Таємниця «пані Ірени»

Яша вважав, що головний добувач — він, а жінки мусять доглядати за будинком, добром і «кішечкою», тобто за мною.

— Оце в Японії спеціально дружинам такі затісні туфлі купують, щоб пальці на ногах закарлючувалися, щоб вони сиділи вдома та наглядали за усім! — повідомляв він, підносячи Соні нові імпортні австрійські «човники», і всі ахали, виражаючи захоплення, проте й замислювалися: чи не готують її до необхідності лікування в Ялті, куди Яша щороку від’їздив сам-один, залишаючи Софу стерегти добро.

Раз на рік Яша виїздив лікуватися. На 24 дні, як належить. І якщо ви думаєте, що бабуся завжди мріяла про кар’єру сторожа, то ви глибоко помиляєтеся. Але... Чи то Яші вдалося розписати «принади» ялтинського санаторію для хворих на туберкульоз… Але ж чому тоді й до Моршина, і до Трускавця він теж — сам-один? Або Соня все ж таки розуміла, що він теж потребує людського відпочинку від всіх цих планів, Шкловерів, вечірньої школи, врешті-решт — від сім’ї? Від «сонечка, матусі, рибки». Від самого себе, нарешті. Або ж Соня не наважувалася залишити мене напризволяще, тобто на маму? Чи все ж таки — добро?

Коротше кажучи, Соня залишалася, а Яша їхав один, і що відбувалося чи могло трапитися за цей час, одному богу відомо.

(Ні, таки добре, що в жодних документах, ані в грамотах, ані в характеристиках, про це не пишуть. Добре, що ані мама, ані дядько, навіть якщо й знали про щось таке — змовчали, розповідати не поспішали. Але справа не лише в пієтеті. Знаєте, чому ще — «добре»? Можна самому домислити. Дописати, так би мовити, картину таким чином, щоб... Коротше кажучи, воскресити.)

Отже, після відпустки Яша насвистував та наспівував. Що-небудь, на відміну від Соні, легке, з оперети або Олександра Вертинського. Само по собі це не карається. Але якщо зіставити, або як казала Таранова, взяти до уваги слова цієї пісні, оці «Я безумно боюсь золотистого плена Ваших медно-змеиных волос», якщо пов’язати з тим, що ця «фарбована корова» Ірена Вахтангівна, отримала тридцятивідсоткову путівку водночас, що Яша — пятидесятивідсоткову, і він взяв саме таку, хоча міг взяти тридцятивідсоткову в жовтні. Якщо ж взяти до уваги, що ця гадюка фарбувалася хною та привселюдно заявляла, що вона полячка, то насвистування, не кажучи вже про наспівування «Пані Ірени», свідчило вже, якою б наволоччю не була Таранова, що вона, виходить, права?!

Ні, звісно. Ця, нібито Соніна тирада, ця пряма мова, від початку до кінця вигадана мною, нічим таким не підтверджується. На чорно-білій фотографії колективу артілі тільки перехідний червоний прапор не міг би бути іншого кольору, а мідно-рудих від шатенок не відрізниш. Тим більш не зрозуміло, хто з них по паспорту пишеться росіянами, хто — поляками. І нарешті, якби Яша захотів, хіба він не зробив би десятивідсоткові для обох: їй та собі?

Дійсно, Яша повертався, наспівуючи щось легке, фривольне, за що його сварили, не допускали, ба навіть побивали. Та все врешті-решт зводилося до жартів, він благав про прощення, мотивуючи «човниками» та крепдешином, і завжди бував помилуваним вже до Жовтневих свят.

Та я уявив собі, якби раптом, повернувшись, він почув, як наспівує бабуся, причому не сумно, а весело, грайливо, хай ту ж саму «Марусю», чи муркоче «Безноженьку» з якоюсь двозначною посмішкою: і вашим, і нашим?

Чи не тоді ж стався той страшний скандал з розбитою богемською вазою, коли Яша сьорбонув гліцерину з пляшки, гліцерину для лінзи телевізора КВН, і сьорбнув, як говорили, «в серцях». Переляк, «швидку» і я пам’ятаю. Та знову ж таки — на якій підставі? Й чому не на партійно-виробничій? Чи, боронь боже, якійсь іншій. Міг, зрештою, випадково змахнути та просто переплутати...

Та ось переді мною знову «звуковий лист» з доріжкою пісні Олександра Вертинського, записаної поверх кольорової фотографії — велика листівка з видом Ялти-красуні та дірочкою для радіоли, а на звороті — порожньо, «Привіт з Ялти» — віньєткою — і ні слова про те, від кого та кому.

Прослухати її я зміг лише зараз — і що ви гадаєте, зазвучала «Пані Ірена» Олександра Вертинського. І хоча я не можу стверджувати, що голова профкому артілі інвалідів була руденькою, проте на Яшиній Почесній грамоті, підписаній директором, парторгом та головою профкому, навпроти останньої стоїть: «І. В. Скутоярова-Мнішек». Мабуть, на таке польське коріння й натякала в своєму анонімному «звуковому листі» Таранова. Чому, ви запитаєте, саме вона надіслала листа? А хто ж ще? Кого Соня зачіпала? І не переставала ганити Яшу, кого він, добра людина, пригрів у себе на фабриці. Сам же влаштував, кого?!

«Таранова. І сумнівам не підлягає».

Ви запитаєте, навіщо Соня зберігала його? З поваги до якісно продуманої інтриги? Не думаю. Швидше, щоб вряди-годи нагадати Яші, який полюбляв посидіти біля радіоли, щоб періодично нагадувати, хто є хто. Або як казав дядько Льова... А як же він казав?..

І я знову беру лупу, уважно розглядаю лист, і що ви думаєте?! В нижньому кутку виявляю дві бліді літери, гострим олівцем, можливо, ініціали — і це не С. Т. (Таранову теж звали Соня), і не І. С-М. (див. вище), а це — О. В.

О. В.?.. Хто такий?.. Невже Олександр Вер…?!..

Адже бабуся теж фарбувалася хною!..