ВІДМАЗАНИЙ

Переклав Василь Довжик

1.

– А ти ким станеш, хлопче? Як татусь – військовим?

– Ні-і, – відповідала за мене мама, – нам уже і одного забагато.

І я не втручався. Мама двічі не повторюватиме. Колись, іще малюком, мріяв я стати, як тато, космонавтом. Бо мого батька також звали Юрієм, як Гагаріна, і по-батькові його майже сходилося з ім’ям першого в світі космонавта, та й тато наш теж служив тоді льотчиком, а потім ракетником. Але мама знала, що каже. Вона передбачила наперед все моє життя – від початку до кінця – з кожним роком я все більше в цьому переконуюсь.

– Що ти йому про польоти торочиш, ти про війну розкажи, про ваш еріванський шпиталь військовий, про обрубків отих, оцупків без рук, без ніг – «самоварів», і як ви їм цигарки з газетного паперу крутили, вставляли та виймали з рота. От про це розкажи!

Але татусь уперто розповідав про польоти, про Можайського, Ціолковського, Валерія Чкалова. Хоча також вважав: дитині всього говорити не треба. Про піратів він теж оповідав, але тільки про їхні шляхетні дії, опускаючи подробиці: що вони творили на абордажі та й після того. І дуже заманливо звучало в нього про літунів, героїв вищого пілотажу: трупи солдатів, прошиті наскрізь дротиками, випущених з елеґантної льотчицької рукавиці з розтрубом, мені не снилися. А снились льотчицькі окуляри, профілі героїв, запаморочливі імельмани і оверштаги.

2. (1954, зима, початок «відлиги»)

Мама любила співати. Співала, коли колихала. І коли годувала. Коли прасувала пелюшки. Коли я капризував, хворів часто. Коли будила. Як ото кажуть – «з піснею по життю». І такою маминою піснею на всі часи була – «Дан пріказ єму на запад. Єй – в другую сторону. Уходілі комсомольци…– ну,старші, ви ж пам’ятаєте? – …Я желаю всєй душой, Єслі смєрті, то – мгновєнной, Єслі рани – нєбольшой.»

Це – моя колискова, годувальниця й утішальниця.

Яке щастя, коли ти ще зовсім малий, нічого не розумієш, ні газет, ні радіо, ні телевізора, а слова – то лише звуки, ласкаві звуки без усякого смислу, просто пахка мамина музика, що заживляє і рани невеликі, і великі, і навіть саму смерть.

Чи розуміла мама про що вона співає, в який світ привела дитину? Не знаю, швидше таки відчувала. І тому ще міцніше притискала мене до себе і ніжніше вколисувала на руках, пестила і цілувала – і слова, жорстокі слова війни втрачали свою силу.

3. Пролог

Я народився і виріс на війні. І хоча Велика Війна на той час уже ніби скінчилася, розпочалася інша – «холодна», але з «гарячими точками», і як не придумували для неї нові наймення – «надання братської допомоги», «запобігання змові», «виконання інтернаціонального обов’язку» або «принука до миру силою», війна продовжувала вбивати і калічити, причому не лише тіла, а перш за все – душі.

Народився я через вісім років після дня Перемоги, але душа моя не демобілізувалася. Дух Воїна-переможця вліз в моє тільце, і я відчував себе призовником ще з немовляти. Сім’я військовослужбовців, країна військовозобов’язаних. І я ріс, не помічаючи, що я дитина з ОП і ОМ (особливими потребами і обмеженими можливостями), завдяки чому і відстаю в розвитку від дітей цивілізованого світу.

А як я міг помічати? Всі були такими. «Кожний нормальний хлопець має рівнятись на танк», – писав поет-сучасник.

Ви вважаєте, що я надто перебільшую? Ось він, альбом, а в ньому сімейні фото, а не газетно-журнальні.

Це – лейтенант везе коляску. В колясці – я. Погонами, польовим планшетом, батьковими чобітьми і кашкетом, і навіть «макаровим» без обойми, я гратимусь пізніше. А на фото я лежу і вглядаюся в блакитне небо – безхмарне і безракетне, зате з ластівками і сонечком, і милими обличчями моїх найближчих, що схиляються до мене…

А ось іще чорно-білі світлини:

Я на коні. В руці шабелька. Я нікого не боюсь – солдати нічого не бояться, а кіннотники тим паче.

Я з татом на параді. Гуркотять танки. Земля гуде під ними. Я пишаюся – навіть Земля тремтить, боїться нашої могутності.

Граюся в солдатики – дві армії на килимі.

Дивлюся вдома телик – кіно про війну.

Читаю книгу. Аркадій Гайдар. «Ідуть піонери – салют Хлопчишу…»

Нас ведуть на екскурсію – ми лазимо по окопах.

Мені доручили оформити стінгазету про піонерів-героїв. Ось вона, і я стою поруч.

Нас катає дядя Льова на інвалідці. Він – без ніг.

«Ніхто не забутий. Вічна слава героям». В урочистому караулі стоїть Валько. Він у пілотці і віддає честь. Як не позаздрити. Мене нема на фото.

Я фарбую автомат ПКШ (пістолет-кулемет Шпагіна). Я сам його вирізав. Різко тхне розчинником.

«Руки геть від В’єтнаму!»– групова світлина коло школи на мітингу. Я – у кутку зліва. Тримаю плакат «Миру – мир!».

І ось що я вам скажу: я нічого цього не помічав. Мама додивилася. Вона вирішила показати мої фотографії Алікові, онукові, і, не догортавши альбома, відсунула геть: «Наволочі! Прибери, щоб я його більше не бачила». І я, не додивляючись, як завжди, прибрав.

Прогуркотіли вже роки, доки я нарешті знову розгорнув альбома і збагнув, що прокляттями не обійдусь. Мамина боротьба за моє життя заслуговує більшої поваги, особливо, коли врахувати – проти кого вона повстала, кого замахнулася перемогти.

4. (1962. Карибська криза – на порозі ядерної війни)

Мама боялася мишей і пацюків, тобто нічого і нікого не боялась, а цих – ну, просто панічно, шалено жахалася. Ходила тоді така репродукція – «Княжна Тараканова»: тюремну камеру заливає повідь; вродлива жінка – княжна – заскочила вже на нари, а туди ж лізуть з води пацюки – жахіття невимовне! Ми жили в Кірові, в бараку-гуртожитку для молодих офіцерів. Час видався нервовий, тата по ночах забирали на бойове чергування – прибігав солдатик, грюкаючи кирзяками в двері. Я кидався зі сну. А тут іще це мишеня. Коли завелася миша, батько дістав мишоловку. І на ранок мене збудив одчайдушний вереск:

– Прибери! Прибери цю гидоту! Ви-не-си -и –и… – мама втекла в довгий коридор, а татусь обережно підняв прилад з розчавленим тілом і виніс із кімнати. Небавом ми переїхали, але сіра грудочка з відваленою скривавленою головою («Та це ж не мишоловка, а мишорубка, гільйотина якась!») поселилася в моїй пам’яті навіки. Мені й зараз ввижаються мамині тремтячі руки – і губи трясуться. Самому бридко і боляче.

А ще наша мама жахалася війни. Жив у ній той задавнений переполох – жах нальоту, чорні хрести, виття бомби, що падала з неба, – тікати, бігти, швидше, геть від ешелону – люди побігли, як таргани з-під зірваного плінтуса, і мама, зістрибуючи з теплушки, зламала руку, але треба було тікати, пошвидше, в поле, припадаючи до землі, втуляючися в неї, наївно сподіваючись, що зверху льотчик її не побачить.

Еге! «Мнє свєрху відно всьо! Ти так і знай!»– грайливо наспівував тато.

5. (1967. Шестиденна війна, наші танки і МІГи на Синаї)

Бойова, табельна… За втрату особистої зброї – розстріл. Оце правильно. Коли у нас в школі організували «Зарніцу», я випиляв для себе не ПКШ, – це було запросто, а виготував справжнісінький ПКД – пістолет-кулемет Дегтярьова з округлим диском, вирізаним окремо. Особиста зброя, збагнули? Ага, і попросив у мами чорної фарби, треба ж було зброю зачорнити.

– Ні-і, та вони що – вже зовсім з жиру показилися?! Їм мало тих жахіть?! Нема в мене ніяких фарб, а чорної тим більше. І не думай, і не гадай!

І хоча автомат не відібрала, – я ще довго бігав з ним, з неофактуреним, у дворі, – але на військово-патріотичну гру не пустила.

– Що, знову ГОеРЗе? – спитала Раїса на батьківських зборах

– Так, – зітхнула мама, – Радик такий хворобливий, навіть не знаю, що робити.

Певне, саме тоді на кухні, переповідаючи батькові ту розмову, і визрів у мами план мого життя, в якому війні не залишалося місця.

6. (1968, наші танки в Празі)

– «Дідівщина»… – гмукала мама, – яке неправильне слово. Ти хочеш, аби дитина перенесла на собі ці приниження?

– Та вже ж, виховали такого. От пам’ятаю, як у нас в спецшколі – я відбився кулаками, а Красилова опустили, ну, ти розумієш… Ой же ж мамусин!

– Гірший, Юрасю, гірше того – бабусин-дідусин… – І враз, після паузи, після дрібної кухонної перестановки, заперечила: – Ні, не гірший, чого це – гірший, чого?!

А я розумів, що я – гірший. Мені так подобалися суворовці і сини полку, подобалися всім – формою, виправкою, беззавітною – а це як? – відданістю.

– Беззавітною – щиросердою, – пояснив Валько, – це означає – до останньої краплі крові. Втямив?

А чого тут не втямити? Коли нікого не було вдома, я одягав татового кітеля і діставав кортик – справжній, гострющий. Кітель негарно обвисав на мені, а кортик лякав своїм гостряком – адже я міг посковзнутися і впасти на лезо, зарізатися одразу або поранитися, стекти кров’ю… Я хутко ховав подалі й те й інше.

Я розумів, що я гірший, і доганяв влучною стрільбою, дворовим футболом. Одного разу ми надрали трьох суворовців – на нуль, як пацанів, – хвалився я увечері татові, а мама вийшла з кухні:

– Нещасні ті діти, де в них сили з вами тягатися, хіба з тої каші-шрапнелі, на харчах казенного постачання, боже збав. Від пайка – виразка шлунку, від муштри – тромби на ногах. Моїм ворогам!

Тоді я нічого не втямив. А зараз пригадую, яково воно цілою сім’єю відсидіти на дієті, не рік і не два – дванадцять років, і щовесни і щоосені гадати, що зараз для тата важливіше: залікувати відкриту шлункову виразку препаратами, що згущують кров, чи розм’якшувати тромби на венах, проколюючи курс розріджуючих. Батько мав цілий «букет», обтяжений ще однією – офіцерсько-старшинською – недугою. Щовесни та й осені, коли схема лікування уже вибрана, мама потерпала від одного – запою, який знищував усі її зусилля, ставив під загрозу і життя і сім’ю. Тож мама принюхувалася до татусевого духу, коли той повертався з роботи, і коли раптом ловила, що поплив, – не кляла, не влаштовувала сцен, а одразу телефонувала дяді Гоші-психіатру. П’яних дебошів, як у нашого сусіда, ми не мали. Мама жодного разу не пропустила моменту.

7. (1969, острів Даманський)

А план зародився такий. Оскільки відмінити наступної війни мама, скорше за все, не змогла б, залишалося відмазати, відкосити від служби, а для цього наповнити «історію хвороби» такими недугами, від яких комісія військкомату одразу підскочить від захоплення і навіть будбат нам тоді не загрожуватиме дідівщиною.

«Досить з нас одного», – повторювала мама, вперто перемагаючи татові хвороби, нажиті за роки військової служби. Коли з однієї дірки запихали в другу, із одної, зараженої енцефалітним кліщем, в таку саму тайгу, залиту канцерогенним окислювачем для ракет, із однієї холодриги і голодухи – в іншу, з нескінченною шарпаниною нервів, алкоголізмом і вічним страхом – ні, не впасти, не призведи Боже, смертю героя, а страхом не вирватися звідси нікуди і ніколи, не зважаючи на ніякі смертельні хвороби.

– Щось я нічого не бачу, – заклопотано говорив мамин друг-рентгенолог.

– А оце не може бути затемненням? – натякала мама, але той крутив головою: – Міля, вони ж зроблять свій знімочок, і що?

І доводилося визнати, що легені теж відпадали. Як, слава Богу, і серце, і злегка збільшена печінка. Зір відпав одразу. Низенький зріст, блідість і сколіоз приводу комісувати теж не надавали.

І, врешті, мама подалася до дяді Гоші, психіатра, і вручає йому коньяк.

– Ну що ви, Мілєчка, ми же колєґі!

– Ні-ні, ви мені так допомогли! – повернулася додому збуджена і рішуча: план – був!

8. (1969, бомбардування напалмом у В’єтнамі)

– Знаєш,– бідкалась мама на кухні, – я, коли його побачила – мені стало млосно: лице обпечене, ліва рука без двох пальців, замість ноги величезний інвалідський ботинок. Нянечка пробалакалась: Роман Степанович Мелкян – дитбудинковець, війну пройшов танкістом, сім’ї нема, не п’є – і всіх ріже, всіх.

В «дурку» мене поклали восени. Спочатку стояла суха і тепла погода. Я вставав рано і вибігав геть із тої триклятої палати, де тільки я був призовником, а інші всі виявилися справжніми психами. Мене, напевно, спеціально сюди поклали, розуміючи, що довго тут не витримаю. Першої ночі я не спав. Я ж не знав, що той, сусід мій, уже не встає, лише зрідка виє, глухо і нестерпно, – мені привиджувалося, як сліпець навпомацки шарудить руками по моїй ковдрі, намацуючи мою шию. Він лежав, високо закинувши голову, і його борлак і шия, і його жовті жилаві руки кощавіли поверх байового зеленого покривала. Підтикавши другу подушку, дружина годувала його з ложечки, каша випадала з рота, він мукав, вивертаючи губи…

Коли не було обходу, я вибігав одразу після сніданку, наштовхуючись на Дашине ліжко. Даша вклонялася мені. Вона була «тиха», всю дорогу сиділа на ліжку і виглядала у вікно, ніби вагонне, лише зрідка зітхала, невідривно дивилася і дивилася на поля, що пробігали за шибкою, переліски, станції.

– Чекає не дочекається, – кивнула якось старша сестра.

А за вікном по-справжньому стриміла стіна, обшарпана стіна цеху трудотерапії, і залишки старих меблів: стільці з вибитими днищами, вирваними з м’ясом ніжками, поламана етажерка, дошки. Худенька берізка. Даша знімала хустку, зітхала. Пригладжувала русяві з сивиною ріденькі кіски на пробор і тут же зав’язувалася хусткою, скулившись, ніби хтось на неї окрикнув наказом. Низенько кланялася.

А Ромчик кермував:

– Шидка допомоа! – повторював він весело, радісно, – Кемую! Кемую!

Нянечка заохочувала його:

– Що, Ромчику – кермуєш?

– Кемую! Кемую! – радів він увазі, швидка його допомога виїжджала в коридор, там Даша! – Кемую!

Коли потрібна була допомога, Ромчик завжди під рукою, двадцять років тут, на осінні і весняні загострення.

Я ж був на вільному режимі – я вибігав і тут же вдихав кілька разів на повні груди. Повітря, очищене лікарняним парком, звільняло мене від запаху хлорки, прання і комбіжиру, і в мене, як у собаки Павлова, котилася слина від самого погляду на сонечко, жовтаве листя і голубизну довгожданого неба.

9. (1969, наші і кубинці воюють в Анголі)

Цього разу мамі підвезло, її підвіз дядя Льова, наш сусід. Підвіз новеньким «москвичем», йому дали замість «інвалідки». У Льови нема ніг. Тобто не те, щоб зовсім нема, а ні-ні – зовсім трішки відрізано, лише ступні. Його Арик, коли малий був, хвалився, що батько на міні підірвався, брехун. А Гаяне чесно сказала – обмороження. А я вважаю, що обмороження – це, звичайно, не поранення, не в бою, але теж, не мед. «Інвалідку» ж дали, і орден «Червоної Зірки». «Москвича» аби кому теж не дають. І дядя Льова не скиглить, не канючить, як ті, на базарі. Дядя Леван – боєць! Так про нього кажуть. Нас катає, бере з собою, коли їде до себе в ательє – він там директором – чи в гастроном, чи за сифонами.

– Е, шалапут! – каже мама. – Чорне, як тарган, мале, дивитися нема на що, а туди ж: знову молоду взуттєвичку знайшов. Катає! Бідна Роза. Думала, коли таке – далеко не забіжить. А Льовка ходкий, дай боже йому здоров’я!

– І не п’є! – схвально відгукується бабуся. – Еге, невідомо, що таки краще, – підкидає вона враз.

А мама:

– Тіпун тобі на язик!

І бабуся, ви не повірите, згоджується.

Мама вийшла з машини заздалегідь – не вистачало ще, аби Роза роздзвонила, де я лежу – і, тамуючи задишку на підйомі, спинилася, поставила торби, приходячи в себе. Я загледів маму здалеку, побіг назустріч і, підхопивши сумку, повів до мого закутка.

Я знайшов його одразу, як мене сюди поклали. За відділенням трудотерапії. Закуток – місце для лави, там вона й стояла, звичайна, паркова. Спереду затуляли кущі, а згори нависало гілля клена. Звідси, із закутка, можна було спостерігати і за вікнами мого відділення, я вгадував Дашину постать, і за дорогою, якою приходила мама. А мене не було видно. Правда, за моєю спиною тьмяніло вікно трудотерапії, але воно було закіптюжене і замазане тією ж зеленою фарбою, що і лава, і пам’ятник академіку Павлову.

– Яке гарне місце! – мовила мама. – Спокійне. А там що?

– Трудотерапія. Коробки клеять. Довго мені ще?

– Треба потерпіти. Ти потім мені все життя дякуватимеш. А що я принесла? Котлетки! Їж, їж. Нічого, можливо ще деньок-другий. Ну, як, смачні?

– Я спати не можу.

– Нічого, ти потім мені все життя… А як котлетки? Свіженькі, раночком тільки. Ну, потерпи…

10. (1969, війна в Йемені)

Мама приїжджає щодня. Дорога до лікарні не близька – трамвай, метро, трамвай, а потім іще пішки і на гору. Мама добирається втомлена, і сідає зі мною на сонечку, спочиває:

– Як тут добре. Просто тобі «Миру мир!» Моїм ворогам, звичайно, – додає посміхаючись. І прощаючись, обіцяє: – Ось-ось, я думаю – парочку днів…

11. (1969, війна в Мозамбіку)

– У мене таке враження, він просто знущається. З реограмою тягне, а обіцяв – у п’ятницю. Хлопець вже геть виснажився на ніщо. В палаті взагалі не можна дихати. Коли б лише бруд. Не знаю, чи мені привиділося, але я бачила мишу. Чи пацюка! Добре, хоч він собі місцечко знайшов. Такий гарненький закуток, на повітрі, тихий. А як зарядять дощі, з понеділка обіцяли дощі. Ні, я піду, дійду впритул до головлікаря…

– І що ж? Той же тільки цього й чекає. І на чий бік стане головлікар? А які ти понесеш козирі?

– Але ж яка наволоч! Бандит! Нацмен паршивий!

– Осядь, охолонь – він не наволоч, він чесний ветеран, інвалід. За нас кров проливав. Припини! Тобі аби тільки шаблюкою махати!

І мама зітхала, розуміючи, що право не на її боці, і не розуміючи, що вдіяти.

12. (1988, тягнеться війна в Афганістані)

– Знову кінь? Знову шабля?! Та хто ж таке купує, який ідіот?! – гнівалася мама, вздрівши в нас вдома вершника з шаблею наголо.

Алік, її онук, скаче по паркету. Бабуся вигнала його у двір. І назирці пішла сама.

– Хто?! Що ж ти твориш, бандите?! Хто тебе навчив так робити? Ось дай сюди, зараз же! Не получиш! Все! – долинуло з-за вікна.

Коли обоє повернулися – Алік червоний і зарюмсаний, а бабуся – бліда, але з шаблею, все стало ясно.

– Спочатку він став збивати їх з куща, «солдатиків», «козачків-москаликів» – ти знаєш такі червоненькі, ніби вусані в мундирах, ну, жучки, – потім взявся лупцювати по них шаблею. А далі – давити, топтати ногою, чавучити підборами і розтирати. Я закричала: «Не смій! Хто тебе навчив так робити?!» А він мені: «Це таргани, їх треба вбивати! То що, ви тут убиваєте тарганів?!»

– Я – ні. Мені втямки, як ти говорила: – А коли в нього малі дітки? І я тобі вірив. Ти навіть перестала труїти тарганів, аби я не вбивав живого. Але у нас є господиня, Алікова мати. Вона має свій підхід. Про багатодітну вусату сім’ю при ній краще промовчати – істерика. Жучки для неї – бруд, зараза. Коли ті, викриті під плінтусом, розбігаються врізнобіч, вона верещить і розтоптує їх ногами. В чомусь вона діє справедливо…

– Ні в чому вона не справедлива. Я завжди про це говорила: «Всі наші лиха від невісток! І сім’ї, і країни. Невістка – чужа кістка». Нехай миє, а не давить, нехай прибирає, а не труїть! Хто дав їм життя? Вона?! От і ти повторюй синові, повторюй і про дітей, заплаканих вусатих дітей – обов’язково. Ти читав йому Олєйнікова? Уже можна. Потрібно! А їй скажи: таргани, прусаки, – від бруду, а бруд і нечистота – від ліні. Нічого, проковтне. А то вирощуєте фашиста!

13. (1967, Рік 50-ліття Великого Жовтня і початку Громадянської війни)

Як прудко проминає все життя! Нещодавно я ходив у сьомий клас, а вже у восьмому. Автомати закинуті. Мене приймають в комсомол. Виявляється, матуся назвала мене на честь Радика Юркіна – пам’ятаєте, підлітка з «Молодої гвардії», який допомагав Сергієві Тюленіну «зняти вартового». З якого віку людині дозволяється вбивати? Ворога, звичайно. Я думаю, з будь-якого. Наприклад, зняти вартового можна: ножем, цеглиною, пістолетом з глушником, натиснути смертельну точку, голкою з отрутою, стрілою, петлею, газом… Будь ласка, вибір великий. Але треба, коли це перший раз, обов’язково підтримати дитину-вбивцю, поплескати по плечу, потиснути йому руку, просто помовчати. Це вам не таргана-прусака задавити, хоча й ворога. Так я думав у восьмому класі.

14. (1999, Друга Чеченська)

– Я так і знала! Я знала! – в маминих руках тремтить газетка .– Ось, він сам про це писав.

– Так, і хто ж?

– Гайдар. Аркадій Гайдар. «Мені сняться убиті мною в дитинстві». Син учителів… Як?! Чого ж ви… чого ж ми навчаємо? Війни?!

15. (1969)

Мама співала часто. ЇЇ голосок долітав з кухні. Слова були не важливі, мама виводила мелодію, наповнюючи словами хіба що приспів. По мелодії я і вгадував: «Дан пріказ…» чи «Наш паровоз, впєрьод лети», «Рула-те-рула» або «Я люблю тебя – жизнь». Мама співала весело, «Рулу» грайливо, по-комсомольськи – мажорно, по-радянському – віддано. А пісні війни – з особливим почуттям.

Мій військовий тато терпіти не міг партзборів, слухав ворожий голос і пісні Висоцького. А безпартійна мама співала в мільйонному хорі СРСР – «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой», і вставала на бій разом з Нею, з Вітчизною; мама різала руку ножем і клятву молодогвардійців писала кров’ю, і голос її тремтів, благоговіючи перед Лєніном. Адже мама теж народилась і виросла на війні, що розпочалася не в Революцію і Громадянську, а тисячі літ тому – і таки не закінчилася Днем Перемоги. Тому і Велика Війна – всенародна, священна – вросла в мамині гени, обчіплялася рефлексами, стугоніла в її піснях.

І раптом з’явився в її житті – я, її диво, її радість, її смисл. Дитина, її Дитя, якому потрібен мир, як повітря, і небо без атомних грибів, і ночі без сирен протиповітряної оборони. Мир, спокій, немовлятко кохане та любе…

Моє невоєнне майбутнє зіткнулося з її радянським минулим та й теперішнім. І що ж? І як же так?

«Все не так, ребята!»– співає Висоцький. Вся країна травить антирадянські анекдоти, а мама – так само, як і колись, присягається у вірності, відмахуючись від пісень і жартів, що пахнуть «політикою», а «балачки на кухні» терпіти не може, бо там без випивки не обходилося!

Одного разу на кухні напередодні Дня донора татусь зі своїми дружками взявся було підштрикувати її, мовляв, скільки можна пити кров з нашого народу. Мама спочатку не збагнула:

– Вони ж добровільно… Люди – добровільно… – і під загальний регіт осадила: – Е, базіки… Пустопорожнє га-ла-ла та й більш нічого! Кому це потрібне? Хто вас чує? І, слава богу, що ніхто.

А потім, коли дружки вже пішли, все йому виказала:

– Хіхоньки вам?! Так? Плескати язиком – великого розуму не потрібно. А ти про дитину подумав? З Радиком треба вирішувати. Уже призивник. Що? Чого ти шкіришся, як ідіот? Відчепись! Тебе, я бачу, це взагалі не обходить… – і, обурена, вийшла, хряснувши дверима.

16. (1969, осінь, дурка)

Задощило, як і прогнозували, від понеділка, і мокві не видно було кінця. Мені, як і раніше, нічого не робили, навіть температури не міряли. Про те, що за мною назирають і ведуть спостережний щоденник, як це прийнято в психіатрії, я не знав. В четвер, перед роботою, мама дочекалася закінчення обходу і вслід за ним зайшла до кабінету.

– Я питаю його: «Чого це моєму синові не проводять обстеження? Проминуло три тижні. Ви зобов’язані…»

Мамин голос чую виразно. Вони з татом на кухні. І мама не може говорити спокійно:

– «Я, кажу, як лікар, а ваш обов’язок…» А він мені: «Свій обов’язок я знаю. А вам говорю: нема в нього нічого. Абсансів нема, сноходінь, сноговорінь нема. Це зафіксовано. І це можу написати. Чи ви не хочете? Вам потрібна правда чи фікція?» Я намагаюся спокійно: «Мені потрібно, ви знаєте, що мені потрібно… кажу вам, він не придатний, він не може служити в цій армії…» А він: «В цій армії? Хто вам заважає: не хочете цю країну захищати – будь ласка, їзжайте в іншу країну – вам дозволили. Але й цього ви не хочете – там теж армія, всіх беруть, хлопець-дівчина, нема різниці – служать».

Ну ж я психонула: «Так ви що, кажу, радите емігрувати? Хто вам дав право?! Мій чоловік – майор, я – капітан запасу. А син мій хворий, багато років, і всі підтверджували. Абсансів нема – і не треба, не дай боже! А енцефалограма? Чого не зробили? Досить знущатися – або обстежуйте, або виписуйте. В палаті бруд, миші! Я управу знайду!»

А серце в мене схопило, не знаю, як не вирветься, і повітря не вистачає – задихаюся. Осіла я знову на стілець. А він: «Забирайте його. Сьогодні, зараз. Нічого вам не писатиму. Навесні прийдете, розберемося. Бувайте здорові!»

Тато помовчав, озвався глухо:

– Не знаю… Тобто, він ще не вирішив? Чекатимемо весни? – перепитав.

– Не будемо. Треба іти на медаль. І фізика – за тобою!

17. (1970, війна в Камбоджі)

А мені стало не до фізики. Перше, Валько віддав мені свою стареньку гітару, і я вже сам розпочав писати вірші. А мамині книжки про тварин і комах, які матуся купувала і дарували до кожного свята, оті Сетон-Томпсони, Дарелли, Пришвіни та Біанкі тепер збирали пилюку на полиці. Друге ж, мене в черговий раз побили, і Валько привів мене на карате. Я ні з ким не радився, я збагнув, на своїй розбитій губі: добро мусить бути з кулаками! І потім ми з Вальком відлупцювали двох курців, що відбирали гроші в малюків коло школи – зовсім розперезалися хамлюги!

Я хвалився, батько схвально кивав, а мама зітхала. І раптом сказала:

– Я недавно чула про Гітлера… Був собі єврейський хлопчик, із культурної сім’ї, малював добре, потрапив на фронт, не знаю, чи була там «дідівщина», але там він став гомосексуалістом і захворів сифілісом. А далі все покотилося… Мені жаль…

– Кого? – перебив татусь. – Гітлера?!

Ми перезирнулися – уявити собі отаке?! Мама ж сама говорила: «Тисячу йому років жахливих мук! О, як би я йому зуби рвала – щодня, без наркозу. А вони щоб відростали…»

– Кого? – перепитав татусь.

– Усіх!

І, закашлявшись, вийшла з кухні.

18. (1969, осінь)

Фізики я не розумів. Учив, зазубрюючи слово в слово. Але як казав тато – не відчував, а фізику треба відчувати.

– Фізику треба відчувати, – повторював і наш фізик. – Так, ви вивчили. Але на «п’ятірку» цього мало, – і виводив «добре».

Контрольні я писав на «5», а за відповіді більше «4» не отримував. Коли в чверті було дві контрольних і три усних відповіді – це «4», і про медаль можна тільки мріяти.

Мама ходила в школу. Але той стояв на своєму:

– Нащо йому фізика? Ви ж бачите – це не його.

– А медаль? – наступала мама, – ви ж закриваєте йому дорогу у вуз.

– Не я, – відбивався фізик, – природа. Політех вимагає особливого складу розуму. Ви хто по професії?

– Лікар.

– Ну, от. А ваш чоловік?

– Інженер, військовий інженер.

– То це він наполягає на політехніці? Радикові цього не треба. Нехай зайде, я поясню…

– Не знаю, – говорила вона татові на кухні. – Я вже й на репетиторство натякала, а він ні в яку! А коли ти все-таки сходиш, побалакаєш? Ти ж батько!

19. (1995, війна в Таджикистані)

До Бабиного Яру я вперше потрапив сорока років.

– Чого? – спитала мама. – Мало ти про це читав?

– Аліка водили з класом. А я ніколи не бував. Недобре. Батько має знати…

– А то ти не знаєш?

– Нас же не водили!

– Таке ж, планово не водили. А Фріда, ваша вчителька співів, прочитавши Євтушенка, повела. А я тебе не пустила.

– Я що, хворів?

– Я не пустила. Так вона мені ледь очі не видряпала. «Ага, звісно, у вас тут ніхто не лежить. Ви – бездушна. Чим ви думаєте?! Через таких все, і все може повторитися, не доведи боже! Яка ж ви після цього єврейка?!»

– А ти їй що?

– А я сказала: «Фрідо, не хочу вас ображати, але ви щось у житті пропустили. І ось чому, відповідаю по пунктах. По-перше, мої лежать скрізь і ніде: дядько десь під Харковом, це називалось «котлом»; татів батько після підвалів ЧК, теж не знаємо де, назвемо це «застінком»; мій ненароджений братик – мама надірвалася на патронному заводі – братик в баку, повному ампутованих кінцівок, і закопаний там же, в яру Чкаловського військового шпиталю – ось тобі і «яр». І ніде – ні хреста, ні зірки, ні могилоньки. Скажіть же, чим ваші кращі за моїх? Та хай, про своїх я вже мовчу – а з вами ж діти! Дітей не можна виховувати в ненависті. Співайте про чайку-чібіса, співайте «З голубенького струмка починається ріка, ну, а дружба починається – з усмішки», а про це – не треба, не воруши! По-друге, хоча це теж по-перше, бо пам’ять, навіть єврейська, не застраховує від війни. Всі війни якраз саме від надто хорошої пам’яті. І я в цьому смислі – не єврейка. Мої тато, мама – таки так, а я вже ні. Ми повинні забувати першими. Коли ми дійсно євреї. Фрідо, ви ж бачите, їм потрібна наша ненависть. Війні необхідне виправдання, тоді – фашисти, тепер імперіалісти – вони живляться ненавистю, жадобою помсти…»

– Знаєш, – мама подивилася на мене, – я тоді так не сказала, а зараз збагнула, чого вірші Євтушенка підписали тоді до друку? Вони міркували так: добре, хрін з ними, з євреями, нехай вдавляться своїм Голокостом, зате ми – великі переможці, – ми зможемо Голокостом виправдати всі наші війни – і вчорашні, і майбутні… Але чуєш? – раптом заклопоталася мама. – Я ж могла десь таке прочитати?

– Побережи свої нерви. Війні завжди знайдуть виправдання. Ненависть дзеркальна. Коло її ганебне. І націоналізм – навіть той, що захищається, – легко сповзає на агресію. Про це писав Володимир Короленко в «Щоденниках 1917-20 років». Я нещодавно прочитав.

– От бач – знати історію все-таки треба!

– Не треба. Плануй.

Матуся подивилася на мене і, зітхнувши, підсумувала:

– Сама винувата…

20 (1970, весна, «дурка»)

Настала весна ясна, свіжа, запашна. Третю чверть я витягнув на «відмінно», а тепер забриніла надія і останню, четверту, закінчити на «5», а іспит, кажуть, буде письмовий…

– Нічого поки що гадати про іспит! – ми з мамою їдемо в «дурку», лягати. – Ти підручника взяв? Учи, зубри, як хочеш. А що? Визубриш, відповіси, хай лише спробує не поставити, – говорить, а в самої думки про лікарню, про завідуючого відділенням. Кінців знайти не вдалося. Я не знаю, на що мама сподівається, та й мама теж, я так думаю, не знає.

Чому я так виразно пам’ятаю дорогу від зупинки трамваю вздовж огорожі стадіону, обліпленої полинялими плакатами атлетів, і далі – підйом на гору, що поросла голими іще деревами, у верхівках яких ховаються зелені маківки собору? Мені й самому кортіло сховатися тут – від усіх, від себе самого, і я поспіхом відводив очі від самого вигляду хворих на вільному режимі, і мама, розуміючи мій стан, пришвидшує ходу.

Здавалося, за винятком весни, тут нічого не змінилося, так само возсідає на постаменті академік, що знущався з собак, і везуть із харчоблоку алюмінієві бачки. Нас впізнає двірова – наша нянечка, і уже в коридорі чую Ромчине «Кемую!», і місце в палаті надають ближче до вікна – на цьому ліжкові лежав математик.

Мама заповнює мою тумбочку – тепер у мене є тумбочка – і, побачивши підручник «Фізики», схвально киває:

– Учи, учи…

Але то була не «Фізика». В її обкладинці ховався Олєйніков, передрук із західнонімецького видання, переховувався анонімно разом зі своїми тарганами-прусаками, мухами і маленькими карасями та іншою нещасною живністю, яку я полюбив божевільно (я вже сам складав вірші!), і ворушачи губами, я повторював за ним рядки, написані про мене:

Таракан сідіт в стаканє,

Ножку рижую сосьот.

Он попался, он в капканє…

Читав я, несподівано помічаючи себе то на ліжку, то в харчоблоці, а то і в моєму закутку, де можна було не лише ворушити губами, але й читати голосно і виразно, коли ніхто не бачить.

Вірші я вже пописував чотири місяці, і крім мами, про це не знав ніхто, а про передрук – і матуся не знала. Віршам же свобода була повнісінька: «Він тоді менше гризе нігті. Добре!» А я й справді припинив, і лише розглядав кінчики пальців, дивився переможно, переборюючи прагнення вгризтися в ту задираку, повертаючись до блокнота і ручки.

– Оце молодець! – побачивши у мене в руках «Фізику», похвалила мама. Але вигляд мала заклопотаний: – Маємо неприємність – іспит буде усний. А той гад – ну, ніяка гайка! Уже і Юра ходив до нього, пояснював і так і інак. Ідіот просто…А ти вчи. Він мене ще не знає, я на нього управу знайду! – хорохорилася, але я відчував – розстроєна: татусь бовкнув щось про «віддяку», так фізик як розходився, то батько «плюнув і пішов геть». Та цього мама не сказала, а сказала: – Вчи!

Тож я, вхопивши в обидві руки «підручник», слухняно кивнув.

Ми сиділи в моєму закутку, я слухав маму впіввуха, і котлетку хрумав, не помічаючи, як говорила мама, «ні Бога, ні чорта». Аж зітхнув з полегшенням, коли вона пішла.

Перший рядок уже був складений, і він був ґеніальний, тобто ні в чому не поступався рядкам з «Мухи» Олєйнікова і водночас ні в чому не наслідував, був моїм, вистражданим. «Я муху безумно любіл! – писав поет, – Я с ней целовался порой…»

«Сьогодні в вухо мені влетіла муха» – записав я ще вранці на аркуші паперу, прихованому у «Фізиці», писав, усім нутром відчуваючи, що це – Вона, його Муза перелетіла до мене, явилася і пантрує, коли я все покину і дістану ручку з обгризеним замість задирак ковпачком…

21. (1979, квітень. Назустріч 25-й річниці перемоги над німецько-фашиськими загарбниками)

Мама полюбляла плани. Я не раз спостерігав, як обличчя її міняється, осяваючись новою ідеєю, я тоді бачив: вона вже «там» – у великому залі чи на сцені, народ гуде, радіє, мама розпоряджається, і все йде по плану. Мама любила плани і свята. Особливо, 8 березня, коли напередодні під стоматкабінетом гамірна черга: хворі, і просто знайомі, і всі з квітами, цукерками, з духами – більше мама нічого не дозволяла – потік, здавалося, нескінченний. І це був лише початок – попереду урочиста частина, застілля, концерт. І все на ній – хіба можна надіятися на цих чоловіків?! І такий же День медпрацівника, травневі свята, Новий рік. І ще одне свято. Ні, не день народження – День донора!

І цей День – точніше, два дні, за один день ні санчастина, ні заводська їдальня всіх прийняти не встигали – оці Дні любила, чекала на них, бо за все відповідала сама – тепер би мовили «координувала особисто». Забір крові з видачею талонів на обід, бухгалтерію з виплатою встановлених сум, обід з чотирьох страв, обов’язково кавалок натурального м’яса, гематоген, червоне вино і, на завершення, концерт з танцями. Мама шила нову сукню, підфарбовувала волосся і міняла зачіску. І за місяць-півтора починала обговорювати програму, влаштовувала нагінку, підбадьорювала.

– Що тобі сказати, – жалілася вона татові, – ти ж знаєш Тамару, завїдальнею, – клейма ніде поставити. «Ми не можемо, давай краще котлети або шніцель, і я дам іще солоний огірок…»

«Томочко, – прошу її (Щоб вона горіла! Пальців уже не вистачає, все обвішала цяцями, аж сяє – і не боїться!), – Томочко, зробіть на ласку для мене, це ж кров, маємо в себе 32 донори, дві блокадниці, наші медсестри здають. Тільки м’ясо, кавалком, яловичина, і щоб могли взяти добавки». – «Мілечко, рідненька моя, – (Ха! Я з нею свиней пасла?!) – яка ж добавка?! І ви ж попросите какао, а не чай?!» – «Тамарочко, золота моя, діамантовая, – (Плювала я, що вона там подумає!) – таки ж так, попрошу, і випічку! Сочник, або пиріжок. І по пів гранчака сметани. І салат не тільки з капусти. Вони заслуговують, вони стільки не доїдали, голодували, і це – кров! А як завтра війна, не дай боже! У вас же самої хто? Батько?» – «Брати – губи у неї кависяться, і виступають уже дві сльози, справжні, як пам’ять – по сльозині на брата, – Хай буде м’ясо», – згоджується… Тут з війною, – зітхала мама, – хоч якась совість прокидається, а забудуть?! Хоча як таке забудеш. Я була б рада… – і тут же, викинувши печаль із голови, занурювалася в концертну програму.

– Мілечко Семенна! – телефонує завклубша, – можна вам показатися?

– Приходьте, Любо, під кінець зміни, я вас просаную і обсудимо.

І закінчивши огляд, мама їй казала:

– Отже, так, до 15.30 – обід, а о четвертій вони перейшли дорогу і у вас. Так, Любонько? Коли почнемо, о 16.30?

– О 16-ій, Мілено Семенівно, – і бачачи, що маму коробить звертання з по-батькові: – Мілечко Семенна, краще о четвертій, не то розбіжаться, а як буфету не відчинять вчасно, так і половини залу…

– Тамара обіцяла, що Зойку підмінить. Та стерва у мене ще діждеться! Але програма ж за нами, Любо, чим дивуватимемо? Тільки не хор!

– Не хор! Не хор! – Любонька, міцненька-кругленька, з колишніх піонервожатих, дістає блокнота. – Дивіться, я думаю так. Наші, заводські, чотири номери: пісні воєнних літ – сестри Манько, пластичний етюд, баяністи і… і хор. І ще мені обіцяли в філармонії…

– О, боже, Любо, який хор, вони ж не дійдуть. А як дійдуть, так не вернуться. Голоси тремтять, хриплять, фальшивлять. Любо, смішно! Я розумію, це ваші, але колись же треба сказати собі: все, я не виходжу.

– Мілечко Семенно, стривайте. У нас двоє новеньких, нову пісню розучили – «Смуглянку», коли з сестрами Манько, от побачите, я вмовлю… І між іншим, один з них донор, Кучерук, вас добре знає. І співає добре… Де ж нам виступати? Га?

– Хвора, закрийте рота, – каже мама. – «Смуглянку»? Хороша пісня, легко спартачити. А про сестер – які Манько? – там же чоловічий голос заспівує. У вас хто із тенорів є? Кривцов? От він може, коли не в запої…

– Кривцов Валентин Степанович помер.

– Як? Я нічого не знала…

– Влітку іще…

Мама брязкає інструментом, збирається. Кривцова знала добре. На фронті з 42-го, дійшов до Праги, три поранення, одне з них – щелепно-лицеве, нерв перебитий. Міцний дідок. І танцював добряче. Коли оголошували танці, а всі ще поприлипали під стінами, не наважуючись вийти в коло, Кривцов вставав перший, йшов упевнено стройовою ходою і маму завжди запрошував перший. Маму любили запрошувати. А ветерани – особливо. Звичайно, красуня, розумниця, а лікар який – золоті ручки!

– Дві пісні, Любо. Максимум. І «Смуглянку» обов’язково.

І Любонька всю дорогу, доки йшли до прохідної, гомоніла і гомоніла:

– З філармонії дадуть читця, Тьоркіна читає – заслухатися можна, а із районо – дітей.

– Хор?

– З танцювальною групою!

– Ех, Любо, нам би що-небудь молодіжне…

– А ВІА?! На танцях гратиме. Слухайте! – Любине лице сяйнуло. – А вікторина, ми ж вікторину забули. «Країна героїв». У мене вже й призи є!

Вони дійшли до трамвая, місцем мамі поступилися (хтось із хворих, хіба всіх запам’ятаєш!), вона сіла і їхала додому, видивляючись у вікно: «Дарниця, Соцгород, Воскресенка… Будують і будують… Добре б циганів, або кубинський танець. І сестер попросити – не про тяжке. Що-небудь жартівливе, або про кохання. А дитячий хор – що завгодно, аби не «Орльонка». Мені здається, Люба це розуміє. Тямковита Люба, можна покладатися, є ж такі, все встигає, скарб, а не дівка, а хлопця хорошого нема, є в мене один інженер з пародонтозом, Мілютін? Чи Мілетін? Здається, з КБ, треба їх познайомити…»– роздумувала про своє мама і не помітила, як підійшов – хто б ви думали? – Кривцов! Так! І запросив, і вони пішли, пішли в уповільненому фокстроті…» А як же це, Валентине Степаничу? Щось вас давно не було?» – «Виконував бойове завдання, тепер повернувся, – половина обличчя його непорушна, а друга силкувалася усміхнутися. – Вам же заспівувач на день донора не завадить?»

– І я сказала: «Не завадить!» Ти уявляєш! Що зі мною робилося?! – готувала на кухні, розповідала. Татусь повернувся пізно, але тверезий, і мама, вдоволена, розповідала йому про свої плани, концерт, про чудесних людей і наволочів. І про цей сон: – я заснула в трамваї. І мені приснився Кривцов, ветеран, він у першому відділі працював.

– Кравцов? Не знав такого…

– Кривцов, високий такий, статурний, хороша людина.

– Хороші люди в трамваях заміжніх жінок не танцюють.

– Припини! – мама придивилася уважніше, може все ж таки випив?

– Покійник, значить, наснився… Це на дощ… Або перед війною, не дай боже. Коротше, проллється багато крові.

– Не соромно тобі?! Я ж кажу – хороша людина!

– І я кажу – хороший він! Багато крові, – жаским голосом прорикав тато: – Багато, багато крові! Означає, що? – і прискаливши око, прохрипів знову: – День донора! Пробач мені, старче, не ображайся, – раптом вибачився перед кимось тато.

І тут по радіоточці, як на замовлення, тенором зазвучала «Смуглянка»: «Якось літом на світанку я заліз в сусідський сад…»

– От бачиш, – мовив примирливо тато, – він не ображається. Одна й та сама пісня: кому про війну, а кому про кохання. Так що ти ще плануєш на свято?

– Ой, багато всього, – мрійливо зітхнула мама. – Стільки планів…

22. (1970, ось-ось Перше травня! День Перемоги!)

Найхвилюючіша пора весна. І навіть у мене появився товариш – із сусідньої палати, і теж грає в шахи. Юрко переживає, коли програє. Я граю краще, і трапляється, піддаюсь. Вигравати воно не так уже й важливо, але заключну я завжди виграю, бо інакше той не відстане. А сьогодні нас попросили випустити стінгазету:

– Наближається свято, зумієте? В «Червоному кутку»можна взяти старі потріпані журнали і гуаш. Чого даремно сидіти?

І ми взялися. Юрко – за назву: «Миру-мир!» А я підбирав статті і фото. При початку в самісінький центр помістив яскраву, оранжево-фіолетову вирізку: горять підлітки на полі у В’єтнамі – облиті напалмом, намагаються бігти… Я вирізав світлину з «Огонька», підібрав гнівну статтю і вже збирався наклеїти, але медсестричка, проходячи мимо, зашепотіла:

– Ні, ні. Цього не треба нагадувати!

І Юрко втямкував, про що вона просить, порвав мою вирізку.

А газета однак вийшла класнюча! На два розлогі ватманських листи. Фото з параду. Тільки що стройовим промарширували солдати, прокотилися гармати, і ось, нарешті, – танки, танки, танки. На марші – легендарні «катюші»! Та ось показались міжконтинентальні балістичні ракети з ядерними боєголовками! Атомними, водневими! Шкребуть по бруківці тягачі. Земля здригається. Я пишаюся – весь світ боїться нашої могутності.

«Ур-ра!» – гаркотить із репродукторів на всю площу. І враз – тиша.

Хвилина мовчання…

Під світлиною вічного вогню я помістив статтю «Остання війна» Добре таки, що придумали ядерну зброю – хто ж тепер наважиться воювати?!

«Я – Земля, проводжаю своїх вихованців, кращих дочок й синів…»– урочо виспівує жіночим голосом із репродукторів. А наші люди – хворі з усіх палат – все ще стоять біля газети мовчки, навіть Ромчик не «кемує». Танки, ракети… «Що ж робити з цими тарганами, з цим мишачим приплодом, з цією цвіллю та пліснявою, що ставить себе вище неба? – думає, напевно, Земля. – Що робити?»

А що роблять з хворими? Адже вони хворі, ми всі – хворі, ми контужені цією пам’яттю. А дехто і вбитий… Здавалося: відійдуть очевидці, свідки, учасники – і жорстокості стане менше…А ми все довжимо, все нагадуємо, роз’ятрюємо барвами, ефектами, торкаємо, роздовбуємо виразку, сиплемо сіль на рани, пишаємось тим, що перемогли, попереджуємо, погрожуєм…Ні, ми начебто не хочемо війни – але та чомусь приходить, наплювавши на всі угоди, договори, меморандуми, на десятки і сотні мільйонів жертв…Чуєте, Земле, я прошу Вас, нехай наступною гряде Ера Покаяння…Аби не тільки німці змогли, а й ми…Або хоча б Ера Мовчання…про те, що було…Ера Забуття? Ні, цього мало…Ера Відмазування, Ера Спасіння всіх, починаючи від «солдатиків-козачків-москаликів» – жучків у скривавлених мундирах…Ера Жаління і Милосердя…Земленько, допоможи мені…

23 (1970, 100-ліття з дня народження В. І. Леніна)

Ідея виникла прекрасна, гуманна, і навіть нянечка, «дворова», найвреднючіша і найзанудніша, її оцінила:

– Ти диви! І з цього може бути щось корисне.

Я обережно взяв шахову дошку, виніс з палати надвір і над клумбою, перед очима всіх наших хворих і академіка, знущальника над собаками, урочисто розкрив і витрусив. Із коробки висипався сухарик і… миша. Нянечка, стоячи в дверях, сплеснула руками, а мишка чимдуж чкурнула під Пам’ятника. Я не чув, що вона там йому пискнула, але я був щасливий.

Ще б пак – мій метод спрацював!

Я переможно глянув на всіх: закам’янілий Павлов мовчав, Юрко вишкірявся, а нянечка чесно сказала:

– Повернеться. До хліба, до хати – чи долі шукати?По слідах знайде!

– Треба сліди заплутати, – запропонував Юрко, але я зупинив:

– Не страшно. Ще раз спіймаємо і віднесем. Їй від того не гірше.

Ідея мишоловки народилася в мене тут, в «дурці» Павлова – стукнула в голову у викінченому вигляді: картату коробку кладемо на підлогу, привідкриваємо, розпіркою вставляємо сухаря, мишка гризне, сухар падає, віко коробки – хряп, але мишка спокійно доїдає приманку. І жодного стресу, коли не враховувати вигнання. Я був щасливий. Ні болю, ні смерті. Ніякого зла, ненависті і помсти. Обов’язково розкажу мамі. Чи не треба? Як вона це сприйме? Скаже, що знущаюся?!

Аж тут посунув обхід по палатах, і я зустрів зава весело, радісно:

– Здрастуйте, Романе Степановичу! – бадьоро привітав його, як звично, похмурого і заклопотаного. – Який прекрасний Добрий день сьогодні!

Епілог

Вам цікаво, чим все це закінчилося, і чому в довідці, підписаній завідуючим відділенням, яріло «Не годиться» без ніяких нестройових чи будбатівських альтернатив? За мною, декламуючим підручник «Фізики» в закутку, спостерігала медсестра, що вела мій спостережний «щоденник»? Йому доповіли про мою шахову мишоловку? Про те, що я ночами вишіптував вірші про муху?

Чи татусь сходив до полковника Мелкяна і побідкався, що дружина не переживе, коли заберуть до війська її єдиного сина? А може навесні 1970-го, – а буяла весна 1970-го, – Роман Степанович збагнув, що всі війни однакові і Велика Вітчизняна – нічим не краща?

Я не знаю, чому фізик поставив мені «п’ятірку». Віршів я йому не читав. І мама на нього нікуди не писала. Не знаю…

Хоча, десь догадуюсь. Вони вирішили не заважати мамі відмазувати мене далі.

Будь ласка, не заважайте і ви.