Технорук артілі інвалідів (замість епілогу)

Ми виходимо від дядька Льови. А я знову беру Яшу за руку й, заплющивши очі, йду, мов сліпий, до перехрестя, до перетину з вулицею Горького. Я йду, а всі, мабуть, дивляться на мене, сліпого хлопчика, та співчувають мені. Як шкода, думають вони: такі гарні довгі вії, а очей нема. І тут я — раз! І розплющую очі!

І всі радіють, веселяться, починають танцювати, поздоровляти, як на 1 травня...

На розі ми повертаємо ліворуч та йдемо вниз. Сонечко світить просто в очі. Мені подобається, а у Яші котяться сльози, і він витягає носовичка, не того, мого, а свого, і прикладає, промокаючи. Не мине й трьох місяців, як мама відвезе мене до Кірова, на північ, куди тата відрядять ракетником. Яша змушений буде піти з міністерства, чи то через відсутність середньої освіти, чи через «п’яту графу», і доведеться влаштуватись простим технічним керівником в артіль інвалідів, де навіть до орденів ставляться по-всякому. Ні, він, був не проти, та й заробити в артілі було краще: де — премія, де — раціоналізаторська пропозиція. Це заважало Соні, це вона не могла пережити, та наполягла, щоб він закінчив вечірню школу та вступив на заочний в Москві, вчився п’ять років, засиджуючись за конспектами до півночі. Та попри все залишився на фабриці.

Але найприкріше буде згодом, коли ми повернемося з Кірова: ми житимемо порізно. Ми — на Лівому березі, на Воскресенці, а вони — казна-де, в Святошино. Та рідко коли бачитися, під час канікул. А потім ще менше...

Але поки що ми повернулися до обіду вчасно. Навіть раніше, і маємо вдосталь часу наміряти сандалики та побігати в них. І, не поспішаючи, переодягнутися в піжаму, розповісти, що було, а чого не було.

Яша вішає костюм в платтяну шафу, перекладаючи до іншого піджаку записну книжечку, гаманець та футляр з окулярами.

Носовички ж закінчували свою роботу та, відправляючись до брудної білизни, чекали на суботу, щоб бути випраними, випрасуваними та покладеними стосиком в шафі поруч з пачками туалетного мила та американського тальку «Троянда». Щоранку Яша отримував два нових носовичка, а ввечері кидав їх, як відстріляні гільзи, до скриньки для білизни. І все повторювалося: вранці, перед роботою, вже вдягненому, виголеному і напахченому, Соня вручала нові, що пахнуть чомусь «Шипром», а не «Трояндою».

— Другий дала, — подумки відзначала Соня, коли дідусь виходив з дому та одразу ж зникав, бо звертав нагору, не йшов повз вікна. А я, метнувшись до вікна, встигав побачити його спину: в сірому пальті, або в шкіряному, залежно від сезону.