…Я заглянул на первую страницу «Зоркого мальчика», потом перелистнул на вторую и… уже не мог оторваться – обволокло мягким теплым светом давно утраченного, захватило и повело в такой знакомый и совсем незнакомый мир чужого киевского детства. Что-то всколыхнуло самые глубины памяти и заставило вновь ощутить щемящую боль потери.
Признаюсь, что давно не читал таких душевных, теплых и светлых воспоминаний. Очевидно, что-то внутри переключилось на далекую детскую волну, оживив мое детское восприятие той книги.
Меня увлекло сотворение почти сказочного и такого реального мира, замешанного на бесконечной нежности, душевности, иронии и, конечно же пропитанного тонким еврейским юмором.
Но все мои эмоции порождены не столько умилительными эпизодами из Вашего детства, рассказанными Вами, но в большей степени тем литературным мастерством, с которым вы смогли оживить события полувековой давности. Для меня важно, как это все сделано. Прочитанное убеждает в Вашей неповторимой индивидуальности, в наличии стиля, что, как известно, является признаком настоящей литературы. Вы создали свой маленький театр, в котором… оживают персонажи, разыгрывая увлекательные (порой грустные, но чаще смешные) сюжеты на фоне живописных киевских декораций середины 20 века.
Воспоминания относятся к тем книгам, к которым периодически хочется возвращаться и можно открывать с любой страницы.
Виталий Фесенко, поэт, режиссер
«Зоркий мальчик» - хорошая навсегдашняя книга. Это настоящая литература о детстве, и для детей, и для взрослых. Она, эта книжка, будет как Бруштейн, как Кассиль, как Хаит с его синенькой книжкой, как Коваль, как Драгунский. Доля всех и на все времена. Она отражает жизнь поколения. И не сверху, как бывает, не со стороны, а изнутри - что важнее и интереснее всего. Такой литературы мало, она нужна, она очень нужна.
Марианна Гончарова, писатель, член НСП Украины, лауреат премии им. Юрия Долгорукого
… Я не специалист в прозе. Разве что чувствую ее, выбирая то, что мне придется по душе. Поэтому на просьбу Сергея Черепанова я отреагировал несколько напряженно. И вот перечитываю книжку «Зоркий мальчик» с радостью. Эта книжка – живое свидетельство успеха Жизни. Если можно так сказать, человечество у Бога вышло удачным, потому что иначе такую книжку просто не напишешь.
Василий Дробот, поэт, член НСП Украины
В целом, об «утаивании», «скрывании» как о характерной черте киевского городского текста, формирующего ментальность, пишут многие авторы, аттрибутируя функцию экранирования, укрывания парковой листве, которая в кинотексте выполняет функцию цензуры, подменяя собою фоновый городской антураж. В ментальную модель города это свойство входит вместе с нелинейностью, волнистостью как его структурной характеристикой, по замечанию писателя Сергея Черепанова: «В отличие от Питера и Москвы — городов по преимуществу плоских, жестких — Киев проникает в душу (а, значит и формирует ее) волнистой нежностью подъемов и спусков, «схилов» и гор, в особенности — укрытых зеленью — купами и шапками — скрывающими, а лучше — по-закройщицки, — скрадывающими недостатки городской фигуры во всех смыслах» (курсив мой — О. К.)
Ольга Кириллова, кандидат философских наук
Книжка київського письменника Сергія Черепанова «Гострозорий хлопчик» (у перекладі з російської Ольги Порядинської) – це тепла та дружня оповідь уже дорослого чоловіка про дитинство, проведене здебільшого в Києві. Спогади, їх повнота й точність деталей стають для героя надзвичайно важливими: «Як мало я пам’ятаю про дитинство. Дощу та снігу не пам’ятаю. І меблів у кімнатах, окрім нікельованого ліжка з сіткою та телевізора. Якого кольору були шпалери, та чи були вони взагалі – не пам’ятаю. Килима, ванни не пам’ятаю. Вхідні двері та ручки на них». Світоустрій, розуміння героєм самого себе та всього навколишнього безпосередньо залежать від пригадуваних кольорів, відтінків, деталей і ситуацій: від запашного недільного шматочка «Наполеона», від прогулянок із дідусем Яшею, від ретельного перебирання гречаної крупи поруч із бабусею Сонею, а також від того, чи просвічується рука проти сонця, чи притишується час, якщо сповільнити струмочок піщаного годинника, прикріпленого до дверцят буфета...
Особливо цікавою книжка має бути для мешканців Києва та всіх тих, хто любить це місто. Адже топоніміка відіграє одну з ключових ролей у тексті, де кожен спогад пов’язаний із тією чи іншою місциною, вулицею, будинком. Київ у Сергія Черепанова – це не метушня заклопотаних столичних мешканців, а по-рідному розмірений плин життя інколи галасливого містечка, де на базар ходять темним ярком «повз морельку й шовковицю» та всім двором захоплено слухають дитячі концерти і влаштовують дружні частування варениками з вишнями.
Зацікавлені читачі можуть зробити літературну екскурсію столицею та відшукати будиночок, у якому народився герой, на розі Жилянської та Ґорького (чи, може, місце, де він стояв?), побачити Святошинський район кілька десятиліть тому, коли це була ще зовсім околиця міста, де річечку переходили через кладку, а до центру міста довгенько доводилося їхати трамваєм, або забратися на Черепанову гору. Це одна з київських місцин, які заінтриґували чи не найбільше. Гора посеред міста – авторова тезка (Сергій Черепанов стверджує, що це тільки збіг). На жаль, гору-красуню вже забудували майже всю, і тепер письменницька оповідь – цінний матеріял для всіх шанувальників Києва, які вже не побачать гору такою, як раніше, коли її називали найкрасивішим місцем Києва.
Людмила Наконечна, критик
