божим духом живе, іноді хочеться того й сього. А що він бачить, якщо я приїжджаю мертва, і вже не те що на кухарство, хоч якийсь лад навести; плафони мутні, хоч не світи; килими, я не знаю, напевно тисячу років. Він сам собі прасує хусточки. Бачили таке? Дора мені каже: «Так не можна, Софіє, хоча б один раз на місяць». А я можу? «Злущування. І пори. Так не можна. Ви на себе махнули рукою». І що я можу сказати? Куди мені поспішати... Рідна донька... Як щось треба: матусенько, я тебе прошу, нас запросили. До кого? До цієї «прости господи»? Давай-давай! Дочекаєшся, як зі мною було. Такий же точнісінько, слиниться та скалиться, мов дурник. Вона не така. Ми подруги. Тир-фир! Рицьки-пицьки. Лікті кусатимеш, та пізно буде. Скільки мені Елка заприсягалася та божилася. Та якщо б я тоді не забрала дітей, якби не поїхали — вона б і до Києва за нами поперлася, голову даю на відсіч... Попку годувати — таке сказати... Рідна донька...
17
Соня сиділа на табуреті та плакала; сльози, великі — я таких ніколи не бачив, викочувалися з очей і текли по щоках, розмиваючи пудру. І капелюшок її лежав на столі.
— Що, що сталося?
Та Соня схлипувала і відмахувалася від мене хусточкою. І я з жахом почав перебирати, що ж могло статися: папужка полетів геть, чи Пупка пропала, але вона ж повернеться, пройде три дні, так уже бувало, а папужка, звісно, навряд чи... Праска? Газ? Пупка з'їла Попку?! Чи що?
Чи що? Чи ж міг я з усією книжковою проникливістю уявити накопичені тугу і втому, ноги та вік, «і ось нова зморшка, і ось, треба терміново до Дори», і заслання, про яке вже всі торочать, і може бути щось ще, про що Яшуні навіть не розповіси... Чи що...
— Дурепа! Боже, яка ж я дурна, дурна! — вичавлює, нарешті, Соня. — Сім карбованців...
І я запитую: — У тебе вкрали? Ти загубила?
Сім карбованців — великі гроші. І з'ясовується: ні, цього ще бракувало. Соня витирає очі: — Я знайшла г-гаманець, на базарі. І пішла, ідіотка, — сльози знову починають крапати. — Пішла, віднесла його... до міліції... Вони ж собі заберуть. Як пити дати! Сім карбованців… Вони дивилися на мене, як на дурепу... Ідіотка... — витерла вона сльози. Зітхає: що вже тепер, нічого не зміниш, а дитину треба годувати...
— Дивись, що тобі Яша передав... Твої улюблені...
18
Дощ я теж люблю понад усе. Особливо, коли блискавки і гуркоче. Я сиджу біля вікна та спостерігаю, як краплі катаються на електричних проводах: їдуть-їдуть, котяться донизу, дроти провисають — й — ап! — зривається крапля та летить униз. І так ще і ще. А дощ важкий, буря. І стає темно і страшно. Яша забороняє включати світло і навіть телевізор. Соня розносить запалені свічки. Тому що електрика притягує блискавки. Одного разу ми потрапили в такий дощ — в трамваї! — в таку божевільну зливу з громовицею, що жінка-вагоновод відмовилася їхати далі:
— Вікна заливає, нічого не бачу.
І я запитав бабусю щодо цього, та водійка трамвая почула і розсміялася: — Ми самі — електрика, й ми блискавок не боїмося!
Сьогодні вівторок. Я біжу додому, перестрибуючи через калюжі. Щойно скінчилася гроза. Гучна, травнева. Було так темно, що Леонідабрамич навіть світло в класі запалював. Блискавки блищали, і по вікнах так гупало та плескало: то громом, то водою, або ж — вітром... А зараз — сонце. Скрізь: і знизу і вгорі.
Відчиняє бабуся.
— Чого чекати до неділі. Ви вчора все зібрали. Поїси, й поїдемо. Візьмемо лише мінімум. А вони привезуть. Чи що?
Модель я тримаю в руках, а м'яч і кеди в сумці під сидінням. Повільно йде 21-й, тягнеться від зупинки до зупинки, а на мосту ще тихіше, але це нічого. Головне, що ми їдемо. Нехай повільно, Дніпро котиться швидше, та головне — їдемо сьогодні. Все добре, м'яч, модель, бабуся... Їдемо!
Стікс, Кокіт, Ахеронт, Піріфлегетон, Літа — я прочитав, що всі ріки потойбічного світу містять літеру «т»: тупик, кінцеву зупинку. А наш Дніпро зовсім інший, і в місті у нього ані кінця, ані початку, і говорив він тоді, на мосту, звертаючись до бабусі, про інше: нехай дві третини шляху пройдено, але ж ще є ціла величезна третина, і потім, попереду — зворотний шлях, і на цій дорозі спокійніше і легше, сумки порожні і дитина нагодована, і Яші є про що розповісти...
Все добре. Соня везе мене, як такого. Яша ще не знає. Я — сюрприз. Уявляю, як він побачить мене у дворі, і зупиниться, і, розвівши в боки руки з авоською і портфелем, чекатиме, поки я прибіжу, на секундочку. Футбол же! Не люблю я цих поцілунків! Відпусти!..
19
Як швидко минає життя! З кожним вереснем все швидше. З 14-го на 21-й. З трамвая — на метро. — Сповільнення? Хто вам таке сказав? На базарі — я-таки з ранку встигла — просто веремія якась: в п'ятницю — карбованець десять, у неділю — карбованець тридцять, а сьогодні — півтора, й не підходь!
Сьогодні вівторок. Зранку вже прохолодно: вересень — та плащ ще вдягати рано. Біля під'їзду — ті ж та Рудичка.
— Здоровенькі були, Софіє Михайлівно! Вітаю! Доброго дня! — кивають їй з лавочки під каштаном і Болонка, і Секретутка. І Рудичка тут як тут. Соня мовчки киває у відповідь — статус зобов'язує, і костюмчик, і туфельки зобов'язують, та, між іншим, авоська та кошик, повні, важкі, — всім видно, куди їде...
Соня завертає за ріг, знаючи, що з лавочки продовжують кивати і посміхатися услід:
— До косметички поїхала...
— Звісно, стільки возити — і не такі креми приготують...
І Рудичка, поганка, киває.
