Неділя, або Воскресіння

Пролог

Добре прокидатися в неділю. Самому, раненько. Та лежати, не прокидаючись, десь поміж явом та сном, вірніше — між сном і дійсністю. Валятися, поки не набридне, досхочу, до ломоти, потягуючись та передчуваючи, яким сьогодні буде день.

Яша візьме мене з собою, на прогулянку!

Я пам'ятаю цей шлях і донині. Жилянською — в «Живу рибу», і на стадіон, марширувати. І в «Казку» - іграшковий магазин — дивитися на справжню залізну дорогу, і до дядька Льови в «Харчові концентрати» за цукерками. І, може бути, ще в перукарню до дядька Колі, та в ляльковий театр. І в парк на поні кататися. Яша надягне ордени. І я буду йти, як дорослий, не за руку.

І яв — той яв — перемагає, мені вже чуються шепотіння: й за маминою-з-татовою ширмою, та за дядьковою-з-тітчиною, та на кухні вже, здається, щось шипить та грюкає — неділя! — згадую я та, плутаючись в нічній сорочці, біжу збирати гроші, поки ніхто не пішов.

Мрія

Я вже назбирав п'ятдесят рублів, а треба 12 рублів 50 копійок, це на старі гроші — 125 рублів, ось скільки ще залишилося. Але кожної неділі мені дають по рублю, тобто тепер по десять копійок, і я складаю до скарбнички. «До дня народження якраз назбираєш», — сказав тоді Яша і першим дав два рублі. І він стежить, щоб мені давали всі. — «Бо дитина збирає не на фіглі-міглі, а на річ, німці роблять якість, це у них не віднімеш».

Німецька залізна електрична дорога! Це мрія. Повернув важіль — туди, повернув сюди — їде назад. А гарне ж яке! Можна скільки хочеш перемикати. І стояти, розставивши ноги, як Гулівер, а вона їздить! Це мрія. Дідусь знає. Він все знає. І про паровози, і про бронепоїзди. І навіть має орден, як герой. Орден «Знак Пошани», який він одягає в неділю, коли ми йдемо на прогулянку, щоб люди надавали йому оці знаки.

— Сьогодні неділя! — згадую я й, назбиравши сімдесят копійок, з усієї родини, — мами, тата, тітки, дядька, Соні, а дідусь дає 20 копійок, напевно, за себе і за кицьку Пупку. — Неділя! — згадую та біжу до бабусі вдягатися.

Збори

Якщо була зима, дідусь вдягав сіре двобортне пальто з каракулевим коміром на подвійному ватині, а під нього теплі брюки з темно-синьої шерстяної тканини та жилетку на хутрі, а під них сорочку або вовняний светр, що закриває шию, а під це — теплі баєві кальсони і таку ж фуфайку, а під них вже тільки майку і труси, і все. (Ой, я забув про шкарпетки на гумках… Ні, гумки до панчіх були у мене, а у дідуся до шкарпеток додавались маленькі підтяжки або ще були спеціальні тримачі шкарпеток — такі круглі пружинки, від яких залишався ребристий слід, що перетискав ногу). Так ось, кальсони заправлялися в шкарпетки, а брюки заправлялися у валянки, а на валянки надягали калоші. Плюс шарф, плюс смушева папаха, плюс рукавиці на хутрі.

— Пара кісток не крутить! — любив повторювати Яша, а Соня хмикала, проте мовчала, тому що те ж прислів'я повторювала й мені, а сама ходила, як дідусь говорив — гола, завжди нарозхрист, розхристана, весь рік в тоненьких прозорих панчішках, в туфельках. І дідусь кричав на неї, змушуючи вдягти теплі трико, та, по-перше, на бабусю не сильно крикнеш. А по-друге, — дивись, що «по-перше».

Коли ж наставала весна, він одягав американське шкіряне пальто, справжнісіньке, що залишився з війни, точнісінько як у майора Жеглова, і високі жовті черевики на подвійний шкіряній підошві, теж американські. А от решту, за винятком, хіба що, смушевої папахи, міняти не поспішав. Всі знали: на «купки», на єврейську паску чекай на похолодання, ба навіть сніг.

Та ось наставав травень, і Яша, нарешті, міг надягти коричневий двобортний габардиновий костюм і чеські туфлі на мікропорці, міг надягти білу ошатну сорочку із запонками, в'язану краватку із золотою шпилькою, і навіть якщо забував не надягти кальсони, то, по-перше, вони вже були звичайні, а не баєві, а по-друге, і в травні можна ще чекати чого завгодно, навіть заморозків.

Тепер я знаю, що до тепла, до зайвої одежини, привчив його туберкульоз, вдало залікований за комсомольською путівкою в Ялті. Залікований, проте не вилікуваний, про що Яша пам'ятав завжди. А також прирівняний до нього Чкаловський патронний: цехи не опалювали, холод був собачим й працівниці раз по раз бігали до жаровень, до розпечених червоних бочок. А в кабінеті у Яші хоч і стояла буржуйка, та, по-перше, в кабінеті плану не висидиш, а по-друге, ніякого «по-перше» просто бути не могло, могли й на фронт, та намалювати «десятку» за саботаж, ба навіть поставити до стінки, як ворога народу. Але, по-третє, дідусь серед відстаючих ніколи не ходив, в хвостистах не числився, а, навпаки, був ударником, переможцем соцзмагання, висуванцем.

З цеху на поле, з поля — на ділянку відгодівлі свиней, звідти — на станцію отримувати американську допомогу, зі станції — на елеватор, з елеватора — на бурти за картоплею, звідти — до робочої їдальні, а був ще й пошив кисетів для фронту, і рукавиць, і ковдр, і ставки?, і ясла, і чого тільки Яша не започав та не довів до розуму, тобто до реальної віддачі, та, звісно ж, до грамоти, запису в характеристиці, медалі, ордену.

— Спекотні були деньки! — казав Яша. І під гімнастерку додатково вдягав і майку, і баєву фуфайку. А поверх френча сталінського фасону — так на світлині — шкіряне пальто нарозхрист. Тому що нарозхрист на френчі видно орденські планки, видно чітко навіть на знімку. На початку травня для різноманітності одягав він габардиновий плащ, та теж навстіж. Але й під плащ, і під пальто орден не надягав, не годилося, й можна було, борони боже, зачепити, зірвати, загубити. Загублені ордена заміні не підлягали. Ось чому він так чекав на літо або кінець травня, на урочистий день, і так ретельно підбирав одяг, взуття, головний убір.

З Яшиним прекрасним зростом та точеним (зовсім не єврейським) носиком гармоніювало, як казав дядько Льова, виключно все. І м'який фетровий капелюх, і картата тіролька з пером, привезена з Угорської Народної Республіки, та шкіряне шоферське кепі, якими під час війни комплектувалися «студебекери», і берет, і навіть носовичок, зав'язаний на чотири кінці.

Але, по-друге, це аж ніяк не мало особливого значення, тому що зараз не вдягалося.

А по-перше, і можна сказати — загалом, все це зайве — і плащ, і пальто — не вдягалося заради одного — заради того, що бабуся називала незрозумілим словом «кувит», заради того, щоб створити належний фон для орденських планок і самого ордена «Знак Пошани».

Високе, незакрите нічим, чоло, чоло натхненника і організатора, відкриті двобортні груди в медалях і орденах, які підтверджують це чоло, і поруч онук, від якого, як казав дядько Льова, очей не відірвати.

Хіба можна щось додати до такого щастя?

Золота рибонька

Виявляється, можна. Тепер я знаю точно і можу вам сказати не по секрету. Давним-давно, ще до війни, Яша зловив Золоту Рибку і попросив у неї, щоб вона стала бабусею, тобто щоб перетворилася на красуню Соню і стала його дружиною. А та сказала: — «Добре. Та відтепер ти виконуватимеш мої бажання. І не три, а всі!» А Яші тільки цього й треба. Тому що народитися чарівником — це одне, а стати ним - зовсім інше. Зовсім інша справа. І влаштувати хай не казкове, а цілком пристойне життя, що завжди було не просто, ой, не просто…

«Золотце», «рибка»… Тепер все стає зрозумілим. Артіль інвалідів імені 34-ої річниці Червоної армії, напівпідвал, сірий халат, вимазаний фарбою, цех накату малюнків на кульки, де Яша працював техноруком, коли його пішли з міністерства.

І Соня — Золота Рибка.

Ви можете уявити її на виробництві? І все ж Соня зажадала, і Яша працевлаштував її до себе, на фабрику шкіргалантереї. Чому до себе? А характер? Хто б її тримав, окрім Яші? Та він дуже швидко збагнув і перевів володарку морську у надомниці, для пенсії та взагалі, нібито плести сітки, які зазвичай в'язав сам, ввечері після роботи.

Справжнє життя починалося увечері, коли Яша, повечерявши та попивши чайку, прилаштовував розпочату сітку на батарею.

— Ну? — Соня сідала навпроти, і дідусь неохоче починав, і море вже хвилювалося, з безодні спливали якісь Галини, Поліни, Сегути… І тільки Ірена, голова місцевкому…

— А Таранова? — переривала Соня.

— Сиділа, нижче трави, ні пари з вуст. А Ірена одна…

— Таранова… — Соня, здається розуміла, хто за цим стоїть.

— Таранова нічого. — (Наївний Яша, ой, наївний!) — А Ірена встала за мене грудьми. Нагадала їм…

— І ти їй віриш ?! «Таранова ні при чім». Це вона налаштувала, запевняю тебе, вона Шкловеру диктувала… Голову даю на відсіч, вона!

Придворні хвилі інтриг накочували — й докочувалися до кухні та, — де там загасити! — тільки розпалювали вулкани підступності й мстивості. Які плани, маневри, дези та коаліції! Як палали щічки, ніздрі роздувалися, й груди здіймалися від обурення! Якою ж гарною вона була в гніві, безумовно праведному. І Яша, забуваючи плести, дивився на Сонечку закоханими очима.

Дядя Льова

З усіх дідусевих друзів, дядя Льова любить мене більш за всіх. Бо: «Цю дитину не можна не любити. Ви не повірите, я в житті не зустрічав»… — починав він свою східну пісню щоразу, коли ми з бабусею заходимо до магазину.

— Дякую, Льова, — стримано, з почуттям гідності, відповідає Соня.

— Ці кучері, ці вії…

— Дякую, Льова.

— А цей носик! Погляньте-но лишень на цей кінчик! Викапаний Яків Ісакович!

— Ой, Льова, та що ви, хлопчик як хлопчик, — відповідає зазвичай.

— Я вже не кажу вам, з яким смаком ви його вдягаєте…

— Це не хлопчик, а марципан, зефір, — втручається в розмову Аза, Льовина сестра, продавщиця. — зефір в шоколаді. Слово честі, так би й з'їла всього.

Губи її при цьому витягуються, з очиць ллється мед, і вона нависає наді мною з-за прилавка всією масою, всією копицею напахченого волосся. — Візьми цукерочку! — вимовляло її велике обличчя, простягаючи, однак, «Дюшес» чи «Киць-киць», льодяник або тягучку, які я брав із неохотою.

І все ж мені подобається, як мене приймають в «Харчових концентратах». Якщо закрити одне око, то в дзеркалах видно, які справді довгі у мене вії. Я вирішив фотографуватися лише із заплющеними очима. Так краще виходять мої вії. Одного разу я встиг прикрити очі, й так вийшло. Мені подобається ця фотографія. Дядя Льова фотографував нас у магазині. І нас з дідусем завжди пригощає. Тітка Аза теж не така вже й липка, як каже бабуся. А яка здоровенна в неї голова!

План

Недільний сніданок я не хочу навіть описувати. Всі знали — головне сьогодні — обід. І до нього готувалися заздалегідь. Яша закуповувався посеред тижня. А жінки зранку вже поралися на кухні, і нам, оскільки ми йшли в справах, перепадав який-небудь вчорашній млинець, або круто зварене яйце, що виявилося зайвим для олів'є, або щось таке ж нецікаве, на кшталт ніжки з супу, чи бутерброда із нашвидкуруч підсмаженою лікарською ковбасою, або найгірше — манна каша, про що взагалі краще не згадувати. За сніданком обговорювалось, що треба докупити до обіду, та в жодному разі не перебити апетит, чи не обжертися цукерками в Льовки, а виконати все, що заплановано.

— Постригтися — раз, сандалики — два, цукор — три, подивитися, чи є риба… — називав по пунктам Яша, й Соня кивала: — Ні,

до Льови можете не заходити. Й до «рибного» — в жодному разі — мікропорка всотує запах! Я потім не домиюсь! Ти чуєш?

І Яша кивав, погоджувався.

Яша вважав, що головний добувач — він, а бабусі — наглядати за будинком, добром та «котиком», себто за мною. Та, як мовиться, людина припускає, а у Соні — своя думка, слава богу, своя голова на плечах, і коли мова заходить про дітей, «нічого не хочу сказати, діти як діти, всім би таких дітей, але й у них, — що вони знають? — самий вітер в голові», чи про Яшиних ворогів на роботі — «наївний, хіба ти знаєш, хто тобі ворог, а хто друг, а хто зрадник, не кажучи вже про онука, такої хворої дитини, не доведи боже, у інших і десятої частки того немає, що у нього, і нехай їм буде на їхні голови, а ми з тобою знаємо, задля кого ми живемо…»

І Яша знову кивав, погоджувався.

Дядя Коля

У дяді Колі також велика сім'я. — Орава, — каже бабуся. (Вона теж ходить до дядька Колі, тільки не в перукарню, а додому). — Банда! То не жарти: сім душ на утриманні — це ж якийсь циганський табір — і собака, і біла миша, а тепер ще й папужки — ні, це якийсь мандрівний цирк, слухайте, і всі на його шиї сидять та поганяють! Від малого до великого.

А я бачу: тягнуться діточки до нього, розкривши роти, неначе пташенята з гніздечка, витягаючи шиї.

— Що я купила — сушки — він видав їм по одній, а решту сховав. І ніхто не просив ще. Ти чуєш, — навіть найменшенький. Взяли та пішли. Питається, треба було стільки народжувати? Хотіли хлопчика. І що в результаті? Господи… Коля і сам не Аполлон. А тут вибігло таке лупате, клишоноге, ніс картоплею, лисе, — бабуся розчулено дивиться на мене, — схопило цю сушку… По-моєму, вона знову вагітна, ти чуєш? Яшо!

У відповідь — веселе дзижчання електробритви…

У дяді Колі

Перукарня у нас через дорогу.

Раніше на крісло клали дошку. А тепер я сам сідаю в крісло, і дядько Коля його піднімає, натискаючи раз по раз на педаль. Ходити до перукаря я давно не боюся. А стригтися не хочу через кучері — вони ж бо у мене в'ються самі. Це гарно. Це всім подобається. І дідусь обіцяв не чіпати, а тільки підрівняти.

— Як зазвичай? — запитує дядько Коля. — Нівроку, відростають.

— Ні, — каже Яша. — Лише підрівняти.

— А проділ? Тут? — майстер веде гребінцем знизу вгору та розводить проділ на два боки. — Тут?

Яша дивиться, потім витягає свого гребінця, — не того капронового, вічного, з гнучкими вусиками, як у равлика, в три ряди, — а короткого, гарного, прозорого з негострими зубцями, і так само, як майстер, знизу вгору, розводить проділ на два боки: — Тут!

І майстер киває, беручись за справу.

Дядя Коля — майстер. Визнаний, — як каже дідусь, — кращий на всьому Балтійському флоті. Накрохмалений халат його без жодної зморшки. Обличчя та вся голова виголені до си?няви. А срібна сережка у вусі? А мисок тільняшки? Ножиці його шелестять м'яко, металевий гребінець не дряпає, а навпаки, відокремлює волосинки одну від одної, точно вітерець, і усе це вдвічі приємно та радісно, коли вже не боїшся нічого, навіть бритви, і всі про це знають.

Його ножиці та гребінець літають та щебечуть, машинка дзижчить і, здається, досить двох дотиків, аби скроні стали на місце. Залишилося трошки підрівняти чубчик, пшикнути «Шипром» з пульверизатора і… І тут я зауважую, що мені не рівняють скроні, а стрижуть! І вже нічого не залишилося кучерявого ні тут, ні там… Дідусь сидить далеко. Мене обмахують м'яким пензликом, і я розумію: мене ошукали, обіцяли — й обману… Поскаржитися нема кому. Дядя Коля, неначе штукар, струшує простиральце… Дідусь схвально киває… А я не знаю, плакати мені чи ні.

— Ну, ось, тепер на людину схожий, — каже Яша.

— Тепер видно, що тато — офіцер, — каже дядько Коля. — Тепер можна й на парад.

А я нічого не бачу. Зараз вони закапають. І буде соромно-соромно…

— До «Живої риби» Золоту Рибку завезли, — каже дядько Коля. — Зайдіть обов'язково.

— Зайдемо, — каже дідусь. — Зайдемо.

І я бачу, як вони посміхаються.

— Заростайте! — каже дядько Коля замість «до побачення».

Диво шоколадне

— Ось, висякай носа. — Яша простягає носовичок, чистий і випрасуваний, складений багаторазово. І я беру, і роблю. Якщо я раптом впиратимусь, хитаючи головою, Яша одним порухом струсне, розкриваючи його, зловить мене за носа, як маленького, змусить подути спочатку однією, потім іншою ніздрею й, перевіривши якість роботи, зібгає та покладе до брюк. Але це соромно, принизливо. І взагалі не виконати того, про що казав Яша — навіть гадки не виникало, справа робилася сама, хоча голосу Яша не підвищував, цукерочку не обіцяв.

Щоправда, щодо цукерочки я знав: буде мені і цукерочка, ба дві — «Ведмедик» і «Білочка» — саме ті, що полюбляв і Яша — і знав, коли і де він їх купить — на зворотному шляху в «Харчових концентратах». Та зв'язку між тим, як я поводитиму себе на прогулянці, і цукерками не було жодного, вони купувалися завжди, найсмачніші й дорогі. Поступалися, хіба що, тільки тому шоколадному будиночку з ведмедями, про який я вже розповідав, а мені розповідала мама: про розміри, і про те, який смачний, і як всі об'їлися, і Соня, і Яша, та попухли, особливо діти.

— Його привіз директор кондитерської фабрики, — щоразу відповідала мама. І я уявляв, як він входить, з мішком, точнісінько як Дідусь Мороз, та витягає звідти ось таку коробку шоколадного кольору та ставить на стіл…

Ні, такий легендарний торт не міг бути простим подарунком, — це як медаль, як орден. Сам директор кондитерської фабрики!

— А ще привезе? — щоразу хотілося запитати, та я знав — «загублені ордени заміні не підлягають». А з'їдені — тим паче.

З післямови

Про те, як було насправді, — про евакуацію, про подвиги і нагороди, — я дізнався зовсім недавно, зводячи воєдино,зшиваючи, як клаптики, документи та фотографії, мемуари, виявлені в інтернеті, і те уривчасте, що чув від Соні, від мами.І те, що, здавалося, забув, та раптом згадав дядько Саша. А ось Яша про евакуацію не розповідав. Не хотів, чи я не просив…

«Антрацит. Саратов. Нарешті, Чкалов. Я приїхала в гіпсі, зі зламаною рукою, — згадувала мама, — вискочила з вагона під час бомбардування. Рука під гіпсом свербіла. Всі казали: добре, загоюється. А в Саратові зняли — суцільні воші. І зрослося не так, довелося ламати»…

«Яша їхати з нами не міг — евакуював військові заводи — і ми один одного загубили, — згадувала Соня. — Я працювала на млині, вантажила мішки з борошном. Ми вже й не чекали, не сподівалися. І ось він нас знайшов. І життя відразу пішло інакше».

«Жива риба»

1

Чи не зайти до «Живої риби», проходячи повз? Чи не постояти біля темного бокового скла великої кахельної ванни, чекаючи, коли з глибини тобі назустріч випливе, може бути, навіть акула? Без цього й прогулянка — не прогулянка. І Яша обіцяв.

Цього разу він залишиться біля входу. «Мікропорка всотує запах». А я зайду. Я увійду, обережно ступаючи по просякнутій вологою підлозі, до якої налипла луска, та, не дивлячись на чергу, протиснусь до басейну. Дітям — можна. Адже я не стояти, я лише поглянути. «Дайте дитині подивитися», — каже Соня, коли ми заходимо разом. І черга, недовірливо поглянувши на даму, пускає мене до скла. Я приклеююсь, а бабуся, не наближаючись, наглядає, щоб Рая мене не забризкала. І Рая розуміє. Хлюпає менше. Та може, між іншим, і — більше, і з голови до ніг. Та жбурнути на терези рибу так, щоби риба, оговтавшись, сама бризкала. Та не піддавалася цій нахабі, оцій «не хочу при дітях».

— Вона хоче вибрати! Вона, бачте, тому й вистояла за живою! Як вам це подобається? Я, здається, продавщиця, а не рибалка!.. Ні! Ця їй велика, а ця їй маленька, і то — не те, і це їй не годиться. Ось! Рибалка! Лови сама! — жбурляє їй сачка Райка. Та хоче повернутися й піти до підсобки, покинувши все, всю чергу напризволяще. Черга, звісно, на боці ображеної.

— З чого вибирати? З моєї? З вашої? А що нам? Рештки? Йди, не затримуй!

2

Тітка Рая — велетень. Коли вона сидить, здається, що стоїть. А коли стоїть — черга здається маленькою, як діти. І вона може з'їсти повну миску окрошки, таку здорову миску, в якій Соня миє ноги. Та за словом в кишеню не полізе. Соні вона подобається.

— Бойова! — каже бабуся. — І таке нещастя.

Мені важко зрозуміти, це — зріст, чи її мерзотник-жених, чи розмови про те, що магазин скоро закриють, риби немає, та їй з дитиною доведеться повертатися до мачухи в Маріуполь.

— Все погано, — каже вона бабусі, коли ми заходимо забрати вже почищену рибу.

— Але риба ж є? — намагається втішити Соня, розуміючи, що якщо це — риба, тоді й Сенька Патарашний — кавалер.

— Візьміть, Софіє Михайлівно, — голосно зітхає Рая. І передаючи згорток, присоромлено відвертається.

3

Я рибу не дуже люблю. Їсти її довго. Та можна, борони боже, вдавитися кісткою. А от дивитися можна нескінченно. Як блищить золотим бочком, як випливає, як, злякавшись, метнеться та сховається в глибині. Як стоїть біля скла та дивиться на тебе широко розплющеним оком, ніби запитує: «Чого тобі треба, дідусю?»

— Діду! А чому риби не розмовляють? — запитав я одного разу. — Вони дурні, чи у них немає язика?

— Язика тобі покаже Соня, коли буде готувати рибу. А не говорять… — я б на їх місці теж мовчав.

— А до чого тут я? — не розчувши, про що мова, запитує Соня з кухні.

— Я кажу, що за них все скаже Рая.

— А я при чому?

— Ти покажеш дитині язика.

— Я, здається, покажу тобі щось інше, лахмінзон. — Бабуся заходить до нас, руки в боки - і пильно дивиться: то на Яшу, то на мене. — Чого ви тут хихочете? Га? Що він наговорив тобі? Га? Що ти робиш круглі очі? Я вас виведу на чисту воду! Я все розумію…

— А риб'ячу? — запитує Яша, захлинаючись сміхом. (І я вже не можу стриматись). — Що я зараз скажу? — Яша розкриває рот тричі з булькотанням, немов риба. — Що я сказав?

Соня, відчуваючи каверзу, ще уважніше дивиться на нас, переводячи погляд. І тут я не витримую та починаю реготати, наче різаний. Яша посміхається. І Соня, пирхнувши: — Цвай-пара! — йде на кухню.

— Ти — моя — рибка! — кричить їй навздогін Яша. — Буль-буль-буль!

4

Сьогодні в «рибному» сухо. Басейн порожній. Ані води, ані риби. Ані людей. «Завозу не було, — каже тітка Рая комусь. — Може, в середу. Зайдіть завтра, я знатиму». Басейн стоїть порожній, скло і кахель в брудних патьоках, а на дні його зовсім негарно. Тітка Рая сидить, підперши щоки товстими кулаками, та дивиться на вулицю. Очі її порожні, як басейн. Немає нічого порожнішого.

Я виходжу з «Живий риби» і, що ви думаєте, — Яша дає мені цукерку, «Ведмедика», а буде ще й «Білочка», на потім — мої улюблені! Яша купив їх щойно, в ларьку. Адже на нас чекає ще яка дорога. І стільки справ попереду, аж поки не прийдемо до дядька Льови в «Харчові концентрати». Тим більше, Соня заборонила напихатися у нього цукерками. Ми й не будемо. Яша взяв трошки, по сто грамів того і того. Що таке сто грамів — крапля в морі.

Яша вміє все

— Я не знаю, — каже Соня, — цей твій Льова — одне й те ж, одне і те ж. Звісно, грошей не коштує. А борошно мені дала з жучками! Що тепер маю робити? То й що, що вищий сорт? Маю тепер мороку просівати! Якби ж то щось пристойне — «Киць-киць». Бебці, цій повії — мабуть, «Столичні». А дитині — я тебе запевняю, — посмоктала, виплюнула й дала дитині. Не знаю, вони, як на мене, й на 50-відсоткову не заслуговують. І він ще просить для сестри?!

Ну, що на це відповісти. Яша і не відповідав, зобразивши на обличчі щось таке, що Соня вважала за схвалення, та заспокоювалася. Вимагати ж більшого, тобто активної участі в розмові, Соня не прагнула. Яша завжди чимось зайнятий: або їсть, а з набитим ротом не поговориш, чи що-небудь майструє або налагоджує. Дідусь вміє все: і набійки підбити, і холошки на брюках підрубити, і сплести авоську, і зробити накат на стіні, і почистити кришталь, і «наполеон», і банки, і клізму…

А ще він умів робити путівки. Не діставати, а саме - робити. І бабуся йому казала:

— Для Колі ти мусиш зробити в першу чергу, — до Трускавця, куди ж ще — щоб добре оздоровитися. Ні, як хочеш, аж до того, що за рахунок Льовки: нехай сидить тут, та жере свої марципани з жучками. Азочка обійдеться! А Колі сам бог велів, ти просто зобов'язаний, він же робить головку — диво! — люби мене! Я навіть слухати нічого не хочу!

І дідусь йшов за путівками, вірніше їхав, на тиждень або на два, у Крим чи Карпати, Бердянськ або Миргород. Його, працівника зовсім іншого відділу, відряджали на відновлення санаторіїв та будинків відпочинку — «Людей треба оздоровити». І Яша знову розвернувся. Грошей на ремонти не мав ніхто, проте Яша — де солдатів, де буддільниці залізниці, де будівельні групи заводів — приїздив, переконував. «Ви будуєте — і вам путівки, вашим колективам, пільгові — 50-ти, 30-ти, 10 -ти відсоткові»! І всі були задоволені. І, взагалі, зобов'язані Якову Ісаковичу Бедерову, керівному працівнику рідного міністерства. Це не жарти — за чотири роки — 85 об'єктів. Що казати — умів!

З післямови

«Яша приїхав тільки взимку, — згадувала Соня. — Ми жили в бараку, я працювала на млині. Давали трохи борошна і макухи. І ось він нас знайшов. І життя відразу пішло інакшим».

«Коли тато знайшов нас, — згадала мама,— нам відразу дали кімнату. Проте батька ми бачили рідко. Він часто ночував на заводі, в кабінеті стояла кушетка».

І все. Що могло вийти з цих уривків? Яка там розповідь. Так — штришок, клаптик… Та все ж я поніс його дядькові Сашку.

— Так, — сказав він, погладжуючи, випробуючи фактуру. — Макуха, я пам'ятаю…

Хто у нас головний

Якщо за зростом — звісно, дідусь. І дядько Льова каже: «Велика людина"! І Надьчина мама, двірничка тітка Дуся дідусеві кланяється, і сам Маркос віддає честь. Яша хоробрий, він нікого не боїться, він кого хочеш на місце поставить і виведе на чисту воду, тому що бачить наскрізь, хіба жарти, з дитячих років на керівній роботі, і не таких, слава богу… Так скрізь — і на роботі, й у дворі, і на війні. І вдома, з усіх питань до нього — і мама, і тато, і дядько, і тітка — всі йдуть до Яші. І він дає пораду, або гроші. І щось вирішує, телефонує, дістає або робить. Удома він теж головний. Звісно ж, якщо бабуся спить, чи пішла до дядька Колі, або вийшла вішати білизну чи винести відро й затрималася ненадовго з Цаповецькою, поділитися останніми новинами і заразом покликати мене їсти… Але, чесно кажучи, я не пам'ятаю, щоб бабуся кудись надовго ходила.

У дворі

— Я зачіпаю? Нова справа! Кому вона потрібна, ця нечупара з її дітьми по коліно в багнюці. Подивіться на ці простирадла. Ось куди треба пришити мітку — їй на язик. Я такі трико посоромилася б, чесне слово. А носовички? Що-то вони ними витирають, не знаєте? Я думаю — все! Та язик її чорноротий — як пити дати! Й вона ще насмілюється, живе не розписана…

Слово вкидалося, неначе шайба, й одразу ж сторони ставали до бою, ламалися списи, тобто, кажучи хокейною мовою, «летіли» ключки. А бабуся, немов рефері, стояла в сторонці, схрестивши руки на грудях. Ні, вона вже не тішилася особисто кричати, розмахуючи руками, десь поблизу білизни чи сараїв, чи навіть особисто спостерігати, як Таранова бігає по квартирах, показуючи паспорт, тобто споглядати з боку, як режисер-постановник. Вкинути шайбу, а потім дізнатися про наслідки було набагато цікавіше від сусідки по льоду: Цаповецької чи двірнички Дусі, від Раї з рибного, від капелюшниці Беби — та хіба мало, зрештою — від Яші, якщо мова йшла про його роботу. Від мене, нарешті.

— І що ж це тепер в неї за такий вентилятор, ти бачив? — починала Соня. І я брався описувати, який він великий, і як він вибиває з рук олівця, та здуває кораблики в мисці та ванні, і можна сушити голову та наскрізь мокрі черевички.

— Навіщо, запитується, людині дві скороварки, чи дві вафельниці, або дві чудо-пічки? Або два сміттєвих відра?.. Ні до чого, — каже бабуся. — Це, вибачте, жадібність. Але одне — то необхідно, — переконано заявляє вона. І Яша киває, схвалюючи цю мудрість. І наш вентилятор буде не гіршим, а кращим, на ніжці, щоб можна було ставити, де хочеш, на дві чи навіть три швидкості, щоб гудів голосно, як реактівка, сокочавилка або «Ракета», яку Соня цінувала за можливість пилососити з ранку та скрізь.

Соня полюбляла нагадувати про себе. Показати, так би мовити, хто є хто. «Але казати, що я когось зачіпаю»?!

Справді, кого?

З післямови

…Копаюсь, зшиваю обрізки, визначаю, перекроюю, — нехай стара, нехай клаптикова — це моя ковдра. Правду треба знати. І дещо знайшов, розбираючи архів: грамоти, накази, посвідчення про відрядження… Яша зберігав їх. Для чого? Грамоти та характеристики — зрозуміло. І урядова телеграма, не звідки-небудь, а з Москви — з вимогою «терміново направити тов. Бедерова Я.І. в розпорядження Наркомату торгівлі». І резолюція парторга ЦК на 404-му І. Штейна: «Виїзд, як працівнику Наркомнафти, який не має відношення до Наркомторга, заборонити. Запропонувати продовжувати працювати». І телеграма, і резолюція підкреслювали його незамінність, як цінного кадра, його внесок у перемогу над фашизмом. А інші папери навіщо? У разі перевірки? Через тридцять років після призначень і переведень? Чи просто — дорогі, як пам'ять? Чи може, він зберігав їх для мене? Мабуть, його, як і мене, заворожував червоний олівець замість чорнила, та підпис І.Штейна, такий подібний до сталінського?

Щоденні справи Яша нотує нагостреним твердим олівцем до книжечки. Червоний олівець для цього не годиться, вимагає багато місця. У Яші — простий, креслярський. Буквочки убористі, рівні, як солдати в шерензі. Одне завдання — один рядок. Виконано — закреслено. На звороті — позначки. Новий аркуш — нові справи. Й рядки, один під одним, закреслені, рівно, як під лінійку. Можна подумати, що це — чернетка поета. Справжнього, надзвичайно вимогливого до себе та слова. Та у Яші — це не слова, а виконані справи. Незакреслених немає.

Свій майстер

— От уяви собі: вона мені заявляє, що цей кокошник формений, в якому вона стоїть в магазині за прилавком, їй зробила Беба на замовлення! Моя Беба. Ну? Як тобі це подобається? Бреше, і оком не змигне. Неначе в Беби немає більше справ, як валандатися з якимись торгашами. Я у неї записана на вересень. А ця торговка: — «Азочка! Як вам личить!» — Ну! Буде з нею Бебка так панькатися? Так підлабузнюватися… Перед ким, питається… — продовжувала Соня, та вже якось не надто впевнено, примружуючи то одне око, то інше, замислюючись про щось. І дідусь розумів: з цією капелюшницею діла не буде. Соня незабаром дізнається, що вона партачить або почала брати шалені гроші, і взагалі чула, що Галина Порфирівна (дружина нашого міністра), теж від неї пішла.

Отже, доведеться підшукувати нову свою, як раніше казали, модистку, цікавитися, скільки бере, і хто у неї обшивається, бо це вдома Соня верховодила, а за межами — бентежилася, контакти налагоджував Яша, щоб вже потім бабуся казала «моя косметичка» чи «моя капелюшниця», або ж «мій майстер», причому завжди було ясно, про кого з майстрів: про перукаря дядька Колю, про шевця-вірменина, про цековську хутровичку Галю чи ж про Проца йдеться.

І все ж сказати про Проца — «мій майстер»… Та ні, Соня чи хто ще так не казали. Проц — до якого «легше до раю потрапити, ніж до нього» (так казали) — Проц містився вже в іншому світі, світі богеми, де навіть слово «міністр» пишеться з маленької літери.

На примірки до Проца — хіба ж міг би бути хтось інший? — вони ходили разом. І чекали, доки майстер звільниться та вийде з-за лаштунків, неначе Наполеон у виконанні Юхима Березіна-Штепселя, несучи на лівій руці щось маленьке, недбало перекинуте, те, що лише думає бути демісезонним пальто. І допомагав одягти, а Яша уважно придивлявся, поглядаючи, як сидить, але Процу зауважень не робив, той все виявляв сам, розриваючи зметане до примірки, й тут же вийнятими з рота шпильками припасовуючи наново. Це Соня, крутячись між трьома дзеркалами і двома чоловіками, казала, що їй здається, і тут щось, здається, вузько, а тут тягне, і тут морщить, і чоловіки реагували мовчки, аж поки, нарешті, Проц не клав цьому край впевненим:

— Добре. — І обережно знімаючи наметане, першим виходив з примірочної.

Тобто було про що поговорити, і вислухати Яші на зворотному шляху. Але він, син і онук кравця, відповідав зі знанням справи, де піде, де забереться та розправиться, бо ж при її фігурі, нівроку, ні скрадати, ні підкреслювати потреби немає, слава богу. І Соня, заспокоївшись, вже йшла поруч втішена й бачила себе в обновці на Хрещатику.

Повертаючись додому від Проца, що приймав на Леніна, можна було не виходити на Хрещатик. Але не вийти на Хрещатик у новому, щойно зшитому, елегантному демісезонному пальто, коли дами, йдучи назустріч та задивляючись на видного Яшу здалеку, переводили потім погляд на неї та примружувались, розуміючи, звідки той капелюшок, і пальто, і туфельки, і бачили, яке все це доброякісне та як пасує, не кажучи вже про личко без жодної зморшки, — заради цього варто було терпіти Проца, і переплачувати за "крем", і міняти капелюшниць слідом за Галиною Порфирівною.

Та що я можу вам сказати щодо тих чоловіків, які йшли тоді назустріч?

Соня була красунею. Білосніжне, мов порцелянове личко, носик, губки бантиком. А вії — довгі-довгі, самі завиваються, а очі — циганські з карими в золотавих цяточках зіницями (коли бабуся засинала над казкою, я піднімав повіку — й зіниця золотилася). А ніжка — маленька, японська, мало не тридцятого розміру, як у Попелюшки у виконанні кіноактриси Яніни Жеймо. А фігурка! На групових світлинах її завжди ставили попереду та в центрі. Так було, судячи з написів на звороті, і в Полтаві, і в Чкалові, і в Саратові, і в Кисловодську.

І уся вона була така — ах!

Навіть коли молоденька Сонечка перетворилася на Софочку, Сонюру, а потім і на Софію Михайлівну, «пані міністершу», Яша величав її як і раніше: «матусею», «сонечком», «золотцем», «рибкою». Незважаючи на часте вживання, ці слова у нього щоразу сяяли по-новому, вигравали, спалахували. Здавалося б, порожній звук, дешеві, потерті та жалюгідні брязкальця містечкового кавалера, словесний пил — проте в полюбовному примруженні Яшуниного милування вони теплішали та оживали й, воскреснувши в ласкавих зворотах та інтонаціях, мали, як не раз підкреслював дядя Льова, категоричний успіх. Може, через те, що всі об'єкти його любові з'єдналися в одному предметі, кажучи філософською мовою? Проте скажіть, навіщо і для чого про це думати? Просто йому хотілося ніжити, радувати та догоджати, і одягати в найкраще, щоб не соромно було вийти, наряджати, привозити, діставати, таке собі газове напівпрозоре з буфами, або з глибоким вирізом, відкрите плаття, чи грецькі босоніжки з довгими ремінцями, що підкреслюють зав'язочками м'якість ніжки, або таку італійську нічну сорочку, що Соні було ніяково надіти, і вона віддала її мамі, та мама таке похабство теж не одягала.

Коли вони виходили удвох, Яша чіпляв тільки колодки, ордена не надягав. Все одно на орден вже ніхто не дивився.

Біля вікна

Так, такі справи… Така натура… І були для неї замалими і кухня, і двір з сусідами, і цех накату, і навіть примірочна в самого Проца… Замалі та затісні… І життя, часом здавалося, було не в радість, і не те, щоб хтось утискав, і начебто гріх скаржитися: дім — повна чаша, і діти, і Яша, і я… Та все ж чомусь хотілося жаліти і себе, і всіх, і журитися, тужити… Та сльози приходили не відразу.

Слід було сісти з кицькою біля вікна та, прилаштувавши сітку на батарею, наспівувати про що-небудь невеселе. І дивитися туди, куди дивиться, не усміхаючись, Пупка, ніби знає щось таке про життя, проте мовчить, не хоче засмучувати, навіть не нявкає…

Бабуся сідала біля вікна що-небудь підшивати, чи перебирати гречку, чи протирати кришталь, і небавом, дивлячись у далечінь, забувалася, і тоненько жалібно, немов безнога жебрачка, виводила «Марусю», яка отруїлася, її відвезли до лікарні, а звідти дорога одна, на цвинтар, в сиру тісну могилку під важку плиту…

І потім іншу пісню — якраз про ту Безноженьку, яка повзе та валяється біля Марусиної оградки, — ще жаліснішу, і голос Сонін дрижав та дзвенів, і здавалося, що то виводить не вона, а Маруся, з глибини і печалі.

І так вони співали втрьох, в унісон, і сльози котилися, крапаючи на бандури, кришталь чи на гречку, в яку, як кажуть у нас в Полтаві, — скочила Віра, старша Соніна сестра, красуня, і там — у цій гречці — її обдурив польський швицер… Залишалося тільки отруїтися в страшних муках, кинутися з ногами під потяг, повіситися на власній косі, або ж нею зарізатися в чистому полі під берізкою… А що робити? Пісні ж-бо були про кохання. А з пісні слова не викинеш. Бабуся замовкає. Кицька зітхає.

Але робити з цього висновок, що був нібито якийсь капітан далекого плавання, якого Яша «спустив зі сходів»? — Я б не робив. Де ми, а де море. І сходів у нас не було. Дві сходинки на ґанку — це що, сходи?

Що в кишенях у Яші?

— Якщо ви одягаєте ордени, — грасуючи а-ля Вертинський, пояснював Проц, — медалі та інші нагороди, — ні про який носовичок, що стирчить з нагрудної кишені, не може бути й мови. Його місце — у внутрішній кишені піджака. Там він не зімнеться, та в разі необхідності: скажімо, вийняти скалку з ока дитині або дамі, — завжди чистий та авантажний. Другий носовичок — робочий — нехай буде в задній кишені брюк. В іншій внутрішній кишені — гаманець, в бокових, — я не зашиваю, — футляр для окулярів, — пояснював Проц. І дідусь слухав уважно, уточнював. Знаходячи місце і для документів, і книжечки для нотаток з закріпленим на ній олівчиком, і для безмен-рулетки, для сіточки чи пакета, і ключів в чохлі, і ліхтарика, і складаного ножа, і двох гребінців, один з яких — плаский — ховався в нагрудній кишені.

Лазити у Яші по кишенях я, звісно, не лазив, та коли костюм потрібно було віддати до чистки, все це викладалося на стіл, причім я не пам'ятаю, щоб там не завалялася цукерка чи горішок, і щоб не доводилося перебивати апетит чи розколоти дверима. І такого перламутрового ножика не було ні в кого, і ліхтарика — «жучка», який працював без батарейок. Яша не дозволяв брати все відразу. Але із задоволенням розкривав всі леза ножика, і навіть пінцет і зубочистку, і обрізав для прикладу один ніготь та тут-таки полірував його пилочкою. Зважував Пупку в коробці для взуття своїм безменом, водночас вимірював довжину — до кінчика хвоста. Демонстрував, який маленький у нього сріблястий олівчик в записничку із золотим обрізом. І першими зі столу прибирав ножик і ліхтарик, — тобто ніж і ліхтар, без яких жоден розвідник на завдання не піде.

Велика Людина

Раніше я казав, що дідусь у мене — головний, навіть дуже. А Вовка казав, що у нього тато — Солдат. І я не знав, що сказати. А тепер знаю: дідусь — Герой. У дідуся — орден, «Знак Пошани», все пишеться з великої — з великої літери. І дядько Льова каже про нього — велика людина, говорить, підіймаючи палець, так, що обидва слова треба писати з великої букви — Велика Людина, як на ордені і в орденській книжці. А тепер і я знаю — чому.

— Діду, а за що у тебе орден?

Яша замислюється, та ненадовго:

— За війну.

— А ти хто був? Льотчик, як тато? Танкіст? Кіннотник? Генерал? — питаю я зі знанням справи.

— Наш завод давав фронту патрони.

— Кулі? Так?.. — це трохи розчаровує. Я вже почав уявляти бій, вибухи, дідуся з гранатою…

— Мільйони патронів.

— Мільйони… — повторюю я, і дідусь пояснює:

— По сто куль в кожного фашиста.

— Сто! Це багато, — і я починаю рахувати. — Один, два, три… — я вже вмію. — Десять, одинадцять, дванадцять, — під кожен крок. — Сорок п'ять, сорок шість, сорок сім, — марширую весело, правильно. І дідусь строчить з кулемета.

З післямови

Поруч з орденом «Знак Пошани» Яша пригвинчує значок «Відмінник нафтової і газової промисловості». І цінує його не менше, знімає, коли костюм віддається в чистку,зберігає в окремій коробочці. Але яке відношення мав патронний завод до наркомату нафтової і газової промисловості? І чому Яшу нагородили — так в документі — «за дострокове проведення весняної сівби»? — Я про це не запитував.

Листопад 1941. Яшу направили на роботу до Чкалова, у відділ постачання хімзаводу. Ось він ліворуч на груповому фото, не в центрі, він ще не начальник. Чотириста четвертий поставляє фронту солідол, мастило для гармат і танків. Виробництво шкідливе. Пари кислот викликають кашель, про що Яші забувати не можна. І очі сльозяться, червоніють і сверблять, неначе запорошені піском. Ось тоді й з'явилася у Соні звичка давати йому з собою два носовички: для очей і від кашлю. І на заводі він намагався не сидіти почасти і з цієї причини. Та головне полягало в тому, що сидячки людей не нагодуєш.

Штейн, парторг ЦК, ставить задачу просто: «План — є закон. За зрив місячного завдання — «аж до вищої міри». Директор, парторг ЦК, секретар парткому — посади розстрільні. І тому гайки закручено до упору, але загрози вже не спрацьовують. Надголодь норму не даси. Що таке 600 грамів хліба?! «Не хлібом єдиним живе людина, — каже Дворніков (директор). — А м'ясом, салом, крупою, оселедцем, всім, що дістанеш. Фонди встановили, а отоварити нічим. Ти зрозумів, Якове»? «Людей треба підгодувати». — Цього завдання немає в його записничку. Але навесні 1942 робітники хімзаводу почали отримувати додаткового пайку.

А придумав він ось що: поїхав по колгоспах. Та й побачив: є і вівці, і свині. Поголів'я може збільшуватись, були б корми. «Все дамо — та сіяти нема на чому. Трактори, комбайни не справні, потребують ремонту, а слюсарів немає — пішли на фронт. Дайте слюсарів»!

Слюсарів Яша знайшов на 545-у, патронному.

— Слюсарів дати не можу, — відрізав Фролагін, директор. — План, сам знаєш. Зірвемо — розстріл.

— А якщо я сюди прижену — дасте людей?

— У робочий час не дам. Сам знаєш.

— А після зміни, понаднормово?

— Та ти спочатку прижени. Як ти приженеш? Тягачів немає, а вантажівки не витягнуть. Приженеш — поговоримо.

В танковому училищі було три танка, старого зразка, проте справні.

— Не дам, — сказав начальник. — Не годиться.

— А навчання у вас проводяться?

— Не зрозумів.

— Проведіть навчання в Акбулаку. А на зворотному шляху причепимо по 1-2 трактора. Вночі. Хто побачить? Назавтра — інший район. А я дам баранину.

— Я дам баранину, — обіцяв він і слюсарям на 545-му. Щоб залишилися після зміни, після 12 годин важкої роботи. І йому вірили.

Будинок шоколадний

Я пам'ятаю її, хоч ніколи й не бачив — велику, квадратну, мов КВН-49, і того ж практично кольору. Й на ній, перев'язаній широкою червоною стрічкою, нічого, крім шоколадного кольору не намальовано, так цікавіше, коли не знаєш, що там, шоколадний Кремль, шоколадний заєць, чи хатинка з ведмедями. Колір говорить сам за себе. І вже мама тягне за стрічечку, бант зменшується, зараз спаде, зараз… Я знав, що було в тій коробці, уявляв і хатинку, і велику родину ведмедів з маленьким ведмежатком, і колодязь. Та в моїх мріях кришка коробки жодного разу не піднімалася. І я не запитував: «А ще привезе?» Та чи можна йому написати листа, попросити ще… Не запитував, бо усвідомлював чи, вірніше, відчував — таке диво аби кому не випадає, аби за що не дається.

Він снився не раз, і коли я вже став школярем, і потім, змушуючи думати не про подарунок, — за що, питається, і не про покупку — де ж його купиш, навіть Яша з Москви не привозив, — а про обмін, в якому з мого боку миготіли і марки, і монети, і книжки, і навіть татів кортик… Одного разу я віддав залізницю, якої у мене не було, а вранці, прокинувшись, і не виявивши ні того, ні іншого, перелякався та шкодував, і ще перевіряв під подушкою…

Я б за такий будинок — не знаю, що б віддав. Якби гумову стьожку для рогаток — у мене її оно скільки — цілих два мотка. Думаю — і п'ять шматків. І десять. Ба, навіть цілий моток.

Ото дурник… Якби тоді знав я його історію, то хіба будував би повітряно-шоколадні замки? Але мені довелося чекати ледь не півстоліття. І вам доведеться трохи потерпіти. Адже найкраще місце для розповіді — в «Харчових концентратах», в кондитерському відділі. Там і запахи шоколадні. І якщо є дядя Льова, директор, теж друг дідуся, то він нас горішками пригостить в шоколадній глазурі, чи суфле, або ж чимось новим, ще більш шоколадним.

З післямови

За вісім місяців роботи на хімзаводі Яша пройшов шлях від постачальника до замдиректора, від рядового партійця — до секретаря парткому. Проте був в цьому і свій мінус: розстрільна посада. Гезіма, новий, замість Дворнікова, директор 404-го, відпускати не хотів. Думаю, з цієї причини він і пробує перебратися до Москви, організує через своїх друзів зі столиці саме ту телеграму Наркомторга. Коли ж отримує відмову — «запропонувати продовжувати працювати» — намагається отримати переведення на головний завод Чкалова, на патронний.

Капельмейстер Маркос

Яша спорту не розумів, ніколи нічим не займався, і мені спочатку було незрозуміло, навіщо ми ходимо на стадіон. Тобто до стадіону ми не доходили, проходили через площу, повз духовий оркестр та повертали ліворуч, де циганки продають "півників". Тепер я знаю, що духовий оркестр так називається — духовим, оскільки грає для підняття бойового духу: всім подобається, всі починають марширувати, а діти - обов'язково. З боку це гарно виглядало: оркестр грає, Маркос, капельмейстер (яке гарне слово — побільше б таких!) — диригує. І дідусь відпускає мою руку, щоб я міг марширувати правильно, обома руками і ногами, права нога разом з лівою рукою, а ліва нога разом з правою, по черзі, я вмію і марширую, і Маркос віддає нам честь. І тримає руку довго та поволі повертає за нами голову, доки ми маршируємо, а дідусь теж киває йому один раз.

Коли ми повернемося додому та сядемо обідати, Яша розповідатиме, де були і як нас зустрічали, з якою повагою, і особливо про Маркоса:

— Сам Маркос! Ти чуєш! Під козирок, мов на параді…

І Соня, не стримуючись, спокійно зауважить:

— Ой, я тебе прошу. Маркос, шмаркос. Зроби йому дві путівки, він тобі двома руками триматиме "під козирок", зроби три — він в танок піде! Що ти вдаєш із себе? Велике цабе! Кому ти потрібен зі своїми брязкальцями.

(Брязкальцями? Що вона має на увазі?)

Яша настовбурчився.

— А за чотири… Він тебе оближе всього — від гребінця до палички. А ти будеш кукурікати від щастя та дзеленчати ними, мов циганка.

(Чим дзвеніти? Про що це вона?)

Яша невдоволено пирхає. Він вже приготував вказівного пальця, щоб обережно постукати по краєчку стола та сказати строго: — Софо! Софо!

Проте не встиг, бо бабусю хтось гукає з кухні, й вона з високо піднятою головою йде на поклик.

Яша проводжає її поглядом, і налаштованим для догани пальцем робить легенький музичний рух.

— Жінки… — каже його усмішка. — Що вони розуміють в тих парадах?

— Справді… — посміхаюся і я. — Що?

З післямови

У листопаді 1941 евакуйовані цехи 545-го дали фронту перші 300 тисяч набоїв. А через рік місячний план був вже 30 мільйонів патронів — в сто разів більше! «План - є закон, Якове, — повторював Расстєгаєв, новий директор 545-го, який через рік змінив Фролагіна. — Повторювати безглуздо. Людей треба підгодувати». У спогадах ветеранів патронзавода прізвища «Бедеров» я не знайшов. Але вже навесні 1943 додаткового пайка отримують і ударники виробництва, і матері з малолітніми дітьми. 545-й почав поставляти фронту не тільки патрони. В рапорті ЦК ВКП (б) сказано: "… в посилку заводу вкладено 150 кг свинини та сала, 50 кг печива і сухарів, 40 кг копченої риби, 200 кг консервів, 75 літрів вина, 5 кг тютюну, 48 портсигарів, 800 кисетів, 10 светрів, 20 гаманців, 880 носових хусток, 200 гребінців, предмети туалету".

Я зрозумів — його робота. Отже, крім весняної сівби, були і городи, і ставки?, та було запущено пекарню, консервний, коптильню та винокурню, вичинку шкіри, кісткорізний та пошивну, не кажучи вже про їдальні, склади, елеватори, гаражі, будівельну групу.

Ось він на груповому фото заводоуправління, в центрі (поруч з Расстєгаєвим, орденоносцем). Високий, в шкіряному американському пальто нарозхрист. Кашкет на потилиці, ніби вітер в обличчя. І усмішка, стримана, солідна, майже непомітна. Але я знаю — робота, справ громаддя — йому до душі та по плечу: захоплює, дражнить масштабом, радує, дає енергію.

На 545-му Яша зустрів перемогу, був нагороджений медалями і орденом «Знак Пошани».

«В Саратов, на нове місце роботи, ми їхали поїздом, — згадував дядько Саша. — А тато — у вантажівці, яка перевозила наші нові, чудові меблі. Виробництво організували в тарному цеху замість патронних ящиків».

Ось і квитанції про сплату за меблі. Я зберігаю їх. Там же, с грамотами та орденською книжкою.

Як крадуть дітей

Яша знову бере мене за руку. Тому що ми наближаємося до циганок. Якщо ви думаєте, що циганки не крадуть дітей, то глибоко помиляєтеся. Крадуть, та ще й як! А ось так: однією рукою простягають півника на паличці, «на здоров’я, на щастя» — а іншою — хап! І потягли-потягнули за собою, понесли дворами, прохідними та чужими. А ти навіть пискнути не можеш, не те, щоб закричати, покликати на допомогу. У роті — півник, якого треба обов'язково встигнути досмоктати. Бо ж усім відомо, що циганки крадуть дітей та облизують півників, яких продають. Щоб блищали. Одного разу Яша купив мені такого, облизаного брудним язиком — так бабуся йому дала! А півник був смачним, зеленим, блискучим. Я й паличку, що пахла сосною, погриз.

Яша тримає міцно. І я теж. І якщо вони схоплять мене, то дідусь не відпустить. І якщо вони всі почнуть мене тягти, мов ріпку, в свій бік, то Яша покличе на допомогу Маркоса та весь його оркестр. І ми переможемо.

— Діду, діду, купи півника! — прошу я.

Та Яша дивиться суворо, усім виглядом показуючи, що для мене йому грошей не шкода, та можуть побачити, як того разу, коли Цаповецька розповіла бабусі про нас "в особах", додавши від себе, що своєму Аліку вона категорично купує тільки чорний гіркий шоколад, надзвичайно корисний для мозку, не економлячи. Тепер, коли тітка Аза, чорна як шоколад, дає мені льодяника, Соня завжди сердиться та лає мене, навіщо я узяв, і що я — з голодного краю? Чи мене не годують?! Хіба Яша не купить тобі в сто разів краще…

Щоб відволікти бабусю від зовнішньої політики, найкраще про що-небудь запитати.

— А чому на кондитерській фабриці можна з’їсти скільки хочеш цукерок, а в магазині не можна? — запитую я. І бабуся, теж впевнена щодо фабрики, «тільки виносити не можна». — І тут, — радісно каже Соня, — їсти не можна, але я думаю… — сповільнюючи мову, примружує спочатку одне, а з наростання впевненості — й друге око. І я бачу: в її пустотливих оченятах вже побігла кінострічка, як тьотя Аза, спустившись до магазинного підвалу, розкриває короб, розгортає велику цукерку, облизує та загортає знову. І я вчуся акуратно розгортати та загортати, не забуваючи про фольгу, вигладжену нігтиком, і про кінчики обгортки, які не можна стискати сильно — бо помітно, досвідчене око відразу ж завважить.

В тітки Валі

В магазин до тітки Валі ми сьогодні йдемо в справах: купувати сандалики. Так-так, в неділю.

— Вони працюють. Для плану, — каже Яша. — Півпроцента недобрали. А завтра вже перше число. Ти ж розумієш, Софо, — премія, перехідний прапор під загрозою!

— І як вони на цьому "ге" його роблять, не збагну? Хто прийде, хто купить?

— Їм дали трохи ризької продукції. Для плану. Валя сказала, буквально двійко пар. А не вистачить, то що вдієш, самі продавці й докуплять, а назавтра — повертатимуть. Завтра вже перше число, новий місяць. Ну?!

— Лялькова комедія! Чесне слово!

Й ми йдемо. Сандалики мені потрібні, як повітря. Влітку ми знову поїдемо до Пуховки, а там без сандалій дитині кроку ступити не можна, пісок так і пече, так і пече, мов розжарений. Я знаю, які потрібно, такі як у Аліка, з трьома перетинками, а не з однією. З однією — це у дівчат. Я вже сто раз бабусі пояснював, як правильно, а які дівчачі. Дідусь теж знає, але він мені купить на виріст, а вони будуть бовтатися, й доведеться докладати вати, як в галоші на валянки, щоб не спадали. І в них гірше бігати, бо спадають, дуже соромно, коли спадають, і вата вивалюється.

— Ось, — каже стиха тітка, — я для вас залишила. Це ризькі.

І дідусь, благо, що в магазині нікого, крім нас, немає, й можна не боятися, що ще якась відвідувачка побачить та почне запитувати про такі ж, а якщо їй скажуть: «це остання пара», то надокучати, кажучи, що «якщо вам не підійде, ми заберемо» та натякаючи тітці Валі, що «мені ваші штучки відомі, що у неї самої брат в ОБеХаеСеС, що вона й не таких виводила на чисту воду», — тобто нахабно, завзято набридати. Й доведеться брати, платити, нести додому, вислуховувати від бабусі і назавтра мати мороку йти та обмінювати. Яша дає мені правий, а другий — лівий — починає м'яти, дряпати нігтем по шву.

— Прошиті?

— Ризькі, — повторює тітка Валя схвально, і дідусь стримано киває, мовляв, ризькі, зрозуміло, що не Одеса та не Єреван.

Сандалик мені завеликий. Я натискаю зверху, там, де має бути великий палець, і здається, його немає взагалі, його ампутували, така велика яма, соромітна, бо вата теж провалюється, й видно. Таке носять малі. А я вже великий. Мені п'ять, шостий. Це означає — вже великий.

— А «Скорохода» немає? — запитую я тихенько у Яші, та тітка все чує. — Який розумний хлопчик! — дивується вона, і тут же, схаменувшись, додає, мовляв, що ж тут дивуватися, і дивиться на дідуся. — Не завеликі? Є на розмір менше.

Дідусь розминає лівий сандалик, дивиться на мене, знову мне.

— За літо зносить… Принесіть, Валечко, двадцять восьмий.

Та гладить мене по голівці.

З післямови

У характеристиках, виданих Яші і на 404-у, і на 545-му, немає жодного слова про нещадність до ворогів, про залізну руку. Не був він ані лектором, ані пропагандистом. «Політично грамотний. Справі Леніна-Сталіна відданий. Принциповий, відповідальний»… Остогидлі, нічого не значущі слова. Й лише в характеристиці парторга ЦК на шістсот чотирнадцятому (патронзавод в Саратові) вище червоного розгонистого підпису читаю: «діловий керівник».

— Я не пам'ятаю, — казав дядько Саша, — щоб батько комусь погрожував чи агітував. Він відразу ж приступав до справи, тобто з'ясовував спочатку, в загальних рисах, потім детально, що необхідно, чому неподача патронів, та чим він може допомогти конкретно. І допомагав, і ретельно розбирався, що завадило, відокремлюючи при цьому базік і нездар, рішуче замінюючи на працьовитих, досвідчених. «Тямущий». Це слово батько любив. Цим все сказано».

А я думаю — не все.

«Людей треба підгодувати». З цих трьох слів Яша виділяв дієслово. Не «людей», зауважте, не абстрактний заклик до гуманізму. І навіть не план-закон, вшитий в його свідомість прислівником «треба» та розстрільною посадою. А — «годувати» — найпершим обов’язком сімейної людини, годувальника. Не бити, не любити, а годувати, вкладаючи, як бабусі та прабабусі, як годує мама, тобто, природно, але і якісно, зі знанням справи, майстерно, так в ідеалі, як, припустімо, організовано в Раю. Тому що «не хлібом єдиним живе людина», а робітник оборонного заводу — тим більше. Не кажучи вже про сім'ю, не кажучи вже про онука.

Лялькова комедія

Ми йдемо повз лялькового театру. В одній руці у мене коробка з новими сандаликами, в іншій — «півник». Можна не поспішати, а Яша прискорює кроки … Раз на місяць Яша приходить додому пізно.

— Ну що, — запитує Соня. — Як відбулося?

— А-а… — каже Яша. — Лялькова комедія. Нема про що говорити. Базіки…

Слова ці вимовлялись без особливих емоцій, і я не замислювався про те, чому Яша щомісяця ходить до ляльковий театру на одну й ту ж саму виставу, ходить без задоволення та розповідати не любить. І мене мама водила, і мені ці вовки-зайці не сподобалися. Але я б назвав спектакль інакше — не «Базіки», а «Пискуни», бо зайці та вовки верещали істеричними жіночими голосами, мов той нещасний Кіт в чоботях, якого грала товста тітка з вусами, і усім було видно, що кіт — тітка, товста, немолода, писклява.

Яші не хотілося розповідати, та Соня вимагала. І він говорив, говорив, Соня підливала, обурення наростало, миготіли якісь «Галини, Поліни, Сегути». Вовки, зайці. Та вискочка Шкловер виблискував кощієвим оком — вузівським значком. (А Яша такого значка не мав.) І дикт вібрував, бубонів, навіваючи сон… Згодом я дізнався, що йшлося зовсім не про ляльковий театр, а про засідання парткому. Яків Ісакович Бедеров в партійних лавах нижче члена бюро не опускався і в міністерстві, і в артілі інвалідів, а в Чкалові дійшов до заступника парторга ЦК ВКП (б) і цього було цілком достатньо, щоб пояснити, чому місця відправлення релігійних культів він обходив десятою дорогою, і повз будівлі колишньої синагоги, а тоді — Центрального театру ляльок ім. В.І.Леніна (що на розі Рогнединської і Шота Руставелі) дідусь проходив, відвертаючись і прискорюючи кроки…

Дуся, двірничка, ходила до церкви. Щонеділі, з ранку, одягала білу хустинку і йшла.

— Молитися ходить, — сказала Надька. — Знаєш кому?

Я не знав. І не знав, що означає «молитися».

— Бога просить, — сказала Соня. — Сама споїла, а тепер бігає.

Не думаю, щоб я що-небудь зрозумів. Бог?.. Хто його знає… Десь на глибині виблискувала золота рибка. А Надька казала — на небі живе… Але бігати кудись, просити когось… По-перше, можна самому накопичити, або вистругати. А по-друге, хіба ж я жебрак якийсь?!

У бабусі до нього — своє ставлення. «Добре… — каже вона. — Покажіть мені його! Чи не можете? — Соня знала, що каже. — Не можете… Ховається від людей… Звісно, таке допустити! Я розумію, війна. А Володю за що? Кінь вбиває людину. Не вовк або лев, а кінь. Ні, гірше: лошатко-жереб'ятко вбиває дитину. Де таке бачено? За які гріхи? Що він бачив у 12 років!?»

Ні, до жодної церкви Соня ніколи не ходила. І дітей виховала так. І хоч мені, коли я йшов на іспит, навздогін шепотіла: — «Шма Ісроел»… І на мою цікавість відмахувалася: — «А-а, це по-циганськи». І продовжувати не хотіла. Ось і Яша ніколи Його не згадував, не божився, а замість молитви лизне великий палець біля зап'ястя (те саме місце, куди Соні торговки капають сметану на пробу) — лизне та іншою долонею зітре, і так тричі, пояснюючи, «що так бабуся робила на здоров'я, на щастя». І я не замислювався, навіщо та який у цьому сенс, і про яку бабусю йдеться — втім, не про мою Соню точно. Отож і Яша — відповідальний працівник та партієць — до небесного відомства не належав, в суботу працював, їв все без постів і кошерних заборон. І жодних церков разом зі мною не відвідував, більш того — оминав. Та яка, власне кажучи, релігія, якщо за це грозило: «мінімум — сувору догану по партійній лінії, це мінімум, або ж, не зважаючи на ордени, — покладеш квитка, та під зад коліном».

Тим більше, «Бога немає — якщо ракета полетіла».

Проте двічі на рік…

— Що ти коїш!? — шепотіла Соня за перегородкою. — Ти думаєш, підняв комір і тебе не впізнають?! Ти думаєш, брязкальця тебе врятують… Ти забув, хто ти такий! За одне це слово вони тебе відразу зненавидять ще більше. «Він мусить»… А діти? Яке просування? Яка майбутність — син сіоніста, борони боже. Подивися на дитинча — таке хворе. І ти хочеш залишити його без шматка хліба?

Та Яша, опускаючи нижче криси капелюха, казав:

— Ти же розумієш — я мушу. Хоча б двічі на рік. Ти же розумієш.

Розмова на цьому закінчувалась. Яша піднімав комір і йшов, як з'ясувалося тепер, до синагоги, але не тієї, де був ляльковий, а на Поділ. Двічі на рік. І бабуся чекала на нього, визираючи у вікно. І не лаялася, і не запитувала ані про що, коли він повертався. Я не пам'ятаю, чи сідали старенькі пити чай, розмовляли чи мовчали, чи лягали спати раніше. Пам'ятаю тишу.

З післямови

«Так, — сказав дядя Саша, проводячи долонею та пробуючи фактуру тканини, — макуха, барак… Чкалов, я пам'ятаю…

Батько знайшов нас, і ми переїхали до гуртожитку сільгосптехнікуму, на перший поверх, в маленьку кімнатку, на вісім метрів. Два ліжка, шифоньєр. А головне — пічка. Це було за щастя, бо люди жили в бараках, в холоді, а у нас була пічка.

І ось одного вечора — стукіт у двері. На порозі — Маруся (Соніна сестра), з двома малими дітьми. Стоять, змерзлі, плачуть. Що таке? Отримали ордер на вселення, як евакуйовані, на ущільнення, в один будинок. Прийшли, а господар на поріг не пустив.

— А, жиди, — каже. — Пішли геть!

І вигнав. Він тут начальник, працює в міліції…

— А ордер показували?

— Я не встигла. Він почав кричати…

— Гаразд, — сказав Яша. — З’ясуємо.

І назавтра пішов до нього, з ордером, поговорити, пояснити. А той знову, з порога: «ущільненню не підлягає, жиди, сволота»…

— Гаразд, — сказав Яша. І в міськкомі пояснив, що «евакуація, як частина сталінського мобілізаційного плану, є законом військового часу, за невиконання якого…»

Наступного дня міліціонера відправили на фронт. І Марусю з дітьми вселили на звільнене місце.

Та минув місяць — і знову плач під дверима. Знову Маруся. Стоїть з дітьми, з валізкою.

— Прийшла, каже, їм похоронка. Не можу… Боюсь…

І тато знову клопотався, влаштовував».

Злата

1

Зазвичай бабуся поправляє на мені шарфик, якщо це взимку, та каже, щоб йти не по калюжах — навесні чи восени, та зараз травень, майже літо, і ми з Яшею повдягали костюм і костюмчик, дуже подібні, коричневі, тільки у Яші двобортний, зате у мене з чортової шкіри, і туфлі в тон, тільки у Яші чеські, зате у мене «Скороход», і все схоже інше, як, наприклад, краватки, тільки у Яші зі шпилькою, а у мене — просто. І два носовички — випраних і випрасуваних, що вручаються Яші.

— Цвай-пара! — каже Соня схвально, переводячи погляд з мене на Яшу, й раптом спохвачується, біжить на кухню і виносить нам по чашці компоту на доріжку. І хоча ми вже вбрані, проте сідаємо та п'ємо. На третій день компот із сухофруктів — це щось з чимось, навіть без златиних коржиків, які тут же і з'являються.

І ми обидва п'ємо, п'ємо мовчки, зосереджено, щоб не забризкатися.

Компот, між іншим, Соня теж робить за златиним рецептом, де головне — правильно вибрати сушку: обов'язково цільні груші, чорнослив, великі цукристі родзинки, і яблука не замучені, найкраще антонівку, і додати лимонну цедру або сік та справжній мед.

Та хіба тільки компот? А холодець з півня, а коржі з маком, а сніжки? Хто навчив? Злата. А підсинювати Яшині білі сорочки, а вивішувати подушки на балконі в мороз? А качка в гусятниці, а вируюча печеня в горщиках, а варенець, а млинці зі сметаною, а вершкове масло на кінчик клізми для дитини…

Я прислухався до кухонного хору, до голосів, що перемежовується брязкотом, шипінням та бульканням, і мені здавалося до бабусиного і маминому додається не тільки Пупчине нявчання, а й ще чийсь голосочок, бабусиної мами чи маминої бабусі, а може, й Яшиної теж «мами» — так він її називав.

Для мене ж голосок цей понад півстоліття залишався безіменним. Побічно відчутним в рецептах, способах випрасовування носовичків та словечках стандартного євронабора — «цимес, тухес, шлимазл», що несамохіть вилітають та пурхають удома.

Свого батька Соня згадувала охоче. Величезного зросту. Красень. Управитель маєтку. Вихрест. А от про маму говорити не хотіла, навіть питань не любила. Не розповідала. По імені не називала. Ну що ж, думав я, ні то й ні. Правду сказати — і не думав, і не запитував. Злату я не застав. Хоча стверджувати, що ми розминулися, я теж не можу. Її не стало у травні, а я народився в жовтні того ж, 1955-го року. Мені здається, я відчував, як вона заносила Нелічці котлетки, свіженькі. Підсмажені щойно, свіженькі, з цибулькою та білою, на молочці, булочкою. Заносила, годувала маму, обережно чіпала живіт. Теж чекала, теж турбувалася і переживала.

2

Скандал був жахливий. З криками на весь будинок, на всю вулицю, коли Соня забувалася, і скло на вікнах, і диктова перегородка, що відокремлювала кухню від спальні, тремтіли та вібрували, аж раптом, отямившись, переходила вона на шепіт, хвилями, ніби хтось різко крутив ручку «гучності»: праворуч-ліворуч, — й здавалося, все, відрепетувалась, а старечий голосок знову? — Що я такого сказала? — плаче голосок. — Що я такого?

І Соня (ручку вправо): — Що??? Вона ще питає! — Знову, задихаючись від обурення (ручку вліво). — Ти ж мене в труну! В могилу! Ти всіх нас…

І в будинку прислухалися, чекаючи на нову хвилю криків і прокльонів.

Мама була вагітна мною. І зараз мені здається, що я теж чув ці крики і дрож. Ми лежали за диктом, прислухаючись, а вали валили, Соня металася — аж раптом там щось впало, дзенькнуло глухо, — і я, знаючи фінал, захлинувся від страху, але там заридали вголос, заплакали, а мама навіть сльози не зронила, їй на збереженні хвилюватися не можна.

Ні, це, слава богу, не була лінза від телевізора, який придбають лише через три роки, це був бутель з наливкою, яку, звісно, шкода і нині, а ще рік тому не було жалко, бо я нічого не знав ані про цей скандал, ані про мою прабабцю Злату, бабусину маму й мамину бабусю. Зараз же я не тільки чую, а й бачу, як зіщулилася в кутку старенька, котру хльостають криками і пошепки. А втрутитися, на жаль, не можу.

Через місяць після скандалу 13 травня 1955 Злати Яківни Грінберг не стало. Її ховали звідси, з дому на Жилянській, і поклали, напевно, як годиться, з табличкою від невтішних дітей та онуків, проте ані мама, її онучка, ані мамин брат — в похоронах участі не брали й не знали, де її поховано, і жодного разу не ходили туди, бо Соня заборонила, заборонила категорично, і усі скорилися.

3

Про те, що у бабусі була мама, я якось не думав. Навіть, коли стало очевидним, що справжнє Соніне прізвище — не Алексєєва, а Грінберг, і по-батькові не Михайлівна, а Мойсеївна, я все одно називав бабусю Сонею, а не Сурою, бо це її дратувало до найостанніших днів.

Я пригадав, що в середині 60-х, коли старенькі взяли мене з собою до Кисловодська, бабусю біля входу в бювет впізнав якийсь дядько, вигукнувши:

— Сура! Грінберг!

А бабуся спалахнула, закричала, що «знати його не знає, і нема чого приставати до незнайомих людей». Він знітився, заходився доводити:

— Як же… ми ж… Я син Білецького, ви у нас шили пальто, і костюмчик електри?к, пам'ятайте? Я пам'ятаю…

Тут Яша, побачивши бабусин стан, втрутився та прогнав його, ошелешеного та, як з'ясувалося тепер, незаслужено скривдженого.

І був 1957, коли з академії, де навчався мій батько, вичистили всіх на «-цький». Він і зараз пам'ятає їхні прізвища: Ветвицький, Семидоцький, Шехоцький, Хруцький… Вичистили за «підозру в прихованому єврействі». Тоді ж ходив за ним особіст Максимов та все чіплявся:

— Зізнавайся, Черепанов, адже ти одружений на єврейці!

— Ні, — відповідав батько. І твердо повторював: — Ні, на росіянці.

І боявся, що той зажадає документи, свідоцтво про народження. В якому, хоча і було вже записано, що мати — Софія Михайлівна Алексєєва — росіянка, але тато ж, Яків Ісакович Бедеров, єврей. А батько в анкеті писав — Ісаєвич, а не Ісакович, і теж — росіянин. Це було достоту підробкою, підтасовкою, за що відрахуванням не обмежилися б, справа вимальовувалося навіть не кримінальною, а політичною.

Що вже казати про 1955, про ранню весну з невідомою ще нікому відлигою, коли Злата вийшла у двір та, розбалакавшись з бабою Хаєю, мабуть, не маючи нічого поганого на гадці, сказала:

— Ой, та кого ви слухаєте, яка вона Алексєєва, вона — Грінберг, як і я.

І Соня це почула. Вже наступного дня, від Цаповецької, в особах. І про те, як баба Хая тут же донесла це Тарановій. А та примружилася. Й навіть якщо врахувати, що Таранови тимчасово "не стукали", — ходили будинком такі чутки, — де гарантія, що завтра вона чи він не напишуть? І не почнуть копати, і не дістануть, не доведи господи, з полтавського чи чкаловського архівів документи на Грінберг, по-батькові — Мойсеївну, на ім’я — Сура?

І далі що? Кисловодськ? А там вже інші паспорти, несхожі, ті, що виправив бабусі та дітям Вася Орлов, дідусів друг, начальник міліції. Виправив ще в 1946-ому, коли про «справу лікарів» й гадки ні у кого не було. Виправив, немов відчував. І далі?.. Що?

4

— Сьогодні — тринадцяте, — каже Яша, і бабуся киває.

— Шість років. — каже Яша. — Поїдеш?

Бабуся не відповідає. Ніби не чує.

— Ти уявляєш, вона мені кричала: «Не треба було зачіпати». Ні, ти чуєш? «Не треба було зачіпати». Я зачіпаю. Кого? Оцю торговку? Я?! Неначе тут не знають, хто вона і що вона?! І що я сказала? «Кіт у чоботях». Велика справа. Я ж не сказала: торговка чи сука паршива, або поліцайська сука? «Котигорошко»! Що ж тут такого? Що я сказала? Якщо у неї підбори довші, ніж ноги. І все, що вона не вдягне — як на небіжчикові. Що я, для когось відкрила Америку? Чи я мушу була принижуватися, підлабузнюватися? Перед ким? Хто вона така?! Дружина кербуда. Агіцин паровоз! Я наживаю ворогів! Таке сказати! — продовжує Соня обурюватися, але вже за інерцією, не розпалюючи та не накручуючи себе, і Яша мовчки киває, погоджується.

— Після обіду поїду, — каже бабуся. — «Я чіпаю»!..

5

Тепер я знаю точно: ті, кого вже немає з нами, продовжують своє перебування тут, у будинку, бо сумують та їм хочеться подивитися на дітей, і онуків, і правнуків. Ось і Злата, напевно, вигладжувала невидимою праскою примарні носовички та, поскладавши у стосик, ховала в шафі. Чи розпотрошивши роздобутого Яшею дунайського оселедця, вибирала для мене шматочки без кісток та прикрашала ними масло на бутерброді, підклавши тихенько на тарілку поряд з бабусиним, реальним. Чи бігла на кухню, щоб першою винести нам компоту, дві чашки, нехолодного, перехопити на доріжку. Всі знали: Златин компот із сухофруктів — це «щось з чимось!» Та хіба ж тільки це?! А гоголь-моголь з какао?! А яблучко натерти на дрібній тертушці та для ніжності посипати корицею? А качанчик, капустяний, мені, гризти…

Ну то й що, що не поминали. Таким було життя. Зрештою, хто Соню всьому навчив, як не вона.

6

Златину могилку я все ж таки знайшов. Шукав і на Байковому, і на Берківцях, а виявилося — поховали її на Куренівському, закритому з 1957-го. Споріднене походження я довести не міг, але люди допомогли, відчули, напевно, що я мушу, зобов'язаний знайти.

Все навколо заросло. Плита похилилась, коріння якихось непомітних дерев витиснули, підняли її, й накладна мармурова табличка в центрі плити пішла тріщиною, кутик відколовся якраз там, де був напис «від невтішних дітей та (тріщина) онуків».

Зрозуміло, що ділянку ми облагородили, плиту поправили. І табличку склеїли так, що тріщина практично зникла.

— А твоя мрія здійснилася? — запитав голосок.

— Яка?

— Ти що?! Німецька, імпортна електрична залізниця! Хто гроші збирав вранці? І я давала. Тобто наказала Яші, щоб пам'ятав: як усі.

— Так це твої десять копійок? А я думав…

— Що? Які десять копійок! Я сказала: карбованця, карбованця давати. А вони й тут?!..

— Та ж ні! Деномінація була. Це держава змінила. Яша…

— Що Яшка? Як був тюхтієм… Сурчині підступи. І не кажіть мені! Рідна дочка… Боже, вона зачіпає, а все на мою голову, — заголосив старечий голосок.

— Хто зачіпає? Ні, вона знову? Яшо, ти чуєш?! Яшо!

Яша киває.

Таємниця дому

— Нічого, — каже Яша, коли ми, надивившись, виходимо з «Казки». — Буде й тобі залізниця. Збирай, до дня народження якраз назбираєш - буде і це, і дещо ще... — загадково каже Яша. І простягає «Білочку».

Невже він має на увазі будинок, той, шоколадний?!

1941. Німці підходять до Полтави. Яшу, до того часу начальника міського відділу торгівлі, кидають на евакуацію, призначають начальником евакуаційного пункту «Полтава-Південна». Потрібно було вивозити верстати, та не вистачало вагонів. Для потреб евакуації реквізували всі автомобілі, мотоцикли, гужовий транспорт. І люди бігли, як могли. В місті знали: фашисти в перший же день розстрілюють тяжкопоранених, душевнохворих, комуністів, циган. І, звісно, євреїв, всіх — і дітей.

Назавтра відправляли літерний. І Яша шепнув двом своїм друзям, директорам магазинів: — Завтра до шостої ранку приходьте на вокзал, та лише з маленькою валізкою, лише з однією валізкою. — Попередив ще раз. — Дві сім'ї я посаджу.

Цим составом відправляли керівництво. Гарні вагони. Охорона. Літерний. А головне, не можна було чекати.

На ранок він вийшов на перон — і йому стало зле. Ні, кожна сім’я прийшла лише з однією маленькою валізкою, та родин було двадцять, спрацювало те саме радіо, без якого і народ не народ. І Яша не став з'ясовувати, голосити, хапатися за голову, а посадив всіх — до провідників, на третю полицю та в тамбури, в четвертий вагон, де їхала вже шофери та інші прихвосні. «Й лише одна мерзотниця посміла обурюватися, та я сказав, що зараз перевіримо її евакуаційний лист, то вона й замовкла. Посадив всіх».

Торт привіз один з тих, кому Яша шепнув щодо літерного. У Сибіру він став директором кондитерської фабрики. Довго не міг нас знайти. А тут випадково дізнався, що ми в Києві та через «стіл довідок» розшукав...

Яша про це не розповідав. І я нічого не знав. Почув від дядька. Зовсім недавно.

І згадав про іншу розмову, тоді незрозумілу.

Ми сиділи на кухні. Яша підшивав бабусі спідницю. Соня розсипала по столу гречку. І вони згадували Чкаловський патронний, 545-й і Саратовський, 614-й та нафтозавод, теж номерний, військовий...

— А-а... — поміж ділом зауважує Яша, розглядаючи шов. — Патрони, що патрони... Якщо я й зробив щось у житті, то ці двадцять родин.

— Добре, хоч один знайшовся вдячний. — Соня розглядає підозріле зерно та відкладає його убік.

— Чому один, а Льова?

— Льова? Як на мене, ти йому більше робиш, чим він тобі. Де б він був зі своєю Азочкою, якби не ти? Ти ж побував у Полтаві. І що? Є там євреї?

— Вони вірмени, — каже дідусь, дошиваючи Соні спідницю та відкушуючи нитку.

— Вірмени, євреї, яка різниця. Що вони — в паспорт заглядали? Азку б взагалі відразу, як циганку. А ти... Дали цукерочку, налили сорок бочок арештантів, і він раденький. Радій, це грошей не вартує.

— Гаразд, — каже Яша. — Міряй.

До дядька Льови

Нині, з двома вихідними днями, неділі не так цінують, а тоді дорожили, і тому могли спати й до дев'ятої, й до одинадцятої, і ніхто не мав права будити, крім міліції та кербуда. Або ж не спати, а прокинутися першому і спостерігати, як повзе промінь по килиму, наближаючись до подушки, промінь, наповнений хороводами золотистого пилу, що пливе неначе Державний академічний хореографічний ансамбль «Берізка», та дочекатися його, сонячного, і прийняти, поклавши сонце на повіки , ніби ватки з цілющим чаєм, та піти тим променем, мов сліпий, з заплющеними позолоченими очима за руку з дідусем...

— Через дорогу із закритими очима ходять тільки справжнісінькі йолопи. А якщо він заґавиться? — вказуючи на Яшу, каже бабуся. — Ти навіть відскочити не зумієш. Чи не будеш бачити — не знатимеш, куди. Якщо він забув взяти тебе за руку, що ти повинен робити? Га? Я вас обох запитую.

— Мабуть, — думаю я про себе, — я повинен взяти його за руку.

Та Яша мене випереджає:

— Напевно, якщо я забув, то він мусить взяти мене за руку.

— О, господи! Ні! — каже Соня. — Вони-таки зведуть мене достроково... Хто — взяти?! Якщо ти, скільки ти вже живеш на цьому світі, і ти про це забув, що ти можеш вимагати від малолітньої дитини. Він мусить?! Він — я тобі кажу — ти мусиш стояти й не рипатися. Що б він не робив. Стоїть — стій, йде — все одно стій.

І стій доти, аж поки він не згадає, кого йому довірили, і заради кого він живе, і не повернеться за тобою. Ти зрозумів?

— А можна, я братиму Яшу за руку першим?

І Яша не встиг ще висловити задоволення моєї самостійністю, як Соня в серцях сідає на табуретку.

— Ні, — каже Соня комусь вгору. — За що мені ці муки... Він перший. Чуєш, що вже каже твій нещасний онук, який втратив надію? Ні, золотко моє, твій дідусь ще не вижив з розуму, і памороки йому ще не одібрало, вони не дочекаються. І допомагати цьому не треба. Він перший! Мовчи, й ніколи цих слів не говори.

Інакше я вас обох з дому не випущу. Стій! Чекай! Ти чуєш?!

Через дорогу доводиться йти не як сліпому. Зате відразу ж з бордюру я заплющую очі. І тепер всім зрозуміло, чому такого великого хлопчика ведуть за руку. Хоча насправді це не головне. Головне — цікаво. Ідеш, очі заплющені, машини поруч наїжджають, вітерець обдуває та іноді доносить чудесний цукерковий запах з «Харчових концентратів». Там на нас чекатиме дядько Льова й поведе до себе в кабінет, і поки вони з дідусем розмовлятимуть, я дивитимусь на рибку в схожому на кулю акваріумі. Золота, із золотим же, як газовий шарфик, хвостом, точнісінько як на картинці, справжня.

Що ж мені попросити ще?

Чесна людина

Добре прокидатися самому. Ніхто не квапить, можна валятися, лежати, не розплющуючи очей, та думати, про що хочеш, поки не набридне, можна слухати та здогадуватись, про що шепочуться за ширмами, або що готується на кухні, можна мріяти про все, наприклад, про залізницю. Однак, якщо тебе будять, то Яша завжди робить "потягусі", лоскоче за п'яти, а коли я стомлюся від сміху, тягне за пальчики, примовляючи:

— Цар, царевич, король, королевич, швець, кравець… Хто ти будеш?

І сам же відповідає: — Цар? — Тягне за великий палець. — Ні! Царевич? — Тягне за сусідній. — Ні! Король? Ні! Королевич? Ні! —Залишається мізинчик. Це мій найулюбленіший, найменший хлопчик-мізинчик. І Яша дивиться на мене, наче знає, про що я думаю. — Чесна людина! — Виголошує він переконано, є дещо важливіше за нагороди, й на підтвердження цього тягне сильно, наскільки можливо.

«Змійки»

1985. Перебудова. Я щойно повернувся з Пітера, де нас — викладачів економічних дисциплін — перенавчали на новий лад. Я щасливий. По-перше, все логічно, конкретно, має практичне застосування. «Основи бізнесу» — мій курс. Цікавий. Є що викладати. Не ховаючи очі, не уникаючи відповідей. Скоро мені виповниться тридцять. І скільки ж сил і часу пішло на балачки! Тепер буде що сказати. Я зможу заохотити, виховуючи грамотних, тямущих керівників.

Відчитавши лекції, я біжу в «научку». Біжу повз парк, поспішаю. І все ж я повертаю праворуч. Десять хвилин у мене є. І я піду по алеї, напівзасипаній, а ще краще — по листю, вбираючи дух, шарудячи і посміхаючись.

Знайому потилицю я побачив здалеку. Яша сидів на лавці, і сива голова його висвічуватила сріблом на тлі осіннього золота. Я пішов навпростець, по листю.

І, підійшовши ззаду до лавки, побачив поруч з шкіряним плечем (хто б це міг бути?) — півкулю абсолютно лисої голови... Блиснула сережка!

— Та це ж дядько Коля! — мало не скрикнув, та стримався, прислухався...

— ...«Змійок» немає. Ніде. «Блискавок» — скільки завгодно. А «змійки» — зненацька зникли. Третій квартал під загрозою. Ні, за обсягом я перекрию, за рахунок пакетів. А по номенклатурі? Що? Чому перебої? Евакуація, не дай боже? Чи вони цукрові? У Льови, — ви знаєте Льову, з «концентратного», — всі льодяники скупили. Може, зі «змійок» теж навчилися гнати? Що вони собі думають...

А так все, слава богу. Квартира на Артема, в центрі, як Софа хотіла. Кімната — вісімнадцять з половиною метрів, кухня — вісім з половиною, три двадцять, ліфт, балкон, сонячна сторона. Останній поверх — щоб ніхто не скакав на голові. Все, як Софа хотіла. Поруч — гастроном, Сінний ринок, дорогувато, звісно. Скаржитися гріх. А «змійки», виявляється, проблема. У Києві — немає. Жоден завод не робить. Хіба можна сподіватися на фонди?!

І діти, слава богу. Син має орден від Насера. Онук - кандидат наук, викладає в торговому інституті. Правнукові, нівроку, вже рочок. Моторний, наздогнати не можу. А здоров'я... Гречку в діабетичному отримуємо регулярно. Працюю там же. Ні, Боря пішов — на вагоноремонтний. Вчора розмовляв з ним. Гусениці для танків — будь ласка, а щоб лінію десь поставити, маленьку, угорську... «Змійки» робить Харків, телефоную.

— Не можу, каже, Якове Ісаковичу, не ображайтеся, слово честі, не можу. Все забирає Москва...

Яша говорив, а маленький Коля кивав шанобливо. Старенькі вони стали. Шиї стирчать.

Обіймаючи, вітаючись, й одразу ж прощаючись, я нагадав, що чекаю восьмого на свій ювілей. Все ж таки, тридцять, не жарти. Просив раніше. О п'ятій я вже вдома.

І Яша кивав: — Звісно, до п'ятої. І, мабуть, коли я побіг далі, розповів дяді Колі, що він приготував для онука.

«До кінця кварталу, — розповіла мені потім Соня, — залишалося чотири дні, цех практично зупинився, план з виробництва гаманців та косметичок горить, підсумки соцзмагання по главку, грамота міністра, перехідний прапор — все було під загрозою. І Яша узяв дві валізи — одну в другу — та поїхав до Москви, за «змійками», вибивати фонди.

І через день повернувся, привіз.

— Ти уявляєш, — він мені каже: — Чотириста, і закриваємо все по накладній. Ні, ти можеш собі це уявити?! Я заходжу з київським тортом, як людина до людини. А той, побачивши торт, з порога: — Чотириста! За що?! За мої ж «змійки»?

— Тихіше-тихіше! Що ти так хвилюєшся. Мало сволоти?

— Ні, але яке нахабство! Яка ницість! Через таких весь народ ненавидять.

— Яшуня, гаразд, — киває Соня. — Та хай воно горить. Заспокойся.

— Я йому дав: — Шкода, кажу, хотів вас пригостити, а доведеться нести прокурору.

— Так і сказав?! І що він?

— А що він може, діляга паскудний?! Він відразу зрозумів, хто я і що я! Черконув. Викликав: — Видайте.

— А машина? Вантажники? Тобі ж категорично!..

Яша мовчить. Йому важко говорити. І що скажеш? Звісно, довелося брати таксі. Але й так натягався, і нерви попсував.

Квартал закрили з плюсом. На 100,2 відсотка. Однак грамоту Яша не отримав. Через тиждень після приїзду, в цеху накату йому стало зле. «Швидка» відвезла до кардіології на Рейтарській. Ліфт не працював. Він піднявся на четвертий поверх, сів у крісло та заплющив очі. «Що ви хочете, — сказав палатний. — В його віці четвертий інфаркт...»

Сталося це в полудень, 8 жовтня. І я не відчув, не знав, приймав вітання на кафедрі та, лише влетівши з оберемком квітів в квартиру, — мама відкрила, — раптом все зрозумів та плакав, як дитина.

Евакуаційний лист

Сьогодні 29-е вересня. Я вже майже дописав цю історію, й тут в інеті вискочило: «евакуація з Полтави», — спогади єврейської дівчини, випускниці 1941 року. «Все моє придане, так казала мама, пішло за евакуаційний лист. Нечувані гроші: 16 тисяч карбованців — за евакуаційний лист, за перепустку з міста». Я прочитав ці рядки, перечитав ще раз. Адже сьогодні річниця Бабиного яру, подумав я і зрозумів: кінця цьому не буде. Думка, ця підступна думка підійшла й сіла навпроти. І я вже усвідомлював, що не зможу знайти документи, які підтверджують, що начальник евакопункту Полтава-Південна не був причетний до ґешефту з евакуаційними листами, що Яша не мав до цього жодного відношення. А, отже, вся моя розповідь — і порятунок родин, і нагодовані робітники, і знаки пошани, увесь цей сонячний пил...

Мені не хотілося домислювати цю думку. Я гнав її, але цілий день вона не відпускала мене, вона приходила та сідала навпроти. Я не хотів братися, я відкладав, я очікував від неї підступу, якихось хитрощів, скажімо, «...нащо відразу переживати, я ж знаю вашого діда. Напевно ж, він не вимагав, не змушував, викручуючи руки, мовляв, «я зараз пропоную за 5 тисяч, а завтра ви принесете 10, та буде пізно», а якщо і брав, то не собі, «ви ж розумієте, я не собі, і наді мною є, і так м'яко натискаючи: — Я вам, саме вам...» Я боявся якогось побутового пояснення, якоїсь життєвої мудрості. «Ну що вдієш, такий народ, і ті, що несли, і ті, що брали, і як вони тягнуть один одного і один у одного, тягнуть, де можна і де не можна, ну що ж, нічого, так було і так буде , такі вічні ці..., вибачте, євреї...»

Так минув день, і вечір, а на ранок я розповів про це батькові. Усе, від початку до кінця, і про евакуаційний лист.

Батько відповів не одразу. А я став доводити, що оце ж, де тоді ці гроші? Спадщини старенькі не залишили: ані золота, ані хутра, ані машини, ані дачі. Мішок рушників, перстеник з осколками і сервіз «Мадонна» виробництва НДР? Дві тисячі карбованців на книжці?

— Може, все це під час війни й пішло? Чи згинуло в 1947-му при обміні?

— На що пішло? На харчування? Навіщо? Яша завжди заробляв добре. А розтринькати? Жили вони скромно, мама нічого такого не згадувала. І про обмін грошей

Яша знав заздалегідь, від Орлова, того самого, і встиг обміняти, навіть хвалився, пам'ятаю: — Я жодної копійки не втратив...

— Авжеж, скромно... А пальто з полірованою норкою? — втручається в нашу розмову зрадницький шепіт. — А своя косметичка, а Проц, найкращий київський кравець? А богемський кришталь? А щороку в санаторії? А вступ до вузів — і мама, і дядько? Що, хіба не правда? — лізло в мою дурну голову, і я не знав, що сказати, як відповісти.

— Але ж мама ніколи не брала, навіть квіти і цукерки боялася, — прийшов мені на допомогу батько. — Вона була вихована чесною, й дід був чесним. Я пам'ятаю, як він кричав Соні, пошепки, звісно: — Я їм відразу сказав, я на махінації не піду! — шепотів він, зриваючись на крик. — За наклеп — відповісте, я вас, я вам... І бабуся: — Тихіше-тихіше... Заспокойся, що ти, всі знають тебе, заспокойся, піди до Крижанівського, поясни, занеси йому пару сумочок, гаманця, занеси...

— Атож! Занеси! Звісно...

— Ти би їх бачив: зроблений з тканини чи із шкірозамінника, інваліди виготовляли їх з обрізків, і коштували вони копійки. Що це? Хабар? Дрібний подарунок?

І на це не тягнули, так, як мовиться, щоб не з порожніми руками.

І проїсти не могли. Яша любив поїсти, але вдома, домашнє. Ікри у нас і на свята не було. Холодець — так, оселедець — так. Ну, шпроти, баночка... Чи купувати другу, вже вирішували, радилися. І не пив. Ром в барі простояв двадцять років. Одна-дві пляшки пива в неділю...

І до санаторія їздив один, бабусю не брав, один, по пільговій, по десятивідсотковій, я вже розповідав...

— А вступ?

— І мама, і Саша вчилися на "відмінно". Ну, що ж, трошки міг і дати, швидше за все і дав, бо, незважаючи на паспорти, все ж видно, дав, мабуть, щоб не копали чи не рилися в біографіях, не ставили, як Максимов тобі, зайвих питань. Але що дав? Допоміг з пільговими путівками. За мене ж, золотого медаліста, теж. Адже так? Але ви ж дали трохи? Га?

— Знаєш, — промовив батько, — я все ж таки думаю, що дід не брав. Він був, мені здається, чесною людиною. І він, і мама вірили в ті ідеали, вірили щиро і принципово. Ні, він не брав. Так і напиши. Ну, і поясни, звісно. Адже ти не брав, і коли викладав у вузі, і потім? — І подивився на мене скоса.

— Не брав. Зі студентів — ніколи. На держслужбі теж. Хоча і працював лише рік. Якби більше... Хто знає. А в бізнесі: як тут відрізнити лихву від заробітку? Та ні. Практично не брав.

— Отже, і дід. Не турбуйся.

— А до чого тут дід? Путівки, гаманці... — думка хмикнула. — Ну, не він, так інший. Що це змінює?

Технорук артілі інвалідів (замість епілогу)

Ми виходимо від дядька Льови. А я знову беру Яшу за руку й, заплющивши очі, йду, мов сліпий, до перехрестя, до перетину з вулицею Горького. Я йду, а всі, мабуть, дивляться на мене, сліпого хлопчика, та співчувають мені. Як шкода, думають вони: такі гарні довгі вії, а очей нема. І тут я — раз! І розплющую очі!

І всі радіють, веселяться, починають танцювати, поздоровляти, як на 1-е травня...

На розі ми повертаємо ліворуч та йдемо вниз. Сонечко світить просто в очі. Мені подобається, а у Яші котяться сльози, і він витягає носовичка, не того, мого, а свого, і прикладає, промокаючи. Не мине й трьох місяців, як мама відвезе мене до Кірова, на північ, куди тата відрядять ракетником. Яша змушений буде піти з Міністерства, чи то через відсутність середньої освіти, чи через «п'яту графу», і доведеться влаштуватись простим технічним керівником в артіль інвалідів, де навіть до орденів ставляться по-всякому. Ні, він, був не проти, та й заробити в артілі було краще: де — премія, де — раціоналізаторська пропозиція. Це заважало Соні, це вона не могла пережити, та наполягла, щоб він закінчив вечірню школу та вступив на заочний в Москві, вчився п'ять років, засиджуючись за конспектами до поночі. Та попри все залишився на фабриці.

Але найприкріше буде згодом, коли ми повернемося з Кірова: ми житимемо порізно. Ми — на Лівому березі, на Воскресенці, а вони — казна-де, в Святошино. Та рідко коли бачитися, під час канікул. А потім ще менше...

Але поки що ми повернулися до обіду вчасно. Навіть раніше, і маємо вдосталь часу наміряти сандалики та побігати в них. І, не поспішаючи, переодягнутися в піжаму, розповісти, що було, а чого не було.

Яша вішає костюм в платтяну шафу, перекладаючи до іншого піджаку записну книжечку, гаманець та футляр з окулярами.

Носовички ж закінчували свою роботу та, відправляючись до брудної білизни, чекали на суботу, щоб бути випраними, випрасуваними та покладеними стосиком в шафі поруч з пачками туалетного мила та, природно, американського, тальку «Троянда». Щоранку Яша отримував два нових носовичка, а ввечері кидав їх, як відстріляні гільзи, до скриньки для білизни. І все повторювалося: вранці, перед роботою, вже вдягненому, виголеному і напахченому, Соня вручала нові, що пахнуть чомусь «Шипром», а не «Трояндою».

— Другий дала, — подумки відзначала Соня, коли дідусь виходив з дому та одразу ж зникав, бо звертав нагору, не йшов повз вікна. А я, метнувшись до вікна, встигав побачити його спину: в сірому пальті, або в шкіряному, залежно від сезону.

Таємниця «пані Ірени»

Яша вважав, що головний добувач — він, а жінки мусять доглядати за будинком, добром і «кішечкою», тобто за мною.

— Оце в Японії спеціально дружинам такі затісні туфлі купують, щоб пальці на ногах закарлючувалися, щоб вони сиділи вдома та наглядали за усім! — повідомляв він, підносячи Соні нові імпортні австрійські «човники», і всі ахали, виражаючи захоплення, проте й замислювалися: чи не готують її до необхідності лікування в Ялті, куди Яша щороку від’їздив сам-один, залишаючи Софу стерегти добро.

Раз на рік Яша виїздив лікуватися. На 24 дні, як належить. І якщо ви думаєте, що бабуся завжди мріяла про кар'єру сторожа, то ви глибоко помиляєтеся. Але... Чи то Яші вдалося розписати "принади" ялтинського санаторію для хворих на туберкульоз… Але ж чому тоді й до Моршина, і до Трускавця він теж - сам-один? Або Соня все ж таки розуміла, що він теж потребує людського відпочинку від всіх цих планів, Шкловерів, вечірньої школи, врешті-решт — від сім'ї?

Від «сонечка, матусі, рибки». Від самого себе, нарешті. Або не наважувалася залишити мене напризволяще, тобто на маму? Чи все ж таки — добро?

Коротше кажучи, Соня залишалася, а Яша їхав один, і що відбувалося чи могло трапитися за цей час, одному богу відомо.

(Ні, таки добре, що в жодних документах, ані в грамотах, ані в характеристиках, про це не пишуть. Добре, що ані мама, ані дядько, навіть якщо й знали про щось таке — змовчали, розповідати не поспішали. Але справа не лише в пієтеті. Знаєте, чому ще — «добре»? Можна самому домислити. Дописати, так би мовити, картину таким чином, щоб... Коротше кажучи, воскресити).

Отже, після відпустки Яша насвистував та наспівував. Що-небудь, на відміну від Соні, легке, з оперети або Олександра Вертинського. Само по собі це не карається. Але якщо зіставити, або як казала Таранова, взяти до уваги слова цієї пісні, оці «Я безумно боюсь золотистого плена Ваших медно-змеиніх волос», якщо пов'язати з тим, що ця «фарбована корова» Ірена Вахтангівна, отримала тридцятивідсоткову водночас, що Яша — пятидесятивідсоткову, і він взяв саме таку, хоча міг взяти тридцятивідсоткову в жовтні. Якщо ж взяти до уваги, що ця гадюка фарбувалася хною та привселюдно заявляла, що вона полячка, то насвистування, не кажучи вже про наспівування «Пані Ірени», свідчило вже, якою б наволоччю не була Таранова, що вона, виходить, права»?!

Ні, звісно. Ця, нібито Соніна тирада, ця пряма мова, від початку до кінця вигадана мною, нічим таким не підтверджується. На чорно-білій фотографії колективу артілі тільки перехідний червоний прапор не міг би бути іншого кольору, а мідно-рудих від шатенок не відрізниш. Тим більш не зрозуміло, хто з них по паспорту пишеться росіянами, хто — поляками. І нарешті, якби Яша захотів, хіба він не зробив би десятивідсоткові для обох: їй та собі?

Дійсно, Яша повертався, наспівуючи щось легке, фривольне, за що його сварили, не допускали, ба навіть побивали. Та все врешті-решт зводилося до жартів, він благав про прощення, мотивуючи «човниками» та крепдешином, і завжди бував помилуваним вже до Жовтневих свят.

Та я уявив собі, якби раптом, повернувшись, він почув, як наспівує бабуся, причому не сумно, а весело, грайливо, хай ту ж саму «Марусю», чи муркоче «Безноженьку» з якоюсь двозначною посмішкою: і вашим, і нашим?

Чи не тоді ж стався той страшний скандал з розбитою богемською вазою, коли Яша сьорбонув гліцерину з пляшки, гліцерину для лінзи телевізора КВН, і сьорбнув, як говорили, «в серцях». Переляк, «швидку» і я пам'ятаю. Та знову ж таки — на якій підставі? Й чому не на партійно-виробничій? Чи, боронь боже, якійсь іншій. Міг, зрештою, випадково змахнути та просто переплутати...

Та ось переді мною знову «звуковий лист» з доріжкою пісні Олександра Вертинського, записаної поверх кольорової фотографії — велика листівка з видом Ялти-красуні та дірочкою для радіоли, а на звороті — порожньо, «Привіт з Ялти» — віньєткою — і ні слова про те, від кого та кому.

Прослухати її я зміг лише зараз — і що ви гадаєте, зазвучала «Пані Ірена» Олександра Вертинського. І хоча я не можу стверджувати, що голова профкому артілі інвалідів була руденькою, проте на Яшиній Почесній грамоті, підписаній директором, парторгом та головою профкому, навпроти останньої стоїть: «І. В. Скутоярова-Мнішек». Мабуть, на таке польське коріння й натякала в своєму анонімному «звуковому листі» Таранова. Чому, ви запитаєте, саме вона надіслала листа? А хто ж ще? Кого Соня зачіпала? І не переставала ганити Яшу, кого він, добра людина, пригрів у себе на фабриці. Сам же влаштував, кого?!

«Таранова. І сумнівам не підлягає».

Ви запитаєте, навіщо Соня зберігала його? З поваги до якісно продуманої інтриги? Не думаю. Швидше, щоб вряди-годи нагадати Яші, який полюбляв посидіти біля радіоли, щоб періодично нагадувати, хто є хто. Або як казав дядько Льова... А як же він казав?..

І я знову беру лупу, уважно розглядаю лист, і що ви думаєте?! В нижньому кутку виявляю дві бліді літери, гострим олівцем, можливо, ініціали — і це не С.Т. (Таранову теж звали Соня), і не І. С-М. (див. вище), а це — О.В.

О.В.?.. Хто такий?.. Невже?!..

Адже бабуся теж фарбувалася хною!..

Післямова

Рими мої рими, сивина на скроні...

Раночок недільний, клопоти у Соні...

«Білочку» Яшуня знайде для онука...

Раночок травневий... («А Ірена – сука!»)

Раночок недільний, раночок травневий

В домі на Жилянський ласощі та нерви...

Годі про Ірену, - Яша прийде скоро.

Маю накривати... (Та яка ж потвора!)

До речі, я з'ясував: еваколисти видавали виконкоми місцевих рад. Виконкоми, а не евакопункти.

Хрещатиком

Відтоді минуло, слава богу... Та я, як і раніше, бачу їх разом. З міністром Ананченком та його дружиною. Поруч на довоєнному весільному фото, що висить у мене в кімнаті. На овальній фотокераміці однакових надгробків. Та на Хрещатику, коли вони повертаються від Проца, під ручку.

Вони йдуть під ручку — гарні, видні — і чоловіки, проходячи мимо, роблять вигляд, що не дивляться та непомітно зітхають, а дами все ж оглядаються з надією, що, може, із спинкою щось не так, морщить чи тягне, або що-небудь ще, проте і з тильного боку причепитися було ні до чого:

— Проц!.. Але ж до нього не потрапити... Легше — до раю.