Збори

Якщо була зима, дідусь вдягав сіре двобортне пальто з каракулевим коміром на подвійному ватині, а під нього теплі брюки з темно-синьої вовни та жилетку на хутрі, а під них сорочку або вовняний светр, що закриває шию, а під це — теплі баєві кальсони і таку ж фуфайку, а під них вже тільки майку і труси, і все. (Ой, я забув про шкарпетки на резинках… Ні, резинки до панчіх були у мене, а у дідуся до шкарпеток додавались маленькі підтяжки або ще були спеціальні тримачі шкарпеток — такі круглі пружинки, від яких залишався ребристий слід, що перетискав ногу.) Так ось, кальсони заправлялися в шкарпетки, а брюки заправлялися у валянки, а на валянки надягали калоші. Плюс шарф, плюс смушева папаха, плюс рукавиці на хутрі.

— Пара кісток не крутить! — любив повторювати Яша, а Соня хмикала, проте мовчала, тому що те ж прислів’я повторювала й мені, а сама ходила, як дідусь говорив, — гола, завжди нарозхрист, розхристана, весь рік в тоненьких прозорих панчішках, в черевичках. І дідусь кричав на неї, змушуючи вдягти теплі трико, та, по-перше, на бабусю не сильно крикнеш. А по-друге, — дивись, що «по-перше».

Коли ж наставала весна, він одягав американське шкіряне пальто, справжнісіньке, що залишилося з війни, точнісінько як у майора Жеглова, і високі жовті черевики на подвійний шкіряній підошві, теж американські. А от решту, за винятком, хіба що, смушевої папахи, міняти не поспішав. Всі знали: на «купки», на єврейську паску чекай на похолодання, ба навіть сніг.

Та ось наставав травень, і Яша, нарешті, міг надягти коричневий двобортний габардиновий костюм і чеські туфлі на мікропорці, міг надягти білу ошатну сорочку із запонками, в’язану краватку із золотою шпилькою, і навіть якщо забував не надягти кальсони, то, по-перше, вони вже були звичайні, а не баєві, а по-друге, і в травні можна ще чекати чого завгодно, навіть заморозків.

Тепер я знаю, що до тепла, до зайвої одежини, привчив його туберкульоз, вдало залікований за комсомольською путівкою в Ялті. Залікований, проте не вилікуваний, про що Яша пам’ятав завжди. А також прирівняний до нього Чкаловський патронний: цехи не опалювали, холод був собачим, й працівниці раз по раз бігали до жаровень, до розпечених червоних бочок. А в кабінеті у Яші хоч і стояла буржуйка, та, по-перше, в кабінеті плану не висидиш, а по-друге, ніякого «по-перше» просто бути не могло, могли й на фронт, та намалювати «десятку» за саботаж, ба навіть поставити до стінки, як ворога народу. Але, по-третє, дідусь серед відстаючих ніколи не ходив, в хвостистах не був, а, навпаки, був ударником, переможцем соцзмагання, висуванцем.

З цеху на поле, з поля — на ділянку відгодівлі свиней, звідти — на станцію отримувати американську допомогу, зі станції — на елеватор, з елеватора — на бурти за картоплею, звідти — до робочої їдальні, а було ще й пошиття кисетів для фронту, і рукавиць, і ковдр; і ставки, і ясла, і чого тільки Яша не започав та не довів до розуму, тобто до реальної віддачі, та, звісно ж, до грамоти, запису в характеристиці, медалі, ордену.

— Спекотні були деньки! — казав Яша.

І під гімнастерку додатково вдягав і майку, і баєву фуфайку. А поверх френча сталінського фасону — так на світлині — шкіряне пальто нарозхрист. Тому що нарозхрист на френчі видно орденські планки, видно чітко навіть на знімку. На початку травня для різноманітності одягав він габардиновий плащ, та теж навстіж. Але й під плащ, і під пальто орден не надягав, не годилося, й можна було, борони боже, зачепити, зірвати, загубити. Загублені ордени заміні не підлягали. Ось чому він так чекав на літо або кінець травня, на урочистий день, і так ретельно підбирав одяг, взуття, головний убір.

З Яшиним прекрасним зростом та точеним (зовсім не єврейським) носиком гармоніювало, як казав дядько Льова, виключно все. І м’який фетровий капелюх, і картата тіролька з пером, привезена з Угорської Народної Республіки, та шкіряне шоферське кепі, якими під час війни комплектувалися «студебекери», і берет, і навіть носовичок, зав’язаний на чотири кінці.

Але, по-друге, це аж ніяк не мало особливого значення, тому що зараз не вдягалося.

А по-перше, і можна сказати — загалом, все це зайве — і плащ, і пальто — не вдягалося заради одного: заради того, що бабуся називала незрозумілим словом «кувит», заради того, щоб створити належний фон для орденських планок і самого ордена «Знак Пошани».

Високе, незакрите нічим, чоло, чоло натхненника і організатора, відкриті двобортні груди в медалях і орденах, які підтверджують це чоло, і поруч онук, від якого, як казав дядько Льова, очей не відірвати.

Хіба можна щось додати до такого щастя?