У дяді Колі

Перукарня у нас через дорогу.

Раніше на крісло клали дошку. А тепер я сам сідаю в крісло, і дядько Коля його піднімає, натискаючи раз по раз на педаль. Ходити до перукаря я давно не боюся. А стригтися не хочу через кучері — вони ж бо у мене в’ються самі. Це гарно. Це всім подобається. І дідусь обіцяв не чіпати, а тільки підрівняти.

— Як зазвичай? — запитує дядько Коля. — Нівроку, відростають.

— Ні, — каже Яша. — Лише підрівняти.

— А проділ? Тут? — майстер веде гребінцем знизу вгору та розводить проділ на два боки. — Тут?

Яша дивиться, потім витягає свого гребінця, — не того капронового, вічного, з гнучкими вусиками, як у равлика, в три ряди, — а короткого, гарного, прозорого з негострими зубцями, і так само, як майстер, знизу вгору, розводить проділ на два боки: — Тут!

І майстер киває, беручись за справу.

Дядя Коля — майстер. Визнаний, — як каже дідусь, — кращий на всьому Балтійському флоті. Накрохмалений халат його без жодної зморшки. Обличчя та вся голова виголені до синяви. А срібна сережка у вусі? А мисок тільняшки? Ножиці його шелестять м’яко, металевий гребінець не дряпає, а навпаки, відокремлює волосинки одну від одної, точно вітерець, і усе це вдвічі приємно та радісно, коли вже не боїшся нічого, навіть бритви, і всі про це знають.

Його ножиці та гребінець літають та щебечуть, машинка дзижчить, і здається, досить двох дотиків, аби скроні стали на місце. Залишилося трошки підрівняти чубчик, пшикнути «Шипром» з пульверизатора і… І тут я зауважую, що мені не рівняють скроні, а стрижуть! І вже нічого не залишилося кучерявого ні тут, ні там… Дідусь сидить далеко. Мене обмахують м’яким пензликом, і я розумію: мене ошукали, обіцяли — й обманули… Поскаржитися нема кому. Дядя Коля, неначе штукар, струшує простиральце… Дідусь схвально киває… А я не знаю, плакати мені чи ні.

— Ну, ось, тепер на людину схожий, — каже Яша.

— Тепер видно, що тато — офіцер, — каже дядько Коля. — Тепер можна й на парад.

А я нічого не бачу. Зараз вони закапають. І буде соромно-соромно…

— До «Живої риби» Золоту Рибку завезли, — каже дядько Коля. — Зайдіть обов’язково.

— Зайдемо, — каже дідусь. — Зайдемо.

І я бачу, як вони посміхаються.

— Заростайте! — каже дядько Коля замість «до побачення».