Гострозорий хлопчик

Дім на Жилянській

Раніш за все була біла голландська піч і гірчичники, і дідусь Яша, який схилявся до мене, хворого:

“Люті-тюті, люті-тюті. Баран, баран, баран-буць!”

Кришталева люстра з “висюльками” і шабелька - у мене, а пуголовки в банках – у сусідського хлопчика Аліка Цаповецького, і літачок, справжнісінький, у нього ж, і слухові труби з кухні з першого поверху на другий, у які можна пошепки говорити й підставляти вухо, і чутно (!) – знов таки у Аліка, і ще він старший за мене на рік, і йому, Аліку, дозволяють ловити пуголовків на Черепановій гірці в озері та приносити додому, а мені – ні, зате у мене тато – солдат, і дідусь – головний, і кицька Пупка.

А дідусь дуже головний, тому що коли ми йдемо з ним гуляти на стадіон Хрущова, і там грає духовий оркестр, сам Маркос, вітаючи його, віддає честь. Маркос – начальник оркестру. Капельмейстер!

Наш будинок, дерев’яний, двоповерховий, старого коричневого кольору, на розі Жилянської та Горького, із подвір’ям, сараями та воротами, під якими я одного разу знайшов мамину сережку й одразу ж став “гострозорим хлопчиком”!

Я дуже пишався цим. А ще й тим, що я був ввічливим і слухняним хлопчиком, як, мабуть, із казки “Чарівне слово”. Я з усіма вітався першим і всім казав “Дякую!” без нагадування “А що тобі треба сказати?”.

А баба Хая обмовляла мене, нібито я не вітаюся.

Я вітався! Я привітався, мамо! Вона просто не почула.

Я тоді зрозумів, що дорослі не обов’язково можуть бути хорошими, а ми, діти, я – повинні бути хорошими.

Тому що слухняний, хороший хлопчик – це добре, а неслухняний – це поганий хлопчик, це погано...

Біле...

У дитинстві було багато білого: і стіни, і стеля, і подушка, що пахне морозом, і матусині білий халат і шапочка, чисті крохмальні (мама моя – лікар), і блискуча біла голландська піч.

Пам’ятаю, до нас прийшов фотограф, мене вдягли в зимове, постелили біля печі простирадло та сфотографували, як узимку на снігу.

І білии сніг! І вата поміж рамами, посипана уламками ялинкових іграшок, і зима, і “білий світ”, білий, як чисті аркуші паперу.

Спочатку було “на білому світі”, “на весь білий світ”, а вже потім “Велика, Біла і Мала Русь”. Русь – батьківщина – завжди здавалася білою, білокам’яною, чистою, русявою. Казкова Русь – біла, найказковіша, саме Біла. Саме там і живуть Мікули Селяниновичи в білих сорочках, і старі, мов лунь, білі, і погань, небілі відьми і кощії. Там, у Біловезькій пущі по затьмарених стежинках...

Чому небіла білка називається “білкою”? Кріт – зрозуміло. Прикритий, кріт. Криється під землею.

А білка? Напевно, її називали “бігалка”. Так, швидко: бігалка, біглка, біглка, білка, Білка? Напевно, так. А Русь біла, збігла? Але це потім...

Перші фільми

Я пам’ятаю будинок, гірше – двір (туалет у дворі, темний) і чомусь два фільми. Перший і Другий. Перший я з мамою і татом дивився в кінотеатрі “Київ”. Страшний! З циклопом і скелетом, і драконом, і птахом Рухх – найстрашнішим, здоровенним, або ж через дві “X” на кінці, два хрести. Здавалося, хтось допише третій і – все, програв.

У Червоному залі, де завіса і крісла червоні, я сиджу між мамою й татом і боюся.

Пізніше я прочитав, що птах Рухх добрий, і як його своїм м’ясом, стегном, годував Синдбад, аби Рухх долетів, а потім птах виплюнув і знову йому на ногу приклеїв це м’ясо, і воно приросло, наче вавка.

І я уявляв собі великий закривавлений ніж, яким Синдбад ріже собі ногу, наче пилкою, і годує птаха Рухх. Чи ні? Не пам’ятаю...

А інший фільм – смішний. “Містер Піткін в тилу ворога”. Так смішно! Як опудала штрикають, а він паркан проламав! І про уколи, і потім, вже наприкінці: “Зробити крок уперед?” (А там вже підземний хід!) І всі навколо сміялися. Смішно! Радісно! Щасливо! І разом виходили з маленького залу кінотеатру імені Ватутіна на вулицю, а там вже було темно, і разом йшли додому.

Шабелька

Чому ця шабелька, дерев’яна, лакована, з червоною китицею на ручці, чому вона так запам’яталася? Бабуся Соня купила її у Володі, дорослого сусідського хлопчика, який власноруч (сам!) їх робив. Трішки вигнута, ручка золотою фарбою пофарбована, лакована...

“Дивись, не поламай, – гукнула бабуся, коли я побіг на подвір’я й відразу ж зламав, плакав дуже, і Володя пообіцяв бабусі зробити мені ще одну, але так і не зробив, чи я забув? Тому що та, перша шабля, була першою, дивною.

Я тонув!

Влітку виїжджали на дачу, на Микільську Слобідку, на Дніпро. Спекотно, пісок розпечений, йти не можна, треба бігти. А у воді, в річці – благодать! Робимо “купи-купи”. Сідаємо у воді, і плещемо ручками по воді, і встаємо. Сідаємо і встаємо. І з головою. “Купи-купи, купи-купи!”

Я пірнув з головою і розплющив очі, і побачив жовтувате світло, ніби від склянки з ревеневим киселем, і злякався, вдихнув.

Дідусь Яша – “купи-купи!” – витяг мене. Я тонув! Я всім розповідав, як я тонув, і дідусь мене врятував і поніс на берег, як героя, на витягнутих руках, або ж як “хліб-сіль” українка несе попереду українського танцю, а потім віддає його, вклонившись, і ручки гарно розводить, і ніжкою за ніжку назад скаче, а обличчя в неї, наче порцеляновий соняшник.

Лінза

У нас був телевізор (називати його теліком почали значно пізніше), “КВН-49”, з товстою, наповненою гліцерином лінзою. Лінза – була окремо, і на важких металевих ніжках підсовувалася до екрану та відсовувалася від нього. Я зазирав за лінзу й бачив жалюгідний, нікчемний екран, плаский, наче невдалий жарт. Лінза ж була товста, мудра, як бабусині окуляри, добротна. Лінза була головною. І я знову заглядав за неї, і переконувався в цьому.

Пізніше, коли я дізнався про вибухові властивості нітрогліцерину, я ще сильніше почав поважати лінзу, а ще пізніше, коли з’ясував, що нітрогліцерин і гліцерин дві великі різниці та зрозумів, що головне все-таки – телік, я забув про лінзу й не згадував донині.

А лінза була гладенька, жирненька, доволі товстенька. Гліцерин!..

У сусідів телевізора не було. Ані в Аліка, ані в Таранових, і, звичайно ж, у двірничихи, чия племінниця Надька навчила мене, не відриваючись, малювати зірку. Навіть у баби Хаї, котрій донька з Америки привезла цілий вагон американських валіз! Навіть у неї...

Дідусь підходив до телевізора як головний до головного. Вони дивилися один на одного, і дідусь обережно повертав ручку. Ніжно клацало, починали гудіти й розжеврюватися лампи – вогненні(!), які можна було побачити в невеличкі щілинки згори та ззаду.

Але мене туди не підпускали, а про те, щоб підставити табурет і залізти, поглянути згори, взагалі не могло бути й мови. Угорі на білій мереживній серветці стояла антена з висувними вусами й усе це разом – лінза, телевізор і вуса на маківці – було роботом з «Планети бур».

«Планета бур»

Першим фільмом по телевізору був, звичайно ж, “Планета бур” – про космічну подорож на Венеру, з потворами, скафандрами й потужними телевізійними перешкодами, в яких героїзм радянських першопрохідців і роботів мав рельєфніший вигляд.

Пам’ятаю його, Героя, в скафандрі, котрий бореться з потоком, що сягає колін, пояса, грудей, – робот вже, бідолаха, не витримував, – а наш стояв, наче звитяжець, серед спалахів блискавок і гуркоту каменепаду. Пам’ятаю, як він, у грубому в’язаному светрі та з замисленим поглядом у далечінь, схилився над помираючим другом. Пам’ятаю, як ми вдивлялися й навіть, задля різкості, прибирали лінзу, а там була Венера у суміші булькаючої рідоти й туману, “частоти рядків” і “розгортки по горизонталі”.

Цей фільм був передвісником космічної ери, Гагаріна, шалених оплесків і сліз захоплення.

Цей фільм наблизив до зірок моє покоління, нинішнє, призначене “жити при комунізмі”. І мені інколи здається, що були б тоді телевізори в кожній сім’ї, в кожному будинку – ми його побудували б, якщо не на Землі, то на Венері вже точно.

У нас клопи!

У нас клопів не було. Цього ще бракувало!

Баба Соня цілісінькими днями витирала пил, витрушувала, вибивала, а коли з’явився пилосос – пилососила з ранку до ночі.

І мила підлогу навколішках у квартирі та на сходовій клітці, і заливала соляною кислотою унітаз, і всіма фібрами ненавиділа голубів, котрі паскудили на підвіконня.

Якщо пралася білизна – то вивішувалася не на балконі, а в дворі, щоб всі бачили, яка вона чиста, крохмальна, білісінька.

Незібраний накип на бульйоні чи, боронь Боже, знайдена у фрикадельці волосина, викликали у Соні бурхливу хімічну реакцію, і найгіршим словом – нечупара! – визначала вона Цильку, в якої не будинок, а “Содом і Гоморра”, тому що вони “беркути”, тому що вона “корова” і “глиняні руки”, і якої лишень гидоти у них не позаводиться.

Сусідські клопи заглядали до нас не частіше, ніж глави іноземних делегацій, й тоді на всю квартиру лунав стримуваний зойк: “Яшо! Кларо! Йдіть-но сюди!”

І всі бігли на бабусин заклик, і ставали серйознішими обличчя довкола нещасного бурого сліду на простирадлі.

Щоправда, залишалася ще якась надія спитати про комара, та Соня вже категорично хитала головою й уголос виголошувала бліду, наче вирок, фразу:

“У нас клопи.”

“У нас клопи”, – як часто в фільмах, книжках, теле- й радіопостановках героїня (чомусь доручалося це саме жіночому образу), сполотнівши, виголошувала:

“В організації – провокатор!” або ж “В загоні – зрадник, ворог!”

І всі довкола замовкали. І не потрібно було повторювати двічі.

Умить зсувалися до середини кімнати меблі, витрушувалися, як при обшуку, скриньки, і, головне, переверталися ліжка, де в замазаних дустовим милом щілинах могло б бути гніздо.

Яша йшов методично, проходячи голкою кожну щілину й періодично нюхаючи вістря, і поки що було зрозуміло:

“Немає. Немає. Не виявлено. Немає”.

Як зненацька зі шпаринки вибіг поранений клоп.

Другий! І Соня пополотніла.

І всі почали її заспокоювати, що це, мовляв, не наш, забіг від Таранових, вони пирскали, або від двірнічихи: Надька поїхала до піонертабору, нема кого кусати...

Але це був наш клоп, з невеликої багатодітної сім’ї, що мешкає під вимикачем, куди ані голкою, ані паяльною лампою не лазили.

Їх ще потрібно було знайти та знищити.

Кицька та курка

Як мало я пам’ятаю про дитинство. Дощу та снігу не пам’ятаю. І меблів у кімнатах, окрім нікельованого ліжка з сіткою та телевізора. Якого кольору були шпалери, та чи були вони взагалі – не пам’ятаю. Килима, ванни не пам’ятаю. Вхідні двері та ручки на них.

А кицьку пам’ятаю. Вона підходила до мене й не дряпалася, хоча мама згадувала, що Пупка, котра була старша за мене на два роки, ревнувала маму й навіть робила спробу замаху на мене, та я кицьки не боявся.

Мама згадувала, що відразу після війни, в Кисловодську, де Яша був директором санаторію, у них жила маленька ряба курка, яку і співробітники, і відпочивальники шанобливо звали “директорська”.

Із непроникним, неначе в індіанця, виразом обличчя вона входила до блоку харчування і, переступивши поріг, йшла до кухні, нікого не соромлячись, і там її, “директорську курку”, обов’язково годували, а потім вона поверталася центральною алеєю до адміністративного корпусу й годинами висиджувала на підвіконні Яшиного кабінету.

Природна безстрашність, з якою простувала вона назустріч автомобілям і тваринам, поєднувалася, проте, з незбагненною норовливістю. Вона била власні яйця, викидаючи їх лапою із сідала. І побивши щойно знесене яйце, звично прямувала на кухню і далі за знайомим маршрутом.

Курка була особистістю. І тому мама ридма ридала й не торкнулася її, зварену до поїзда, коли сім’я назавжди їхала до Києва.

Я не міг собі цього уявити. Я не міг повірити, що Яша або Соня здатні на таке, і гнав ці думки, й вони мовчки йшли, як невеличка курка тінистою бічною алеєю.

Американська онука

Над нами мешкала баба Хая з онукою Нюською. Нюсина мама – покійна Іда – померла, а про її батька взагалі майже нічого не було відомо. Так вони жили удвох. Потерпали від злиднів, звісно ж. Що таке була бабихаїна пенсія? Люди їм якось допомагали, моя мама віддала Нюсьці своє старе пальто, а тато подарував офіцерський планшет. Та все одно вони повинні були здавати куток і пустили до себе квартирантку, котра грала на акордеоні й відбивала ногою такт, і в будинку прислухалися та кляли її вкупі з її акордеоном.

Баба Хая була нещасна та капосна стара. Вона не встигала ще спуститися сходами на своїх середньовічних ніжках носками всередину, як вже починала обурюватися і когось ганити, цькувати...

Одного дня вона зчепилася з Тарановою і кричала їй:

– Що? Вавки в голові? Пий зеленку!

А сама таке вигадувала – могла дві стінки звести в одну. Особливо вона чіплялася до всіх зі своєю Естер.

Вона всім розповідала, нібито в Америці живе її донька, і що вона така багата, і що чоловік у неї – мільйонер, і він володіє фабрикою пральних машин, і до них будинок, і в них те й у них се...

Проте… Хто цьому йняв віри? Хочеться людині? Нехай, нехай каже... І лише Тараничиха допитувала її:

– А чого ж вона не надішле вам посилочку? (Тоді саме почали дозволяти).

Та баба Хая чи то робила вигляд, чи справді не чула. І це тарановське запитання довго залишалося без відповіді.

Аж раптом, ні сіло ні впало, вона починає привселюдно заявляти, що її викликали на переговори(!), і Естер вже їде сюди з Америки (!) з цілим Вагоном Американських Валіз!

– Добре-добре! – казали бабі Хаї на це, – не хвилюйтеся, заради Бога.

І уважно дивилися на Нюську, яка теж опускала очі долу.

Нюсьці тоді було років чотирнадцять або п’ятнадцять. Вона була маленькою, типовою, з оцими панчохами, які постійно повзли додолу, ніхто її власне не помічав.

Щоправда, баба Соня вже тоді її нахваляла, вона казала: “Нюська така... швидка. Така мишкоро-нишкоро! Добре!”

Та ніхто, звісно, не міг уявити навіть, подумати...

Як раптом – я не пам’ятаю, це було в квітні чи травні – до нас завітала Нюська й каже:

– Тьотя Соня! (Вона називала бабусю “Тьотя Соня”). Тьотя Соня! Ось, телеграму отримали. Від Естер. – І подає телеграму, а там написано: “Приїжджаю суботу тчк Вагон дарунків єврейської громади тчк Естер тчк”.

Це було як грім посеред ясного неба!

Він гримнув у нас і відлунив подвір’ями, найдовшою з відомих мені тоді вулиць Горького, і Жилянською, і Саксаганського... і надвечір у Місті вже знали, Хто приїздить у суботу на Центральний залізничний вокзал, і Що вона привозить з собою для декого.

З вуст у вуста передавався і детальний текст телеграми, і крилата фраза Нюськи: “Хочеться зустріти тітоньку як у людей. Якомога урочистіше”.

А, між тим, ішов 1956 рік, мені було сім місяців. І я пам’ятаю все. І візочок, старий, без віконець, відкритий небесам. І смітник, від якого вже в січні віяло по-весняному, а в травні – хлоркою, білосніжною, з тонкою лінією нашатирного спирту.

Тієї суботи я лежав собі у колясці, принюхуючись і мружачись на травневе сонце, коли мама, не зробивши мені агугусеньки-агу, пробігла повз, немов очманіла.

– Бронз Чичо з дружиною приїздить! – гукнула вона до бабусі. – Буде кортежуватися! Хрещатиком і повз нас!

– Куди? – лише й спромоглася Софа.

Та мама вже бігла на вулицю, назустріч наростаючому гомону натовпу, і бабуся, обурюючись: “Що там дивитися? Фирк – і все?” – також викотила мене за ворота.

Гуркіт накотив, і ми із сусідами, з Нюсею, котра опинилася поруч, побачили довжелезний імпортний візок з віконцями, білий і блискучий, як наша голландська піч.

У машині стояв бронзовий Чичо з тьотею, яка ніби обвивала його.

Та цікаво, що Чичо, як будь-хто, витерся, розтікся в моїй пам’яті плямою риб’ячого жиру, натомість Тьотя, тітонька ця закарбувалась раз і назавжди.

Вона сяяла, як сонце, вона випромінювала світло щедро, як милостиню, і бліде личко Нюськи відповідало їй мерехтливим місячним сяйвом.

– Гарна, гадюка! – захоплено вигукнули у натовпі.

Люди махали, я дивився, роззявивши рота, однак і кортеж, і тітоньку затуляє баба Хая, і потрапляє на очі вата, що стирчить з її тілогрійки, брудна, із залишками бавовняних коробочок, і я вже простягнув до неї ручку, аж тут і баба Хая, і все пішло, поїхало й угамувалося.

...Сон здолав мене і поніс, і побачив я кухню в напівтемряві, і Яшуню з газетою «Известия» в руках:

– Інюрколегія розшукує, – лунає його голос по-співочому, – Мусю Грінберга... Сонюро! Чи це часом не чоловік Шури?

– Ні, – відповідає Сонюра, заглибившись в газету «Труд», – немає цього номера. А на кухні кружляють, кружляють облігації тривідстокового займу...

І ось із сутінків – смарагдовою змійкою тітонька! – Отакої! Та це ж Нюська! – і схилилася до мене і шепоче: “Ще рано, Боброку, рано!” – і сяє, і змійкою верть, верть...

Сон минув, і я відчув похитування в моїй кареті, яку везла Нюська, бабуся і баба Хая йшли слідом за нами, і почув, що вливаємося ми до святкової колони, в якій нас впізнавали й віталися.

– На яку колію, – запитували, – прибуває?

І чули у відповідь: “На першу.” І баба Хая теж запитувала: «На яку колію?», –хоча саме їй і надіслала листа Естер, і саме від Нюськи й дізналися про все: і куди, і коли, та ще про те, що “хочеться зустріти тітоньку, як люди, якомога урочистіше”.

– Урочистіше! – перекочувалося від вуха до вуха. – То ж не жарти, така далека дорога!

І на дурне бабихаїне запитання шанобливо відповідали:

– На перший перон, тьотя Хая!

І з подивом додавали: “На перший перон”.

А дивуватися було з чого.

Баба Хая обігнала мене й пішла попереду, сива, кудлата, наче сонце, чомусь у старезній своїй засмальцьованій тілогрійці. Вона йшла пероном, схлипуючи, і я також, вдихаючи просякнуте шпалами повітря вокзалу, почав сопіти, і заревів би, і в риданнях пропустив би саму зустріч, якби Нюська не прошепотіла мені тихенько: “Зарано, Боброку, зарано”. Бліде личко її засяяло, і вона, пропускаючи натовп, що кинувся через наші голови до вагону, непомітно відстебнула панчоху.

Естер вийшла з пульмана, розхристана, повногруда і стала посеред родини власних валіз, мішків і баулів.

Спершу за причепуреним натовпом, де дехто навіть витратився на квіти, вона не побачила нас, але люди якось самі по собі розступилися, і вона побачила свою маму – в тілогрійці, крізь дірки якої стирчала брудна вата, і дівчинку, Нюську(?), Ідину доньку(?), в одній спущеній панчосі та з незбагненною в її віці коляскою.

– WAW! BAВ! – скрикнула вона! І ми – заплакали хором! І Естер пробує непритомніти на валізи, і ганити їхнього бездушного Бога, та деякі вже зрозуміли – є Вагон! І зрозуміли також, ХТО його роздаватиме і продаватиме.

Отак увесь Вагон Американських Валіз дістався бабі Хаї, тобто і їй, і для роздачі решті київських євреїв. Уся вулиця Горького, найдовша з відомих мені тоді вулиць, і вулиця Жилянська, і Саксаганська, й інші – всі йшли до баби Хаї. Нюся складала списки черги, і Естер, котра приїздила до них з готелю, роздавала американські речі, а баба Хая більше продавала.

Дісталось і нам. Бабуся купила американський китайський чай у скриньці із написом “Кві-тач-ні” американською мовою (“Квітковий!” – зрозумів я потім), і тальк “Троянда” в такій (!) коробочці із запахом троянди через тридцять років.

Американські речі, про які Софа говорила, примружившись від задоволення, справді були чудовими.

Замочок, розміром з двокопійчану монету чи навіть менше, і до нього ключик, менший за копійку (бабуся давала мені відкрити, закрити й забирала). А як вабив манікюрний набір, захований в одежній щітці, в шкіряній ручці. Розстібнеш блискавку по колу, а всередині невідомі блискучі штучки для манікюру з ручками із слонової кістки, і пилка, і оксамитка, овальна, м’якенька, найм’якіша, для полірування нігтів до сліпучості!

А листівки! З прозорими віконцями, із снігом, усипаним сріблом, з очима, що рухаються, у кошенятка...

Вони приходили з Америки ще довго, й після того, як Нюська вийшла заміж і з усім барахлом переїхала до чоловіка.

Баба Хая знову вдягла тілогрійку, зашиту американськими голками й нитками, і, отримавши чергову листівку, кожного разу спускалася до нас, щоб ми побачили – яка краса!

Ленін та Яша

Пам’ятаєте це?

Камень на камень,

Кирпич на кирпич.

Да здравствует Ленин

Владимир Ильич!

Або ще запитували:

“Ти за камінь чи за цеглину?” Якщо відповідав: “За камінь!” – неправильно, отже, за Сталіна. А якщо “за цеглину” – правильно, – за Леніна. Або просто запитували: “ Ти за Сталіна чи за Леніна?” – “Звичайно, за Леніна”. А чому? Чому я не пам’ятаю жодного свого костюмчика, жодної пари взуття, жодної шапочки. Я не пам’ятаю парку Шевченка, куди мене приводили майже щодня, і самого пам’ятника Шевченку не пам’ятаю.

А ось це “камінь на камінь, цегла на цеглу” закарбувалося в мозку – як?..

“Ленін”. Жодної Лєни, а тим паче “ліні” ми в цьому слові не чули. “Ленін” – звучало як Земля (з великої букви) або Всесвіт (з великої букви). Та й не лише в ранньому дитинстві, а й потім, у старших класах, “Волгін” – це зрозуміло, походить від Волги. Але це ж Плеханов. Тьху! Ми на нього плювати хотіли!

А в п’ять років я все допитувався у тата:

– Хто найсильніша людина в світі?

– Жаботинський.

– А який найбільший корабель?

– Титанік.

– А хто найрозумніший, найдобріший? Хто най-най-най?

І, звісно ж, про Ісуса Христа ніхто не згадував.

Це вже потім “Леніна” сприймали як величезний кібернетичний мозок. Тоді, в шістдесяті, всі захоплювалися кібернетикою, а тут іще висновок лікарів після розтину про те, що мозок “Леніна” був у півтора рази більшим ніж звичайний, і величезні голови, барельєфи, бюсти, пам’ятники на весь зріст, горельєфи.

А в дитинстві “Ленін” чітко завершував піраміду “най-най-най”, як і комунізм – майбутнє, і, щоб це не вельми тиснуло, до першого додавали – “дідусь”, а до другого – “світле”.

“Ленін – будівничий світлого майбутнього всього людства”.

І я бачив літнього Дядю Стьопу, великого, як кран, із простягнутою вперед рукою, але без вантажу. Якось не поєднувалася ця колода з “Леніним-учителем”. А, можливо, тому, що і мій дідусь не вантажив–не возив, а сидів у міністерстві за великим столом, а до цього був директором санаторію в Кисловодську.

Хоча на діда, на Яшу, я намовляю. Він усе вмів – і чоботи підбити, і спідницю підшити.

Яків Ісакович, Яшенька, Яшуня, як називала його бабуся.

Пам’ятаю тебе, високого, ставного, пузатого. Ти йдеш з авоською з роботи, зупиняєшся біля під’їзду, і я біжу до тебе, кинувши все, і ти дістаєш і розгортаєш згорток із нарізаною тоненько найсвіжішою любительською чи лікарською, запашною, і відриваєш мені попку білої французької (міської) булки, або витягаєш з пакетика двійко маслин, чорних, жирних, або най-най, – жуликів!

«Жулики»

А-а! Ви не знаєте? – “Жулики”, це така само, як міська, але житня булка з родзинками, з довгими, хрумкими кінцями. І особливо, коли на поверхні такого чорного хліба виявляться родзинки, і хрумкаєш, а “жулик” ледь кислуватий, але солодкий якраз у тому місці, де родзинки.

“Жулики”. Коштували вони 9 копійок, та з’їдалися довго, і навіть здається тепер, що й у м’якушці були нарізані дрібно, накришені шматочки родзинок (без кісточок!) для солодкості.

Коли розпочалася перебудова, ми з другом, захоплені душевним піднесенням, узялися відродити “жуликів”, що зникли десь у сімдесяті. Знайшли цех, роздобули рецептуру, відшукали двох пенсіонерок-пекарок із розпухлими від водянки ногами.

А потім з’ясувалося, що й борошна житнього в Україні немає, якраз в обріз на чорний – “український” – хліб. І родзинки дорогі, і податки, і ціни на хліб регульовані.

«Потягусі»

Дід Яша був доброю людиною. За моєї пам’яті він жодного разу не прикрикнув на мене чи, борони Боже, покарав мене.

Пам’ятаю його шорсткі підборіддя та щоки, що пахли одеколоном, коли він цілував мене, “кицю”, і ми обидва мружилися від задоволення.

Я довго мучився, згадуючи цей – перший! – запах і, нарешті, пригадав його, пригадав, Боже!

Це – запах чоловічої поголеної щоки, дідусевої або батькової, теплої і прохолодної водночас, колючої і рідної, млосної і солодкої, як “потягусі”.

– Діду, діду, – прохав я, – зроби “потягусі!” І простягувався в передчутті на дивані, ручки по швах, і Яша проводив, пестячи двома розчепіреними долонями, зверху від голови, примовляючи “потягусі-потягусі”, і наближався до ніг, до пальців, а я вже ледве стримував сміх, передчуваючи, як Яша потягне мене за пальці, а за великі – міцно, і лоскотатиме мої п’яти, і ми реготатимемо без упину.

Яша їсть рибу

Строгим, без усмішки я бачив його лише тоді, коли він їв рибу і, панічно боячись апендициту, чи, не про наш дім буде сказано, завороту кишок, неголосно покрикував на нас з мамою:

– Тихішє-тихішє! – м’яко вимовляючи не “е”, а саме “є” наприкінці. – Тихішє-тихішє! – шикав він, обережно обмацуючи передніми зубами та губами кожен маленький шматочок, і дістаючи пальцями кістку, і роздивляючись її, перш ніж покласти на краєчок тарілки.

Одного дня він – він! – удавився кісткою, і обличчя його почервоніло, набрякло, і він почав харкати, рухаючи в повітрі руками, кричати “дайте скоринку, скоринку!”. І, проковтнувши, все ще пхав руки до рота і, перелякано дивлячись на нас, довго не міг відсапатися та прийти до тями.

Нема нічого страшнішого за кістки в рибі, причому саме не великі, а дрібні, гострі, такі, які ховаються в найдрібніших шматочках.

“Тут багато дрібних кісток!” – промовляв він осудливо, беручись за рибу, і немовби попереджаючи нас, що їсти треба не кваплячись, не розмовляючи, не поспіхом, зі смаком обсмоктуючи риб’ячу голову, замастивши рот і всі пальці на руках.

Яша їв із натхненням, заплющивши очі й занурюючись витягнутими трубочкою вустами в цей рибний, фарширований сік і дрібні, небезпечні кістки, в насолоду і страх, у цю “посасіонату” голови, і пітнів, і величезне його римське чоло вкривалося крапельками, і він не струшував, а, немов літній втомлений музикант, утирав піт і, замість того, щоб гідно відкланятися, ввічливо, але виразно відригував.

Бабуся, котра сиділа поруч із повним ротом, – а вона їла рибу як морквинку, з хрускотом, не боячись ані кісток, нічого, – спопеляла Яшу очима, замахувалася, а то й без попередження лупцювала його кулаком. Раз! два! А він лише відвертався, підставляючи спину, всміхаючись і прицмокуючи: “У здоровому (ням!) тілі – здоровий (ням!) дух!”

Страхи

За цим – першим – страхом померти, вдавившись риб’ячою кісткою, з’являлись інші: страх ртуті, що вивалюється отруйними кульками з розбитого термометра, або гострої сливової кісточки, що розрізає своїм краєм сліпий відросток, і, нарешті, завороту кишок, – таємничого, як рухи чаклуна чи морський вузол.

З появою вдома американських наборів, до яких, окрім великих, циганських голок, входили й маленькі, гострі, як рибні кістки, але тверді, як шабля Синдбада, – народився ще один страх. Ці маленькі голки, без нитки, вставленої у вушко, мали підступну властивість уповзати у вену та плисти, піднімаючись до серця й у мозок, і тоді зрозуміло.

Тому, граючись гарним американським набором, маленькі голки я не брав, а з циганськими грався сміливо.

Я рибу їм і не боюсь кісток.

Застрягне – мені байдуже!

Бо можна ж і скоринкою туди...

Чи відхаркатися?!..

Або ж візьму термометр

Ртутний

Та й об підлогу!

Що мені од ртуті?!

До того ж і дарма мені, що голка!

Не плистиме вона по венах!

Скажіть, як заповзає?!

А казали:

“Слива – дерево смерті.

Гострі краї... Живіт залитий гноєм...”

Розжовувати найдрібнішії шматочки

Мене вчив дід –

Знавець, любитель риби...

Про дитячі страхи, так би мовити, стандартного набору – про павуків, темні кімнати з бабаєм, про сни з ногами, що не біжать, і страшні картинки в книгах можна було б не згадувати, коли б не колорит часу. І тут вже стриматися неможливо.

Муха “це-це”

У цьому дивному образі: і рідна кухонна муха, перша божа комаха, що прилетіла, як бабуся, привітати мене з народженням, і дивна красуня, цяця – вінець битви та перемоги, заради якої і в яку закохувалися улюблені мої поети, і страх летаргії, чорноти й, особливо, скутості, і Африка, де всі бігають і скачуть, немов покусані.

Спочатку була просто велетенська муха, чорна, з отакенним жалом! – більша за найвеличезнішого шершня.

Це потім, подорослішавши, зрозуміли, що найотруйніший з павуків – не найбільший, а середнього розміру, чорненький.

І тоді, уражені підступністю звичайного, розповідали, хитрувато примружившись, якомусь необізнаному “це-це”:

“Думаєш – звичайна муха. Проста-а. Некусю-юча. Сі-ідає. (І раптом!) – А це – Муха “Це-це”! І всім, і оповідачеві було страшно через те, що чорна, кусюча, а головне, що вдень спати і вночі, і знову вдень, коли всі гуляють, і вночі, і так все життя!

Пам’ятаєте плакат “Африка пробуджується”? Там такий величезний, як Кінг-Конг, негр, пробуджується і рве ланцюги, а дядько Сем, малий, як його черевик, боїться і трусить благенькою борідкою.

Це ж якою треба бути мухою “це-це”, щоб такого негра приспати?!

О, муха “це-це”! О, солодке цокання захоплення, задоволення та шкоди.

“Уявляєш? Вона до тебе підліта-ає, сі-ідає, жало витя-ягує?...”

Що? Нестрашно? Правильно. І ми не дуже боялися, бо знали: мухи “це-це” у нас не живуть. Хоча деякі мухи далеко літають. Але я не боявся, тобто не полюбляв, як того здорового хлопця, хулігана з сусіднього двору, і замовкав, і супився, коли він до нас приходив і чіплявся.

А муху “Це-Це” – так і хочеться написати з великої літери – поважав, наче Снігову Королеву чи смерть. І лишень було шкода, що вона не може бути доброю.

Муха “це-це”. Пам’ятаю, Алік Цаповецький (Це? Повецький?) якось підійшов до мене й запитав:

А ти б поцілував негра?

– Негра? – Негра цілувати не хотілося.

– А навіщо? – поцікавився я.

– А як пробудити?

– Кого?

– Ну, від мухи “це-це”!

І справді, як пробудити? Як мене будили? Цілуванням. І ще радилися, будити чи ні, а я вже не спав і чув про “лялькове личко”, і намагався правильно сопіти, і бабуся нахилялася й чоломкала мого лобика, і було лоскітно, але око я ще не розплющував, і завмирав, і мама вже шепотіла – “прокинувся, прокинувся, прикидається”, – і я, нарешті, погоджувався й розплющував очі світові.

І в казках пробуджували цілуванням. І оживляли мертвих, і перетворювали з камінних на живих, звільняли від чар.

Та муха “це-це” – це не казочки. Які поЦЕлуночки! “Приїдуть наші лікарі та зроблять уколи, спеЦЕальні”.

«Хвороби порожнини рота»

Удома у нас були дві страшні книги. “Лукомор’я”, розгортка, від якої я ховався під стіл, а дядько Саша розкривав її на найстрашнішому місці, де намальована Баба Яга, і опускав до моєї схованки. До цієї книжки я швидко звик і навіть сам ходив лякати батьків і бабусю, та ніхто не боявся.

А ось про іншу книгу – “Хвороби порожнини рота” – треба сказати окремо. “Хвороби порожнини рота” – мамин підручник – були оформлені кольоровими ілюстраціями, особливо барвистими в розділі “Венеричні хвороби”.

Таємниче слово – “венеричні” – особливо після фільму “Планета бур” робило жахливу книжку надзвичайно привабливою.

Я перегортав її кожної слушної миті й одразу ж безпомилково розкривав на потрібній картинці. Напевно, щось подібне відчуває мій син, насолоджуючись монстрами по відику.

– Фе, бридкий!

– Чому? – запитую я.

– Сли-изький! – копилить він губи та кривить носа від огиди й тут же втуплюється в екран і шепоче: “Кла-а-с!”.

А я розглядав книгу, підручник, авторитет незаперечний. Загалом фотографії були чорно-білими, і обличчя, найчастіше, розпухлі, набряклі, з очима, заклеєними чорними смужками, здавалися похмурими, мертвими.

А кольорові вклейки були справжньою окрасою книжки. На двох з них були голови, чоловіча й жіноча, а на чотирьох інших – лише роти, величезні, червоні, розкриті.

Чому ця вклейка із згаслим, синьо-фіолетовим жіночим обличчям і віршик про Катю-Катерину, розмальовану картину, опинилися поруч?

Я не розумію, чому ця розпусна тітка з короткою зачіскою вважала себе Катею та нахабно, з розтуленим ротом дивилася на мене з відвертого венеричного розділу?

А можливо, це – двірничиха, п’яничка, трохи пришелепувата, яка жила в нас у напівпідвалі? Катерина, а ось по-батькові не пам’ятаю...

Не знаю. Не думаю, щоб це було статевим почуттям, що народжується. Не доріс я тоді до розуміння цього.

Була цікавість і непомітне мовчання батьків з приводу венеричного, і роти, такі звичайні, як мій, і такі дивні, укриті виразками, червоні, – узяті окремо.

Полтава

І я з Полтави. Бо з Полтави

Дідусь мій і моя бабуся,

І Пушкін, і моя матуся...

І Комсомольською праворуч

Скоріш піду, аніж ліворуч.

Хоча не був я тут ніколи...

Але ж про Гоголя Миколу

Васильвича, про стареньких

Батьків його і моя ненька

Для чогось і мені читала?

Тому і дім наш – сорок пятий,

Тепер, можливо, сорок шостий –

Знайду, оскільки ми з Полтави,

І дід, і Пушкін, і бабуся,

І я, і Гоголь, і матуся...

Бабуся О.С.Пушкіна була донькою полтавського коменданта.

До війни мої дід і баба мешкали в Полтаві, на Комсомольській вулиці. Полтавські їхні бувальщини заполонили мою уяву згодом, набагато пізніше, а в свої п’ять років я передусім був приголомшений неосяжністю минулого – як життя, так і смерті.

Та як же було не дивуватися?!

Володю, бабусиного брата, вбило лоша.

Віра, бабусина старша сестра, померла від нещасливого кохання.

Два бабусині брати мали по шість пальців на ногах.

Короленко врятував місто від петлюрівців.

Маяковський приїздив.

Бабуся відтяла своєму батькові чоловічу гордість.

Тож як було не дивуватися?

Володя необачно підійшов до лошати ззаду (ніколи не наближайтесь ззаду до лошат!), й воно вдарило його копитом просто в скроню і вбило.

Одного разу вночі бабуся – вночі! – встала з ліжечка та крадькома підійшла до батька й, вихопивши кинджал, – відтяла йому вус разом із навусником, – йому, Карабасові.

І він її не вбив лише тому, що вона була найменшою в сім’ї та найулюбленішою. А якби не була найменшою – вбив би, це очевидно, як божий день, бо ж він був деспот, управитель маєтку в поміщиці Жирнячки.

Мій прадід, Михайло, а, можливо, і Мойсей, був здоровезний чоловік із вусами, що стирчали, як списи, красень, мабуть, коханець поміщиці Жирнячки, батько шістьох дітей, власник будинку, господарства, великої та маленької колясок і поні.

До самої смерті на початку 30-х зберігав він закопані в землю бляшані коробки, в яких, як кінострічка, були скручені царські асигнації, чекав.

Відчуваючи наближення кінця, розбитий паралічем і прикутий до ліжка, покликав він бабусю Соню, свою улюбленицю, але, огледівши її дітей – трирічних – маму мою й дядька – промугикав половиною рота:

“Не-о! А-е-и-и!” – й відвернувся, не благословивши.

Це означало, – в нього, в Яшу, в “комсодрольця”, як насмішкувато дражнив його прадід.

«В нього! Забери їх!»

Не визнав і, помираючи, не дав грошей, позбавив спадку, не благословив...

Прадід Михайло, а швидше за все Мойсей, був вихрестом. І коли я запитував у бабусі, а що це таке, вона відповідала: “Значить, охрестився.” І більше нічого не казала.

Національне питання в нашій сім’ї не обговорювалося. У п’ять років я розрізняв білих і негрів, і ще китайців у великих рисових панамах.

Вихрест звучав як деспот, тому що бабуся однаково стискала губи і замовкала, і не хотіла казати далі. І тоді, щоб заохотити її, я прохав: “Бабусю, розкажи про груші! Розкажи!”

Мариновані груші, або Поні в тачанці

Про груші, про мариновані груші бабуся оповідала із задоволенням.

Одного дня, коли бабуся була зовсім маленькою, поміщиця Жирнячка зажадала від свого управителя, щоби він привіз показати своїх дітей.

Бабусю й Віру вбрали в рожеву та білісіньку сукні з воланами, на голови надягли оксамитові капелюшки, на ноги – білі панчішки й туфельки. Посадовили в коляску («У велику чи маленьку?” – запитував я. – “У велику”, – відповідала бабуся), і ми поїхали. Вся вулиця озиралася! Приїхали. Такий великий, як палац, будинок. Нас провели кімнатами та привели до зали. А там вже сидить поміщиця Жирнячка. Ми підійшли до неї, уклонилися, і вона звеліла посадовити нас на оксамитові банкетки... (“А поміщиця Жирнячка була гладка?” – переривав я. Та цього запитання бабуся вже не чула, бо замріялася, і продовжувала) – ...на оксамитові червоні банкетки та звеліла подати нам груші. І нам винесли на тарілочках по груші з хвостиком. “Великі?” – запитував я, знаючи відповідь. “Ні, – відповідала бабуся, – Величезні!” – І показувала пухкими ручками, які! Завбільшки з мою голову. Бера! Мариновані! Зараз таких немає. А смак! Мед! – і у неї насправді текла слина, і у мене також.

“А ще дали?” – запитував я, хоча знав, і мені було нецікаво. І Соня згадувала, що поміщиця звеліла подати ще по одній, і потім швидко їх відправила, і більше вона, бабуся, ніколи в своєму житті таких груш не куштувала!

Історія була фантастичною. І не тому, що супергруші, такі, що ані в 2-, ані в 3-літрову банку не влізуть, шийкою не пройдуть. А тому, що Софію Михайлівну, Софочку, Сонюру, Соньку я не міг собі уявити серпанковою панночкою й ангельським дитям, що робить “кніксен”.

Це був “вогонь”.

Ось у вас є маленька коляска і поні, і ви маленька дівчинка, донька заможного єврея, нехай вихреста, і ви виходите з дому в тихому місті Полтаві, і сідаєте в коляску, і що ви робите далі?

Ні, ви, напевно ж, не шмагаєте цього поні і не женете його на міщан і селянок, котрі сахаються на всі боки, та не волаєте на кожному перехресті: “Бий жидів – рятуй Росію!”

– Ой, і була ж я бандитка! – згадувала із задоволенням бабуся. – Мене вся вулиця боялася. Їх всіх відразу забирали («О! Вона вже вийшла!») – Я всіх била. Ото! Мене лишень зачепи! – розчервонівшись, погрожувала комусь Сонька.

Лякливий і кволий хлопчик, я обожнював мою героїчну бабусю за прогулянки дахами та босоніж по снігу, за крадені яйця, які випивала одразу ж і, випросивши в перехожих селянок іржавого оселедця, разом із ними його гризла, присівши на ґанку...

А ще за те, що в 1929 році, п’ятнадцятирічна Сонечка вийшла з дому і на розі Гоголя й Пушкінської зіткнулася з худющим високим парубком. Олівці розсипалися... і рік по тому народився мій дядько, а ще через рік – моя мама.

Дім на Біличанській

У 1960 році, коли мені виповнилося п’ять років, у нашій сім’ї сталася подія – бабуся, дідусь і я переїхали на нову квартиру, в Святошин, вже не село, проте й не місто, – передмістя, дачне містечко.

Містечковий характер будинку, в якому дід Яша отримав квартиру, посилювався тим, що весь перший під’їзд займали сім’ї годинникарів і майстрів по холодильних установках, а другий – інші громадяни з Рибальського острова на Подолі.

Коробейники, Грінберги, Болсуновські, Рудики, Шустермани, Беєрови, а ще Калицькі та Ордамонови, але теж євреї, або євроси чи укрєви, тобто наші рідні подільські метиси або мулати.

У нашому, першому, так би мовити, більш єврейському під’їзді, була, звичайно (чим ми гірші за Фелліні!), і своя не цілком нормальна дівчинка, товста Елька, і прикутий до ліжка паралітик, котрий ходив під себе, і свій “горкий пяніца”, і матері, єврейські матері, і бабусі, і тітки, майстрині струделя й фіша, чепурухи та замазури, гладкі й худорба, глухі та чорнороті, але всі буквально трусилися над своїми дітьми, хоча, втім, не всі…

У другому під’їзді – пролетарському – було вдвічі більше п’яниць, ніж у нас (Газівник і Зеленюк), а також: поліцай із дружиною, Секретутка, Болонка й ті, кому баба Соня не дала особливого прізвиська, – Єгорови – інженери, з двома тихими, блідими, майже туберкульозними, і чомусь хочеться сказати – білоруськими, дітьми.

А врешті наш триповерховий будинок, хоча й височів над приватним сектором, але теж був в полоні свого й чужих садів та огорож, звідки лунали – і гавкіт, і півні, і гусаки, і бджоли, і дзвін колодязного ланцюга. Під вікнами росли тополі та дзюрчала річка Смердючка, що протікала по всій Біличанській далеко, до яру та на третю просіку. Зазвичай вистачало трьох силікатних цеглин, аби й Рудичка могла перейти, не замочивши ніг. Але під час повені, особливо після червневих дощів – вона каламутно вирувала й розливалася як Ріо-Негро та Колорадо, відрізаючи шлях до найближчого гастронома і базару, змушуючи не йти, або ж позичати гумові чоботи...

На подвір’ї природно і компактно розташовувалися сараї. На пагорбі, немов цинкові гриби, стирчали з трави вентиляційні труби льохів. І висіла білизна на жердинах, і голуби кружляли понад голуб’ятнею. І смітник, що вже зветься сміттєзбірником, так само білів, як на Жилянській, але краще, і більше, і чистіше. І все буяло – і жовті кульбаби, і вишні, і бузок, і каштани...

Казкова квартирка

Я пам’ятаю цей перший день, коли ми з бабою і дідом приїхали дивитися квартиру. Ми піднялися під’їздом, що пахне новобудовою, нагору, на третій, найвищий поверх. “Щоб ніхто не скакав на голові!” – як хотіла Соня!

Квартирка була казкова. Дві великі (З1,5 кв.м!) кімнати, високі, – два шейсят п’ять! – стелі, кухня – сім з половиною метрів! санвузол! балкон! батареї! колонка!

– А як тобі двері?! – Дубові?! – Можна горіхи лущити! – Яша почухав спину об одвірок, і бабуся теж, і я. І вони засміялися, і я.

Та найголовніше – наша квартира була на півтора метри більшою за будь-яку іншу в будинку, бо будувала його дідова фабрика, і він там домовився посунути одну стінку.

А мені найбільше сподобався балкон. Висота! Якщо впасти, можна розбитися насмерть! І можна запускати літачки з паперу далеко, аж до річки Смердючки, і спускати, що хочеш, на ниточці, і гратися, коли дощ. Я двічі плюнув слиною вниз і другим плювком попав у перший!

На зворотному шляху, на сходах, ми зустріли сусідку, котра отримала квартиру прямо під нами, Цилю, що молодиться, чоловік якої ще не був паралізований, тітку Цилю з сином Феліксом, а після фільму “Містер Ікс” – Пеліканом.

Зустріч ця відбулася на історичному сходовому майданчику між другим і третім поверхами, місці чудовому в будь-якому сенсі. Під час затяжних осінніх дощів, коли на дворі робити було нічого, а “по хатах” нам ходити тимчасово забороняли у зв’язку із загостренням політичної обстановки та розгортанням військових дій між сусідами (тоді казали: “Ой, я зараз з нею на ножах!”), ми, діти, збиралися тут, на майданчику. Дбайливі бабусі, мами або тітки, щоб ми не сиділи на підлозі – «цемент притягує холод!», – давали нам маленькі лавки або ще краще – баєві ковдри, підстилати.

І ми гралися годинами. У карти, в солдатиків, в “Чапаєва”, в “дочки-матері”, у всілякі фішкові або пізнавальні ігри. І бабусі, мами або тітки виходили нас покликати або виносили нам чого-небудь покуштувати і так, “випадково”, зустрічалися одна з одною і спочатку лише кивали, потім віталися вголос і, звичайно, наставали періоди перемир’я, “мирного співіснування” і великої дружби, тобто формування нових НАТО, СЕНТО і СЕАТО.

«А на нейтральной полосе – цветы

Необычайной красоты!”

І ми, діти, відчували себе квітами життя, хоча й не усвідомлювали своєї миротворчої ролі.

Та це було потім, а тоді, восени 1960 року, я, п’ятирічний, зустрів на сходовому майданчику між другим і третім поверхом чотирирічного Фелікса, маленького арабського хлопчика, з товстими негритянськими губами та плескуватим горбатим носом...

Тоді ми, друже, не поручкували,

Бо нас матусі за руки тримали,

Бо скрізь по дому були наші неньки

Геть на ножах – сусідки-вороженьки.

І ось тепер я сиджу, наче Соня,

На іншому далекому балконі.

Смердючку-річку бачу...

І не бачу...

Дивлюсь на небо і чомусь не плачу...

Переваги «вічка»

А втім, щось я відволікся.

У ізольованих квартирах на Біличанській мешкали комунальні люди. Вони слухали радіо, читали газети, дивилися телевізор й тому цікавилися. Вони розпитували, обмінювалися рецептами, співчували, давали в борг і позичали, інтригували й утворювали блоки, і цікавилися знову.

– Цікаво, хто б це міг бути? – запитувала швидше себе, ніж мене, баба Соня, коли зі спальні ми чули дзвінок у двері.

Справді, це могла бути і глуха Віра, або “Пате-журнал”, і Рудичка – тутешня баба Хая, і Фіра Ордамонова, з котрою бабуся знову розмовляла, і, власне кажучи, багато хто, майже всі.

І Соня вже прямувала відчиняти, та раптом зупинялася та робила мені сурдопереклад очима й руками, щоб я йшов подивитися крізь вічко.

І тут треба сказати, що перше вічко в будинку, як і багато чого іншого, з’явилося в нас. Воно давало необмежені можливості вибору, кому відчиняти, а кому ні, що було особливим засобом човникової дипломатії, і навіть способом заохочення (“Я їй відчинила!”) і покарання (“Я їй не відчинила!”) для окремих мешканців, котрі примазуються.

Звичайно, здебільшого необхідно було дотримуватися таємниці, тобто пристойності, і Соня намагалася наблизитися до дверей навшпиньки, затамувавши подих.

Але сусіди швидко засвоїли такі викрутаси. І, вдивляючись з того боку у вічко, помічали або рух металевої шторки (яку ми через те і зняли), або навіть бачили хазяйчине око, що блимало.

Я ж – ви пам’ятаєте, я був “гострозорим хлопчиком”! – умів зазирати у вічко здалека, не припадаючи до нього, через що я залишався абсолютно непомітним.

От і цього разу я побачив здаля глуху Віру, яка дзвонила вже вшосте чи всьоме, притуляючись до вічка по черзі однією чи другою стороною набряклого обличчя.

Якось обговорюючи з Рудичкою таку поведінку глухої Віри, баба Соня казала: “Що вона – не чує, що дзвінок дзвонить, а нікого не нема? Нащо дзвонити? Ні, вона дзвонить: раз-два-три-п’ять-десять. Як вам це подобається?” І Рудичка з розумінням посміхалася і казала Софії Михайлівні: “Софіє Михайлівно, ви ж знаєте Віру, вона останнім часом зовсім недочуває!”

Так. Та повернімося до нас.

– Це Віра? – нечутно, лише артикуляцією запитувала Соня, вказуючи пальцем у напрямку її квартири.

– Так, так! – кивав я. – Відчиняти? І доки бабуся замислювалася над розв’язанням цього складного політичного питання, я здалеку у вічко виявляв в руках у тітки Віри мисочку з трьома шматками вишневого пирога й вирішував самостійно.

Митттєво зиркнувши на мене (“Це ж на три години!”), бабуся зустрічала Віру найпривітніше: “Заходьте, Віро! Я вішала білизну на балконі й нічого не чула! Заходьте!”

І після того, як тітка Віра не менш як п’ять хвилин пояснювала бабусі, чому вона хотіла зайти саме зараз, і що дзвонила, але ніхто не відчиняв, а баба Соня кілька разів повторювала версію про балкон, білизну та вітер, ми куштували вишневий пиріг, і вже тоді тітка Віра пошепки, тобто як людина, котра добре чує, запитувала бабусю: “Ви чули? Вони знову збивають блоки. Я бачила, як Рудичка розмовляла з Фіркою, а мені присягалася, що ноги її там не буде!”

І баба Соня спалахувала та розуміла, що вона відчинила Вірі недарма.

Укрєви та євроси

Дві сторінки в записнику.

Років із десять тому, коли баба Соня була ще жива та при пам’яті, я записав ці декілька рядочків за її словами, а от зараз знайшов. З’ясувалося, бабисоніна мама, а моя прабабуся Зіна була Златою Яківною Аксельрод, а прадід – Михайло – Мойсеєм Борисовичем Грінбергом. І, ото дивина! Щойно я прочитав ці звучні прізвища, відразу ж велике співтовариство Аксельродів, включно з відомим революціонером-меншовиком, та не менш численними Грінбергами та Грінбергшами по-родинному усміхнулося мені.

Щоправда, був один випадок, коли наша сусідка мадам Грінбергша на прізвисько “Коняка” зчепилася з моєю бабусею, а дід Яша заходився їх розбороняти й випадково поцілив середнім пальцем кулака прямісінько в лоба Давиду, її чоловікові, чоловікові Коняки. Але це було комунально, по-сусідському. Без прокльонів, створених спадковими споминами, без родинної злості, тому що ані Коняка, ані Давид Грінберг, ані тим паче я – п’ятирічний хлопчик, не знали бабу Соню, як Софію Михайлівну Грінберг, й тому не ворушили “брудну білизну”, а знали як “Директоршу”, за чоловіком – Беєрову, уроджену, тобто за метрикою – С.М. Алексєєву.

Я зрозумів, що росіянин я лише наполовину, а друга, аксельрод-грінбергова частина також значна й наближається до 50%, і це значно більше тієї частки, яку я передбачав раніше.

Збільшення єврейської складової в моїй свідомості відбувалося поступово. Допоки баба Соня була Алексєєвою, а дідусь – також незрозуміло ким, рівень мого єврейства становив від 8 до 16%, і це не позначалося на світогляді.

Підвищення ж індексу Аксельрода–Грінберга до 50%, а якщо врахувати татаро-монгольську та інші домішки – до величини контрольного пакету, – зумовило переворот, отаке собі національне сальто-мортале.

Я відкрив для себе, що я не росіянин із домішкою єврейського, не “жулик з родзинками”, а єврей, який обрусів, маца з заварним кремом, “Наполеон”.

Якби Соня була ще живою та прочитала мої розрахунки, напевно, вона запитала б:

“ Чому ж ти не писав це тоді? А тепер, коли кожне “Г”, кожен бандит, репетує, що він жидолюб, і знаходить у себе недоумкувату бабусю на вивіз, і ти так само?!

Де ти був раніше зі своїми відсотками?.. Нова справа! Вони тепер без мила лізуть у тепле місце єврейського народу, і ти туди ж так само? А завтра їм буде потрібна нафта, так що ти думаєш, вони не закриють обличчя від сорому цією ганчіркою і не продадуть бомби на голови твоїх дітей в Ізраїлі?”

Що відповісти? А-а! Хоча жидолюбство – це як соціалізм, перший етап переходу до комунізму. Любство – вже краще. Там, дасть Бог, і велика дружба буде. Дай Боже.

А відсотки – звичайно ж, дурниця. І розуміння того, хто ти: китаєць чи негр, також не є суттєвим. Важливим є інше. Не зневага й ненависть до чужого, а співчуття і пильна увага, входження до свого народу, не до російського, українського або єврейського окремо, а до того і другого, і третього разом, до нашого радянського києво-подільського народу, що проживає в усіх куточках, і у вас також.

Солодке життя. Поема про струдель

Візьміть що є в хаті –

Хороше візьміть:

Горіхи, родзинки...

І так загорніть

З варенням,

З цукатами, –

Все це згодиться.

Бажаєш корицю?..

Хай буде кориця!

Олії ж на деко

Більше налийте!

І газу, послухайте,

Не пожалійте.

На сильнім вогні,

Щоб воно аж шкворчало!

Але ж, мої любі,

Це тільки початок.

Загостреною шпичкою

Перевіряють –

Повільно доходить –

Нарешті виймають.

І ось нарізають

Шматочком достойним.

А потім – ще ні! –

Ще не час! –

Треба викласти на підвіконня.

Моє солодке життя розпочалося з легенди. Мама розповідала, що одного дня, ще до війни, коли вона була маленькою, директор шоколадної фабрики подарував їм хатинку з ведмедями, всю – з чистісінького шоколаду. І, звісно, мама відразу з’їла її, і їй стало погано від переїдання шоколаду, її всю роздуло, вона опухла й довго по тому на шоколад дивитися не могла.

Авжеж, мене брали завидки.

Я собі уявляв, як я відламую шматок ведмедя, першого, а їх ще два, а ще потім будинок – відлитий, важкий, і зовсім не треба квапитися, а шоколад такий бурий, майже чорний, ледь гіркуватий, і слина від нього густа, і головне – не квапитися ковтати.

Коли Яша, ще на Жилянській, водив мене на прогулянки, ми зупинялися біля кондитерського кіоска, і Яша купував мені дві цукерки, “Ведмедика” й “Білочку”, справжнісінькі, а не соєві.

Я розгортав одну, а другу ховав до кишені “на потім”, і там, в золоті, відкривався “Ведмедик”, пахучий, з поперечними вафлями, твердий, і я відкушував його зубами маленькими шматочками, пам’ятаючи про те, що в кишені гріється “Білочка”, в якій іще більше шоколаду, і горіхи. “Ведмедика” та “Білочку” я полюбляв понад усе, хоча й “Ананасні”, і “Спробуй-но, відніми!”, і “Пісні Кольцова”, і “Червоний мак”, і “Кара-кум”, і “Лісову пісню”, і “Пікову даму”, і “Чапаєва” я теж любив, тому що начинка в них була не біла, а яка-небудь смачна, кавова або желе, або з лікером.

Шоколадки купувалися рідко, і прирівняні до них “трюфелі” я покуштував уперше, коли тато приніс ордер на квартиру, і гриз насилу, тверді, справжні. Власне, ось і все.

Це вже згодом з’явилися цукерки в коробках, “Метеорити” і “Планети”, що приголомшували своїм розміром, і “Золота нива”, і “Золотий горішок”, і “Вишня ... і “Чорнослив в шоколаді”, і “Асорті” Львівської фабрики “Світоч”, і шоколадно-вафельні торти, маленький за рубль десять і великий за два десять, які не різалися ножем, такою була якість шоколадного литва.

А наразі я лише тримав у руках фантик від “Гулівера” й дивувався розміру цієї велетенської цукерки.

У нашій родині цукерок на свята не купували, а от у будні мама або Яша, бувало часом, що й приносили зо грамів так сто п’ятдесят, і дитині, котрій шоколад мав безперечно шкодити, видавалася одна цукерка, а потім якось сама по собі й друга, а якщо після їжі, то й третя... Тим часом невдовзі пакетик ставав порожнім, і я нюхав обгортки, неначе незаможні персонажі “Чиполліно”, і мріяв про який-небудь домашній винахід, мороженицю чи вафельницю, або шоколадно-варильну машину, що вичавлює його, як пральна, з “ґоґоля-моґоля”.

Спроби створити кондфабрику вдома, – починаючи з паленого цукру або згущеного молока, які варили довго, як кукурудзу, або тістечок “картопля” з печива, яке перемелюється на м’ясорубці, – не залишають мене й досі.

На початку дев’яностих, коли цукор уже був по талонах, до нас приїхав Серго з Єревана, і повідомив про своє рішення налагодити в нас бізнес з виробництва цукрової вати. Поки ми під керівництвом Серго варили сироп, бабуся зшила з клейонки захисний циліндр діаметром приблизно до метра. У центрі циліндра встановили соковижималку й на відкритий ніж стали лити сироп, який повинен був розлітатися цукровою ниткою, – я вже приготував виделку для її намотування, – але чомусь струмінь розлітався краплями по всій кухні до стелі, і учасники експерименту вкрилися дефіцитними бризками та бабусиними стогонами та зойками. Завдяки клейонці вдавалося врятувати не більше двадцяти відсотків сировини. Так скінчився перший кілограм цукру, другий, пішов третій... І раптом – якоїсь миті промайнула павутинка.

– О! – втираючи солодкі сльози, повідомив Серго задоволено. І пообіцяв, що він обов’язково довідається й надішле нам від фахівця з Єревана – він знає одного такого чудового фахівця – “правильну швидкість обертання залежно від концентрації сиропу”.

У бабусі зберігалося різне кондитерське причандалля: таврові печатки на довгих штирях з ручкою для виготовлення хрустиків, вафельниці та “горіхівниці”, ванночки для льодяників, пасочки різних розмірів і, звичайно ж, оцинковані форми для коржиків: зірочки, серденька, ромби, квіточки тощо.

Коржики вироблялися повсюдно, раз чи навіть двічі на тиждень, нашвидкуруч. Тому що, запитується, із чим дати дитині на підвечірок склянку молока? Або на ніч – склянку ряжанки? Або склянку міцного чаю вранці до роботи Яші?

Покупне печиво, це “Цілинне” або ще гірше “Старт”, ніхто в нас не купував. А пекли коржики – з маком і корицею, з какао й ваніллю, просто обсипані цукром, і най-найпростіші на маргарині чи навіть без нього.

Найпростішим із найпростіших був “підпалок” – корж на борошні й воді з сіллю та содою, погашеною оцтом.

Я просив бабусю спекти “підпалок”, коли закінчувалися коржики та яйця, і маргарин, і бабуся, дивуючись, погоджувалася, нишпорила по кутках і неодмінно згадувала те борошно, питлівку:

– Хіба ж це борошно? – запитувала вона, зачерпнувши рукою з фаянсового барила та висипавши на стіл.

– У нас, у Полтаві, – повідомляла вона, замішуючи, і я стежив, як створювалося хлібне тіло й набрякало, і життя, шипуче, як гашена оцтом сода, уже теплішало в ньому, у колобку, – у нас, у Полтаві, були ось такі булки!

Скептично оцінював я висоту такої булки – вища, ніж ширша – і не вірив, і не вважав це, чесно кажучи, чимось важливим.

“Підпалок” уже підходив! Я хапав його гарячим, розламував і гриз із превеликою насолодою людини, котра розкрила таємницю зерна, борошна та хлібу.

Та, окрім коржиків і підпалків – простих буденних радощів, – були свята: пироги з маком і вишнями, “Ведмедики”, “Наполеони” та “Кутузови” й, нарешті, – струдель, або, як у нас казали, штрудель, – невеличка спіральна галактика, занурення в яку, у ці часточки горіхів, родзинок і варення, що летять назустріч, у ці прошарки насолоди...

Смачно було так, що хотілося, не розплющуючи очей, іще повільніше перемішувати язиком нескінченну матерію штруделя й віддаляти, віддаляти неминучі акти жування та ковтання її.

Краще за всіх штрудель пекла тітка Женя, мама Сашка.

Коли вона починала, і перші потоки запаху струменіли з другого поверху на третій і до неба, старий Болсуновський виходив посидіти на балконі, і Віра глуха, його донька, вкотре запитувала в тітки Жені рецепт, а та кричала у відповідь, поки їй не спадало на думку запросити Віру до себе.

Віра глуха пекла добре, але в неї штрудель мав присмак пісного масла. У Рудички витікало варення й було замало родзинок. Циля та Бузя використовували позаторішні горіхи й не посипали корицею, а у Фіри Ордамонової штрудель з’їдали самі, і через те її діти ходили принюхуватися на другий поверх, до Сашкових дверей.

Це було важко, не піти тоді до Сашка, і бабуся мене лаяла, а коли бувала з тіткою Женею “на ножах”, просто забороняла ходити “по хатах”, а до Сашка – категорично, але штрудель пахнув і вабив, і було найобразливіше, коли Сашко, дожовуючи, зустрічав на порозі й відразу йшов гуляти, не запропонувавши ані шматочка.

Та ось із духовки

Як з піни русалка, –

Засмагле творіння,

Народжене палко –

Його нарізають

Достойним шматочком

І на підвіконня

Кладуть в холодочку...

А пахне, повірте,

Цілком неймовірно! –

В під’їзді, під вікнами,

Містом, по миру...

І мариться:

Геть до небесних сусідів

Пахучеє щастя

Навшпинячки їде.

Старі і малеча

Заходять до кухні,

А там вже так само

Тиняються мухи.

І стогнуть, і плачуть,

Бо сердце ж не камінь –

По тім рушничкові

Гуляти віками.

Всередині ж – Боже мій ,

Так за рецептом –

Ще й додано щастя

Чотири проценти.

А більше – навіщо?

До Бога зневага...

Від зайвого щастя

Буває і згага.

Колонка

Колонко, колонко,

Дівча-комсомолко,

У грудях гарячий вогонь!

І мились – з тобою,

І прались – з тобою,

І йшли в коммунізм під гармонь!

За “правоє дєло”, за ліве, що мали,

Пітніли в поході і ми...

І, як паровоз наш, колонка співала,

Ота, на кухонній стіні...

Будинок було “колонізовано”. Газові, вони тихо жевріли, а то несподівано пихкали та гули потужним відкритим вогнем.

Я й досі люблю дивитися на вогонь як на диво.

Ось нізвідки з ложечки-калюжки воскової язичок прозорий, блакитненький. Торкнув невміло, дихнув – і немає його, був – і нема. І калюжка тьмяніє й покривається кіркою, і ґніт, неначе обгорілий електричний стовп.

А газетою – підпали, і поповзе бочком вогненна змійка, і повзе вона – я чомусь у цьому впевнений – зі швидкістю часу. Або час – зі швидкістю вогню. А чому так? Ні, не подобається мені це пояснення, але іншого не знаходжу.

А пам’ятаєте в Гумильова?

...Закричал громогласно

В сине-черную сонь

На дворе моем красный

И пернатый огонь.

Ото насолода – не відвертаючись, дивитися вглиб багаття, у самий жар і відчувати, як обличчя пашіє, яриться, а там усередині виникають і зникають струмені й плескоти стихії, у якій ані птахи, ані тим паче метелики – взагалі ніщо жити не може, а отже, й сам він – вогонь – живий і чарівний.

Треба сказати, репутацію колонка мала не вельми яку. Із достовірних джерел було відомо, що вони вибухають. Де, на яких полігонах ставалися ці вибухи, природно, замовчувалося, але про величезну вибухонебезпечність колонок розповідали кожній дитині, і, зрештою, в це повірили й дорослі.

Тітка Бузя, Пеліканова тітка, спочатку побоювалася запалювати колонку. І ми чули (Коробейники жили під нами), як вона кричала Цилі: “Іди, запали!” Та невдовзі вона також призвичаїлася й уже кричала: “Іди, я запалила!” І Циля поспішала з далекої другої кімнати на тітчин заклик, бо всі розуміли, скільки газу “витрачає” ця колонка, і що таке – гаряча вода!

“З-з-з”, – вимогливо дзвонили в двері й, кинувши на ходу: “Київгаз!” – прямісінько на кухню поспіхом проходив сутулий похмурий чоловік із маленькою валізкою. Він моментально запалював сірника й підносив до конфорок і, маніпулюючи ним, запалював їх – чотири – одним, єдиним!.. А одного разу, коли сірник уже догорів до подушечок пальців, він перехопив його, обгорілого, за голівку, і сірник згорів зовсім, цілковито, і це було класно!

Шаманські паси людини, що поводилася зі смертоносним газом і вогнем, як фокусник із шовковою хустинкою, зачаровували.

Навіть баба Соня, котра гасила свічі, як метеликів, двома наслиненими пальцями, та хлебтала окріп, неначе квас, навіть героїчна Соня непомітно в коридорі давала газовикові карбованця, і він обертався й вимовляв: “Тяга нормальна”, – і йшов до сусідів. “Як-не-як, а має живу копійку” – казала бабуся схвально.

І мені його робота подобалася – пожежна, і сірники дають.

Квадратний вогонь газової колонки вражав організованістю й армійським порядком. Рівне гудіння повідомляло, що субота, день купання та прання, необхідних домашніх справ. У ванну з шумом лилася вода, окріп. Баба Соня безстрашно занурювала туди руку, перевіряючи для мене, і збільшувала напір холодної. Трохи згодом вона перевіряла ще раз, змішувала воду рукою й міцно закручувала крани.

Шум води, помножений на гудіння колонки, уривався, і в цій тиші повільно, учепившись за бабусину руку, опускав я спочатку одну ніжку в украй гарячу воду та мерзнув рештою тіла й покривався гусячою шкірою.

Так поступово я сідав і вже сидів, розігрітий. І розпочинався процес купання. І піни – м’якої, тілесної, що потрапляє в очі, і обливання чистого до рожевої невагомості тіла, і розтирання махровим рушником аж до почервоніння, і, нарешті, обгортання з головою та перенесення в спальню, у білу постіль, що пахне чистотою, і там уже – розчісування та казка.

Літній полудень

Полудень. Липень.

Сонечко рясне,

Тепле, омріяне, наче дівча...

Я засинаю біля бабусі –

Я ще маленький –

Я вже дорослий!

Про наречену мріяти – час!

Полудень. Літо. По килиму – річки,

Сонячні ріки веду золоті.

Дещо примружив тонесеньке вічко

Бачу дівчисько – теж п’ятирічне –

Парою – з вишнею – на самоті.

На самоті! – і тому не вагаючись,

З хлібом, із маслом, з цукровим піском

Геть босоніж, через східці плигаючи, -

Слідом бабуня гука, не встигаючи –

А я вже – під вишнею, поруч, бочком...

А навкруги – наче цукром припушені

Хмарки – на небі. А ми – на землі,

Двоє на лавці – чистії душі -

Хрумкають, рота напхавши, цілушки

Поруч із сонцем, солодким, як хліб...

У цьому романтичному вірші є певна часточка правди.

Вікно спальні справді виходило на схід. І ранкове Сонце, трішечки затьмарене тюлем, і – чисте, яскраве, золотило візерунки, річки килима, якими я чомусь любив водити вказівним пальцем, прокинувшись.

Я прокидався пізно, близько десятої, або й пізніше, і ще довго лежав на двоспальному ліжку, мріяв і грався з Сонцем.

Не розплющуючи очей, але й не мружачись, ледве піднявши брови, щоб тонка плівочка вічка натяглася й стала прозорою, абрикосовою, – захоплююче поринати в зеленуваті й фіолетові сонячні плями, у бордові круговерті лави, у хвилі й вогні, і ніжитися під уранішнім, вже зігріваючим сонцем і не квапитися.

Не менш цікаво, поставивши долоньку між оком і Сонцем, розглядати її на просвіт, намагаючись, як на рентгені, побачити кості, жили, загалом, усе, що всередині.

Дитяча ручка просвічувалася, проте доросла – повертаю і так, і так – не хоче.

Хоча, пригадую, бабусина пухкенька ручка світилася, не те що моя, дитяча, та все-таки...

Дин-дин-дин – стукало в батареї, і за стукотом я впізнавав Феліка (ножиці!) і біг на кухню, до бабусі, кваплячись не спізнитися, а раптом без мене щось почнеться.

А далі у вірші правди зовсім мало – буханця з маслом і цукровим піском мені не давали – переб’є апетит! І босоніж нам, міським дітям, ходити не дозволялося.

Наречена, а тим паче сидіння поруч, разом із дівчиськом – це брехня, цього не було, й бути не могло. І навіть не тому, що пацани засміють, а просто.

І все-таки я не схибив проти істини, – вірш цей правдивий за найвищим критерієм. Бо заради майбутньої ілюзії людина впадає в спокусу, а заради минулої, яка не вимагає вже нічого, окрім пильного споглядання та насолоди, готова очиститися й подякувати Богові вільним босоногим летінням униз, до Неї, лункими парадними.

Концерт ветеранів

Прогулянка була чудовою. Парк понад Дніпром і серпень, що спливає. Яскраве сонце й тіні після дощу. Дерева ще повні дощових крапель, хоча вітер налітає та струшує їх багацько, і хтось верещить і вибігає на відкрите, на сонце, начебто трясуть зимові яблука й може вдарити боляче.

Я не біжу. Я йду поміж стовбурів, таких високих, що листя, крона, здаються окремими. Дерева в парку, точніше, стовбури їхні, – двох видів – чорні та біло-салатові.

Чорні – поламані, в чорних так само борознах, вологі, просякнуті водою. Білі стовбури гладкі, просохлі, пружні, немов шиї динозаврів, що ростуть просто із землі.

Алея виводить мене до літнього театру, де відбувається концерт ветеранів.

На сцені звучать романси та пісні воєнних років у виконанні сивих і порохнявих співаків у чорних фраках і співачок у так само чорних вечірніх платтях.

Напрочуд жвава ведуча, котра грайливо забуває прізвища авторів пісень і нібито як компенсацію повідомляє перед кожним номером неодмінно ім’я, по батькові та прізвище акомпаніаторки.

“За роялем...”, – повторює вона, і зал плеще в долоні, віддаючи належне допоміжному персоналу.

На лавочках, розташованих амфітеатром перед сценою, ще сивіше та тихіше, і, звичайно, вечірні плаття не переважають. Концерт благодійний, безплатний. Публіка вбога та вдячна й не шкодує оплесків. Я роздивляюся стареньких, які доношують доперебудовницьку одежину, і думаю про своїх, котрі рахують кожну копійку, і серце щемить.

“Чиї ви, старці?” – пригадується крилата фраза, що залишається без відповіді. Хоча відповідь відома – нічиї. Ані державі, ані дітям немає до них жодного діла.

Посеред двох прямих, мов конвоїри, білооких старих у парусинових капелюхах сидить не старий, хоча й лисуватий, чоловік і дивиться в куток. Часом він підводить голову, дивиться на сцену й якось убік, витирає долонею засмаглу лисину і знову, уп’явшись у підлогу, думає про щось. Про що?

Ні, не схожий він на меломана, та й музика не така. А схожий він на підсудного, і судді зі сцени кожним своїм романсом оголошують йому щораз той самий вирок, і народ аплодує, а він вироку не чує.

– Любий мій, – подумки звертаюся я до підсудного, – ви ж ще не стара людина. – Що вам до цих, котрі граються в молодецтво на сцені, а тим паче – до глядачів? Що?! Ви ж – не старий! Геть звідси! Ідіть на міст! На Чортів місток, що видзвонює під ногами, де висота та страшно, і далечінь за Дніпром фіолетова. Киньте ви ці спогади. Живіть зараз!

Тридцать перше

З’ясувалося, окрім шести людських почуттів, є особливе – невеселе, яке можна було б визначити, як старече, передосіннє або передзимове, фінальне, - стан, добре знайомий людям літнім, або, якщо хочете, настрій, до якого, втім, уже звикли та не звертають уваги.

Почуття це народжується в дитинстві. Ось і я вперше відчув його тоді в бабусі на Біличанській. Тридцять першого серпня...

Тридцять першого серпня, якщо тільки 1-ше вересня не припадало на вихідний день, мене охоплювало бридке відчуття, яке ані зневірою, ані тугою, ані сумом назвати достоту не можна.

Спроба з’ясувати, що це таке, мало що дала. На репортерське: “Що ви відчували 31 серпня?” – мій син відповів: “У-у, завтра до шко-о-ли!” А коли я запитав: “Ну то й що? Там же друзі, невже нецікаво зустрітися?!” – відповіддю було: “У-у, не хочу!”

Дружина моя пригадала, що день цей, 31-го, здавався зранку особливо довгим, як розтягнута мить, але з кожною годиною спливав, і це добігання кінця відчувалося фізично. А мій батько, навпаки, пригадав швидкоплинність того дня, останнього, вільного...

Я прокинувся, як завжди, радісно, і раптом пригадав, що завтра до школи й сьогодні ввечері повертатися від бабусі додому, на Воскресінку.

Якби Фелік не постукав у батарею, я поринув би в це бридке почуття та скиглив до сніданку, і бабуся торкалася б губами мого чола, перевіряючи, чи нема температури. Та Фелік, на щастя, постукав, і я, як зазвичай, побіг на кухню та, кваплячи бабусю, ковтав, не жуючи, і навіть не помітив, що “Пионерскую зорьку” – щоденну радіопередачу – було присвячено школі.

День видавався нескінченним, я біг сходами і вже чув, як Шустрик надуває м’яча, і ось бабуня гукнула мені з верхнього майданчика:

– Гляди ж, не біжи, як скажений, завтра до школи!

“Завтра до школи!” – лунало в парадному, і вийшов я вже не поспішаючи, немов людина, котра подорослішала на рік. Ми наганялися у футбол, а після футболу побігли на будівництво, на теплий ззовні пісок, і там рили ходи, а потім почали будувати з дощок і руберойду бліндаж, і Сашко Газівник пообіцяв увечері винести ліхтарик, і я відразу не зрозумів, що це вже буде без мене.

А зрозумів я це, обідаючи, коли бабуня, дивлячись на годинник, захвилювалася, що нема мами й тата за мною, і ось тоді вже остаточно дійшло.

Усе-таки, пообіцявши не ганяти, я попрохав дозволу ще на вулицю, нібито зустрічати маму з татом, і на подвір’ї вже сиділи на лавці, грати не хотілося, і на душі було безрадісно, тобто сутужно, сумно й гірко водночас. І до мами, котра ввійшла у двір, я побіг, але не так, не щодуху, і зупинився, не добігши, і підійшов.

Матуся захвилювалася, торкнулася губами мого чола й повела одягатися.

Мене, відстороненого, квапили, бо на Воскресінку, на Лівий берег потрібно було добиратися двома трамваями, з пересадкою, кожним від кінцевої до кінцевої.

Шлях був довгий, понад дві години, і в кожному трамваї я засинав, немов космонавт в анабіозі, і вже на Воскресінці, розбурканий і геть очманілий, випадав із наповненого електричним світлом трамвая – у вогку передосінню темряву.

На базар

До базару, на третю просіку, можна було дістатися двома шляхами.

Можна було йти Північною – дачною вулицею, прокладеною через височенний сосновий бір.

Пізніше, коли я побував у Юрмалі, я зрозумів, що вже бачив щось подібне прибережне, північне у нас, у Києві. Тільки замість прибою, там, на Брест-Литовському проспекті, деренчав трамвай.

Мене цей шлях не приваблював. Північну було видно наскрізь як Невський, і, крім кори для корабликів і шишок, Північна нічого особливого не обіцяла. Але була ще дорога саме Біличанською, через занедбану дачу, униз, до яру, а яром через струмок по тракторних покришках, і вгору, повз марельку та шовковицю, у прохід між двома парканами – прямісінько на площу перед базаром, просто в спину гасовій крамниці.

Звісно, бабусю важко було вмовити йти цим шляхом.

“Буду я лазити в багнюці!” Але я просив, і Соня погоджувалася. Мені здається, що і їй хотілося пройти яром і, трішки побоюючись, – замкненим простором безлюдного провулка. Іншим серйозним аргументом була прохолода – цей шлях був у затінку, з яру віяло холодом, а якось, на травневі, ми докопалися до брили брудного злежалого снігу.

Бабуся узяла два бідони – білий емальований для сметани, і квадратний, бляшаний для гасу, у кошик поклала гаманець і останній винахід господарської думки – нейлонову авоську, що розтягується, яка порожньою була завбільшки з долоню, а з вантажем розтягувалася до розмірів великого відра для сміття.

...Яша, коли привіз цю авоську з Угорщини – яскраву, жовтогарячу, з двома трубчастими пластиковими ручками, – радів, розтягуючи, демонстрував її неймовірні можливості, засовуючи туди ще й іще. Бабуся хвилювалася, щоб не порвати, та Яша хотів запхнути ще й балетку, і треба було бачити, як усе-таки акуратно заштовхав і її. І, сидячи втрьох з авоською-рекордисткою на кухні, розтягував, просто торкався, мусолив жовтогарячі волокна й радився з Софою щодо цієї рацпропозиції на фабриці...

Треба сказати, що на базар бабуня вдягалася не так, щоб «всі вони захлинулись від заздрощів та злості», але, звісно, не в лахміття, не в абищо. Це вдома вона могла ходити в пахучому від чистоти та американського мила дранті, проте на людях... Я не пам’ятаю в неї базарної сукні, яку не страшно було забруднити.

Ось і цього разу на ній було бежева (кава з молоком) крепдешинова сукня в дрібненьку квіточку та білі лакові босоніжки, що гарантують легкий передінфарктний стан у Тецьки (із безперечною щасливою реанімацією!), бо моїм шляхом ми проходили повз Тецькині вікна, і це був третій, вирішальний аргумент на мою користь.

Мені надягли шапочку, й ми пішли.

У яру було темно та холодно. Я перший вибіг на сонце, на самісіньке пекло, і теплота його пройшла в мої голі ноги до кісток, як гаряча ванна. Ширина проходу між парканами дозволяла пересуватися ним, розставивши руки й ноги і торкаючись долоньками то одного, то другого паркану. Так, розгойдуючись, я дістався середини, як раптом ліворуч на паркан кинувся величезний собака, вдарив по ньому лапами, і хоча я знав, що паркан міцний, відсмикнув руку та зупинився, озирнувся.

Бабуні ще не було. Собака гарчав і рвався, я позадкував, та ось, відсапуючись після підйому, з’явилася бабуня, невдоволена (“Кому я казала, не гнати! Я скакатиму за тобою по горах?!”), гримнула на собаку (“Якісь ненормальні живуть за цим парканом, тримати такого психічного собаку!”), заспокоїлася, і ми вийшли на площу.

Площа перед базаром була вкрита шарами старого асфальту, висохлого на сонці бруду, а також нашаруваннями чистого білого піску невідомого походження. На піску стояла гасова крамниця, зшита з чорних, вимащених у мазуті листів.

Назовні сидів кочегарного виду голий до пояса чоловік і наливав мірним кухлем з довгою вертикальною ручкою гас.

У роті його мокріла сплющена хрест навхрест цигарка, яка приліпилася до нижньої губи.

– Несмачно, – подумав я, – тому що днями сам згорнув з газети трубочку, вологий кінець її розм’якнув, розповзся на кашку, і я довго плювався.

Передусім ми пішли до овочевого магазину. І, підходячи до нього, я побачив дещо. Назустріч, із вилупленими від заїкуватості очима, йшов татусь Сашка й ніс авоську, у якій на чомусь верхи стояв ананас.

– Здрастуйте, Софо Михайлівно, – першим привітався він радісно. – Ось! Дають ананаси. Я взяв.

Бабуся подивилася на нього, потім на ананас, потім знову на Михайла Ароновича. Тато Сашка страждав на епілепсію, і бабуся, коли вона була в дружбі з Женею, Сашковою мамою, співчувала їй і жаліла його, а коли була з нею “на ножах”, то жаліла його подвійно та казала, що він працює як віл, з ранку до пізнього вечора сидить у своїй будочці на базарі та труситься як осиковий листочок.

(... Тому що, як ви розумієте, все ж не можна оформляти, щоразу він тремтить, коли навіть своїм: “Я зараз, – бере ручку, – випишу вам квитанцію,” – чекає, щоб сказали зі значенням: “Дякуємо, Мішо,” – мовляв, не треба... А не дай Боже? А якщо фінінспектор? Усе! У Циліка відібрали патент. Він рік був на голій зарплаті...)

Овочевий магазин було оповито запахом ананасів. Повіяло з гірки за спиною продавщиці, де їх було акуратно викладено, і поруч на прилавку, з тарілки, де ананас лежав розрізаний, спливаючи соком.

Люди брали добре. І не тому, що “Їж ананаси, рябчиків жуй...”, і не через стадне почуття. Мабуть, ананасами війнуло з “Дітей капітана Гранта”, з музики Дунаєвського, з Гагаріна, що мусив ось-ось полетіти...

У мої шість років ананас став для мене тим самим, чим у дванадцять – дуріан.

Ви, звісно ж, пробували дуріан?! І на Бессарабці не бачили?

Авжеж! Дуріанів у нас ніде купити не можна, бо в них найніжніша у світі м’якоть і вони моментально псуються.

І я, ясна річ, не бачив його і не куштував. Я читав. У товстому жовтогарячому томі Майна Ріда, в “Острові Борнео” і йшлося про дуріан, або дур’ян, про найнебезпечніший, найсмердючіший та найсмачніший плід у світі!

Ось він – куля у шипах, зривається з дерева – бах! і голова розколюється шипом, а йому хоч би що!

І ще в них наймерзенніший, огидний запах – такий сморід, що неможливо дихати й треба затискати ніс, коли підносиш шматочок до рота.

Але той, хто бодай одного разу маленький шматочок спробував, ніколи вже не може відірватися від дуріана, такий це приголомшливий плід.

Чи міг я тоді припуститися, що колись і справді доберуся до фантастичного дуріана? Десь на краю світу? На острові Борнео?

Та ось минуло тридцять років, і на тому самому Борнео, посередині Індійського океану, здобув я омріяний плід. І кадазан-дузунці, торгуючись і розхвалюючи товар, повідомили мені під секретом, що там, у самісіньких джунглевих нетрях, росте ще смачніший – і без запаху дуріанського та без шипів! – росте божественний Тарап! І якщо я ще раз приїду сюди...

Пісочний час

Наша – бабусина – квартира у Святошині була обставлена добре. Не те, щоб шикарно, ні. І не можна було сказати про неї “квартирка, наче лялечка”. Але кухня стояла чеська, “какао з молоком”, і в першій – парадній кімнаті – “Хельга”, і в другій – опочивальні – полірована дзеркальна шафа та скриня.

Загальний добробут доповнювали холодильник “Дніпро”, телевізор із широким (43 см) екраном, радіола й настінний годинник з боєм.

Меблі були добротні, солідні, навіть із певним шиком.

У кухні, наприклад, мене вражав пісочний годинник. На відміну від звичайного, настільного, який кожен міг купити за сміховинну суму в аптеці, цей висів зсередини на одній із численних дверцят кухонного буфета.

Золотим ключиком я відмикав дверцята з білого шоколаду, котрі хотілося лизнути як обкладинку “Книги про смачну й здорову їжу”, і перевертав годинник з пісочком кольору марганцівки.

Пісочок сипався безупинно та насипав акуратну гірку, і тоді годинник, закріплений гвинтом посередині, перевертався пальцем, і все починалося спочатку. Я переводив його легко, наче стрілку годинника, і пісок знову витікав, працював.

Невдовзі я помітив: коли годинник розташувати під нахилом, то сипалося повільніше, струмочок тоншав , і час розтягувався.

Я все намагався встановити його на мінімальну швидкість, щоб час спливав по піщинці, але піщинки, як пил, липли одна до одної, і течія припинялася.

Тоді я помалу підштовхував, зрушував цей часовий термометр, але струмінь ставав сильнішим за бажаний, а по піщинці не вдавалося, не виходило, не підкорявся цей пісковий час і, роздратований, я запускав їх, як пропелер.

Що відбувалося в цей момент у всесвіті, укладеному в скляну колбу годинника? Час смикався туди-сюди, світи, червоні від напруги, зіштовхувалися й терлися боками, найтонші пилові хмари осідали на стінках, і, щоб уникнути глобальної катастрофи, бабуся категорично заборонила мені ці пустощі.

Залишалося тільки ніжно торкатися, прискорюючи або сповільнюючи перебіг часу, або розташовувати годинник паралельно землі, поділивши пісочок порівну на дві безтурботні марсіанські пустелі.

Комбайни: Торшер-бар ТБ-1

Парадна, велика кімната зустрічала кришталем у великій кількості, старовинною вазою “кавказького” срібла та торшером із баром.

Торшер-бар!

Річ особлива. Так хочеться назвати його по-військовому стисло, немов літак або танк, скажімо, ТБ-1. Виявляючи тим самим загальну повагу, котру всі довкола мене, – і сусіди, і діти, і Яша, і баба Соня – мали до “комбайнів”.

Ви зрозуміли, не до тих, не польових. А так, щоб декілька в одному, щоб якщо диван, то й ліжко, якщо радіо, то й радіола, а ще краще – “комбайн”: телевізор, приймач та програвач в одному. Ще не було пральних машин-автоматів, та наша вже прала, і хоча вручну, проте віджимала білизну, що прирівнювало її до ПеПеШа чи ПеПеДе – пістолетів-кулеметів Шпагіна та Дегтярьова. По телевізору вже розповідали про пилосос-натирач підлоги Синельниківського заводу, проте і наш пилосос “Ракета” вмів уже і смоктати пил і білити.

Діалектика подвійної, ба навіть потрійної користі геть-чисто захопила свідомість людей. Я пам’ятаю, Яша дбайливо ставився до своєї безмін-рулетки, і був не проти, якщо вже зважити що-небудь, то й виміряти відразу, так, про всяк випадок.

Люба серцю авоська-гаманець завжди лежала в нього в портфелі, лінійка-гребінець стирчала з нагрудної кишені піджака, а ріжок для взування та чухання спини акуратно висів біля дзеркала, очікуючи на будь-яке своє застосування.

Треба сказати, “комбайни” працювали так собі, тобто гірше, ніж те саме, придбане окремо. Давид, приміром, тільки й робив, що лагодив то приймач, то телевізор, то замінював голку у хвалькувато купленій ним телерадіолі “Бєларусь”.

“Занадто хотів усе!” – хитала головою бабуся, підкреслюючи власний правильний вибір просто радіоли. При цьому ніхто не зловтішався, а навпаки, поєднання корисного з корисним викликало в населення шанобливе ставлення до “комбайнів”, розумних машин, – проте з певною поблажливістю, мовби до дітей. Справді, попри певну складність, “комбайни” ще тільки тяглися до роботів, і були, хоча й одушевленими, але нерозумними створіннями.

Я пам’ятаю, як, подивившись “Людину-амфібію”, Віра глуха ганьбила нашу медицину, і цього, так би мовити, доктора Сальватора:

– Тоді він міг, а тут він не може! Так приший йому інші! – маючи на увазі легені, і жаліла цього бідного хлопчика, і співчувала йому, Іхтіандру, наближеному до “комбайнів” з іншого, людського, боку.

А взагалі бабуся дотримувалася поміркованості, але, звичайно, не такої, щоб у кожного, не в кожної, перепрошую на слові, “жука та жаби”. Тому Торшер-Бар (ТБ-1) був на Біличанській один, а, можливо, і на весь Святошин. Це була винятково гарна річ. Югослави ж таки золота й полірування не пошкодували! Темно-салатний абажур із золотою облямівкою та шишечкою переходив у вигнуту золотаву спинку з фігурним прорізом, неначе в арфи. Плавно, лінією шахового коня, спускався він до тумбочки-бара, і вже ось тут відкривалися нові чудеса. Потягну за ручку-квітку – і дверцята ледь чутно клацали та відпадали вниз, явивши так само салатне, прошите золотими гвіздками й ниткою нутро дзеркального бара, щедро залите електричним світлом.

Значно пізніше, коли я почув висловлювання українського радянського класика про “аркодужне перевисання до народів”, я чомусь уявив бабусин торшер-бар.

Але тоді, гадаю, ніщо не могло з ним зрівнятися.

Торшери вже були. Круглі, немов поставлене догори відерце для паперів, вони стояли на алюмінієвих лижних ціпках і справді давали вечірнє освітлення.

І що? Кому воно було потрібно? Лежати без діла з книжечкою на дивані – цього в нас не розуміли. Та й хто дозволить вилежуватися в парадній кімнаті на ісландському диванному покривалі?! Книги ж не вельми читали, газети читали на кухні, а слова “інтимна обстановка” розуміли як бардак.

Ні, “просто торшери” припадали пилом і вмикалися хіба що на ялинку. Не менш важка доля спіткала й бари. У другому, пролетарському під’їзді просто не розуміли, як це можна не допити. Мірою пиття, як і мірою роботи, була пляшка. Газівник ніколи не брав чвертку, а лише півлітра. І навіть якось обматюкав Рудичку, коли вона спробувала вручити йому щось узагалі бридке, справедливо іменоване “мерзавчиком”.

Маленька Рудичка ходила потім із цим мерзавчиком по сусідах і виправдувалася: “Коньяк же!”, – та ніхто їй не співчував.

У першому, нашому під’їзді, на свята купувалася пляшечка сухого вина, а краще все-таки двійко пляшечок пива, і Яша пітнів, і закупорену іншою, корковою пробкою, пляшечку ставив не в бар (прокисне ж!), а в холодильник, щоб допити завтра.

У нашому торшері-барі років, напевно, зо двадцять стояла непочата пляшка кубинського рому з усміхненим негром у човні на наклейці. Потім, по закінченні цих двадцяти років, батько таки вмовив бабусю її відкоркувати, і всі плювалися: “Гидота!” А тоді дві пляшки рубінового рому – реальна та її віддзеркалення – підсилювали внутрішнє багатство бара.

Торшер-бар з’єднав, таким чином, дві модні, але взагалі-то – непотрібні речі, і саме ця непотрібність у квадраті, полірована, золочена, виняткова, викликала сусідський інтерес, і на нього досить довго приходили дивитися, немов на оглядини.

Однак ТБ не телевізор, і навіть не радіола, і так поступово він перетворився на звичайну шафку для дрібничок і фотографій під склом і в міру старіння ісландського покривала Яшуня дедалі частіше лягав поруч з газетою чи книжкою – пригодницькою або про життя.

«Гарна річ!»

Дідусь любив читати. Він полюбляв лягти в першій, парадній кімнаті на румунську із крученими полірованими поруччями софу, застелену ісландським покривалом, підклавши під голову щойно принесену з балкона, з морозу пухову атласну подушечку, що пахне снігом.

Коли цей бік вже ставав теплим, можна було перевернути на зворотній, не боячись подряпатися об зламані в пральній машині ґудзики – під напуском ховалися мініатюрні кнопочки, я таких ніде більше не бачив, які не іржавіли й кнопилися без зусиль.

При цьому верхнє світло – у нас була кришталева, чеського кришталю у вісім свічок (так, такі лампочки, як свічі!) і дроти – у скляних вигнутих трубках, – шикарна була люстра на два вимикачі – на вісім і на чотири лампочки – а однаково багато! – тому вона не включалася, а запалювався торшер-бар (вище я описав: прошиті ромбиками, залиті світлом дзеркальні нутрощі, і кубинський ром, сяючий на світлі немов рубін, і м’яке клацання дверцят, і кінський вигин самого торшера – цінна деревина, золота облямівка, проріз арфічний, плісе з шишечкою – не повторюватимемося) – дідусеві він дуже подобався. І він вмикав – прилягти ненадовго, почитати.

Звичайно, розлежуватися часу не було. Після роботи, – а він приходив о сьомій, о пів-на-восьму, – поки поїсти, не кваплячись, поки розповісти, обговорити-порадитися з бабусею, таке, інше. Потім щось треба вдома, або щось підшити, підкоротити, або набійки. “Так, як Яшуня, ніхто не зробить! – констатувала бабуся. – Акуратно, міцно, а випрасує – не відвести очей!”

Я пам’ятаю, як він сидів уночі на кухні, переписуючи конспекти з політекономії та історії КПРС. (П’ять років у московському вузі у похилому віці!?) Сидів ночами, переписував. Акуратно, кожну літеру – окремо, за ранжиром. І виходили вони однаковісінькі на зріст, як стібки, один в один.

Почерк у нього був зі зворотним нахилом, коли букви йдуть як на першотравневій демонстрації – колонами, гордовито, грудьми вперед, відкинувши голову назад – трудівники, майстри своєї справи.

Ось і книжки він читав товсті, добротні, читав так само, як і писав, і підшивав, тобто не кваплячись, сторінку за сторінкою, не забігаючи наперед і не зазираючи в кінець. А прочитавши, дочитавши до кінця, довго витирав і ховав у футляр окуляри, і якщо книжка про життя сподобалася, казав: «Гарна річ!» Про пригодницькі я такого не пам’ятаю...

Розлежуватися часу не було. Але в неділю, десь о четвертій годині дня... Прилягти, почитати, задрімати... На годинку-другу...

Недочитана книга... З окулярами-закладкою... На торшері-барі.

Як знімали вишню

Головні свята – річниця Жовтневої революції, Травневі та Новий рік – припадали на весну, зиму й осінь.

Улітку свят не було. Літо саме по собі було святом. І особливо в липні, коли знімали вишню.

Ні! На Біличанській не могли рости “Три тополі на Плющисі” або ж “Ці три берези...” Тополі з пухом, який всі кляли, звісно ж, росли. Саме під вікнами, щоб краще летіти. Але це було не те. Це не були національні дерева нашого двору. Про них не можна було розповісти вірш “Три пальми” чи намалювати картину “Граки прилетіли”.

У нас на подвір’ї росли три вишні, трикутником. Великі, крислаті, вони стикалися гілками та були тричі корисними.

По-перше, вони давали затінок і м’яку, таку густу траву, що не зіжмакувалася навіть ватяною ковдрою й лежала горами, її доводилося топтати, вирівнювати.

По-друге, вишневий клей – радянську жувальну гумку, від якої могли злипнутися кишки, й тому бурштинові, схожі на касторові, кульки не висмоктувалися до кінця, а випльовувалися в траву, до мурашок.

І, нарешті, по-третє. Їх навіть не можна було трусити. Розгойдуючись на ніжці, вона відривалася, і ще в повітрі, у польоті пирскала, переповнена соком, і летіла, і падала в траву, немов паперова бомбочка на асфальт.

Шляп! І лежить, тріснута, з кісточкою, що вилізла назовні, в калюжі власного соку.

Можна було, звичайно, лізти та зривати руками. Але потрібні були напрочуд обережні медичні пальці, аби вона не луснула в момент зривання. Крім того, в долонях уміщувалося не більше двох. І за найменшої – ледачої – спроби додати до них третю, вони пирскали, або стікали, або ж вислизали з рук і летіли на голову та майку того, хто стояв унизу.

Вишні були накачані соком. Ніжка висмикувалася, і він ішов звідти, пузирячись, як слина з ніпеля, і цей газ, кров’яний вишневий тиск, виштовхував кісточку, неначе здавлену та кинуту великим і вказівним пальцями.

Тоді винайшли смикавки. На кінець жердини, можна для білизни, найкраще накручувався залізний дріт і кінець його затискався літерою “Л”, а під нею – інший дріт утворював каркас для кулька, марлевого або ж целофанового, пришитого бабусею.

Вишню підводили до “Л” й вона відокремлювалася від ніжки та скочувалася до кулька, але частіше – лускалася ще вгорі, розприскуючи на небі червоні святкові салюти.

Вишню збирали діти. І обов’язково хтось падав і ламав руку, а малий Вовчик Зелений падав лише головою вниз (і нічого!) та ще вихвалявся черговим шрамом на виголеній маківці.

А потім урожай несли до столу, великого дворового столу, і висипали гірками та грали в карти – в п’яницю та в дурня, а подорослішавши – у кінга і в преферанс.

І все забарвлювалося, заливалося й просочувалося соком, який стікав з дірявих кульків і вишневих пагорбів.

За віст платили зазвичай одну вишню. І це було чимало, якщо врахувати, що здорові хлопці з гуртожитку грали по чверть копійки, тобто чотири вишні – одна копійка.

Але ми ніколи не розплачувалися грішми. Це заборонялося офіційно. У що можна було конвертувати вишні, так це у вареники, за курсом 5 вишень – один тривишневий вареник. Якщо той, хто програв, погоджувався на конвертацію, йому надавали відтермінування платежу до вечора, коли над столом підкручувалася та світилася лампочка, і Циля, і Фіра, і Болонка з Секретуткою, котрі не мали дітей, і Коняка несли до столу глибокі тарілки й маленькі каструльки з варениками, і “дорогі діти й шановні товариші дорослі” забували про картярні й некартярні борги та їли їх смачно, із пирсканням, із білою, мов місяць на небі, сметаною та сонячним вершковим маслом.

Перебираючи гречку

Одного разу в Ужгороді я спостерігав картину, що з незрозумілих тоді причин закарбувалася в моїй пам’яті. Біля хвіртки багатого обійстя дівчатка обговорювали вишивання. Старша з них, років тринадцяти, гарненька, вже свідома цього, пестила пальчиком полотно, напнуте на круглі п’яльця. Розмова точилася угорською, я нічого не розумів, та не йшов, хоча стояти було ніяково, не йшов. Юна красуня, сповнена дівоцтва, поводила то одним, то іншим – середнім і безіменним – пальчиками по шовкових нитках вишивання, начебто торкалася міцних мускулястих плечей чи засмаглих чоловічих грудей, вивчаючи його молоде тіло, і йому було трохи лоскітно, та, прикривши очі, вслуховувався він у цю боязку дівочу ніжність, в оксамитові пальчики та вдихав запах чистоти, молодості й квітучого трояндового куща біля хвіртки.

І лише зараз я зрозумів, що вже бачив цей хвилястий рух пальчиком, однак без манірних вигинів і легкої любовної судоми, а простий, буденний, сповнений радше не почуттів, а роздумів.

Так бабуня перебирала гречку.

Треба сказати, що деякі бабусі виконують це заняття швидко, і рука їхня безладно рухається, відкидаючи вбік сміття, і тремтить, неначе паркінсонова.

Бабуня ж не квапилася, і від мене також вимагала якості, а не метушні, і цими хвилинами, ба навіть годинами, була особливо налаштована до бесіди, до розповідей про своє життя, про молодість.

А починалося так. Годині десь так о четвертій витягала бабуня з буфета пластмасову макітру з притертою кришкою та насипала на чистий кухонний стіл – він завжди був у нас чистий – гіркою гречку.

Потім бабуня надягала окуляри та, видавши мені, “гострозорому хлопчикові”, дещицю, розсіювала долонькою крупу по столі й, угледівши сторонній предмет, накривала його своїм пухким пальчиком і відсувала вбік. Заняття це, на перший погляд просте, мало певні методологічні тонкощі. Скажімо, камінці, бочечки, невідомі зерна відкидалися безумовно, тоді як не лущена гречка або ж подрібнена викликали дискусії – залишати чи викидати. І тоді ми схилялися та вдивлялися в підозріле зерно і я кричав, що воно добре, а бабуня – сліпендя! – знімала й надягала окуляри та, зрештою, посилала мене до спальні, де в скриньці з ґудзиками й нитками зберігалося потерте збільшувальне скло. І тоді вона переконувалася, що я маю рацію, і посувала порятовану крупинку до перебраної купки.

Звичайно, часом я пустував і погрожував змішати очищене та сміття, і бабуся не на жарт сердилася, лякалася й, прикриваючи ручками з перев’язочками й усім тілом гречане поле, клялася, що “в житті не допустить мене, якщо я наважуся!”

Але найчастіше ми мирно сиділи рядочком, і бабуня встигала стежити за мною та позирати у вікно на вулицю, чекаючи на Яшуню, і найголовніше – згадувала дитинство й молодість, довоєнне та повоєнне життя, і братів, котрі мали по шість пальців на ногах, убитих під Лугою, і нову 4-кімнатну квартиру в Полтаві, куди в червні 41-го завезли нові меблі з цінної деревини та дзеркало, що обертається, овальне (ох, це була казка!), і сусіда – сновиду, який ходив уночі по карнизах, якого німці скинули з балкона головою вниз, і голод, евакуацію до Мордовії, і товсту мордовку, чорну, яка давила вошей і різала золотий від висівок хліб тим самим ножем (ось вона вошей і відразу – хліб!), і ситий Кисловодськ в 47-му, голодному році, коли Яша став директором санаторію, і діткам під кашу дідусів кухар потай підкладав масло, а це нещастя (тобто моя мама!) ще пирхало! – і багато, багато всього...

Я заслухувався й забував перебирати, як раптом бабуся ясніла усмішкою та показувала у вікно на Яшуню, котрий обережно переходив нашу річку Смердючку по дошках: “Яша! Йди зустрічати!” І я біг назустріч.

Одного разу я почув, як мама, кваплячись, запитала в бабуні: “А навіщо взагалі перебирати її, ми ж варимо, кип’ятимо?” І побачив обурення, презирство та підібгані губки: «Щоб я своїми руками дала дитині отруту?! А якщо попадеться якась гидота, зараза, отруйне зерно чи щось?!»

І ось це таємниче “щось” доволі довго здавалося правдоподібним поясненням виконаного дійства. Хоча насправді причина була, очевидно, в іншому. У звичці. І в особливому статусі перебирання гречки – не роботи та не відпочинку, а чогось третього, посередині, – заняття, подібного до в’язання чи вишивання, а ще раніше прядіння чи розчісування льону, коли ручки самі по собі, а думи далеко, і хочеться співати й говорити, казки оповідати...

На чистім столі, на кухоннім столі

Насипані, наче кургани.

Що треба робити – бабуня мені,

Роз’яснює довго, старанно.

Я вибрати маю усе, що не те:

Барильця, і чорне, і камінь.

Бабуня слідкує, і діло іде,

І казку складає і пісню веде,

І водить по гречці руками.

І я забуваю роботу свою,

І слухаю перебирання...

Чи є я на світі? Чи, може, в раю,

Поринувши в зорі гречані?

А потім мені наливають з верхом -

Тарелю гречаної каші,

Яка ще ховається під молоком,

Розбухла, ховається під молоком,

Як давнії спогади наші.

Місто Кіров

1

До Кірова ми їхали в м’якому вагоні поїзда “Москва-Пекін”. Їхали до місця служби мого тата, капітана, котрий вже два роки сидів на точці в іржавому від окислювача лісі, в лісі, зараженому енцефалітним кліщем і міжконтинентальними ракетами, за 40 кілометрів від холодного й голодного Кірова, де згущене молоко вважалося розкішшю, а м’ясо можна було поїсти хіба що в ресторані.

Батькові відмовляли в переведенні додому до Києва, і тому ми їхали до нього, на Північ.

Бабуня була категорично проти.

“Я питаю тебе, чим ти його годуватимеш? Тут він отримує все, все свіжесеньке. Треба сирок? Будь ласка. Я пішла, хоча й недешево, взяла на Бессарабці. Вітаміни, фрукти, він, нівроку, все отримує. І такий блідий, худий. Що сказав професор Сігалов? “Треба посилити харчування”. Посилити. Треба відварений шматочок м’яса: телятину. Потрібне козяче молоко. Він повинен отримувати яєчко. І те, і те – все він повинен отримувати. Нема обмежень. А ти хочеш узяти його на консерви?! Що ти робиш? Що ти твориш?! Поглянь на нього, таку хвору дитинку тягнеш невідомо куди?! А якщо він, боронь Боже, захворіє на туберкульоз, що ти робитимеш?!

“Юрочко! Юрочко!” З твоїм Юрочкою нічого не станеться, не вихоплять. Ти подумай про дитину. Хіба ж ти мати?!”

Та мама все-таки вирішила їхати. І, згодувавши мені другий бутерброд з червоною ікрою, куплений на московському вокзалі, думала, звісно, про те, як воно буде, і як на дитині позначиться зміна клімату, а ще, напевно, про зустріч з чоловіком, змарнілим тридцятирічним капітаном.

Купе було на двох, просторе, ідеально чисте, тепле та затишне. Дивани, вкриті темнозеленим вельветом, салатні фіранки на вікнах, столик полірованого дерева, скатертина з вишитими на ній пташками й лампа на столі, справжній китайський ліхтарик із зеленим драконом, який обвився довкола абажура.

(Я писав ці рядки в жовтні 1994 р. в розтрощеному, поламаному, просякнутому туалетним смородом і пічним гаром вагоні, на прокислій, немов собача юшка, білизні, і тяжко, й огидно було в мене на душі…)

У двері купе постукали. В тужурочці захисного кольору й кашкеті з’явився провідник-китаєць і, вклоняючись, запропонував нам чай з печивом і вафлями. Ми випили чай, і мама попрохала в провідника праску випрасувати мені брюки, і він зайшов до нас з маленькою смарагдовою праскою і, невпинно сміючись, випрасував сам, зовсім не взявши грошей.

А ще він приніс шахи з слонової кістки з млосними пихатими обличчями в королів і королев і справжніми слонами. Фігурки лежали на зеленому оксамиті, кожна в окремому ліжечку, і не чули п’яної вульгарної лайки, що лунала з сусіднього купе 1994 р. Фігурки лежали тихо, кожна на своєму місці, і я брав їх, одну за одною, і вкладав назад, горілиць, і не хотів з ними розлучатися.

2

У Кірові було незатишно.

У першій – комунальній – квартирі до нас в кімнату постійно забігав, не питаючи дозволу, лисий трирічний хлопчик і хапав усі мої іграшки. Я ледь-ледь познайомився з дітьми у дворі (“Хочеш кров? На!” – і пхали в обличчя сніг з кров’ю. А то була фарба...), – ми переїхали на іншу квартиру. І знову жили, як на подертій дорозі, і чекали переведення, і не намагалися облаштовуватися, обживатися надовго.

Зима в Кірові була холодною, важкою. На мене надягали баєву сорочку, теплу вовняну кофту, хутряну цигейкову безрукавку, панчохи та вовняні шкарпетки, ватяні штани й потім довгу хутряну шубу з хутром і назовні, і всередину. Шапка надягалася майже на очі, рот і ніс обв’язували шарфом, і валянки, великі, з важкими галошами, і негнучкі шкіряні, на мотузці, рукавиці доповнювали костюм глибинного водолаза. Здавалося, процес вдягання тягнеться нескінченно, і я ненавидів ці гудзики на комірі сорочки, на шапці і верхню – на комірі шуби, і ще колючий шарф, вологий від дихання та слини, і рукави кофти, які самостійно скручувалися, тому їх потрібно було притримувати, та вони однаково вискакували й закручувалися.

Та бувало й інакше, несподіване та веселе. На проспекті Комуни ми жили у великому п’ятиповерховому будинку, побудованому для офіцерського складу. Сусіди наші – три чи чотири сім’ї – приходили до нас на згущене молоко, а ми до них – на телевізор. Жили дружно, по-простому, по-пролетарськи. Ділилися тим, що мали, наглядали за дітьми й, вирушаючи до магазину, обов’язково запитували, чи не взяти чогось.

Це означало, що в хлібному можна було купити хліб, в овочевому – “салат любительський”, який складався, як людина з води, на 95% з капусти, в кондитерському – льодяники, які звалися “хрустіки”, а в Центральному гастрономі – ковбасу з конини, якщо пощастить.

І горілку. Її пили дружно. Щонеділі, законно, все місто, і чоловіки, і жінки вживали біленьку, і автобус № 1 – “однойку” – розгойдувало від поголовного сп’яніння ще сильніше.

Народ їхав на набережну Вятки, на площу Леніна та до парку культури й відпочинку, всі гуртом – прогулятися, на людей подивитися й себе показати. Співали, гикали, падали та ще каталися з крижаних гір, так, без санчат, упав і покотився!

І билися, звісно, аякже. Пам’ятаю, Іван Степанович, наш сусіда, жахнув себе сокирою і півпальця геть. Нічого, присипав рану земелькою, проте не отверезів, аж тут дружина, ну й надавав їй стусанів, а що? Так тітка Валя тиждень із підбитим оком і ходила, а він, людина непогана, все жалівся, рану показував, просив вибачення.

Найбільше мені подобалися прогулянки на площі Леніна, де напередодні кожного Нового року відливали велетенські крижані – метрів 5 і більше! – фігури: Діда Мороза, Оленя, гвинтової Ракети з крижаною горою навкруги. І всередині кожної фігури – як це могло бути? – світилися різнокольорові лампочки. У Діда Мороза – в мішку з дарунками, а в Ракеті – згори й донизу. І я все допитувався: чому від лампочок лід не тане, а вони від морозу не тріскаються? Та моє запитання лишалося без відповіді.

3

Кіров запам’ятався безперервною ніччю та снігом, і яскравою лампочкою, від якої я прокидався і пхикав, і відвертався до стіни, коли за татком уночі по тривозі приїздив солдатик, і тато, прихопивши пістолет “Макаров”, від’їздив, і ми з мамою залишалися самі.

Одного дня вранці мама прасувала, я сидів поруч і малював, як раптом по радіо передали: “Говорить Москва! Працюють всі радіостанції Радянського Союзу!..” Мама прислухалася та сіла на табурет. І праску поставила просто на білизну.

– Війна! – тільки й видихнула вона, пополотніла. А репродуктор говорив далі, і з’ясувалося – ні! не війна! Наш космонавт, Країни Рад, у космос полетів. Юрій Олексійович, а прізвища я не розчув.

– Тато! – вигукнув я. – Мамо! Це наш тато у космос полетів! (Ось куди його щоразу вночі забирали, на ракеті вчитися!) Ура! Мій тато – космонавт!

А матуся плакала від щастя, заспокоюючись. Тому що не було війни. Розумієте, війни нема! Ото, щастя, слава тобі, Боже, – голосила мама. – Слава тобі, Господе!” І я дивувався, до чого тут Бог. Бога нема, якщо ракета полетіла.

До нас заходили, раділи, повідомляли, і тітонька Валя забігла:

– Чули? А наш комсонавт – перший у світі. Ото вони скрегочуть зубами, та наш, Юрій Гагарін – перший. Уже приземлився, благополучно, вже!

А я не вірив, що це не тато. Аж доки тато не прийшов увечері з чергування й уже точно сказав, що це не він полетів, а Юрій Гагарін – перший у світі космонавт. Тут тітонька Валя покликала нас, і ми побігли дивитися спеціальний випуск новин. І я ніколи не забуду стартів космічних кораблів, і як Юрій Гагарін, упевнено, в батьковій військовій формі, йшов, віддаючи честь, і доповідав. А Микита Сергійович Хрущов радів йому, як синові.

4

Раз на місяць у нашій сім’ї наставало справжнє свято – ми отримували посилку з Києва, від бабусі й дідуся. Я вже почав потроху забувати їх, але щоразу бабуся нагадувала про себе. І виявлявся там свисток чи солдатик, чи популярна тоді механічна Дюймовочка, що розкривається від обертання.

Найголовнішим у посилці був шоколадний торт із горіхами “Ведмедик” домашнього приготування, а ще українська ковбаса, вкладена в бочечку та залита смальцем, і консерви, найчастіше “бички в томаті” або “тушонка”.

Дід Яша так міцно збивав і обшивав посилку, що мама, як правило, самостійно не відкривала її, а чекала на прихід батька. І це чекання було для мене невимовно болісним.

Як я мріяв тоді подорослішати хутчіш і навчитися відкривати посилки!

Це вміння ставало мірилом дорослості. Я уважно придивлявся, як тато відокремлює фанеру сокиркою, і розумів: ні, ще не скоро мені дадуть її, бо ще, як Іван Степанович, пальця відрубаю... Та цей легенький смуток миттю розвіювався, коли з ящика, нарешті, витягали квадратний кусень торта розміром із півцеглини чи навіть більше, та, незважаючи на майбутню вечерю, мама все-таки відрізала мені шматочок, на пробу.

5

У мене з’явилися справжні друзі – Борька Борисов із другого класу й Женька Фінкельберг – так само, як і я, з першого.

Пам’ятаю, як з хлопчиками з сусіднього будинку ми втрьох кидалися грудками снігу, і Борьці, найсміливішому з нас, вони попали крижаною, забороненою, просто в чоло, і сильно пішла кров.

Треба було щось робити, рятувати. Підхопивши Борьку, як пораненого, ми рушили до нього додому, але там нікого не було, і тоді ми побігли до моєї мами, але Женька вмовив спочатку зайти до нього, по дорозі, і Женьчин батько витяг нам з аптечки бинт, вату й зеленку, і Борьку, наче героя, почали рятувати, мастити й бинтувати голову.

Та раптом Борька почав шукати шапку й не знайшов, і злякався, і ми побігли знову на двір, і там, біля окопів, знайшли її, і вдвох акуратно надягли на пов’язку зверху. Борька був порятований. Він мовчки потис Женьчину руку, і мою, сказав: “Ну, бувайте”. І пішов додому.

Ми, першокласники, врятували другокласника! Це було здорово, навіть краще, аніж “Ведмедик” із шоколадним кремом і горіхами, краще за все!

Потім у житті мені траплялося спізнюватися, зупинятися, перш ніж кинутися стрімголов на допомогу, і настирливий сором був гіркий і важкий, як ота найлегша та найсолодша радість, радість порятунку, подарована мені забороненою, крижаною грудкою снігу.

6

Найкращим місцем у Кірові був краєзнавчий музей, заставлений наполовину в’ятськими та димковськими іграшками – дурними, на моє тодішнє переконання, конячками й кривоногими тітками, які кожен малюк може виліпити з пластиліну.

Звісно, не вони привертали мою увагу, та не опудало ведмедя, і не черепки та кам’яні наконечники стріл, а ящери – динозаври, іхтіозаври, тиранозаври, птеродактилі, плезіозаври, бронтозаври, диплодоки, ігуанодони, стегоцефали й інші чудові назви, і розміри, і пащі.

Ми годинами простоювали біля картинок під оргсклом і сперечалися, чи можуть птеродактиль і бронтозавр перемогти одного тиранозавра? А два птеродактилі? А рушниця з розривними кулями? А “Катюша”?

На високій підставці, проте все одно надто замацаний дітьми, стояв бронтозавр, єдина в музеї скульптура завбільшки із санчата. Я приносив із собою солдатика та тихенько ставив його поруч із бронтозавром на підставку, дивуючись, який він величезний. Я чув важкий подих і скрегіт його лускатої броні, і розмірені гучні кроки. Пумм! Пумм! Пумм! Гуркіт їх наближався, я завмирав і ховав солдатика в кишеню.

Мене водили до Музею часто: і мама, і сусідська дівчинка, і вчителі водили весь наш клас. У Музеї було тепло й тихо. Ані пияцтва, ані мордобою...

Зима тяглася довго. З морозами до сорока п’яти, коли сніг рипів, немов метал по склу, із заметілями, сонними й хуртовинними, які миттєво хапають за кінчик носа, щоки й пальці на ногах. Зима тяглася, як ніч, і народ стомлювався від неї та пив на масляну й у пост, чекав. Чого?!

– Льодохід! Льодохід! – закричали на другій перерві. Уроки було скасовано, і вся школа – і діти, і вчителі – вирушили на набережну – дивитися.

Я ніяк не міг зрозуміти, що тут виняткового. Річка скрипіла, крижини наповзали, і між ними деінде показувалася чорна від довгої зимової ночі вода. Люди перемовлялися стиха. Ані прапорів, ані транспарантів.

І ось – визирнуло сонце. І залишилося надовго, і всі почали усміхатися, очі засяяли, народ загомонів, засміявся. Заграв і заспівав репродуктор, а з того – сільського – берега зацигикала гармошка.

Крижина пішла веселіше. Льодохід!

Ось воно що! Це свято таке! А невдовзі 1-ше Травня і День Перемоги. Однак мама казала, що зустрічати вже будемо в Києві. Невдовзі їдемо. Тата переводять.

Довго ми ще згадували хороших в’ятських людей і посилали українську ковбасу в барильцях, залиту смальцем. Згадували по-доброму. Та повертатися туди не хотілося.

Червоний Хутір

Київ теж буває різним. Ось ми рік майже на квартирах ниділи, винаймали. Переважно на Червоному Хуторі, в Дарниці, щоб ближче до нашого заводу бути.

Хутір – Червоний, але сектор – приватний. Куркуляки. Крали мішками, возили багажниками. М’ясо. З м’ясокомбінату. Ось тут нам у школі за списком булочки хрущовські давали, а ця наволоч щовечора – мішок. Чи кістки, чи хвости. Ба навіть і м’ясце. Чесно! Я сам бачив, як вона з чоловіком тягла мішок і відтіля випало. А мене – я вишеньку в саду зірвав – вдарила. Ну, тато їм дав тоді! Гамселив у двері, гамселив... А вони замкнулися з чоловіком і не відчиняли.

Відвикли ми від Києва. У Кірові все було по-братньому. А тут...

Ми переїхали на іншу приватну квартиру, потім ще, ще...

І от одного разу ввечері, не о сьомій, як зазвичай, і не о восьмій, коли затримувався, а о дев’ятій батько прийшов додому. Мовчки підшиваючи наволочку, мама смикала нитку сильніше, ніж завжди, і це віщувало скандал. Та ще тато з дурнуватою посмішкою людини напідпитку витяг звідкілясь коробку цукерок – Трюфелів! – звідки, запитується? і за які гроші? – і поліз: “Кларочко, Кларочко!”

Жбурнула мама цю огидну коробку на підлогу, а тато посерйознішав і каже:

– Припини кидатися! Поглянь, що в коробці. Ордер!

Ордер? На квартиру? Господи? І плаче мама, і сміється. І я разом із ними їм трюфелі й уже розумію, як добре мати свою квартиру. Не куркульську, звісно, а просто свою.

Віолета Шевчишина навчалася зі мною в одному класі, у другому “Б”. Вона сиділа за першою партою в першому ряду, біля вікна, якраз навпроти вчительки, а я за третьою – у другому, середньому ряду. Тому, коли Світлана Наумівна пояснювала урок, очі мої самі по собі зсувалися ледь ліворуч і зупинялися на завитій голівці, але відразу поверталися назад.

Це було дуже добре, що Шевчишина не носила кісок. Дівча з кісками завжди можна було вдарити портфелем по голові. А по зачісці, по мальвінових кучерях якось не личило лупцювати. Бити взагалі не хотілося. Ані портфелем, ані чимось іще. Хотілося йти поруч, нести її нотну папку, і навіть хотілося грати з нею в “доньки-матері”, але так, щоб, ясна річ, ніхто з класу не бачив.

Я не пригадую, чи носив я цю нотну папку, чи грали в “доньки-матері”... Пам’ятаю, що протягом року я здебільшого сидів вдома, хворів та, дещо гордовито вимовляючи “гланди” й “ревматизм”, хотів до школи, на свою зручну парту в середньому ряду. І несміливо заглядав у майбутнє – казкове, мальвінне... яке ось уже сорок років – цілком певне минуле.

О, непевна доля другокласника! Хитка та легка, наче ефірний ельф. А ось і дюймовочка з мальвіновим волоссям, і летючий корабель невловимо рухається до сонця, і... тане, тане, бо тато приніс ордер. І ми переїхали на нову квартиру, на Воскресінку. Назавжди.

Дім на Микитенка

П’ятиповерхівки будувалися на намитому піску. І наша – довга, на вісім під’їздів – стояла біля вузенької асфальтової пристані та з трьох боків омивалася піском.

Спочатку піщане море підходило під самі вікна, і за вітряної штормової погоди доводилося задраювати кватирки, але воно однаково просочувалося й утворювало трикутні нальоти на підвіконні.

Присутність піску проявлялася всюди: і під килимком, і в шкарпетках, і в голові, коли надто велике піщане зерно знаходилося під нігтем, і у ванній, намите після миття, і в тому кутку, де зберігалася зброя й акуратні гірки висипалися зі збройових цівок.

Наше нерозбавлене водою піщане море вабило й обдаровувало наполегливих.

Довго цяцькалися ми з німецьким багнетом із патьоками крові й обмінювали, обмінювали на щось коштовніше, аж поки, нарешті, він дістався мені за одинадцять шматків авіаційної гуми для рогаток.

Женька Доброханський знайшов пістолет, тільки іржавий, але можна ще полагодити, а Вовчик з першого під’їзду – срібний браслет на кістці.

Ах, як же я хотів знайти щось отаке, щоб таємниця та карта, і печера у відблисках смолоскипів, і верескливий абордаж над безмовними акулами, і штиль, що вимотує душу, коли солонина закінчується, і визріває диявольський заколот, і я біля порохового льоху, під ковдрою, при світлі китайського ліхтарика, і мама відбирає в мене книгу з ліхтариком, і довго ще я думаю, що не сплю, а вже сплю, і нічний вітерець доносить шерхіт і рух пісків.

У пісках було небезпечно. Будь-якої миті могла розпочатися піщана буря, коли в роті повно піску, і нема чим дихати, і нічого не видно: ані сонця, ані верблюда, ані дитячого садка, що будується.

Тому, коли налітав вітер, ми нахиляли голови, і з неймовірним зусиллям повертали назустріч. І ноги, одну за другою, витягали з напругою та пересували повільно, мов космонавти.

Ось тут, звісно, сталися в нагоді мої мотоциклетні окуляри, з дірочками з боків, у які пісок хоча й просочувався, але небагато.

Протигаз мав лише Сашко. У мене протигаза не було. Протигаз захищав від бурі повністю. І навіть за найсильнішого вітру, урагану, коли ми пригорщами кидали пісок в обличчя Сашкові, він тільки обтрушувався й гудів у трубку:

– Іще давай! Кидай!

Сипучих пісків, що засмоктують, мов у болото, на смерть, у нас не траплялося, не було. Це злегка розчаровувало. Все-таки, цікаво було б подивитися й урятувати.

І, скочуючись із гірки, з бархана, я кричав: “Сипучий!” – та, вигинаючись всім тілом, витягував нагору руку, і хто-небудь відразу падав і з останніх сил тягнув мене нагору й рятував. Знесилелі, ми лежали пліч-о-пліч, відпочивали, та недовго, бо ж чекати піски не могли...

Ап! Усе-таки у нас високий перший поверх. Одного разу я зістрибнув та об своє ж коліно – підборіддям і відкусив шматочок язика.

Мама дала мені шість великих картоплин і пакетик солі. Мама Ігорьошки – півхлібини, а сірники має Вітько, йому дозволяють. Мені сірників не дають.

Я одного разу з усіх сірників удома зішкріб сірку. Знаєте, такі стрілялки? Два гвинти вкручуються з двох боків в одну гайку, а між ними сірка з сірникових голівок, і так скручується-скручується до цілковитого стискання. Ось тут найнебезпечніше – може вибухнути. Просто в руках. А потім – мотузку прив’язуєш до болтів й об стінку будинку – бах! А якщо не вибухнуло, треба ще підкрутити. Ох, це небезпечно! Навіть туалетний холодочок пронизує, пересмикує. Ще жабку можна робити з плівки або ракету. В Аліка є ракетниця. Він на свято стріляв – одну червону, одну зелену...

Сонце сідає. Правий берег видно виразно. Палає Лаврська Дзвіниця. А небо – червоне та синє – темніє, пісок вистигає, ми запалюємо багаття з овочевого ящика й дошок, поцуплених з будівництва, і чекаємо, поки спечеться картопля, згорить, обвуглиться, щоб усе одно всередині сирою з’їсти, обпікаючись, як най-най, начебто ми “з голодного краю” та “вдома нас не годують”.

Ах, яким духом пашіло, коли її розламували! Духом волі! І вогню, і бездонного піднебіння.

Матюки я чув і раніше, ще в першому класі. Курці матюкалися. Зберуться за школою, плюють, матюкаються, у малечі гроші відбирають.

Наш сусіда, коли п’яний, кричить: “Сука! Сссука!”. Але “сука” ще не матюк, і “повія”, і “погань”. У нас всі хлопці кажуть “погань” або “тю, погань”. Справжні матюки ані вимовляти, ані писати не можна.

Одного разу Мишко (він ще малий, на два роки молодший за мене) біля багаттячка каже:

– Я матюк знаю.

– Ну, який, – посміюється Алік, – кажи, чи мамка не дозволяє?

– Я написати можу.

– Ну?

І Мишко пише на піску друковану “Е” і відразу ж її витирає, начебто піску мало, і пише друковану “П”. І Алик сміється, і пацани, і я підсміююся. Хоча чому? Нормальний матюк. Тільки не зрозуміло, що він означає.

Слово з трьох букв, – ви розумієте, яке, з п’яти, зрозуміло, – це жіноче. А цей матюк, його ще з додатком “твою матір” кажуть, не зрозумілий – виходить, найдужчий, заборонний.

Його наш сусіда також зрідка кричить, боїться. Бо дружина його після цього лупити починає. “Ах, ти матюкатися?” – І б’є. Там за стіною падає щось, гримить.

Ілля Мурамзон

Коли найближча зарядка сифонів – на Микитенка – не працювала, не було газу чи сиропу, доводилося мотатися аж на Перова, крізь піски.

І ось тоді можна було наразитися на босоту, на хуліганів...

Я біг, пригинаючись, зі своїм металевим трилітровим сифоном, ховаючись за барханами, і за мною теліпався Мурамзон, Іллюшка, гладкий, м’ясистий, пухкий, як пісок, зі своїм п’ятилітровим, звареним, зробленим на замовлення, і ми обидва звалилися в улоговинку перед довгою відкритою ділянкою, і відсапувалися та, присмоктавшись до горлечка, пили захлинаючись, і не могли віддихатися. Залишалося ще метрів зі сто. Відкритої місцини, де нас могли засікти. По-пластунськи я виповз на гребінь, щоби огледітися.

Тихо. Ані голосів, ані димку від багаття. І ми схопили сифони й побігли. Та банда вискочила нам навперейми.

– Стій, падла! Стій, впіймаю – ноги переламаю! – репетував босий, у підкатаних штанях Валік, курець із 7-го “Ж”, якого вже двічі виганяли з нашої школи, і “Дитяча кімната міліції” вже взяла його на облік.

Іллюшку пхнули, він сів на пісок і одразу ж заплакав. А до мене підскочив малий, наче з дитсадка, та вдарив мене кулаком у живіт, не боляче зовсім. Я сторопів від такої нахабності й відштовхнув його.

– А-а! – накинувся Валік, – маленьких бити! Й одразу ж я отримав і підсрачника, і по голові, і вихопили в мене сифон, і малий цей (братик, напевно, Вальчин) повних дві жмені піску сипонув мені в очі, у рот. І я теж сів на пісок, розмазуючи сльози та соплі.

А ці звеселилися. Пили по черзі нашу воду, а напившись, почали обливатися та писати струменем на піску матюки, і шпурляли наше нікельоване щастя, а Іллюшкіного, замовленого, тонкостінного, били ногами та пом’яли б, якби Іллюшка не закричав істерично, чіпляючись за їхні руки, благаючи.

І вони пішли, відібравши, відшукавши в мене, в кишені, здачу. А ми попленталися додому.

Ішли мовчки, скуштувавши свою порцію лайна. А Іллюшка ще довго схлипував, і підборіддя його тремтіло, немов у заїки.

На фізкультурі ми стояли поруч – я третім з кінця, Ілько другим, а останнім – Юрочка на прізвисько Кізкіа, якого взагалі за пацана не вважали. Іллюшкові було гірше, ніж мені. Він був єврей, товстий, плаксивий. Бити його, щипати, забрати окуляри й тікати було просто та кумедно. І він плакав часто, і повалений на підлогу вимазував штани рудою паркетною мастикою, ридма ридав, гикав і смикався, мружачи до неможливості очі, і затиснутий в кутку закривався руками й обтирав стіну, коли йому тикали в тім’я ручками та хапали за мошонку. На фізрі він нічого не міг. Навіть не міг висіти на турніку, падав. І бігати його ставили з Іркою Макон, дівкою, теж товстою, грудастою. І хоча він випереджував Ірку, ніхто цього не помічав.

Іллюшку били й у шостому, й у сьомому. А після восьмого він пішов у ПТУ, потім до армії. І зустрілися ми лише 1975-го, коли я випадково забрів до Альпклубу на вечір самодіяльної пісні.

Біля сцени стояв гарний мужик з шиєю борця та гордою поставою й дивився мені просто в очі. “Ілля!” – “Серьога!” – “Де? Як?” З’ясувалося, все просто. Секція вільної боротьби. Служба в десантних військах. Нині – КМС з альпінізму. Готується до експедиції на Памір.

Якби ви знали, як я зрадів та, зустрічаючи однокласників, із захватом повідомляв їм про Ілька, Іллю. “А Ілля наш, Ілля! Ти його не впізнав би. Богатир! Мужик! Їде на Памір! Альпіністом!”

Я радів і сповнювався надією. “Адже може, може людина зробити себе щасливою, господарем життя. Є, слава тобі, Господи, вища справедливість. Ось вона, відплата за страждання його. Здолав”.

А ще рік по тому, проводжаючи на Берковці колегу, наштовхнувся я на нещодавно забетонований пам’ятник, який нагадував скелю з величезною розірваною тріщиною, скелю, розколоту посередині. Це був пам’ятник трьом альпіністам, котрі загинули на Памірі. І серед них – моєму одноліткові, однокласникові Іллі Мурамзону.

Коробка щастячка

У Данила Хармса є чудовий вірш “Дивна кішка”. У ньому розповідається про нещасну кішку, яка порізала лапку й не могла жодного кроку ступити по дорозі, але завдяки повітряним кулькам, спеціально придбаними для цієї кішки, вона не лише “почасти йде по доріжці”, а й “почасти в повітрі плавно летить”.

Так нещасна кішка стає щасливою та від щастя летить у повітрі, саме не “почасти”, а “від щастя”, бо щасливі люди літають...

“Коробка з чaсточками” (наголос на перший склад: “чaсточками”). Ото цікава назва. Нав’язлива, як наліпка. Мій син вигадав. Для своєї найзаповітнішої коробки. А вона полетіла-полетіла, туди, в 1965-й, і приліпилася до бабусиної пластмасової скриньки з Виставкою Досягнень Народного Господарства на кришці. Та й усе! І стала ота скринька “коробкою з часточками”, тобто різними цікавими штучками, цяцьками, коштовностями й маленькими корисними предметами.

Щасливе ім’я це так їй личило та полюбилося, що здається, ось і моя бабуня, відриваючись від пришивання номерків для пральні, ось і вона скаже:

– Ну, що ти нишпориш! Чого тобі кортить? Може, оркестр музики найняти?..

А я вже виразно поглядаю на гірку, де за склом стоїть ВОНА, одноповерхова китайська пагода, і мерехтить згущеним світлом слонової кістки.

Траплялася часом така туга, така нудьга, лихоліття, коли й по теліку нічогісінько, і темно від дощу, і пацани ще в школі, і робити абсолютно нема чого, і я починав нишпорити по квартирі й заглядати по шухлядках, чого бабуня не любила та забороняла, і після оркестру музики я відмовлявся від обіду з патебродиком, і тоді бабуня дозволяла витягти “коробку з часточками”, яка тоді ще не мала спеціальної назви.

А було в ній чимало.

Був, наприклад, мішечок ґудзиків – застібок невимовної краси, одиначок, кожної по-своєму, немов випускниці Бестужевських курсів, і чорного оксамиту готовальня, і бісер з перлів у зеленуватій мильниці, й оте збільшувальне скло...

Охвістя павича лежало поруч із золотим пером китайської ручки, а медалі, якими Яшу нагороджували до кожного свята, – з монетами, і все це було припорошено розкритими корпусами та механізмами годинників, рубіни з яких уже, щоправда, було виколупано шпилькою, та зберігалися у флаконі від пробних парфумів про всяк випадок.

Там, у “коробці з часточками”, я вперше побачив миколаївського півкарбованця, стародавню монету чистого срібла, 10 з половиною часток якого (чи 2 золотники) визначили надовго й мою долю. Я хронічно занедужав на нумізматику, й донині серце моє калатає, як над прірвою Кордильєрів, коли я бачу гроші, чи полушки, чи копійки сріблом, які просто тхнули кріпацтвом.

Єлисаветинський карбованець однієї тисячі сімсот сорок другого року в одному кулаку не вміщувався, і розкриваючи долоні, немов стулки черепашки, відкривав я велику чистого срібла монету в біломісячному сяйві та напівтемряві.

Ця монета була коштовною. Роздивлятися її я дозволяв “лише в моїх руках”, а, даючи, хвилювався та квапив, і ставав упритул з тим, хто її розглядав.

Спочатку я зберігав свої гроші в спільній “коробці з часточками”, а потім переклав їх до латунного портсигару, який гладшав з дня на день.

Я витягав його з “Хельги” та з деяким гуркотом клав на середину стола, щоб одразу, ще до того, як його відкриють, видно було: добра вже там чимало. А потім портсигар відкривався, як скринька, і можна було дивитися й викладати монети на скатертину, і “клас-с-сати”, “ухтикати”.

Чудесний сон

Був один чудесний сон, із прогулянкою дивовижною стежиною, коли сонце, визирнувши з-за хмари, вказувало раптом на маленький срібний місяць, що визирає із землі, і я нахилявся й діставав монету, а, трохи підкопавши, – наступну, і так одну за одною, великі й маленькі, стародавні, коштовні, і стояв навколішках і копав, копав і складав, пхав до кишень, і, прокидаючись, перевіряв під подушкою – а раптом? – але не було нічого, і доводилося, гуляючи вулицею, видивлятися, не відводячи очей від землі та дороги, і чекати наступного сну, що приходив нескоро, але так само правдиво, солодко й сумно...

Різдвяний ранок

У перші дні 1966 р. снігу нападало стільки, що двірники втратили будь-яку надію прибрати та, покидавши уламки лопат, пішли, зникли в своїх перших квартирах на перших поверхах.

Люди почали самостійно протоптувати доріжки, а сніг усе падав і падав, сипав і сипав, і, стомившись, познімали вони з балконів подушки, морозні, сонні та повкладалися спати, можливо, й до самого кінця зими.

Однак уночі напередодні неділі небо очистилося. Зорі заблищали в небі та на снігу синіми й зеленими променями, і дивно було б дивитися тим, хто не спав, та спали всі, до ранку, до сонця, а ще потім, бо ж передача “Доброго ранку!” починалася о 9.15, можна було ще трішки полежати, повалятися...

Ігорьошка прибіг до мене рано, я відпросився до сніданку та, натягнувши валянки без калош, вилетів за ним і пішов низько понад снігом, на бриючому, і вилізли ми на хребет, утворений іще в ті часи, коли двірники розкидали сніг по обидва боки дороги, на кущі, і за ним відкрився простір, рівнина незайманого снігу.

Ми були першими в дворі, але хтось, можливо, вночі, уже пройшов, перевалив через Кордильєри.

Він не побоявся набрати снігу, що танув, у валянки й не думав, що можна промочити ноги та занедужати, він ішов упевнено, широкими місткими слідами дорослої людини, тож гріх було не піти за ним.

Ігорьошка першим побачив сліди та поліз, ретельно витягаючи ноги, щоб не набрати снігу. Я рушив слідом, але раптом попереду, на снігу, зблиснули монети, розсипом, і ми з Ігорьошкою кинулися до них, і почали хапати, одну за іншою, і я, натренований сном, хапав швидше, обома руками, а було ще й іще... Монети, точніше, справжні гроші, лежали на поверхні снігу та в слідах, у двох або трьох, і ми спершу подумали, що хтось напідпитку, напевно, та й потім думали, що п’яний розгубив, витягав з кишень і губив... Та й зараз я думаю так само, хоча сліди, здається, обривалися цими, грошовими, слідами, та не вели потім нікуди.

Із вікон почулися позивні “Доброго ранку”, і ми, щасливі, побігли додому з повними жменями грошей, і, як потім з’ясувалося, коли підрахували, – я зібрав 71 копійку, а Ігорьошка – карбованець шістдесят, тому що він вибирав із розумом, срібло, а я, хоч і швидко, та все підряд.

Школа

Ридання розхитували мою душу та змішувалися, немов потоки Ріо-Негро й Колорадо, каламутні, що вийшли з берегів, крутячи коней і крокодилів в одному божевільному вирі.

Голі гілки дерев, випинаючись з води, свистіли та гнулися, і гнало від них, – туди, у пориви дощу й вітру, у глуху чорноту бурі, що застує очі й мокре, у сльозах обличчя, кинуте на руки та парту, – все зібгане, зім’яте, здавлене.

І побачив Бог, що це – погано, та зронив сльози свої – потопом, і здавалося, не буде краю його горю та сльозам, що струменіють на руки й парту, на зошит з англійської, на ту нещасну двійку, неправильну, я не знав, я хворів, а він – Віктор Петрович, учитель – кричав, і я не витримав цього й зайшовся, і плакав неспинно та сильно.

Востаннє, та власне, водночас і вперше я плакав через двійку сто років тому, у першому класі, у Кірові, коли нетерпляче тягнув руку, а Світлана Іванівна все не підходила до мене і я чогось розрізав тільки-но склеєний мною ліхтарик і плакав – так, не дуже, начебто просто подряпав коліно.

Одначе тут ридання гримнули тушем, і наляканий потоком, який узявся нізвідки, і тим, що зі мною сталося, я ховався, втискався в рівнинну поверхню парти й не міг, не міг спинитися.

Я плакав так, немов всесвітнє горе – відоме та невідоме мені – поринуло по мою душу й летіло наскрізь зі стогоном і виттям, і не було йому перепони. Здавалося, плачу цього вистачить цілком – на минуле, ба навіть на майбутнє, вистачить іще надовго, хоча, звісно, на все життя не наплачешся.

Та ось і нескінченні сльози почали висихати, води обернулися, й чиста гладь їх уже теплішала близькістю піщаного дна, смугастого в сонячних відблисках пісочку, і невимовний спокій обійняв мої тремтячі плечі, приголубив і відпустив із миром.

Як добре було сохнути сльозам на обличчі, що остигає від хвилювання, якими чистими були фібри та щиросердечні протоки, остуджені останніми судорожними подихами, як радісно відкривався світ, омитий і дзвінкий світ великої перерви.

Парти

Парти вкривалися товстим шаром олійної фарби – темно-сірої, темно-зеленої або коричневої – для того, щоб сховати минуле: обзивання, усілякі “плюси” з “дорівнює”, танчики з вибухами, а головне – матюки, які спеціально вирізалися ножичком, глибше, та виступали як шрами чи окопи, згладжені двадцять років по тому.

У деяких місцях, колупаючи нігтями чи зіскрібаючи шар за шаром, можна було докопатися до небесно-блакитного шару, яким мрійливий директор намагався обілити чорну душу школи. Однак, як показали пізніші дослідження, це виявилося безнадійною утопією. Копіткі дитячі ручки, прикладені до парти, перетворювали її на посібник з історії та фізичної географії, зі смугастим рельєфом, блакитними озерами й височинами, а також старими матюками, акуратно наведеними новомодною кульковою ручкою.

Власне кажучи, кулькова ручка варта окремої розповіді.

Винайдена підступним американським імперіалізмом, вона спричинила класове розшарування та нездоровий ажіотаж. У декого з’явилися чотири- й навіть п’яти-кольорові ручки, а в Одесі на товкучці якийсь моряк далекого плавання продавав ручку на 40 кольорів; що було, безумовно, якимсь сіамським перекрученням.

До того ж вона псувала почерк, бо не дозволяла проводити лінії різної товщини. Тому її просто категорично заборонили, та кулька котилася, а чорнильниці тягати було тоскно, і, врешті-решт, самі вчителі почали виставляти оцінки червоною кулькою.

Із плином часу її офіційно дозволили, але тільки деяким відмінницям із гарним почерком, та згодом – і всім іншим, ручки з металевими перами поступово вимерли та зникли, щоб через багато років відродитися й заблищати золотим пером, подарованим дідусем щасливому абітурієнтові.

Кулькова справді витиралася дуже погано. Лише сода, помножена на бритву та пасту для чищення унітазів, давала певний ефект.

Ми терли й терли їх щосили, і самі дивувалися, куди зникає бруд, та як добре витирається чорнило, навіть кулькова паста, а деякі вчителі змушували вишкрібати пасту з букв ножичком, глибоко, до самого дерева, в надії потім так зафарбувати, щоб не було видно, але минуле, друже мій, не зашпаклюєш.

Вимита парта липла до рук і була такою весняною й сонячною, що рука не піднімалася щось на ній бруднити, аж поки не заїдали та не замацували її дитячі ручки та ніжки, і тоді самі по собі з’являлися знайомі матюки і камеї.

На моїй парті слово, що розпочинається з букви «хе» було написано двічі: старе – крупно та глибоко на кришці, в правому, ближчому до Софки, кутку, і нове – веселими маленькими літерами – у самому центрі, обведене рамкою.

Я нічого проти них не мав. Мені навіть подобалося, як старе, неначе бувалий вусатий козак із оселедцем над буквою “й”, посміюється й поглядає, а нове приндиться, мов молодий Олег Борисов, і чубчик його в’ється весняним пендриком на Володимирській гірці.

Кабінетна система, що ганяла нас із одного класу до іншого, спричинила цілковиту анонімність цих написів. Та оскільки мені доводилося сидіти за нею найбільше, – вона начебто вважалася моєю та Софійчиною, – я побоювався, щоб не сказали, що це я написав, і спочатку прикривав те маленьке слово книжкою або зошитом, а потім злякався та зрозумів – треба щось робити.

До старого слова – на кришці – всі якось уже звикли й не звертали уваги. Воно було таке велике, що наводити його ручкою не було жодної потреби, й зафарбоване кількома шарами фарби блідо вимальовувалося, як вицвіле піратське татуювання. Проте його було все-таки добре видно й тому перед черговим ремонтом ухвалювалося раз і назавжди замінити кришку на моїй парті. Однак кришка якось сама по собі не замінювалася, а лише зафарбовувалася разом із партою, тож велике слово розпочинало нове бліде життя.

А поява маленького в самому центрі, просто перед носом на кордоні моєї й Софійчиної половини, було вже занадто, і після уроків я вирішив залишитися, щоб витерти, та історичка ніяк не йшла. А потім, іншого дня, після шостого була рада загону, а в п’ятницю останньою була фізра, і тільки в понеділок мені вдалося його стерти, тобто стерти якраз не вдавалося, довелося зрізати, і коли я, упрівши, дотер темно-сіру фарбу до салатної, я виявив, що на наступному рівні проступають три букви ще більш матірного слова, до якого – у цьому можна було не сумніватися – хто-небудь обов’язково завтра ж допише початок!

І тому я тер далі та дістався глибинного шару, про який розповідав спочатку.

Він був чистий, мов блакитне око, мов ясновиде, білоруське, блакитне, мов короткозоре озеро, оточене кам’янисто-хвойним ореолом.

І я спокійно пішов додому, утихомирений і радісний, і не згадував би довіку, якби назавтра небесним лоном його не пройшлася червона кулька невідомого каліграфа з чубчиком над літерою “й”.

Білий олівець

Ах, Білий, Білий, вершковий, Лорд Альба, так що там лорд, бери вище. Принц. Спадкоємець... І Наречений, красивіший за всіх наречених, стрункий, високий, і волосся срібне...

Пам’ятаєте, сказано:

“Перший ряд – дев’ятнадцять кольорів”. Над ним трохи вище – якраз на величину загострення – другий ряд, дев’ятнадцять кольорів, і над ними такий само, рівненький, як частокіл, – третій, верхній ряд, у якому правофланговим стояв він – Білий олівець – біла ракета вершкового кольору, якого Софка, природно, нікому не давала.

Власне, вона не давала й інших кольорів, та цей понад усе, категорично, хоч би хто просив. І в Софки не просили та не ображалися. Адже якби в тебе був Білий Олівець, ти теж нікому Його не довірив би й сам би Його не витрачав.

Білий – не такий, як усі. Він особливий, це відчутно, бо ж незрозуміло, навіщо Він, кольору паперу, тобто безбарвний – для чого? для кого?..

У дешевих, дитячих наборах Його не було. Як, власне, і багатьох інших кольорів із прекрасного чехословацького “Кох-і-нор”а, – якби така коробочка у Вас була, та поки що вона була тільки в Софки, і, між іншим, вона також цими олівцями не користувалася.

Позаду на коробочці була врізана картонна ніжка-підставка; кут її нахилу обмежувала золота атласна стрічечка. Відігнувши підставку й любовно розгладивши стрічечку, Софка перегинала назад зрізану під кутом кришку, так, аби відкрити всі 57 красенів і, в першу чергу, Білий Олівець, і ставила ту «Катюшу» ліворуч, у центральній частині парти.

А потім вона витягала дві товсті в’язки олівців різного зросту, обгризення, товщини й нагострення, та складала їх, немов запасні кулеметні диски, праворуч, ближче до проходу. Це були робочі олівці. Їх можна було слинити, ронити, засовувати у вухо, точити та навіть просити в Софки, і вона давала, але не більш як по два в одні руки.

– Софо! Дай мені, будь ласка, ось такий, – просили в неї, вказуючи пальчиком на прекрасного зеленоокого гренадера, що стояв за ранжиром у чехословацькому наборі.

– Такий? – перепитувала Софка своїм пальцем. – Такого немає. Жаб’ячого немає. Зараз подивлюся.

І не знімаючи резинки, перебирала олівці спочатку в одній в’язці, і, нарешті,: усім на радість та, потішивши власну гордість, – знаходила:

– А от немає – є! – і, перевіряючи, чи її, (тому що кожний був наколотий її ініціалами), вручала. – На! Тільки, будь ласка, дивися – у мене такий один, я вже пообіцяла Раї, і невдовзі він мені самій знадобиться для трави.

Софка любила малювати, а також – перебирати, знаходити, позичати, точити свої та на прохання, збирати, перевіряючи наколку, у житниці наприкінці уроку, і сваритися з несумлінними, і пишатися своїм набором, найкращим не лише в класі, а й у всій школі, а, можливо, і в Райвно. Так, у праці, урок пролітав; Софа не встигала закінчити, а часом – і розпочати малювання...

Білого Олівця ні в першій, ні в другій в’язці не було. Він лежав окремо, в пеналі, хоча також був наколотий “СА”.

Із цим «білим» стосунки в неї склалися непрості.

“Перемога 4М”, м’який, з вітчизняного набору... Спочатку його не просили, не знали про нього й не відали, для чого він, кольору паперу, годиться, та вже невдовзі його жваво просили задля краси, для мережив і перлів, для матового пудрення красунь, для місячності. І Софка, і Райка, й Ірки, – вважай, всі дівки, а особливо наша Софа полюбила його першим романтичним коханням, і пестила як пупсика, і скупилася, позичала з неохотою.

“Вона його кохала, кохала на віки, ніяк не тушувала: обводила хмарки...”

Одначе ж час спливав. Контактуючи з іншими кольорами, грифель замастився, писав брудом. Часте гостріння перетворило його на недогризок, кінчик розтрощився, фарба злущилася, і ось уже Софка роздавала його, можна сказати, задарма, тобто жаліючи, звісно, але поглядаючи вже на чеський набір, на заміну.

Як могло статися, що цей таємничий незбагненний красень, предмет гордості, любові й, якщо хочете, бізнесу, виявився не у в’язках, а в пеналі, щоб очі не бачили, щоб не краяти собі серця?

Як, скажіть, у Дикім полі опинився він поволі?

Був Аленом світ Делоном, був “Союзом з Аполлоном”, був білісіньким посланцем, та поволі став зас...цем?

Тепер його брали для мерців, для трупної білосірості, одначе такі сюжети зустрічалися нечасто.

Тому Софка сильно здивувалася, коли на пряме запитання:

– Для мерців? – одержала таку само пряму негативну відповідь. – А для чого?

– Це таємниця, – відповів я поспішно, але додав. – Наразі. Якщо вийде, тобі найпершій покажу.

Олівець вона все-таки дала й, ревнуючи, що я багато ним користуюся, і слиню, і зафарбовую, так що довелося гострити, намагалася підгледіти, а я прикривався, лаявся й лише наприкінці уроку врочисто розгорнув альбом і представив те, що вийшло.

На жаб’яче-зеленому полі на тлі блакитного неба та жовтого сонця стояли білокамінні ракети, акуратно вписані в блакитне й зелене. На кожній знизу було виведено червоним «СА» (Советская Армия), намальовано червону зірку та серп і молот. Також тут стояли солдати, котрі охороняли важливий стратегічний об’єкт, а праворуч, під сонцем, супутниковою антеною виділявся радар, біля якого також стояли солдати.

Малюнок був класний. Я тоді застосував удосконалений мною новий спосіб. Звісно, спочатку простим олівцем наводять контури, в яких усе зафарбовується своїм кольором. Цей спосіб був би хороший, якби не рамки. Вони, навіть наведені блідо, все псували, бо простий олівець не бажає гармоніювати з іншими кольорами й відразу виявляє низький професіоналізм недолугого майстра. А я застосував новий спосіб – я провів їх білим. Ви зрозуміли – власне рамки – білим олівцем – через що вони відразу ж вписувалися в пейзаж, мов живі.

– А-а, – сказала розчаровано Софка. – Ракети. Ракети найкраще малювати в наборі, на ракетницях, – закінчила вона, забираючи олівці.

І я не став її виправляти – “ракетницях!” – а, задоволений, закрив альбом, де небо й земля з’єднувалися міцними, як храмовий мармур, Білими Олівцями.

Свастика

Раїса Іванівна Бурмака – старша піонервожата – була неоковирна. Дебела й безформна, вона вкочувалася до класу на шостий чи ще гірше – сьомий урок, щоб провести урок мужності, зачитати рекомендовану для таких занять статтю з “Агітатора”, тобто вже – “Блокнота агітатора”, видання ЦК КПРС, названого тепер практичніше та краще. Відповідно до спущеної з райкому рознарядки, на бібліотеку виписувалися три Піонерських та одна Комсомольська правди, а “Агітатор”, тобто “Блокнот агітатора”, виписувався додатково, за ініціативою знизу, понад план, на що додатково збирали по 5 копійок.

Коли вона заходила до класу, та, скривившися від печії, сідала на липке коленкорове сидіння, невідомо звідки – чи від першої парти та далі, або ж звідкілясь знизу в класі й без того задушливому від присутності тридцяти восьми змучених нудотою підлітків, починало тхнути оселедцем, нещодавно перейменованим на оселедця “Івасі”. Після перейменування оселедець став дрібнішим і дорожчим, але запах – нудотний та ядучий запах поту й нечистого жіночого тіла – зберігся, ба навіть посилився.

– Сьогодні, – повідомила, розкривши затертий “Блокнот...” Раїса, – ми поведемо мову про легендарного героя, що віддав усе ... до останньої краплі ... за світле... всього прогресивного... – бубоніла Раїса, та кожен був уже далеко, і якби не запах, якби не запах, мабуть, ніколи назад не повернувся б...

Фашистський знак, іменований мерзенним словом “свастика” (що означає, здається, “розпилювач пахощів”), був огидний не лише душі, а й очам, і пальцям, що стискають крейду чи ручку, і саме тій крейді, що кришиться сильніше, і дошці...

Чотири букви “Г”, з’єднані разом, розкривали лиховісну таємницю фашистського знака – Гітлер, Геббельс, Герінг, Гесс, – і тому, якщо в зошиті та на партах, тобто там, де могли довести, що писав саме той, він миттєво домальовувався, перетворювався на перехрещені війною вікна, хоча всі знали, що насправді це домальований фашистський знак, або прирівняний до нього матюк, але ніщо інше.

Отак, мабуть, і було винайдено (моїм однолітком?) поштові індекси, які спершу картали, але потім призвичаїлися й, перевертаючи конверт, зазираючи зі зворотнього боку, почали писати за взірцем нервовим тремтячим почерком.

Та фашистський знак, оця гидота, оцей кощавий павук, ніколи, чуєте, ніколи не став би нашим, його ніколи не дозволять, і правильно!

А писали його так, задля дурнуватої хоробрості: ну, написав, і що? І що тут такого?

Жирний саме пояснював мені таємне значення чотирьох “Г”, коли Раїса побачила через плече, ЩО ВІН ПИШЕ, і захлинулася від обурення. Тиша, що запанувала в класі, вкрите плямами Бурмаччине обличчя й ми, ні, точніше, Жирний, це він писав, я лише дивився, призвели, як кажуть японці, до втрати обличчя, і він замимрив нахабно:

– А що? А шо тут такого? – хоча добре знав, лукавив, викручувався, мов зрадник на допиті, і Раїса Іванівна, обіпершися на мою парту збоку черевом, вичитала Жирному, як мовиться, за всіма статтями, і назавтра його маму, викликану до школи, у кабінеті директора запитали:

– Вам відомо, що Ваш син малює атрибути фашистської символіки? Малює сам та навчає цього інших. – і після важкої тривалої паузи, додано. – Ви здогадуєтеся, чим це може пахнути?…

Бідна мама не знала, куди подітися. А Лідія Олексіївна взялася соромити та прибивати цвяхами до ганебного стовпа її сина, забитого випробуваною вчительською логікою, коли запитання ставлять не для відповідей, а щоб затиснути до ганебного кутка, для осуду вірними товаришами, щоб у мозку миготіло вогненними буквами та словами: “педрада”, “дитяча кімната”, “колонія” й “відщепенець Щаранський”.

– Боже мій! Боже мій! – голосила, ворушачи губами, бідолашна мама, найбільше побоюючись, аби хлопчик не виріс у тих переростків-мотоциклістів, найчастіше із закачаними рукавами чи роздягнених до пояса, однак чисто виголених, котрі нахабно пахнуть трофейною “Фіалкою”, й акуратно стрижених під бобрик: – Матка, шнель, шнель, яйка, курка, – шиссен, пу-пу! Партизан! – І коли бідна баба лякалася – реготали – іржали, по-хамськи закидаючи голову, як козаки з відомої картини.

Мама заплакала. Вадик стояв поруч, червоний, як рак. Він також не знав “Що робити?!” Він гинув.

Лідія Олексіївна перевела погляд і, знов повернувшись до матері, промовила:

– Вийди, Вадиме, й зачекай у коридорі. У нас із твоїми батьками буде довга розмова.

Ми чекали довго, потім ще, і ще... Я пішов додому, а він залишався... Тиждень Вадик ходив тихий, і ніколи, ви чуєте, ніколи не малював не те що б свастику, а взагалі нічого.

Святковий концерт на Біличанській

День Перемоги святкували два дні. Восьмого ввечері показували “Блакитний вогник”, а дев’ятого, також увечері, – Святковий концерт із Кремлівського палацу з’їздів.

Так само, як і “Блакитний вогник”, Святковий концерт теж складався з двох частин, та якщо у “вогнику” всіляке казна що показували впереміж із гарними номерами, то в концерті першу частину взагалі дивитися було не варто. За патетичними ораторіями “Ленін завжди живий” наступними йшли лірико-хореографічні композиції “На привалі” тричі Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю. А завершувалося це все вальсом “Шкільні роки чудесні”, гидким донезмоги, де такі собі хлопчики-суворівці так, як треба, танцювали з дівчатками й кивали “маю честь”, та ставали на одне коліно, а ті навшпиньках кружляли, а наприкінці вибігали взагалі малі й теж так само і кивали, і на коліно...

Мама й бабуся зворушувалися до сліз, я нудився, а в Яші йшла “кисла водичка”, і він прямував на кухню пити соду.

Тому першу частину дивилися, сидячи за столом, через пляшки, а вже на другу частину Яша пересаджувався в крісло, а я – на диван, і вже чекали на Шульженко чи Трошина та, звісно, Мусліма Магомаєва й Едіту Пьєху та кричали жінкам, котрі мили посуд на кухні:

– Софо! Шульженко! – І бабуся, витираючи руки, слухала, стоячи у дверях.

А коли, нарешті, оголошували Райкіна (Аркадій! – пауза – Райкін!!), то гукали:

– Райкін! Райкін! Швидше!!! – і жінки бігли прожогом, і тато не докурював на сходовому майданчику, і всі сідали, і сміялися до сліз, до кольок, бо ж Райкін – є Райкін!

Святковий концерт, що ми задумали до Дня Перемоги, запросили дорослих, вони виходили з кухонними табуретками та маленькими, щоб мити ноги, ослінчиками, а Рудичка тягла віденського стільця з такими гнутими ніжками, щоб не було, певно, видно, яка вона сама кривонога; справжній концерт, до якого ми готувалися заздалегідь, сцену спорудили з овочевих ящиків, на траві, де вішали білизну, натягнули завісу між стовпом і каштаном, – цей довгоочікуваний концерт, нарешті, настав, і травневе сонце, весняне й літнє водночас, сяяло щосили.

Конферансьє розсунув завісу – це був я! – і вимовив без папірця:

– А зараз перед вами виступить Ігор Ордамонов! “Амурські хвилі”!

Власне кажучи, на Жирного й покладалися головні надії. Він міг на своєму акордеоні грати практично без упину. І “Амурські хвилі”, і “Прощання слов’янки”, а “Амурські хвилі” взагалі без перерви! І тому він грав соло, тобто сам-один, і акомпанував хору й танцям, і фокусам, які показував запрошений із гуртожитку Коська, і навіть перед читанням віршів грав “Вихори ворожі”, але вірші вже Пенцер читав сам, у тиші, а після нього концерт відразу закінчився, та краще – усе по черзі.

“Амурські хвилі” Артамон виконав класно. Тітка Фіра, його мама, що сиділа в першому ряді, оберталася до сусідів з виразом обличчя, який виникає, коли розводять руками: “Що вдієш? Геніальні діти!”, – а їй у відповідь кивали інші мами, бабусі й тітки, котрі чекали своєї черги, начебто хотіли сказати “Та-ак!” або “Нівроку!”, але лише схиляли голову набік і чемно кивали.

Власне кажучи, ви знаєте, як говорять “Нівроку!”

Дехто ще лизне тричі долоню і тричі потре це місце іншою долонею. Ось так. Ну, знаєте.

А от вимова слів “Та-ак!” чи “Ні! Ви подумайте!” вимагає спеціального роз’яснення.

Це досягалося особливою мімікою обличчя, тобто брови піднімалися вгору щонайвище, очі наповнювалися вологою, а кутики рота опускалися донизу, збираючи в самісіньких кутиках таку кількість мудрості, якої вистачило б на добру дюжину регіональних конфліктів.

Як казав поет: “Це загальне піднесення завершувалося фірмовою кулінарною посмішкою “Цимес!”, що нагадує російське коромисло”.

Коротше, концерт проходив чудово. Під бурхливі оплески пішов хоровод. Пацани перевдяглися в жіночі сукні, пов’язали хусточки й попливли, як “Берізка”, і кружляли, а Аня, єдина серед нас дівчинка, надягла кашкета й із кожним з нас танцювала, а потім ми ходили змією й довго кланялися публіці, котра втирала сльози.

Люди розчервонілися й підспівували “Я люблю тебе, життя!” та “Катюші”, які виконувала Аня, і ляскали вже разом, у такт – і долонями, і по важких стегнах, і по різних пагорбах живота.

Старий Болсуновський схвально жував і кивав, болончина квартирантка ритмічно погойдувала коляску, і навіть недоступний Давид, чоловік Коняки, вийшов на балкон і курив, відбиваючи такт пальцями на бильцях.

Пенцер мав читати “У глибині сибірських руд” та “Пісню про буревісника”.

Вибір віршів визначався тим, що, по-перше, він їх добре знав, а по-друге, вони були співзвучні його світогляду як політика.

Сашко тоді вельми захопився політикою.

– Піду, – казав він, – куплю газету в кіоску, почитаю.

Після цього дехто, побачивши його у дворі з газетою, переморгувався, натякаючи на його батечка, котрий, як відомо, був “злегка того”. Та варто було Сашкові дати коментар, варто було йому висміяти кого-небудь, хто плутав Конго (Кіншасу) й Конго (Браззавіль), варто було йому назвати номер останньої резолюції ООН по Палестині, як вони мимохіть забирали свої слова назад, хоча й не крутили пальцем біля скроні в протилежному напрямку.

Сашко знав прізвища всіх політичних лідерів і міністрів закордонних справ. Він безпомилково відрізняв країни соціалізму від країн соціалістичного табору, а ті – від країн соціалістичної орієнтації, а ті – від країн, що стали на шлях соціалістичного розвитку.

А як він умів обчислювати питому вагу соціалізму серед населення земної кулі!

– Індія! – кричав він із ленінською запальністю, – вважай, наша! Додамо сюди дев’ятисто-мільйонний Китай! Фінляндія – аж ніяк не капіталістична країна! А комуністи Італії та Франції?! Африка на підході! – тиснув він дедалі сильніше й сильніше. І тоді все з оцим проклятим капіталізмом ставало ясно, як Божий день.

На вибір віршів вплинуло й національне почуття. Сашко саме захопився історією єврейського народу, проковтнув усе, що міг роздобути, – від “Іудейської війни” до біографій Моше Даяна та Голди Меїр, – і йому хотілося прочитати щось героїчне, співзвучне епосі, коли всі, звісно, засуджували ізраїльську агресію, але водночас, притишивши голос, казали: “Як наші їм дали!”, – маючи на увазі підтримку всього прогресивного людства справедливої визвольної боротьби арабського народу Палестини.

Та промовлялося це стиха, третій уже нічого не чув, і тільки за загадковими усмішками розумів, про що йдеться.

– Олександр Сергійович Пушкін, – оголосив конферансьє (це був я!), – “В Сибір”. Читає Олександр Пенцер.

Артамон заграв “Вихори ворожі”, і Сашко, простягаючи, мов пам’ятник, руку з самісіньких сибірських руд, почав декламувати.

Спершу він, зазвичай, злегка шепелявив, і величезний язик, що не влазив до рота повністю, вивалювався поміж зубами, та помалу Сашко призвичаївся й напружився.

– “Не згине ваш скорботний труд!”* – читав він домогосподаркам, і терплячі жінки, котрі знають ціну скорботній праці, згідливо йому кивали, і підбадьорений прийомом, почав він видавати ще суворіше, а останні рядки: “Темниці зваляться та воля...”,– майже кричав, отож болончина квартирантка з коляскою мусила від’їхати аж до першого під’їзду.

Важкі закови упадуть,

Темниці поруйнує згода,

І привітає вас свобода,

І браття меч вам віддадуть.

Сашкові аплодували особливо гучно. І ми, задоволені концертом, і глядачі, і пацани з сусідніх дворів, приваблені акордеоном. Народ аплодував, Сашко кланявся, та ось у двір в’їхав мотоцикл із коляскою з усією Газівниковою родиною в повному складі. Газівничиха злізла з заднього сидіння, витягла плаття із задниці й поперлася з сумками до себе нагору.

Їхній Сашко побіг до нас, а сам Газівник, уже під газом, як звичайно, почав ходити біля свого смердючого мотоцикла та про щось із ним розмовляти.

Тобто ви зрозуміли, що Газівника в нашому будинку не дуже любили. Не любили за всяке.

По-перше, він був бандит. Коли тверезий, він нікого не чіпав і сідав грати в карти, і по своїй слюсарній справі запросто допомагав сусідам і грошей зайвих не брав. А от напідпитку... Пам’ятаю, він виліз на балкон і почав казати:

– Жи-ди! Жи-ди! – звертаючись із осудом до публіки, якої не було у дворі, а була сама Рудичка, і він повторював це слово, поки не побачив, що вона однісінька, і, викинувши вперед руку, закричав, знущаючись:

– Голда Меїр! – із наголосом на “ї”, вкладаючи сюди всю фамільну ворожість, із якою вимовлялися по радіо прізвища безсовісних сіоністських лідерів і взагалі – дисидентів.

– Голда Меїр! – спотворивши і мову, і обличчя. І Рудичка побігла, перелякана, додому, подалі від цього бандита.

По-друге, у нього був мотоцикл, чорний, із коляскою, єдиний, між іншим, у нашому дворі транспортний засіб, та річ була зовсім не в тому, і можна було б на це взагалі не зважати, якби не щоденні фільми про війну з двома неминучими мотоциклами з коляскою, з есесівцями в чорних шкіряних плащах, окулярах і касках, що наздоганяють нашого розвідника, коли одного з них вбивали одразу, а інший, настирний та особливо мордатий, усе гнався, гад, і гнався, аж поки також не вилітав до кювету на втіху всім пацанам.

Газівник сперся ліктями на свого мотоцикла й роздивлявся глядачів. Звісно, йому важко було жити в цьому будинку, де більша частина мешканців вела свій родовід з Подолу та Євбаза, де навіть щирий українець несамохіть висловлювався з єврейськими інтонаціями та робив свої маленькі ґешефти. Газівник дивився осовіло, погляд його був важкий і сумний, як у пам’ятника в парку Шевченка. Публіка, розігріта концертом, іще чекала й гомоніла, а Рудичка, скажімо чесно – не видатний діяч сіоністського руху – якось не гордо зіщулилася на своєму віденському стільці, бо їй не хотілося цього всього.... Та ось Сашко, отямившись, закричав:

– Максим Горький. “Пісня про буревісника.”

Народ моментально замовк. І Сашко вже не розкачувався, а відразу, одним заходом пішов, максимально вдаряючи по буквах:

– Над простором сивим, – виголосив він із натиском по “ве” і через “и” перейшов до “ер”, – моря, – і “моррря”, – це залунало вільно й могутньо, і забилося над хвилями горде серце буревісника. – А між хмарами і морем, – і ці “ме” й “ер” лунали й у наших серцях знайомими шкільними рядками, та Сашко раптом осікся, і замість рішучого “Гордо майорить і рине” злякано вп’явся очима в зал.

– Гордо майорить, – зашепотіли ми з-за завіси, але Сашко замотав головою й почав повторювати спочатку:

– А між хмарами і морем, – і, відкривши рот, знову замовк і вже не чув, як мами, бабусі й тітки: «Гордо майорить», – як усі підказують йому забуті, на їхню думку, слова, і Рудичка підвелася зі свого віденського стільця, щоб сказати:

– Саша! Гордо майорить!

І було б так, якби Газівник не вимовив ті самі два слова – ім’я та прізвище, які вважав, очевидно, жидівським матюком. Він уперше вимовив їх правильно, із правильним наголосом, вимовив досить виразно й роздільно, але Артамон уже розтягнув міхи акордеона, і безсмертні “Амурські хвилі” поглинули Голду Меїр, і Сашу, і Газівника, і достопам’ятний концерт до свята Великої Перемоги.

_________________________

* Цитується в перекладі Л. С. Первомайського.

Контакти

На гетинаксовій платі вже були розпаяні резистори з конденсаторами й діодом, і два з трьох тріодів, що височіли в центрі, немов марсіанські триніжки Герберта Уеллса.

Над ними, наче божественні повітряні кулі, стояли наші голови: татова та моя. Тато був схожий на художника, хірурга й годинникаря одночасно, оскільки в одній руці він тримав занурений у срібло паяльник, а в іншій – мамин медичний пінцет.

Доторкнувшись паяльником, тато на мить застигав у цій позі: крапелька припою перетікала на ніжку та приварювала її таким чином, щоб все це місиво з’єднати в єдине ціле. Потім він відкладав паяльник, роздивляючись уважно, що це в нього вийшло, цикав зубом, визначаючи, чи йде емітер на «землю». Я ж у цей час нудьгував, бо вже другий вечір поспіль ми збирали транзисторний приймач на трьох транзисторах, і мама сварилася, що пізно, а за вікном була ніч, сповнена невловимих радіохвиль.

Спочатку треба залудити контакти, – показував папа та, вмочивши в каніфоль, дбайливо, немов пензликом, проходив по ніжці тріода, торкаючись легенько, аби, не дай Боже, не нагріти її надмір, а мені дозволяв паяти лише з тепловідводом, із такими спеціальними щипчиками, які відводили тепло, повиснувши в позі хірургічних затискачів.

Майже все було розпаяно.

На своїх місцях, у суворій відповідності до кількості омів і кілоомів стояли електричні опори. Їх була ціла коробка. Батько приніс їх із заводу, великі й маленькі, зеленого й інакшого, незеленого, кольорів.

Ставлення до них було хороше, як до пішаків, котрі приймають на себе перші удари супротивника. Ці скромні трудівники електрики лежали в коробці покотом, паялися просто, без усіляких там тепловідводів, а, перегоряючи, правдиво чорніли, тобто не заплутували та не приховували своєї поломки.

Тому почорнілі, тобто вже несправні, зберігалися вони поруч із справними, неначе на заслуженому відпочинку.

На відміну від опорів, товстенькі конденсатори ділилися вже на прості й електролітичні, де потрібно було відрізняти «плюс» і «мінус», і мали пихатий вигляд, немов працівники комерційних банків. Здавалося, у своїй коробці вони тільки й роблять, що обговорюють курси на пікофаради, підкреслюючи, між іншим, і власну ємність.

Діод був прозорий і простий, як правда. Туди він пускав струм, а в зворотному напрямку – ні, зась! Він стояв на сторожі правильного руху струму, і попри одну-єдину звивину, що відкрито блищала крізь скло, підкуповував принципами, якими, як відомо, поступатися не можна.

Узявшися за руки, чотири діоди випрямляли його таким чином, що він ішов прямо, без цих єврейських коливань і хитань, у правильному напрямку, від «плюса» до «мінуса», або, як потім з’ясувалося, – від «мінуса» до «плюса», ішов, немов полки на параді, відповідаючи розкотистим «Ура-а-а!» на вітання маршала:

– Вітаю Ва-а-ас, товариші-і діоди-и-и!

– Ура-а-а!..

Мені подобалися чесні діоди, і деякий час я навіть складав їх в одну коробку з транзисторами, сповідуючи принципи рівності та братерства, а потім, із нагромадженням запасів радіодеталей, виділив їм окрему сірникову коробку.

Отже, майже все вже було готове.

До чорної шляхетної пластмаси телефонного динаміка було вже припаяно жилочку проводів, на феритовий стрижень накручено необхідну кількість витків ДЕЛШО – дрота емальованої лакованої шовкової оплітки – і залишилося тільки допаяти останній тріод, П416, розпаяти правильно – еміттер на «землю», сюди колектор і базу, щоби монтаж було завершено й можна було, нарешті, приєднати живлення, квадратну батарейку КБС із солоними від електричного струму кінцями...

Було вже пізно, мама лягла спати, і в чорноті зимового вікна вгадувалися наші з татом силуети, котрі схилилися над платою, та, як боги, батько та син, вдихали фіміам розплавленої каніфолі.

Схиляння творця над його створінням я спостерігав і раніше, наприклад, крізь надтріснуте скло годинникової майстерні на базарі, але це було не те, це було з боку, а тут я готувався побачити, почути й відчути рух струму та радіохвиль, як перший помічник Творця, мов підМайстер, без якого що-небудь неодмінно забудуть.

Я приклав динамік до вуха, чи ні – вухо до динаміка – і почув шум. Я подумав, що це – звичайний шум електронів, електричного прибою, але тато сказав: «Ні! Вслухайся!” І став повільно повертати стрижень змінного конденсатора. Плівочки зрушилися та пішли, перешаровуючи, одна в іншу, і мене потягло в хаос шумів і радіостанцій, що урвався виразними позивними «Маяка».

Довгі, майже кілометр завдовжки радіохвилі широкими, розтягнутими синусоїдами йшли понад засніженими полями, чіплялися за дроти, труби й будинки, і було їм важко летіти в цьому сповненому перешкодами світі, під ударами розбійницьких блискавок.

– Працює! Працює! – закричав я пошепки, позираючи у вікно, звідки без жодних дротів текла ніч, а за нею – весь Всесвіт і КОСМОС.

Ти читав?

Дочитано хорошу книгу. Перегорнуто останню сторінку, а там уже, окрім приміток та змісту, нічого й нема.

І знову прочитаєш останній абзац і занудьгуєш. Та сидиш мовчки, доки в кімнаті й у серці стихають останні рядки.

А закриєш і не хочеться випускати з рук, і носиш її по кімнаті, а потім уже кладеш на полицю, у нішу між восьмим і десятим томом, щоби сяяти справжнім неметалевим золотом...

– Ти читав «Голову професора Доуеля»? – запитав Сашко й обізвав мене «козлом». – Це найкраща у світі книга! Сьогодні мені приносять другу частину. – Дивися! – простягнув він. – Бачиш?

Із обкладинки того, що колись називалося книжкою, дивилася кошлата стареча голова, відрізана від тулуба, встановлена на спеціальному столику з трубочками, які тяглися за межі обкладинки.

Я зітхнув. І, мабуть, обличчя в мене було таким, що Сахер забіг за спинку ослінчика та, присівши за ним по шию, надувся й захрипів, видавлюючи з нерухомого рота:

– Я-а-а голова-а професора Доооуеля! Доуеля! – звиваючись, як ще не обезголовлений дракон, повертав і закидав голову, блискаючи білками. А для більшого залякування ще й вистромив пальці – наче в корчах – та схаменувся. – Олександр Бєляєв. «Голова професора Доуеля», – помахуючи половиною книжки, вийшов він з-за лави. – Шкода, мало картинок. Ця – найкласніша, – вимовив, цмокнувши, і ми взялися роздивлятися конструктивні особливості приладдя.

Голова лежала відрізаним кінцем на склі, і в цьому місці її оперізував обруч, фіксуючи, щоб вона, не дай Боже, не впала й не покотилася, мов м’ячик, по кімнаті. Знизу, я вже казав, приєднувалися кольорові трубочки, якими подавалася живильна рідина, а ось цією – товстою гофрованою – йшло в горло – я знову проковтнув – стиснене повітря, щоб він міг говорити. Сашко повернув краник, почулося сичання та голова захрипіла, захекала, скаржачись, як всі люди похилого віку, на те та на се, і на Бєляєва, звісно, також.

Ось так я знову почув прізвище письменника, з котрим прожив років зо три, не менше, та й нині він зрідка заходить до мене, посміхаючись, обійнявшись з кудлатою головою цього професора та Іхтіандром у затісному майклоджексонівському костюмі...

Мені було одинадцять, коли Олександр Романович зайшов по-сусідськи та, сьорбаючи чай із кизиловим варенням, повідав про свій чудовий задум створити грандіозний твір, де ніби об’єднати всіх найвідоміших героїв пригодницьких і фантастичних книжок.

– Я таке вигадав! – повідомив він, підморгуючи. – Але це – ще не все! Книга – особлива! Кожна сторінка, тобто аркуш – закінчена плиточка сюжету. Причому, – вражав він очами й паузами, – книга зроблена як швидкозшивач – сторінки виймаються. І найголовніше – через одну – чисті аркуші!

Можна дописувати, домальовувати, комбінувати, додавати нових героїв...

– Ет, – скаржився письменник, – мені б тільки розпочати! Отак сісти до столу, взяти в руки ручку (він скористався чайною ложкою) – та писати, писати вдень і вночі, вдень і вночі... Не дають! Вони не дають мені працювати! Іхтик – взагалі втратив розум – страждає, а ветеран – соромить... Бодай на тиждень! – заблагав письменник. – То як?

Мама спочатку навіть слухати не бажала, “цей рибний вогкий запах!”, але врешті-решт умовили бабусю, – (...оскільки потрібна ідеальна чистота, як у вас, Софіє Михайлівно...) – Іхтіандра оселили у ванній, а професора – на шафі, між дерев’яним карпатським орлом і порцеляновою дівчиною-ковзаняркою.

Треба сказати, мороки з ними було небагато. Щодо професора Олександр Романович сам їздив на Червоний Хутір; потім нас прикріпили на Анжели Девіс, поруч зі школою. У суботу після уроків я заходив до зарядки, заправляв балончики стисненим повітрям і забігав на молочну кухню, де мене вже знали, і старша сестра, посміхаючись, простягала сулію, наповнену липкою рожевою рідиною. А у ванні розчиняли морську сіль на тиждень, та й усе!

Професор виявився нестрашним. З ним вечорами грали в карти, дивилися телевізор та виносили покурити з татом та дідусем на кухню. Вони там гомоніли, згадували війну, лаялися, накурювали, засиджувалися допізна. А мовчазного Тишка всі полюбили, мама жаліла, а бабуся про всіх піклувалася. Вона власноруч замінювала кров і воду та брала Тишеньці лише свіжу рибу, хоча сиру він не їв, а їв як всі, тільки трішки.

Звичайно, з ним було в тисячу разів цікавіше.

Він ще школярем багато плавав, головним чином в теплих, південних морях і барвисто вмів описувати чудесне підводне життя.

– Ось, – дивиться він крізь кахельну стінку, – ідеш уздовж рифа. Праворуч – акваріум, корали, різнобарвна живність, краса. Рано-вранці, сонце ще не зійшло та глибина особливо насичена. Йдеш, ледве помахуючи, та поглядаєш скоса туди, у глибину і чекаєш. Чекаєш, коли вона – блакитна й синя до чорноти – почне оформлятися та сіріти довговидим тілом і знизу – бачиш дедалі чіткіше й чіткіше – на тебе, не звертаючи уваги, виходить вона...

– Хто? – не витримував я.

– Кілька в томатному соусі! Хто?! Мусиш сам розуміти – хто. Акула. Невелика, метрів зо три, не більше... Але піднімається просто на тебе. Знизу, мов зенітна ракета... Що робити? А-а...

Я сідав біля ванни на ослінчику та слухав, і ми поринали в безодню його спогадів, у далекі й холодні глибини, і він учив мене не дрейфити, не лякатися, а йти туди на світанку:

– Рано-вранці, коли сонце ще не зійшло, вони підходять і кружляють коло самісінького берега, і якщо пощастить побачити королівську манту та піти попід її крилами, – старий, не поспішай, надивися, насолодися її сіятельством, щоб потім, опам’ятавшись, вискочити нагору й захлинутися в киплячому від дельфінячого екстазу квачі або штандері та знову піти вниз, у комунальні рифові печери, де живе знайома мурена, Мурочка, та, чухаючи під шийкою, мучити її як ледачу кішку, сальто-моталити та носити на шиї чорнобуркою.

Про піратські скарби Тишко розповідав скупо, – не рекомендували. Натомість любив зачаровувати затопленими, полеглими на дні стародавніми містами. І ми кружляли понад вулицями та площами, повз вежі й палаци, де ще збереглися мозаїки та статуї, ми торкалися таємниць загиблих цивілізацій і поверталися у ванну з широко відкритими божевільними очами.

А ще ми мріяли про те, що прийде весна, настане літо, канікули, і можна буде випустити його в Дніпро, що впадає в Чорне море, а звідтіля через Босфор і Дарданелли доплисти до Середземного, а там – повз Туреччину й Ліван, крізь Суец – у Червоне, вічно тепле бірюзове море, і там жити.

Можна було б поставити будиночок на палях, на воді та зробити таке двоспальне ліжко, щоб половина його як ванна, припустімо, так – сітка чи з плексигласу, а половина ліжка – нормальна, з матрацом, для Гуттієре, тобто, коротко кажучи, – було б бажання, можна все зробити. Та вже тоді мені здавалося, що вона нікуди до нього не поїде, а залишиться жити зі своїм журналістом. І тому я не чіплявся до нього з будинком на палях, а більше наполягав на розробці маршруту, усіляких труднощах і технічних приладдях.

Перша проблема – а вода в Дніпрі, як відомо, прісна, – полягала в тому, що морські риби в прісній воді не житимуть. У ванну ми додавали морську сіль – 330 грамів на відро води. А як бути з Дніпром? Отут варто було добряче подумати, зважити. І суперечка розгорілася неабияка.

Тато запропонував везти Іхтіандра у ванні, завантаживши на пароплав, і я почав розпитувати, чи нема в кого зайвої ванни, бо нашу мама не давала.

Дідусь обстоював буксирування! У целофановому мішку, за пароплавом.

А мама сказала взагалі нікуди не їхати, а зробити такий гарний скляний обруч на шию, на зябра, та періодично міняти в ньому воду, фільтрувати, відстоювати...

Та ванна розхлюпується, а буксир, не дай Боже, на гвинт намотає. А мамина ідея, це що ж – прив’язати його до кухні, до водопроводу?

Мені пригадалися старі у військовому госпіталі з трубками та баночками для виведення сечі, – я замахав руками й рішуче відкинув ідею з обручем.

І тоді бабуня винесла йому дві шийні подушечки, на зразок тих, що підкладають скрипалі, аби не намуляло. Скроєні з добротної полотняної тканини, вони розташовувалися в районі вух і завершувалися зав’язками на потилиці. Геніальність та, я навіть сказав би, практичність бабусиного винаходу полягала в тому, що сіль (вони наповнювалися сіллю!), розчинялася рівномірно з зовнішнього боку подушечок й обмивала розташовані за ними зябра. Швидше поплив – більше солі йде, повільніше, взагалі зупинився – вода стає солоною від дифузії, захотів поповнити сольовий баланс – «блискавку» – раз! – подушечки були на «блискавках» – засипав – жжик! – і вперед!

Щоб їх випробувати, у ванні зробили течію за допомогою душу, а коли цього виявилося замало – увімкнули пилосос навпаки, на побілку, воду почало гнати добре й, як то кажуть, процес пішов!

Ми так захопилися, що спершу не почули, та тільки згодом звернули увагу на роздратовані хрипи з шафи:

– Компрессссс! …кніть компресссс! – сичав професор, бо хотів голосніше, щоб почули, і після твердої обіцянки не лаятися при дітях тато повернув важіль:

– Недоумство! Подушечки?! Експеримент?! Кретини! – моментально закричав він, та осікся. – Експеримент! Де? У ванні? Не дозволю! Іхтіандр – таке само надбання суспільства, як і я! Не дозволю! Занапастити? Не дозволю!

Сперечатися з професором було важко. Професор! Тим паче, що суперечка нічого не вирішувала. Необхідні були натурні експерименти, максимально наближені до польотних.

І, всівшися зручніше, – якраз була субота, – ми взялися до справи, тобто почали вигадувати, як навесні, а точніше, на початку літа, коли вода вже буде добра, почнемо розробку різних варіантів рейсу, модернізованих моделей подушечок, мішків, буксирів тощо.

Цей день – 19 травня 196... року – мені запам’ятається назавжди, на все життя, коли ми, в оточенні дітлахів й дорослих виїхали колоною з нашого подвір’я та повернули в бік бульвару Жюль Верна.

Що відбувалося довкола! День піонерії, свято пісні та строю, – і ми: спереду на інвалідці – професор, обплутаний трубками, трохи далі – поміст на роликах ыз ванною й живим Іхтіандром, супровідні служби, Сашко з роззявленим ротом, марші з репродукторів, дитячі візочки з мамами, вчителі...

На озері – не на Ближньому, а на Огірку – було урочисте відплиття. Виголошувалися промови. Кінохроніка знімала старт. Іхтіандрові надягли водні лижі і тричі провезли озером за моторкою з червоним вимпелом над головою. Шкода, на експерименти часу забракло. Та це було згодом, у робочому порядку. І до 196... року Іхтіандр обов’язково виїхав би, тобто, відплив, якби не арабо-ізраїльський конфлікт, проблеми з допуском, із ВВІРом...

Невдовзі ми переїхали до іншої квартири. А вони, разом з Бєляєвим – до Москви. Професора, здається, вилікували. Про Іхтіандра ж мені нічого невідомо. Проте, ні. Рік по тому він знявся в однойменному фільмі. І це був уже не той худючий підліток, а змужнілий юнак, героїчний красень, у котрого неможливо, не можна не закохатися.

– Оуу – оуу?! – сурмив Іхтіандр і з’являвся з зелених глибин, випливаючи на середину екрана. Величезні мигдалеподібні очі його оглядали мене й через тоненький тісний скафандр пробігала судома. Ще мить – і він перетворювався на водяну блискавку та стрімко мчав на допомогу, щоб урятувати, блиснути, вильнути та зникнути.

Декому він видавався суперменом. Але я знав, що, попри свій героїзм і фотогенічність, Тишко був скромною й сором’язливою людиною, любив тварин, риб і ще Гуттієре – вінець природи.

Коли ця наволоч занапастила його – (...Вони ж згубили тебе! – ви пам’ятаєте, як закричав тоді його батько – і ледве встигли донести до води...) – це прощання ніяк не можна було витримати, бабуся й мама витирали сльози, я хлюпав і всі разом зітхали з появою напису «Кінець фільму».

Телевізор вимикали, і на згаслому екрані певний час світилася невеличка точка, начебто скінчилася хороша книга, перегорнуто останню сторінку, і в кімнаті й у серці все ще жевріє світло й чути звук катодних ламп, що остигають. Телевізор накривали китайським покривалом, щоб від сонячних відблисків не вигорала трубка, і бабуся, витерши наразі пил, ставила на покривало фаянсового гордовитого песика й порцелянового юнака Пушкіна в замисленій робочій позі з пером й книгою.

Шустрик

У переході, біля Центрального універмагу... Я відійшов досить далеко, аж поки зрозумів, що це – Шурка, Шустрик! – з тієї самої Біличанської.

Якби не баян... Дебелий, товстелезний, він обтікав розкладний стільчик, і набряклі пальці його м’яли клавіші, розтягуючи тужливу, жалісну мелодію.

Я стояв поза колоною й, не визираючи, слухав і не наважувався підійти, бо здалося, що й він упізнав мене, та, ховаючись за баяном, нахилив голову, аби – ані слонячих ніг своїх, які випирають опухлостями з сандалій, ані малинової пустки порожнього футляра...

Шустрик. Він отримав таке прізвисько через мультик і швидку гру на баяні й трубі, а ще – через фінт, обводку, яку ніхто повторити не вмів.

Шурка мав коронний номер. Лівою-правою, лівою-правою – м’яч гуляв у нього поміж ногами та псував нерви захисникові, та щойно той вибити намагався, дістати, – Шурка – раз! – з однієї на іншу скидав, кидав уперед, та – опаньки! – вже в тебе за спиною!

Ганяли ми між будівництвом і жіночим гуртожитком ТТП – трамвайно-тролейбусного парку – де на першому поверсі була душова із замазаними білою фарбою вікнами. Якщо підставити ввечері ящика, можна було угледіти пару, крізь скупчення якої раз у раз виникали жовті від тьмяної лампочки мокрі жіночі тіла.

Хлопці бігали туди часто (поки малого Пелікана не піймали – він ставив два овочевих ящики та провалився в обидва), а я лише одного разу, увечері, майже вночі, але через подвійний страх так нічого й не побачив. Тобто я бачив одну тітку ззаду, напевно, кондукторку, та скло запітніло, і, попри мою пильність, особливого відчуття в мене не виникло.

Значно краще й конкретніше все це було видно на картах, які Шустрик виграв у Коськи, не всі, звісно, – 14 штук – виграв на парi, своїм коронним фінтом.

А сталося це так.

Коська жив у гуртожитку, з матір’ю. Його боялися та любили водночас. Він був справедливий хуліган, з котрого обов’язково виріс би Робін Гуд, якби він жив в Англії, або Дубровський чи Котовський, якби це було до революції. Ще він нагадував Гавроша з однойменного фільму, носив таку саму кепку та класно кидався камінцями.

Перемахнувши нашу річку Смердючку, щораз діставав він яку-небудь цінність: фінку зі складаною ручкою, патрони – не гільзи, а саме справжні патрони дрібного калібру, розсипний тютюн у коробці з-під монпансьє, щоб курити, а одного разу прийшов п’яний і почав показувати маленькі карти – листівки, з голими тітками, які оголювалися й таке виробляли, що в жодній лазні не підгледиш.

Ми стояли за сараєм, та я весь час озирався та спиною відчував, що на нас поглядають крізь завішені тюлем вікна, і здогадуються, і знають, що ми робимо, і ось-ось з-за рогу вискочить тітка Фіра, Артамонова мама, й репетуватиме несамовито, рватиме їх й битиме Коську по кепці та по спині всім, що потрапить під руку, та розповість моїм; від такого сорому я не міг фантазувати далі.

Та, поки ніхто до нас не біг, ми передавали карти, і, не встигнувши розгледіти до пуття, хапали нову, і виштовхували малого, котрому не можна, та сопіли, пильно вдивляючись у розмиті силуети.

Це було справді страшно. За таке могли запросто потурити зі школи, маму викликати на відкриту порнографічну педраду, тата у в’язницю посадити, а дідуся – на все життя виключити з лав Комуністичної партії Радянського Союзу. Дивлячись на карти, я негайно ставав Плохишем, ні, звісно, не зрадником Батьківщини, а поки що просто буржуйським Плохишем, і пітнів сильніше, і квапливі ручки хапали та м’яли карти в бридкому, проте бажаному хвилюванні.

А потім ми побігли на майданчик між підстанцією й гаражем, чиї залізні двері слугували замість воріт, і Шустрик тричі зробив Коську своїм фінтом – Коська завівся. Ще тричі вони зіграли на спір – один на один до гола – і Коська програв майже половину колоди.

– Бери! – тицьнув він Шустрикові 14 карт і спересердя влупив по воротах. – Гляди лишень, щоб вдома не знайшли. Зрозумів, козел?! – додав він, ляснувши Шурку по потилиці й потеліпався геть.

Я не розповідатиму про те, що ми відчували, дивлячись на Шустрика. Перемогти самого Коську, старшого на два роки, виграти спір, а головне – карти, ви ж пам’ятаєте, які, по-перше, коштують, напевно, купу грошей, та ще спробуй дістати. Ми знову побігли за сарай і там уже роздивлялися солідніше, майже не соромлячись і поглядаючи один на одного.

Сонечко зазирнуло за сарай і стало видніше, чіткіше, і ми, звикнувши, уже розглядали пильніше, не кваплячись, звертаючи увагу на залишки нижньої білизни та пози... як несподівано тітка Фіра закричала несамовитим голосом:

– Ііі-горе! Валеее-рику! – заволала вона, і ми, захоплені зненацька, сіпнулися й застигли, стискаючи нещасні карти.

– Ііі-горе! Їсти! Їс-ти!

Й одразу ж, мов луна, покликали мене, і тітка Женя, неосяжна Шустрикова мама заспівала з балкона:

– Шу-ра! Шу-ра! До-до-му!

< br />

Повернувши Шустрикові його карти, ми стрімголов побігли на заклик.

А він так і залишився стояти, стискаючи в руках, не наважившись покласти до кишені, не знаючи, що робити, де ховати, у дворі, за сараями, аби хтось із пацанів, а, можливо, і сам Коська підгледів би та вкрав, чи вдома, де можуть знайти? Та згодом все-таки зважився та ховав їх, засовуючи під підкладку футляра від баяна, а потім, казали, продав їх по одній, в інтернаті, по п’ятдесят з гаком копійок за штуку.

Я стояв за колоною, слухаючи тяглисті звуки баяна; і Коська, і пацани, і наш двір, і той закуток за сараями, і фінт Шустрика, обводка, – усе пригадалося ясно-яснісінько, постало переді мною, мов живе. І тому вирішив, незважаючи ні на що, поспішити зараз до Шурки. І рушив, обминаючи зустрічних, до нього, пішов – однак там уже нікого не було. Я різко обернувся, проте його не було.

«Ходяча газета»

Воскресінка, п’ятиповерхівка, піски. Нам по одинадцять. Феня Яківна, учителька російської, і телік, і книги навчають нас чистоті: не «ложат» – фі! – а «кладут»; «пинжаки», «колидоры», «лаболатории» – ха! – і «феномен», а не «феномен».

– Черя! Черя! – репетували пошепки під вікном. – Сірники візьми.

І я брав крадькома у мами сірники й вистрибував з вікна, з високого першого поверху, та біг, знаючи, не тільки за цим кличуть мене, не тільки багаттячко палити, картоплю пекти. Там, біля багаттячка збиралася шпана воскресінська: покурити, гітарка, карти, розмови...

Щойно ми переїхали, мене відразу ж обізвали «інтілігентом». Не знаю чому, напевно, я вітався. Або мене раніше за всіх кликали додому... Та не минув і місяць – ще одне прізвисько підкотило, і надовго, а образливе «інтілігент» забулося саме по собі.

«Ходяча газета»... Так, саме так.

Але ж я не тягав газети, як син поштарки, щоб заробити на кіно й морозиво. Я вигадував, я брав шматочки з різних фантастичних і пригодницьких книжок – у дворі мало читали – і об’єднував – нині сказали б – компілював. Ні, неправильно – у мене все було інакше: несподіваніше, цікавіше. Бо я не замислювався! Я не вигадував заздалегідь. Воно народжувалося несподівано й було сюрпризом, і для Дюма, і для Жуля Верна, і для мене самого. Воно народжувалося десь у небі, що чорніє, у перших зірках, у силуеті Лаври за Дніпром, або в багатті, в очах пацанів...

– Як Д’артаньяну перебратися через Ла-Манш?

– Через що? – перепитували пацани.

– Через протоку. Протока між Францією й Англією називається Ла-Манш, а ще – Па-де-Кале. Як?

– На човні?

– На кораблі!

– Не можна! Всі порти закриті, навкруги шпигуни Кардинала Ришельє, роз’їзди.

– Може, на літаку? – втрутився якийсь малий.

Ось тут уже всі іржуть. І дивляться на Аліка, блатного, у нього батя був льотчиком.

– Ні-і... Літаки у війну вигадали. Тоді, за царя, не було.

– А при королях навіть паротягів не було, – вставляє хтось начитаний.

– А як?..

І після довжелезної, професійно витриманої паузи – кажу роздільно.

– «На-у-ті-лус», Капітан Немо! – і даю пояснення, докладне, з викладом технічних термінів та родоводу «N», щоб ніхто не сумнівався в наявності «Наутілусів» у XVІ столітті, бо всі хотіли, щоб він встиг, привіз їх (підвіски!) вчасно, щоб вставити по повній програмі й цьому підору, і його прихвосневі в сутані.

Багаття – двійко-трійко овочевих ящиків – викинувши язики до неба, невдовзі вщухало. Для пропікання картоплі бракувало жару, їли, обпікшись, сиру, спалену. Вечір міцнішав. П’ятиповерхівки видавалися далекими, а правий берег взагалі – заламаншям.

У неблизьких будинках запалювалися берегові вогні.

Нас починали кликати додому, мене – серед перших, та соромно не було. Усі знали – «ходячу газету» раніше кличуть. Розуміли...

По дворах пішла слава, дійшовши до курців із старших класів, і вчителя фізкультури, і білетерки кінотеатру «Аврора». Це було класно. Мене поважали. Казали: «Кльово видає!» І я чекав на вечір, чекав на ту заповітну хвилину, коли всі, і я в тому числі, задихнулися б від несподіванки й цікавості.

Одного разу я поспішав на піски, я зістрибнув з вікна та – підборіддям – об своє ж коліно. Клац! Зуби дзенькнули! Рот миттєво наповнився кров’ю.

Язик! Відрізало?

“І вирвав грішний мій язик!” – блиснуло зі шкільної програми. Але я, шкутильгаючи, уже уявляв: – Я не зможу говорити... Пацани не дочекаються... І я не буду в центрі, відбираючи його в багаття, не палитиму-розпалюватиму – ну, не серця, – так вогники в очах?

Що робити?

– “Сповняйся волею…” – закликав Пушкін. – Вертайся додому та замахнися, сповнений волею піонера, на всього Фенімора Купера, і всього Жуля Верна, і Бєляєва, і Дюма, і Майна Ріда, і Марка Твена, і Уеллса, і Конан-Дойля, і ...

Та я, дійшовши до рогу нашої п’ятиповерхівки й обмацуючи губами те, що залишилося від язика, погнав все-таки на піски, і спочатку мовчки відкривав рота та показував, потім, ледь ворушачи, розповів пацанам про падіння, і так, непомітно, слово по слову...

А читати – читати можна й уночі, забравшись із ліхтариком під ковдру. Тому що всі ночі, все життя ще попереду...

Любов, любов

Ось і любов прийшла та, мов кицька, почала обнюхувати мій портфель, де лежав сніданок, бутерброд, бридкий, із вареною ковбасою й маслом, і тертися, і вигинатися, і піднімати хвоста, відкриваючи всьому світові загадкові котячі принади.

Класом поповзли й полетіли записки, а Кузьмеша, козел-перехоплювач, та що про нього казати, йому не писали, от він і забирав, і Мочкін йому дав за Ірчину, по підлозі качалися...

У нас у класі було дві Ірки: Волкова й Набібулліна.

Найбільше записок писали Волковій.

Вона була нормального зросту, тобто не вища за нас, хлопців, смаглява, навіть якась, на відміну від нас, чорнувата, ноги в неї були засмаглі, міцні, мама казала – «пляшкові».

Коли вона заходила до класу, пацани продовжували біснуватися начебто як і раніше, та кожен сталлонів і дурів на очах і скакав вище та кричав голосніше, і шалено намагався пролетіти повз неї щонайближче, як матадор біля бикині.

І що дивно, у цьому безперервному взятті Ізмаїла, коли тіла і ядра свистіли, верещали, гарчали й улюлюкали й, здавалося, ось-ось, звалиться все та крізь землю провалиться, – Ірочка Волкова виступала, немов пава, тобто самовпевнено й безшумно, злегка опустивши довгі-довжелезні вії та підведеним, мабуть, краєчком лівого ока лише скоса позирала на останню Кузьмешину парту, звідки, зазвичай, запускалася його папка.

Гадаю, Кузьмешина папка (студентська така, на великій, мов танкова гусениця, металевій блискавці) – гадаю, вона заслуговує на не меншу увагу, ніж перша красуня класу.

Це була страшна зброя.

Аби щоразу не виймати, Кузьмеша тягав у ній багато всього, і тому папка була важка й летіла, як диск, підстрибуючи на партах.

Особливим шиком вважалося запустити її так, щоб вона потрапила точнісінько на першу парту й рикошетила звідти, з останнього прифронтового аеродрому, на потилицю чи фізію тих, хто ловив ґав.

Папка била боляче. Юрчика на прізвисько Кізка, найменшого в нашому класі, просто збивала з ніг.

А декого – лише розохочувала й доводила до стану збожеволілого від опіуму турецького солдата та банщика, котрий починав скакати по партах і вилітав, нарешті, яничаром просто на вістря указки географічки.

Євдокія Семенівна знімала наколотого та, штовхнувши на місце, гиркала громовим голосом з усіма гуркотіннями українського «ге»:

– Турки! Готтентоти! Голови вам повідривати б!

А папка тим часом непомітно рухалася назад, рядами, і поверталася до хазяїна.

– Дай, дай кинути! – просили ми Кузьмешу й він, розуміючи, який кайф відчуваєш, коли вона лупить по голові, – не скупився, давав, а мені – без черги, бо списував у мене все.

Папка протрималася два роки. Кузьмеша її оберігав, лагодив, підклеював і навіть міняв блискавку. А першого вересня тисяча дев’ятсот... дев’ятого класу Кузьмеша прийшов у костюмі з краваткою, поставив на парті новий двозамковий портфель і, вказавши на нього, як на надгробок, сказав:

– Хто спаскудить, голову відірву!

Що ж стосується папки – ніхто про це Кузьмешу й не запитував.

В Ірочку Набібулліну можна було закохатися, незважаючи на татаро-монгольську зовнішність.

Я ніколи не забуду, як хтось написав на дошці: І. + Мочкін = Л.

І Ірка підійшла до Мочкіна та сказала: «Зітри». І він витер, хоча стовідсотково писав не він, писав Кузьмеша. Та Ірка попрохала Мочкіна. І якщо вона попросила б його впіймати атомну жар-птицю чи виколоти на грудях прізвище Лідії Олексіївни, нашого директора, котру боялися як вогня, він спіймав би, і виколов, і поцілував би її смертельно хвору на страшну заразну хворобу. І занедужав би й помер, а вона видужала б, і тоді, звісно, плакала б і голосила на його могилі все своє життя.

«Вона-а захворіла-а, вона-а застудила-ась, по калюжі пройшла-а бо-осо-оніж...», – гундосили у квадрат пацани, а я вибирав не асадовську тему, коли Він всю ніч під дощем стояв під вікнами Її палати та, слухаючи, як Вона марила, шепотів: «Я поруч, я з тобою!» – а потім, ясна річ, занедужував і вмирав, мов герой.

Я вибирав краще: відсмоктування зміїного укусу звідкись із ручечки чи навіть із того місця ледь вище коліна, чи можна із щічки, але з усіма героїко-поховальними наслідками, з музикою, процесією, гіркими слізьми, бо, чесно кажучи, іншого способу поцілувати дівчинку, ніж висмоктати з неї отруту, я не уявляв.

У сусідньому, шостому «Б», навчалася Таня з угорським прізвищем Чардаш і зовнішністю головної героїні мультфільму «Червоненька квіточка».

Вона посміхалася спокійно та ясно, була відмінницею, і шкільна форма сиділа на ній, мов на Гуттієре, підкреслюючи талію й те, що я ще не наважувався вимовляти – стегна та груди – двома широкими білосніжними смугами фартуха чи, дідько його знає, як це в дівок називається.

Я позирав на неї, проходячи на перерві, та чекав у роздягальні, ховаючись за пальта, як чудовисько з мультику, та, нарешті, наприкінці зими запросив її покататися на лижах.

Лісочок, що розділяв наші вулиці, був невеличкий, і ми домовилися зустрітися просто біля труб, куди влітку пацани бігали курити.

Сніг уже налипав на лижі, гумка на кріпленнях спадала, і я страшенно хвилювався, що вона прийде у светрі та спортивних штанах, а мене мама змусила надягти пальто й хутрову шапку.

Та все обійшлося. Таня також на вимогу бабусі з’явилася в пальті.

Ми каталися недовго. Потемнішало, і я провів Таню до самого будинку.

Пам’ятаю, як я біг на лижах через ліс назад, легко й розгонисто, і сніг уже не липнув, і не лізла на очі мокра шапка. Ми домовилися зустрітися знову, невдовзі, в суботу, й ця угода, чи точніше – змова, була тим, що відрізняє особисте життя від іншого – шкільного та дитячого. Ми крали одне одного в решти світу, і було це до снаги нам, а отже, і Богові, якого в ті часи не існувало, а любов існувала завжди.

Утім, наступного дня її забрали батьки, геологи, і більше я не бачив її ніколи...

Підсобка

У підсобку фізкабінета я потрапив за протекцією.

Дімка навчився крутити кіно на кінопроекторі «Україна» й мені як помічникові показав, куди заряджати плівку, щоб в одному місці проводити її зверху, а не знизу, що здавалося правильним, – тобто поверху, з резервною петлею, та підключати до електрики, а коли раптом порветься – клеїти на спеціальному верстатику в підсобці.

Крім нас, ніхто в школі кіно не крутив, і нас – кіномеханіка й помічника – звільняли з уроків, щоб показати якийсь навчальний фільм, наприклад, з цивільної оборони.

Я за командою гасив світло, Дімка запускав, і «Україна» стрекотіла, аж поки раптом не стопорила, і на застиглому кадрі розповзалися пухирі, що означають розрив. Та найчастіше «Україна» звучала рівно, і ми зачинялися на тоненьку клямку в підсобці, нібито перемотувати та клеїти плівку, але тихенько врубали «Дніпро».

Кожній людині, чи то нормальна людина, чи письменник, – кожному необхідна підсобка.

Чи каптьорка, чи домашній туалет, чи місце в читальному залі, чи гараж, чи засклений балкон...

Є рай на землі. Це – одномісний номер з видом на море десь на Маврикії, а навколо самісінькі німці, анітелень по-нашому, лише посміхаються здалеку.

І ти сидиш у цьому номері та згадуєш інший – шкільний, далекий – гріховний рай, іменований, як сказано, підсобкою фізкабінету.

На перший погляд, вона нічим особливим не вирізнялася.

Шафа, вічно зачинена, у якій крізь заляпане скло можна було роздивлятися макети сполучених посудин, насосів і двигунів, оптичні й електричні прилади для виготовлення штучних блискавок. Два чи три пошарпані стільця. Вузька, продавлена й порізана дерматинова кушетка. Запилені плакати в кутку. Полиці з паяльником, деталями, лампами та дротами й, нарешті, письмовий стіл, потертий, подряпаний і бувалий в бувальцях, як сорокарічній гусар.

І все-таки...

Повітря! Повітря було іншим! Ані просякнуте потом спортзалу, ані загазоване хімкабінету, ані насичене мастикою коридорів, ані квіткове учительської, ані тефтельне шкільної їдальні.

Свіже? Так. Прохолодне? Точно. Загострене? Саме так! Тонка лінія вина та тютюну? Авжеж! Жіночий лак для нігтів? Браво!

І все-таки – не тільки!

То був дух останнього поверху, – далі горище, небо й зірки, – дух, розріджений «холодком», м’ятним, ментоловим – щоб дихати глибоко, на повні груди, кожною плівочкою та бронхом, дихати часто та рвучко, начебто під ногами в тебе льодовик, а навколо – висота, прірви й вертикалі.

З вікон нашого класу видно було далеко, аж до правого берега, до Лаври, і тому часом хотілося вибігти на балкон і полетіти туди:

«Да-леко... да-леко... за мо-ре-ем...»

Здавалося, саме на цей балкон опустяться мотузяні сходи, і ми поспішимо й поліземо за Буратіно нагору:

«На ко-рабель! На ко-рабель!»

Та вибігати було нікуди. Балконів у шкільних будинках не було й бути не могло. Були – підсобки.

Одинадцятиметровий світ волі виходив за межі шкільного будинку – із заштореного кабінету – на світло, на волю, а на «Дніпрі», на магнітофоні вже ставився – (тут ось так, показував Дмитрик, тут проводимо, врубаємо...) – Висоцький чи Кукін, чи Клячкін, чи Петро Лещенко, та, власне, – немає значення, головне, – аби не Зикіна та не Дмитро Гнатюк.

Виходячи після уроків, я озирався, – чи не випинається ця підсобка й чи не висить вона, як ластівчине гніздо, чи сакля на стрімкій шкільній стіні.

Та стіна була гладкою, нецікавою.

Стіл, де перебував «Дніпро», місцями липнув до пальців, бо «Лідія», вино, яке наливалося в білі чашки, мало властивість просочуватися вниз, і приклеювати їх до поверхні стола, залишаючи круглі липкі обідки.

У підсобці пили вино.

Цього було не можна, мені – особливо, а в школі, під час уроків, захоплені несподівано, зненацька, коли лише тоненька клямка відокремлює від директорського стукоту: «Відчиняйте! Ми знаємо, що ви тут! Відчиняйте негайно..»

Вино не випадково називалося «Лідія». Я чув про люту кислоту, яка з сичанням розчиняє все та проникає крізь все, і уявляв, як пропалює вона мензурку та стіл, підлогу й фундамент – і тече, тече нестримно, можливо, до центра Землі.

Липкі обідки здавалися колами гріха й пекла, і я намагався не вимазатися, щоб від мене не тхнуло вином, і мене не викрили, не виявили мою причетність до неподобств, що діються тут.

І тому я оглядав кімнату з побоюванням і спочатку з цілковитою недовірою поставився до магнітофона – головної визначної пам’ятки того місця й часу.

Такий самий, щоправда, був у нас удома. Радіоточка рапортувала без угаву, телевізор ганяв симфонічну нудоту, а кавеенив раз на місяць. А маг, як правило, мовчав, та якщо вже приносили бобіну на день, то й крутили всю повністю й бігали до сусіда на п’ятий за ще однією точнісінько такою ж «труною» – переписати для себе та слухати, коли захочеш, і все, що захочеш.

Але – в школі?!

У темному залі миготіла «Україна».

Змучені переліком вражаючих чинників, пацани нудилися й очікували цікавого – документальних зйомок з ядерних полігонів, чи ще краще – підводних вибухів з цунамі, чи в крайньому разі – заїдання та променистого розповзання, загоряння плівки в кінопроекторі, коли Дімку кликали та стукали в наші тоненькі двері. І він гарячково вимикав маг і ховав у шухлядку стола обидві бобіни, перш ніж вийти та запустити кіно.

А потім він повертався, і ми сиділи, прислухаючись одним вухом, чи не йде крадькома Лідія Олексіївна, яка могла проникнути куди завгодно, хоч до центра Землі, а в підсобку й поготів, щоб палити наші серця дієсловом, щоб вони колись таки зайнялися, як у Данко.

А другим вухом слухали Висоцького, розбираючи сто разів переклеєну та заїжджену «Навідницю», котра і брудна, і ноги різні, а мені – тобто не мені, а йому, Висоцькому, плювати, йому ще сильніше хочеться...

«Україна» скрекотіла, «Дніпро» конспіративно ревів. І плівки наші не рвалися.

Заява

– А якщо я не хочу її вивчати? Мій батько заяву писав, – сказав Вітька з нашого будинку. – Чому?...

– Мови можете не вчити, – відрізала “Лідочка”, – а на уроках сидіти зобов’язані!

І повернувшись уже до «українки», знову підтвердила:

– У Вас таких шестеро – діти військовослужбовців. Мають право.

Усі ми мешкали в одному будинку – офіцерському. Та лише Лотарьов української не знав. Вони щойно повернулися з Німецької Демократичної Республіки. А ми – і Вітька, і Руслан, і я вивчали українську з другого класу, і торік – у шостому – теж. Але вийшла постанова – і заяву написали всі. Навіть тато Санька – “селюка” (стовідсотковий, можна сказати, хохол, і дражнили його синка за вінницький суржик) – і той написав.

– Правильно! Чого дитину мучити?! – вирішила й моя мама. – Яка з того користь?! Село...

Справді, оце “кріпацтво”, ці “наймички”, ці “пани” та “парубки”, ця вічна туга й безвихідь... Укрліт – а вірніше – те, що нам викладали (і як стверджує мій син – і йому), немов спеціально відбиралося, щоб назавжди, на все життя відбити бажання коли-небудь взяти до рук Коцюбинського чи Марка Вовчка, Шевченка чи Франка, перечитати... Російська література також була “багата” на нудоту. Але українська...

Однак сперечатися з Лідією Олексіївною, директором нашої школи, блокадницею, не мало сенсу. Тобто українську ми відсиджували. Хто – засинав, хто – сидів тихо, переписуючи хімію. Ми з «селюком» грали в морський бій – він сидів позаду, ховаючись за широкою спиною Вітьки Москаленка, а Вітька – баламутив, викидав коники – він узагалі інакше не міг.

Олена Дем’янівна, молоденька «українка», прийшла до нас на стажування. Вона старалася, а ми за звичкою нудилися, розмальовуючи хрестоматію, шпурляючись, пирскаючи й хихочучи, просячись вийти в найбільш непідходящий момент.

Здається, того разу вона розповідала про Лесю Українку, про її поезію, хворобу й кохання, голос у неї здригався, й у класі було тихо, тихіше, ніж завжди. “Селюк” теж захопився розповіддю. Слухав і я. Тому, мабуть, вона і не витримала, коли Москаленко знову: «Дозвольте вийти!», – втретє поспіль, – не стрималася, не змогла:

– Ідіть, Вікторе, ідіть, заради Бога. Баба з воза – колесам легше.

– Кобилі! – миттєво поправив її Москаль, і весь клас заіржав. І я.

Училка мовчала, дивлячись у журнал. І клас замовк швидко. Я озирнувся: Саньок сидів, ховаючи очі, і йому було, не знаю, млосно, напевно... чи – кепсько, чи – зле...

Своя власна думка

Феня Яківна, учителька мови та літератури, не звертала на мене уваги. Тобто вона помічала, але не більше, ніж інших «хорошистів». А її улюбленицями були Благова та Тенішева, котрі виходили поза рамки шкільної програми й любили одна одну доповнювати.

Проте, гадаю, все-таки звертала увагу. Не можна було не помітити, як я слухаю, коли вона розповідає, слухаю, підперши кулачком підборіддя, наче Пушкін на відомій картині. Мені подобалося, як вона говорить, як, не зазираючи у папірця, ясно викладає потрібні думки та додає своє. Саме тоді я дізнався, що ораторів у нас на Русі називають златоустами, і фактично зазирав їй до рота, намагаючись зрозуміти, як у неї виходить так ясно, роздільно та гладенько вибудовувати довгі складнопідрядні фрази, «точно сполучаючи для передачі думок своїх», нанизуючи дедалі нові приклади на поставлені запитання, міцно пришиваючи висновки до аналізу образів...

Але, мабуть, їй здавалося, що я не слухаю уроку, мрію, думаю про своє? Я слухав, я майже завжди міг повторити, за винятком того, що було нудно: образ того, образ того, аналіз, царат... І поза рамки шкільної програми я виходив. Я прочитав всього Жуля Верна, усього Бєляєва. А виходило – виходив не туди? Книжки вона приносила Блатеням, і квитки на Юрського у філармонію вони брали разом, шепотілися про якусь «Дияволіаду».

На літніх канікулах я прочитав Ільфа та Петрова, і надія на приєднання до кола обраних набула конкретних форм. На початку нового навчального року Феня Яківна проводила урок позакласного читання. Урок був відкритий, на нього приходили перевіряти з райвно, і навіть із міськвно. Я попросився зробити доповідь про «Дванадцять стільців».

– Добре, – сказала Феня Яківна, – готуйся. Але, пам’ятай, важливо мати свою думку.

І я почав готуватися. Обклався передмовами до різних видань, – мама порадила, – щоб запам’ятати, про що пишуть критики. Потрібен був аналіз: образ Бендера, образ Кіси...

– Звісно, – розмірковував я, – комбінатор, шахрай, дармоїд... Правильно написано. Та це ж усі знають. Ти пам’ятаєш, що вона сказала? Треба свою думку висловити, свою, розумієш?!

А тут іще до нас перевели новенького, Лотарьова Андрія, який прибув з родиною з НДР. Він уже читав «Майстра та Маргариту», а Бендера – ще в четвертому класі. Він миттю всіх зачарував. І також попросився виступити.

– Добре, – сказала Феня Яківна, – дуже добре. Буде дискусія.

А про «свою думку» не сказала. У нього іншої, начебто, і бути не могло.

Настав день позакласного. Феня привела представницю міськвно, направлену для перевірки, і вона сіла не за стіл, а за другу парту.

Блатені виступали першими, одна, потім друга. Про що вони казали, я не пам’ятаю, та представниця міськвно запитувала їх. Вони жваво відповідали. Та кивала, а Фенічка дивилася на них із гордістю.

Я йшов третім – Лотарьов несподівано занедужав – і радів, зможу розповісти більше, книгу я знав напам’ять.

І я почав розповідати, від початку, найкращі й веселі місця, але мене зупинили.

– Це ми читали в книзі, – представниця міськвно оглянула клас. Блатені закивали. – А що Ви могли б нам розповісти про образ «великого» у лапках комбінатора, про головного, так би мовити, «героя»?

Про Бендера? Так скільки хочете! Про Остапа я знав усе. І ніякий він не образ. Він був живий, живіший за всіх Базарових і Раскольникових разом узятих. Він був веселий, він був вигадник і фантазер. Добрий, щедрий, турботливий. І прощати вмів, а його вбили, вбили підло, підліше, ніж Пушкіна. І шкода було мені його не менше. Так буває: нового друга часто жалієш більше, ніж старого родича. Його вбили, зарізали. А за що? Книгу я знав напам’ять, міг би навести приклади, довести.

Та щось стримувало мене.

Пауза ставала незручною. Блатені почали соватися.

Я помітив, як перезирнулися оця та Фенічка. І Феня Яківна, намагаючись допомогти, запитала, наскільки, на мою думку, є закономірним результат такого життя, яке було в О.Бендера, та яке моє загальне враження від прочитаного.

І я підвівся. Прочитав напам’ять фінальні рядки про «Лемент простреленої навиліт вовчиці», зобразивши на обличчі все моє презирство, всю ненависть до цього мерзотника – Кіси. І, широко посміхнувшись, підвів риску:

– А загалом, моє враження від прочитаного: «Гарна річ!» (Так казав дідусь.) І повторив: «Просто гарна річ!»

Блатені глузливо мугикнули й навіть не просилися доповнювати.

А рік по тому, уже в дев’ятому, навесні сталося ось що. На урок математики зненацька зайшла Феня Яківна. (Не увійшла, а вбігла. – Ні, увійшла!)

Увійшла й, відсапавшись, вибачилася перед Леонідом Абрамовичем, оголосила:

– Діти! На міській олімпіаді з російської літератури ваш товариш, ваш однокласник завоював почесне, високе друге місце! Давайте привітаємо його! – і назвала моє прізвище.

Чесно кажучи, я не очікував. Із трьох тем – дві були про образи: образ того, образ тієї. Тому я писав на вільну тему, яка, як правило, не вигравала.

Але цього разу вільна звучала: «Комуніст – немає йому спокою повсюди».

І це було легко. Граф Монте-Крісто живописав про втечу. Капітан Немо – втілював більшовицьку шляхетність. А кінцівка про маленьку, але конкретну справу чудово вималювалася з образа Сайруса Сміта й передовиці «Комсомолки»!

Нині важко зрозуміти, але я писав про героя-комуніста із щирою вірою в нього. Так само, як повірив колись Остапу...

Так я ввійшов до кола. Мене почали залучати. Вечори поезії. Єсенін, Блок. Булгаков. Десятий клас пройшов у фаворі. Я йшов до медалі, і Феня Яківна допомогла мені переписати твір, виправити кому, яка могла завадити.

Вона, та й усі в класі й у школі знали – філфак або журфак, чи в крайньому разі – пед.

Але випадок привів мене до торговельного. Філію відкрили поруч, через дві зупинки. І мама, дізнавшись про конкурси в університеті, вирішила – краще курка в руках. Я не хотів у торгаші, мені було соромно, однак послухався.

У школі я з’явитися не міг. «Розпався зв’язок...».

Утім, страждав я недовго. Студентське життя захопило, заполонило. І сам я, виправдовуючи вибір торговельного, уже розумів, від чого мене врятувала мама. Від образів! На філ- чи жур-факах мене б – ясна річ – точно зробили б зразковим літературним критиком.

Ні-і! Література – це не образ цього, образ того, а реальне життя, точно помічене, пройдене, прожите, настояне – і саме тому – живе.

Висоцький

1

Був він намотаний на жовту пластмасову бобіну, замацану, з пухирем від поганого натягання плівки, і зібганий, заклеєний в найбільш надривних місцях.

Висоцький звучав гірше за всіх, навіть гірше за Лещенка, Петра, хоча тому було років 50, а Висоцькому – років зо три, не більше. Слова доводилося розбирати, вгадувати, відмотуючи його назад, ручка перемикання бовталася, і плівка могла порватися, мов жива. Це тепер вона захована в закручену гвинтами касету, а тоді була ближчою, ріднішою, вона була шорсткою на дотик і ламкою, як Тип-2 або Тип-6, і нова, глянцева, на лавсановій основі – Тип-10, – дорога.

Висоцького писали на старій, бо він однаково хрипів і після шостого чи восьмого перезапису заговорювався, невиразно бубонів, а маг теж тягнув, отож доводилося допомагати бобіні пальцем від завивань, що висотували душу, немов випадково перемкнули з 9-ї на 4-ту швидкість.

Я придивлявся, як заправляють плівку, проводячи її повз голівки, і спритно накидають, підтягують, перемикають на “Воспр”.

Плівочка натягується, і якщо не рветься відразу – тремтить і коливається тканина динаміка, а якщо рветься – права бобіна шелестить хвостиком швидше, а ліва зупиняється, завмирає.

Магнітофон «Дніпро-10А» складався з полірованої цінної деревини, тканини, що покриває динаміки, пластмаси під слонову кістку й металевих частин стрічкопротягувального механізму. Він продавався на чотирьох тонких, порожніх пластмасових ніжках з металевими спицями всередині, й усім своїм журнальним видом персоніфікував природну нестійкість і схильність до падіння.

Напевно, саме про це думала Лідія Олексіївна, коли казала, що дітям не випадає очікувати чогось доброго від магнітофонів. Вона передчувала, напевно, що мине менш як рік, і в найвідповідальніший момент – під час виконання Державного гімну СРСР – на очах комісії райвно несподівано розірветься стрічка, а потім почне огидно тягти улюблену пісню Володимира Ілліча Леніна, а під кінець іще гірше – плівка поскаче, блазнюючи, швиденько, і героїчний барабанщик із вогнем більшовицьким у грудях і вишикувані на лінійку почнуть хихотіти та пирскати, тобто важливий суспільно-політичний захід опиниться під загрозою зриву.

Тоді ще важко було визначити, чи спричинені ці неприємні події недоліками конструкції магнітофона, чи його волелюбним і шкідливим від природи характером, але так чи інакше, а на лінійках знову залунав програвач. Магнітофону, як такому, що не виправдав довіри, викрутили ніжки й оселили на столі в підсобці фізкабінету; і всім для привітання він простягав двопалу вилку – мовляв, дозвольте відрекомендуватися – “Дніпро”, магнітофон, і моргав почервонілим від вживання індикатором, а за відсутності гітари хрипів свої зовсім не революційні пісні.

На відміну від “Дніпра” Висоцького в підсобці не залишали – його приносили з собою, запрошуючи поспівати та слухали і приймали як свого. І він, у свою чергу, не манірився, співав стільки, скільки просили, і схвалював, що наливали. Він був своїм. І акорди та пісні його були простими, зрозумілими, повторюваними. Та головне – він добре розумів, коли співати “Навідницю”, а коли “Дім кришталевий”, коли “Вітрило”, а коли “Ранкову гімнастику”. Настав час “Бітлів” та “Роллінгів”, і він не хизувався, а поступився їм місцем: і разом з нами захопився та слухав і переписував, у тому числі й на себе, на свої бобіни, хоча ми потім шкодували, і поверталися до нього, а він не ображався: “Та боже мій!” – і знову співав, заповзято, аж до хрипу.

Із “Дніпром” він подружився, любив присісти поруч і підтягував, дивлячись у вікно. Здавалося, створювалося таке враження, що він грає не на гітарі – на магу, а той підіграє, витинає. Вони шалено заводилися, стомлювалися вдвох, особливо наприкінці бобіни. Висоцький ще міг, а маг уже тягнув, і Володя допомагав йому пальцем, стертим об струни.

Вони співали всяке: і заборонене, політичне, і непристойне, і просто босяцьке. А ще вони співали про любов, і незрозуміло було, хто з них батько, хто син, а хто – дух святий.

До них тяглися й ласкаво протирали голівку ваткою, змоченою спиртом, і відвідували, якнайчастіше, тобто, звичайно, не всі, а ті лише, хто мав доступ, був товаришем або наближеним, кого пускали ...

Я такий доступ мав...

2

На Висоцького я не потрапив. Він виступав у клубі трамвайників, на Лук’янівці, казна-де, а ми жили на Воскресінці й мама мене не пустила:

– Однаково квитка в тебе немає. Чого їхати в таку далечінь?

І я не поїхав. І все життя жалкую – треба було ризикнути, наполягти, спробувати.

Ви ж пам’ятаєте, хто був для нас Висоцький, а тим паче для мене – семикласника, підлітка на переломі.

Висоцький, – я мовби бачу його, – величезний, як всі магнітофони країни, складені горою, що звучить із кожного поверху, кожного під’їзду цієї величезної гори, заповнюючи й будинки, і двори, і підсобку фізкабінету на самісінькій вершині – притулку шкільної волі. Підсобка, тоненька клямка, маг на найтихішу гучність – і слухати, розбираючи слова, допомагаючи бобіні пальцем...

Кумир, якщо не сказати сильніше. Мрія, шлях. І старший брат – у мене не було братів – мрія про брата...

Квиток на Семена Каца було видруковано на «Ері».

– Він працює в нас у КБ, ти його знаєш, – пояснював батько, а мама, незадоволена тим, що не може вигадати підставу й не пустити мене – ось, будь ласка, і квиток є, і концерт на Хрещатику, поруч із метро, – мама все повторювала:

– Щось я його не пам’ятаю...

– Чорнявенький такий, інженером у КБ...

– Не пам’ятаю щось... – повторювала мама, начебто мусила пам’ятати всі тридцять тисяч заводських.

Але я тримав квиток міцно. Нехай товариш по службі, нехай мама не знає, однаково поїду, я повинен побачити, почути його, нехай не Висоцького, на кшталт Висоцького, але живцем.

Ви ж розумієте, одне діло – плівки, записи, а тут – наживо. Люди віруючі мене зрозуміють: наживо – зовсім інше діло...

В актовий зал Укргазпрому я приїхав заздалегідь. Довгий, вузький, плаский, пристосований хіба що для зборів, коли й слухати нема чого, і тому в ціні місця на гальорці, точніше, на «камчатці». Я сів позаду, почав чекати. До залу ще заносили стільці. Ряди тіснилися, і я зрозумів, що видно буде погано, і чутно також не дуже, проте не пересів ближче, залишився.

Народ тим часом підходив, гомонів. Дама з високим шиньйоном сіла якраз переді мною. Я засовався, проклинаючи свою сором’язливість. Та несподівано для себе – вгадав: бачитиму не лише автора, а й увесь заповнений народом зал.

Нині я сказав би – паству. Так, саме паству – тому що на ті вечори, на тих бардів ішли не заради задоволення – заради одкровення, заради правди та сенсу життя.

Семен Кац заспівав.

Я дивився, як слухають й, намагаючись роздивитися, витягують шиї. Я слухав, як завмирає на фінальній паузі зал і, видихнувши, поспішає аплодувати, з кожною піснею дедалі голосніше й голосніше.

Семен співав «Цунамі» і я вже не спостерігав за оточуючими, забув і про себе, і про народ, я вдивлявся в самого автора, впевнившись, що неможливо вважати його чиїмось, нехай навіть батьковим, товаришем по службі.

Він співав «Хвилювання» й, попри тиху гучність і прості акорди, зал відповів йому тим самим, але примноженим, посиленим.

Велика сила мистецтва як гармошку розтягла півсотні рядів актового залу, піднесла, поставила автора на вершині, а мене – біля підніжжя. Серце моє закалатало, я чітко зрозумів, що ніколи не зважуся на всю правду, не маю я всієї сміливості, і тому не зможу написати ось так – так чесно, так хвилююче.

Та залунало «Пугаленятко» – рятуючи, переконуючи – так, нехай не зможеш, але намагатися треба. Треба! – Я рятуватиму й намагатимуся. Бо інакше, навіщо все, навіщо Кац, навіщо Висоцький?!

І заздрості не було. Була радість і велич спільного шляху – на вершину й до зірок.

Зворотного шляху додому я не пам’ятаю. Пам’ятаю, тримав, не випускаючи, квиток у спітнілому кулаку. Тоді, у порожньому вагоні метро, і було, очевидно, усвідомлено та сприйнято мною три постулати – три принципи його творчості:

По-перше, масштаб творчості не є важливим. Це – вже як Бог дасть. Усі ці визначення: значний, видатний, геніальний – усе це не має сенсу. Важливою є належність до цеху, спільний шлях.

По-друге, шлях цей може бути тільки шляхом правди, і в цій різноманітній правді обов’язково має бути частина тієї, головної правди, про яку боїшся і говорити, і думати. Лише за цієї умови можна розраховувати на визнання.

А по-третє, справді народним може стати тільки те, що пишеться для найближчих друзів, для себе.

Прості істини, але прийшли вони завдяки Семенові. Думаю, що завдяки Семенові Кацу і я пішов слідом.

А додому я примчав мов навіжений, не в змозі ані їсти, ані розповідати. Поспішив до себе, улігся та бренькав на гітарі та, засинаючи, чув, як мама сказала, звертаючись до батька:

– А-а! Я згадала його. Він працює у відділі Фельдмана – чорненький такий. Ніколи не подумала б, що він такий талановитий...

– І розумний інженер, – зауважив батько.

3

Я довго не наважувався їх викинути. Усе відкладав, нехай ще полежать. Хоча слухати давно вже немає на чому. Техніка змінилася. Спливло багато часу.

А перед Новим роком – розбирав комірчину. І виніс.

Сміттєзбиральник у нас у самому кінці подвір’я, у закутку, за блакитними ялинами, красунями.

Ні, щоб кинути в контейнер. Узяв, дурень, поклав поруч, як старі речі, взуття, приміром, одяг... Може, хтось забере?

А порозтягали діти.

Усе подвір’я – я пробирався до нашого під’їзду, втягнуши голову в плечі, – все подвір’я було замотаним – перемотаним – закрученим – заваленим обривками та клубками. Дісталося й ялинам. Вони стояли, зіщулившись, немов злиденні цехові ялинки, на які в профкомі не виділили іграшок.

Із собакою я вийшов пізно. Подвір’я здавалося спорожнілим. І лише на гілках шелестіли стрічечки, поблискуючи в місячному й віконному світлі. Деякі висіли тихо, тріпотіли чи тремтіли, силкуючись щось прошепотіти, але слів не було чутно, і музика не лунала, не вгадувалася.

Так, якісь уривки...

Епілог

Один художник, здається, Ван Гог – чи, можливо, це наснилося на світанку, – пояснював мені, що: тіні – немає, світло пронизує все, і дитячу, і бабусину, і дорослу руки, і тюль, і будинки, і тінисте листя, і коляску, і могилу... І важливо побачити це світло в найбільш затінених частинах натури й перенести на полотно, наситити ним – різнобарвним – навіть найтемніше, навіть отой обідочок, оте місце біля зірки...

І Русь, батьківщина, тому біла, бо не лише наповнена світлом, а ще й розсіює його по світу, незважаючи ні на що. Бо – немає зла, є тільки добро, якого, щоправда, чи більше, чи менше, мов світла, і тому важливі пильність і чутливість, щоб упіймати відтінки, тобто відблиски Слів, які створили наш світ і наповнюють наші душі.