Капельмейстер Маркос

Яша спорту не розумів, ніколи нічим не займався, і мені спочатку було незрозуміло, навіщо ми ходимо на стадіон. Тобто до стадіону ми не доходили, проходили через площу, повз духовий оркестр та повертали ліворуч, де циганки продають «півників». Тепер я знаю, що духовий оркестр так називається — духовим, оскільки грає для підняття бойового духу: всім подобається, всі починають марширувати, а діти — обов’язково. З боку це гарно виглядало: оркестр грає, Маркос, капельмейстер (яке гарне слово — побільше б таких!) — диригує. І дідусь відпускає мою руку, щоб я міг марширувати правильно, обома руками і ногами, права нога разом з лівою рукою, а ліва нога разом з правою, по черзі, я вмію і марширую, і Маркос віддає нам честь. І тримає руку довго та поволі повертає за нами голову, доки ми маршируємо, а дідусь теж киває йому один раз.

Коли ми повернемося додому та сядемо обідати, Яша розповідатиме, де були і як нас зустрічали, з якою повагою, і особливо про Маркоса:

— Сам Маркос! Ти чуєш! Під козирок, мов на параді…

І Соня, не стримуючись, спокійно зауважить:

— Ой, я тебе прошу! Маркос, шмаркос. Зроби йому дві путівки, він тобі двома руками триматиме «під козирок», зроби три — він в танок піде! Що ти вдаєш із себе? Велике цабе! Кому ти потрібен зі своїми брязкальцями.

(Брязкальцями? Що вона має на увазі?)

Яша насупився.

— А за чотири… Він тебе оближе всього — від гребінця до палички. А ти будеш кукурікати від щастя та дзеленчати ними, мов циганка.

(Чим дзвеніти? Про що це вона?)

Яша невдоволено пирхає. Він вже приготував вказівного пальця, щоб обережно постукати по краєчку стола та сказати строго: — Софо! Софо!

Проте не встиг, бо бабусю хтось гукає з кухні, й вона з високо піднятою головою йде на поклик.

Яша проводжає її поглядом, і налаштованим для догани пальцем робить легенький музичний рух.

— Жінки… — каже його усмішка. — Що вони розуміють в тих парадах?

— Справді… — посміхаюся і я. — Що?