Будинок шоколадний

Я пам’ятаю її, хоч ніколи й не бачив — велику, квадратну, мов КВН-49, і того ж практично кольору. Й на ній, перев’язаній широкою червоною стрічкою, нічого, крім шоколадного кольору, не намальовано, так цікавіше, коли не знаєш, що там, шоколадний Кремль, шоколадний заєць чи хатинка з ведмедями. Колір говорить сам за себе. І вже мама тягне за стрічечку, бант зменшується, зараз спаде, зараз… Я знав, що було в тій коробці, уявляв і хатинку, і велику родину ведмедів з маленьким ведмежатком, і колодязь. Та в моїх мріях кришка коробки жодного разу не піднімалася. І я не запитував: «А ще привезе?» Та чи можна йому написати листа, попросити ще… Не запитував, бо усвідомлював, чи, вірніше, відчував — таке диво аби кому не випадає, аби за що не дається.

Він снився не раз, і коли я вже став школярем, і потім, змушуючи думати не про подарунок, — за що, питається, і не про покупку — де ж його купиш, навіть Яша з Москви не привозив, — а про обмін, в якому з мого боку миготіли і марки, і монети, і книжки, і навіть татів кортик… Одного разу я віддав залізницю, якої у мене не було, а вранці, прокинувшись, і не виявивши ні того, ні іншого, перелякався та шкодував, і ще перевіряв під подушкою…

Я б за такий будинок — не знаю, що б віддав. Якби гумову стьожку для рогаток — у мене її оно скільки — цілих два мотка. Думаю — і п’ять шматків. І десять. Ба, навіть цілий моток.

Ото дурник… Якби тоді знав я його історію, то хіба будував би повітряно-шоколадні замки? Але мені довелося чекати ледь не півстоліття. І вам доведеться трохи потерпіти. Адже найкраще місце для розповіді — в «Харчових концентратах», в кондитерському відділі. Там і запахи шоколадні. І якщо є дядя Льова, директор, теж друг дідуся, то він нас горішками пригостить в шоколадній глазурі, чи суфле, або ж чимось новим, ще більш шоколадним.