Пролог

Добре прокидатися в неділю. Самому, раненько. Та лежати, десь поміж явою та сном, вірніше — між сном і дійсністю. Валятися, поки не набридне, досхочу, до ломоти, потягуючись та передчуваючи, яким сьогодні буде день.

Яша візьме мене з собою, на прогулянку!

Я пам’ятаю цей шлях і донині. Жилянською — в «Живу рибу», і на стадіон, марширувати. І в «Казку» — іграшковий магазин — дивитися на справжню залізну дорогу, і до дядька Льови в «Харчові концентрати» за цукерками. І, може бути, ще в перукарню до дядька Колі, та в ляльковий театр. І в парк на поні кататися. Яша надягне ордени. І я буду йти, як дорослий, не за руку.

І ява — та ява — перемагає, мені вже чуються шепотіння: й за маминою-з-татовою ширмою, та за дядьковою-з-тітчиною, та на кухні вже, здається, щось шипить та грюкає — неділя! — згадую я та, плутаючись в нічній сорочці, біжу збирати гроші, поки ніхто не пішов.